Александр Жєрдь Ференц, князь Воронський

Чого вам від мене треба?
 Агата була настільки вражена вдалою спробою викликати привида, що геть розгубилася і тільки кліпала очима.
Ну, чого мовчите? – голос привида, хоч і відлунював, був, проте, цілковито людським. – Якщо вам немає чого сказати, то я пішов геть!
 Привид зробив крок вперед. Агата перелякано відсахнулася назад, та раптово наткнулася на якусь невидиму перепону і з'їхала по ній на підлогу. Привид завмер, а тоді обмацав напівпрозорою рукою невидиму стіну перед собою.
Угу! – мугикнув він. – Це вже цікаво! Якщо я не можу піти звідси, то принаймі хочу знати, чого ви від мене хочете?
 Побачивши, що привид не може покинути магічного кола і вона теж надійно захищена, Агата трохи посміливішала і піднялася на ноги. Та видавити з себе хоч слово все ще не могла. Не від переляку – він вже минув, просто вона ніколи не бачила привида і... і все було так незвично! Крім того, трохи паморочилися в голові – таке чаклунство не могло пройти безслідно.
Мені що, почекати доки ви прокинетеся? – невдоволено пробубнів привид.
Навіщо ви повісили моє кошеня? – нарешті видавила з себе Агата і подивилася на привида так суворо, наскільки дозволяли острах і цікавість.
Це така писклява маленька тваринка, що з'явилася недавно в замку? – збентежено запитав привид, чухаючи потилицю.
А то ти не знаєш?!! – єхидно зауважила Агата. Вона не могла дозволити, щоб якийсь давно мертвий дідуган водив її за носа!
„Ти”? – не на жарт образився привид. – Я, між іншим, старший за вас щонайменше на кілька сот років!
Вибачте! – автоматично попросила Агата. Вона була настільки здивована і розгублена, що з голови вилетіла злість разом з усіма обвинуваченнями. 
Так от, юна панянко! Я уявлення не маю, де ділося ваше звірятко. Крім того, мені  пригадується, що за часів мого людського існування, я мав алергію на котів. Хоча тоді такого слова, звісно, не знали... – привид заглибився у спогади і сів просто в повітрі, закинувши ногу на ногу. - А це я вам скажу не надто приємно! Тіло покривається плямами, що постійно чешуться, обличчя пухне, навіть дихати важко...
Ви що? Насміхаєтеся? – перебила Агата.
А що я такого сказав? – закотив свою бліду губу привид. – Певності, що прижиттєві захворювання не турбують після смерті у мене не було, то ж я оминав вашого кота за милю! До того ж, я не наймався за ним слідкувати! Те, що ви його загубили, - тільки ваша вина! 
Я його не загубила, - пояснила Агата. – Хтось повісив його просто у дворі замку!
І ви звичайно вирішили, що це я? – обурився привид і театрально обернувся.
А хто ж іще? – вщент розгубилася Агата. 
Я ж вам зовсім не заважаю в замку! Я намагався не потрапляти вам на очі! Не робив ніяких капостей! Це ви – порозкидали скрізь могильник! І мене вже декілька днів мучить могилянка!..
Могилянка? – здивовано перепитала Агата.
Саме так! Це різновид привидівського грипу, котрий викликається могильником! Мене, навіть перестали провідувати ваші щітки, бо досі ніхто не вивчав чи вони можуть захворіти цією хворобою...
Я вже геть нічого не розумію! 
Звісно, не розумієте, юна панянко! – привид встав і почав ходити по колу на відстані метра від підлоги. – Ви геть ні про кого не думаєте, окрім себе! Ви коли-небудь хворіли на грип?
Ні! – захитала головою Агата.
Ось! – тикнув привид у неї пальцем. – А у моєму віці виникає ризик виникнення ускладнень! Що, як могилянка перейде у загробничку?
Загробничку?!! 
Саме так! Я подам на вас скаргу в МАЗУ! 
К-куди? – скривилася Агата.
Міжтілатну Асоціацію Захисту Утові! Є, знаєте, така організація, хоч багато з чаклунів та чародіїв не визнають її повноважень...
Що таке „Утові”?
В понятті чарівників – нижчі тілати. Ви, що не вивчали структури магічного суспільства? Та, що я питаю? Звісно, не вивчали! – неуцтво Агати, здається, дуже потішило привида. – Утові називають усіх магічних істот! Привидів, фей, перевертнів...
 Це вже скидалося на лекцію! А слухати лекції з уст привида було не тільки дивно, а й досить соромно. Агата вважала себе достатньо освіченою, аж тут виявляється, що вона - цілковитий неук не тільки в питаннях чародійства, а й магічного світу взагалі. Але на даний момент було дещо значно важливіше, ніж те, що Агата виявилася тупішою за привида.    
То... То це не ви?
Що не я? – подивився на неї привид так сердито, ніби вона завадила розповісти дещо дуже важливе і глобальне. – А!.. Ну, так звісно ж не я! – запевнив він, як тільки згадав про Агатині претензії. - Я – серйозний  привид і, якби мав на меті вас залякати, то вибрав би інший спосіб, ніж вішання якогось там кота. А, щоб запевнити вас остаточно, юна панянко, повідомлю, що на цей випадок у мене непохитне алібі - я не можу покидати стін замку! Тому, ви вже вибачайте, я аж ніяк не міг повісити його у дворі!
Ви справді не можете вийти з замку? – недовірливо спитала Агата.
Правдивіше нікуди! – скрушно закивала головою потойбічна істота.
Хто ж тоді це зробив? 
Я не знаю. – знизав плечима привид і знову всівся на уявне крісло. – Ви тут зовсім недавно, а вже нажили собі ворогів?
Та ніби ні... – протягнула у відповідь Агата. 
У всіх є вороги! – запевнив привид. – Ось у мене...
 Він було намірився знову вдаритися у спогади, але, помітивши пригнічений стан Агати, замовк і висякався, вийнявши з кишені гаптовану мереживом напівпрозору хустинку.
Клята хвороба! – вилаявся він. Агата ще більше похнюпила плечі, адже саме через неї він захворів. Привид певно вирішив проявити благородство і не засмучувати Агату ще більше, тож співчутливо похитав головою, роздумуючи вголос. – Та мені вже набагато краще! Могильник, знаєте, дещо прив’яв. А щодо кота... Ну, може то і не через вас, юна панянко! Може хтось дуже не любить котів?
Ні! Це через мене! – розплакалася Агата.
Ну, не обов’язково... – привид розгублено закліпав очима, не знаючи, що сказати. – Ви не можете сказати напевне.
Ні! Це точно! – зашморгала вона носом. - Там було ще написано „ЗАБИРАЙСЯ ТУДИ, ЗВІДКИ ПРИЙШЛА, ВІДЬМО!!!”
Та-а-ак! – прицмокнув привид. – Справи!
Ага!
Але хто ж про це знає? Це, напевно, хтось з отих шмаркачів, що безперешкодно шастають по замку і совають скрізь свого носа!
Ні-ні! – замахала головою Агата. – Вони не могли! Я спочатку теж так подумала, але зараз напевно знаю, що це  - не хлопці!
Тоді хто? – запитально втупився в неї привид, чекаючи на її версію. 
Я думала, що ви...
Звичайно ж! Мало того, що ви намагалися вижити мене зі світу, то ще й наклепи наводите! – знову згадав про свою образу привид.
Вибачте! Я просто дуже вас боялася!
Чому? 
Ну... – розвела руками Агата. Їй здавалося, що цілком логічно боятися привида, бо... бо... бо він привид! – Ну...
Ню-ню! – перекривив її привид і гордовито задер підборіддя, - А я, між іншим, за життя був дуже шанованою людиною. І замок цей здобув не на халяву, як ви, а по кровному праву!
Кровному праву? –  тепер вже здивувалася Агата.
Атож! О, я не відрекомендувався! Мене звуть – Александр Жєрдь Ференц. –  привид хвацько підхопився на ноги і елегантно вклонився. – Князь Воронський до ваших послуг. 
Ви - князь? – посміхнулася Агата. 
А що не схожий? – захвилювався той.
Та ні - схожі! – швиденько запевнила його Агата, боячись, що привид знову образиться. – Я просто ніколи не бачила привидів і... і князів теж!
Та певно що не схожий! – сумно зітхнув привид, махнувши рукою на її виправдання. – Князем я був при житті і тепер мало пам’ятаю, як це – бути ним? Хоча, зізнаюсь, не відмовився б повернутися у ті часи... Ох, які то були часи!
Розкажіть! – Агата аж підскакувала від цікавості, так хотілося почути історію князя Ференца.  
Розкажіть-розкажіть! – знову перекривив привид, вдавши, що вона йому набридає. Але Агата була впевнена, що йому самому хочеться потеревенити і згадати „ті часи.” – Ну, так і буде! – нарешті здався він. - Але я роблю це тільки виключно для того, щоб ви, юна панянко, зрозуміли: перед вами - справжній дворянин, для якого вішати котів – нижче достоїнства!
 Агата сіла в центрі свого вогняного кола, підібгала під себе ноги і приготувалася слухати. Знімати захист кіл вона поки що не стала. Невідомо було чи привид щирий? Крім того, Агата так звикла боятися, що ніяк не могла цілковито повірити у добродушність потойбічної істоти. На щастя, привид цього, здається, не помітив.
Ну, як я вже сказав, моє ім'я – Александр Жєрдь Ференц, хоча й виріс під геть зовсім іншим... Але про все по порядку! Мій батько, Жєрдь Коріят Ференц, був відомим не тільки своїм багатством (він володів цим замком і всіма навкружними землями), а й славився своїми воєнними заслугами перед Вітчизною. Зробивши до тридцяти років блискучу кар’єру в австрійському війську, тато вирішив повернутися до Ворона і доглянути на старості батьків. А ще він розумів - роки течуть і прийшла пора одружуватися. Батьки у листах на службу теж все частіше скаржилися, що їхні друзі вже тішаться внуками, допоки їх син переймається тільки військовою кар’єрою. Татко до того ж переніс кілька серйозних поранень і вже не відчував того молодечого пилу, що раніше бив з нього ключем. По правді сказати, замок тоді був справжнісінькою фортецею, не те що зараз. Його відреконстроювали і розбудували ще мої дідусь з бабусею, після того, як австрійські війська захопили маєток тисяча шістсот вісімдесят сьомого року...
 Агата відразу ж уявила собі дідуся і бабусю привида – пишних і гордих князя і княгиню, що дуже любили свого сина. На брак фантазії вона ніколи не страждала і, бачачи за все своє життя лише маленьку темницю, любила уявляти світ, що простягався за її стінами. Хоча тепер Агата знала, що її фантазії значно поступалися реальності...
Дідусь дуже зрадів приїзду батька, - продовжував тим часом привид. - Бабуся тут же кинулася влаштовувати бенкети і запрошувати сім’ї з незаміжніми дівчатами, що ідеально підходили на роль невістки. І все було б чудово, але одного тільки не передбачили дідусь з бабусею - що мій тато візьме та й закохається в просту служницю Марію, яка не знала своїх батьків від народження і не мала жодної монети за душею. А ще про Марію ходили різні плітки. Говорили, що вона - несповна розуму і часто розмовляє сама з собою. Важко собі уявити, який скандал почули стіни цього замку, коли молодий князь повідомив, що має намір одружитися на служниці.
Але ж вони одружилися? – захвилювалася Агата.
О! Не все відразу!  Звісно, такої ганьби, як шлюб любого сина на безрідній дівиці, дідусь з бабусею стерпіти не могли і поставили моєму батькові ультиматум: або вони, або служниця. В жилах мого батька, все-таки текла кров Ференців, а всі Ференци славляться впертістю, тож він і не думав, відмовлятися від свого. Тоді дідусь, теж маючи непоступливий характер, вигнав мого батька з дому і позбавив спадку. А ще заборонив з'являтися на землях Ворону...
Неймовірно! – Агата перелякано прикрила долонею рота. Це, напевно, просто жахливо бути вигнаним власним батьком!
Тата не дуже-то й лякали майбутні труднощі. Він переїхав до Гірського, селища, що тут не далеко, і жив щасливо, бо поруч була дружина, яку він любив понад усе на світі. А ще він сподівався, що з часом його батьки одумаються і приймуть їх. Роботи він не цурався, тому простий люд навіть не здогадувався, що поруч живе і трудиться князевич.
 Привид задумано посміхнувся, дивлячись на люстру.
А далі що? Батьки його пробачили? – поквапила його Агата, якій хотілося дізнатися всю історію якнайшвидше.
І яка ж ви нетерпляча! – посварив привид, але через мить заговорив далі. – Звісно дідусь і бабуся сумували за своїм єдиним сином, тому вирішили дати йому ще один шанс. Одного літнього дня, дідусь, сховавши свою гордість десь у глиб душі, поїхав до халупи мого батька. Він сказав, що пробачить його, якщо той одумається і покине свою божевільну дружину... 
Як він міг? – обурилася Агата.
Та любов була сильніша! Крім того, через декілька місяців мав з'явитися я, тож батько, навіть, не роздумував, а відразу заявив дідусеві, що цього ніколи не буде.
І... – завовтузилася на місці Агата, коли князь знову перервав свою розповідь.
І-і! – перекривив привид. – Юна панянко! Ви думаєте легко розповідати історію свого життя? І взагалі, якщо ви будете мене перебивати, я більше нічого не скажу!
Вибачте! Я більше не буду! Просто мені дуже цікаво! Продовжуйте, будь-ласка!
Цікаво їй! Ну, гаразд-гаразд! Слухайте далі. Дідусь дуже розгнівався. Він вважав, що і так зробив для сина величезну послугу, ставши на шлях примирення першим. А мій батько не тільки не оцінив цього, а навпаки – відштовхнув його руку. Тож дідусь, навіть не подумавши про наслідки своїх слів, прокляв мого батька.
Прокляв? – вжахнулася Агата, і тут же прикрила рукою рота. Але привид, на щастя, не звернув уваги, що вона знову встряла у його розповідь і провадив далі.
Саме так. Дідусь побажав, щоб і мій батько, на власному досвіді, відчув те, що відчуває він. Щоб і тато колись так само втратив свого сина; знав, що він десь ходить світом, але не бачив його поруч себе. І щоб не мав він щастя аж доти, доки не одумається і не відмовиться від коханої, і не забере сина, нащадка Ференців, і не повернеться до замку!
Це - жорстоко!
Звісно, жорстоко! – погодився привид. – Та тато не надав значення словам дідуся. Ох, якби він знав, що буде далі!..
А що далі?
А далі – на світ з'явився я. І мій тато вважав, що він - найщасливіша людина на світі. Тепер він був переконаний, що недарма відмовився від багатства заради можливості жити з коханими людьми. І хоч іноді йому було сумно від того, що батьки не радіють з ним, він  швидко відкидав свою журбу, дивлячись на мене. Щасливі дні біжать швидко, а біда, як завжди, підкрадається непомітно... – привид сумно похитав головою і зітхнув. - Одного дня в Гірському з'явився дивний старець. Він ходив з хати в хату, не просячи милостині, а тому на волоцюгу зовсім не скидався. Зайшов і до нашого обійстя. Батька тоді не було, а мама якраз сиділа зі мною. Мати моя була дуже доброю, а тому, не зважаючи на її відлюдькуватість і дивакуватість, люди її поважали. Вона завжди могла якщо не допомогти в біді, то хоча б розрадити. Побачивши стомленого старого, вона розчулилася і посадила його за стіл. Старий довго приглядався до мене та до моєї матері і довго розпитував про те, звідки родом вона та її чоловік. Мати сприйняла це за звичайну цікавість одинокого старця. Нічого підозрілого в подорожньому вона не побачила, а тому з сумом розповіла, що самі вони родом з Ворону, що вона – сирота і не знає своїх батьків. Вдосталь поївши, старець красно подякував і попрямував далі. А через тиждень мама зникла...
Як зникла? Куди? – розкрила рота Агата.
Моя мати, як виявилося, теж була єдиною дитиною в сім'ї, лише з тою різницею, що народилася вона в сім'ї славетних чарівників, а не людей. – привид переконливо закивав головою, коли на обличчі Агати відбилася легка тінь недовіри. – Саме так, юна панянко! Саме так! Та історія її була значно жорстокішою від історії мого батька. В ті часи серед чарівників бродило багато так званих провісників, що пророчили долі і загрібали за це великі гроші. І ніхто не цікавився чи правдиві ці передбачення. Провісники вважалися недоторканими, а їхні слова ніколи не піддавалися сумнівам. Так от, незадовго після народження моєї матері в селищі з'явився провісник. Почувши, що в одній із сімей недавно народилося немовля, він виявив бажання зробити їм подарунок і передбачити долю дівчинки, тобто моєї матері. Щасливі батьки не могли надякуватися. Бідолашні! Якби вони знали, що їм повідомить цей шарлатан, вони б його на поріг не пустили!..
Ну, що? Що ж він їм сказав? – від хвилювання Агата схопилася на ноги. Кому, як не їй, розуміти, що деякі провіщення можуть запросто зламати життя?
Він сказав, що багато випаде горя на мою матір, бо виросте вона без дару чародійського, а тому буде чужою, як серед своїх, так і серед чужих. І, що саме від неї піде рід, якому судилося стати на стороні сил Темряви і піти в бій проти Світла. І, що станеться це не раніше, ніж возз'єднаються минуле і майбутнє, і знайдеться спадкоємець проклятого замку!
Та це ж? Та ... – Агаті забракло повітря, щоб озвучити жахливий здогад, що спав їй на думку.
Так, юна панянко! Все в житті взаємопов’язане, і зовсім різні світи людей та чарівників не можуть не впливати один на одного. Долі різних людей можуть іноді сплітатися між собою... Але я щось відволікся! Як би там не було, та, завдяки цьому передбаченню, щасливі батьки зненавиділи свою дитину. Сім'я моїх бабусі і дідуся, по материній лінії, мала тоді славу найвідданіших послідовників Мерліна. Уявіть тільки собі, юна панянко, їхній жах, коли вони дізналися, що народили дівчинку, через яку їх будуть проклинати!
І що? Що вони зробили? – Агата майже не дихала, бо їй до болю була знайома така ситуація, і вона майже знала, що буде далі.
Вони вирішили, що відмовляться від дитини!
 Агата злякано охнула – певно так само відмовилися від неї і її власні батьки!
Темної ночі, щоб ніхто не бачив, вони поклали дівчинку в маленький човник, опустили його на воду далеко від берега, де високі хвилі підхопили і понесли далеко від селища чарівників. Весь наступний день океаном бушував ураган і батьки заспокоїлися, думаючи, що доля ніби і сама позбавила їх від небажаної дитини.
Як вони могли! – обурилася Агата. По її обличчі струмками текли сльози. – Та вони ж кинули власну дитину на погибель і при цьому ще й відчували полегшення!
Ох, юна панянко! Навіть зараз заради чистоти свого імені здатні на багато чого, а за тих часів найменший наклеп міг зробити ізгоєм. До того ж, дідусь з бабусею вважали, що своїм вчинком рятують світ.
Ага! І тоді їх імена прославляться навічно! – розсердилася Агата.
Якби там не було, але їм теж було важко. Вони відмовилися від дитини, яку чекали і любили, а вже це заслуговує поваги.
Вони відмовилися від вашої матері! Невже після цього ви можете їх захищати? – обуренню Агати не було меж.
Можу! Можу, юна панянко! – зітхнув привид. – Моє життя було багатим на події і я, бувши таким же молодим, як ви зараз, теж багато чого не розумів. Але моя смерть надала мені сотні років самотності, протягом яких, я мав достатньо часу для роздумів. Іноді доводиться думати не тільки про себе чи про своїх рідних, а й про те, що такі ж рідні є і в інших. Тому може наступити момент, коли потрібно зробити, нехай важкий, але правильний вибір.
І все-одно! Я цього ніколи не зрозумію! – не бажала поступатися Агата.
Ви й не можете зрозуміти, бо у вас  говорить образа за себе! – спокійно зауважив привид. – Не дивуйтеся! Я знаю майже все про вас, юна панянко. А тому можете не закидати, що я не здатен зрозуміти, що зараз кипить у вашій душі.
Але звідки вам все відомо? – здивувалася Агата.
Ну, по-перше, я справно виписую „Лумізор”. Тільки не людський випуск, а чарівниківський. А ще у мене добре налагоджені зв’язки з декількома привидами, що займають високі посади в Мерлінтані.
Неймовірно! – захоплено вигукнула Агата. Дружба між потойбічними істотами видавалась дивною, але те, що привиди читають газети..! 
На світі безліч неймовірних речей, про які ви, юна панянко, навіть, не здогадуєтеся! – гордовито заявив привид.
Але далі? Що було далі? – вона знову вмостилася на підлогу. – Як же вдалося врятуватися вашій мамі?
На щастя, недалеко від місця, де її залишили батьки, пропливав корабель контрабандистів. Вони зірвали великий куш, тому тієї ночі безпросвітно пили та гуляли. Навряд чи б вони помітили човник, але один із гультіпак сп'яну звалився за борт. Інші кинулися на допомогу і виловили не тільки недолугого гуляку, а й мою матір, яка мирно спала в човні. Знахідка була надто несподіваною, і деякі контрабандисти пропонували залишити дитину за бортом, але капітан корабля вирішив доправити дитину на сушу і залишити під дверима церкви. Так він і зробив. І наступного дня, коли контрабандисти перечікували ураган в порту, прихожани церкви доправили мою матір до сирітського притулку при монастирі. Саме там вона і виросла, терплячи несправедливість та жорстокість від однолітків, що не втрачали нагоди позбиткуватися з маленької мовчазної дівчинки, і, навіть, від суворих монахинь, що доглядали за сиротами. Як і передбачав провидець, вона була чужою, як серед своїх, так і серед чужих! Протримавшись до п’ятнадцяти років, моя мати втекла з притулку і потрапила до воронської фортеці (чи то пак, як ви звикли, замку!) в якості служниці. Ну, а там, як ви вже знаєте, юна панянко, вона зустрілася з моїм батьком!
Неймовірно! Але, куди вона зникла? – згадала Агата.
Не кваптесь. Мої дідусь з бабусею жили в Мерлінтані і до старості не згадували свою втрачену дитину. Аж тут до них навідався старий знайомий, який вже кілька років подорожував світом і не давав про себе жодної звістки. Він розповів, що в людському селищі зустрів жінку, що, як дві краплі води, була схожа на мою бабусю в дні її молодості. Друг дуже дивувався, що така схожість можлива, адже він нічого не знав про дитину, від якої відмовилося подружжя. Можна тільки уявити, як почувалися дідусь з бабусею, але, певно, були дуже злякані від того, що дитина, яку вони викреслили зі свого життя, не тільки не померла, а ще й продовжила рід! Вони вирішили діяти негайно. Зібравши кількох найближчих друзів, яким могли довіряти, вони напали на будинок, де проживала моя мати. Батько в той час був відсутній і не міг її захистити. Але фортуна було того дня на моїй стороні - хоч в крові моєї матері не текло жодної краплі магії, вона все ж відчула небезпеку за тиждень. І це відчуття росло з дня на день, та чоловікові вона не говорила, боячись, що і він повірить у її божевілля. Тому, того самого ранку, коли відбувся напад, вона зробила так, як і її батьки зробили з нею, лише з тою різницею, що свою дитину вона хотіла врятувати. Мати пішла до річки, що текла недалеко від селища і, поклала мене в дерев'яні ночви, а поруч поклала лист, де написала все, що знала про себе та свого чоловіка, моє ім'я і прохання до людей, котрі мене знайдуть, щоб не видавали мене і берегли. Материні молитви були почуті, і мене виловила у річці дружина коваля, яка мріяла подарувати своєму чоловікові сина, але ось уже вісім років, як вони були одружені, а дітей все не було. Подружжя сприйняло мене, як подарунок долі, і, заховавши подалі материн лист, стали ростити мене, як власного сина.
А що сталося з вашими батьками? 
Що сталося з матір'ю, я не знаю до цих пір. А от батько незадовго після мого та материного зникнення збожеволів від горя і втопився.
Боже! Який жах! – здригнулася Агата.
Жахливо! – кивнув привид, вийняв хустинку і ще раз висякався. – Про своє походження я нічого не знав аж до повноліття. Лише тоді мої названі батьки, зваживши на всі „за” і „проти”, розповіли мені про те, хто я. І хоч я нічого не потребував, бо звик до тяжкої праці (названий батько навчив мене своєму ремеслу), але мені все ж було цікаво зустрітися зі своїми кровними родичами. Про те, що моя мати з чародіїв, я, звісно, не знав. Тож найперше я вирушив до селища, в якому, якщо вірити листу, жили мої батьки. Звичайно, ж їх вже давно не було на світі, але сусіди мені розповіли, що добре пам’ятають ту незвичайну сім'ю і повідали про все, що було відомо їм. Посумувавши над тим, що мені так і не вдасться пізнати справжніх батьків, я рушив до дідуся з бабусею у Ворон.
І що? Вони вас прийняли? – Агата так захопилася історією, що аж підскакувала з нетерпіння.
Я ж вас просив не перебивати, юна панянко! – буркнув привид.
Вибачте! 
Вони були ще живі, хоча й дуже старі. Дідусь дуже плакав, коли я назвався. Він зізнався, що, коли почув про смерть мого батька, з його очей, немов полуда спала. Він довгі роки шукав мою матір та мене, прагнучи загладити свою провину перед нами. Дідусь винуватив тільки себе у всьому і на колінах просив прощення...
Ви пробачили?
Пробачив. – кивнув привид. – Мені було дуже шкода старенького і я зробив це скоріше з жалю. Крім того, тепер, коли я став багатим, в мене з'явилася можливість змінити своє життя. Хоча мої названі батьки і відмовилися переїхати зі мною до замку (все ніяк не могли повірити, що все життя ростили в сім’ї австрійського князя!), я ніколи їх не забував і доглядав їх до самої смерті, і вони теж до самої кончини вважали мене своїм сином.
А що ваші дідусь з бабусею?
Ну, тут я, на відміну від свого батька, виправдав всі їхні сподівання! – розсміявся привид. – Я одружився на дівчині знатного роду, статок якої був не менший за мій. І хоч, зробив я це на вимоги дідуся з бабусею, зізнаюся – ніколи в житті не пожалів, що не ослухався їх.
Вона була гарною? – мрійливо посміхнулася Агата, вимальовуючи в думках романтичні картини.
Не те слово! Красивішої я не бачив за все своє існування! А ще Їлона була єдиною, хто мене розумів з пів слова. Завжди підтримувала, а головне – вона теж кохала мене. І це було щастя.
 Привид задумався і сумно зітхнув. Агата мовчала, бо боялася завадити його спогадам.
Але все, коли-небудь, закінчується! – раптово видихнув князь.
Тільки не говоріть, що вас розлучили! – не могла повірити Агата.
Ви здогадливі, юна панянко! – сумно зауважив привид.
Ні! 
Все було чудово. Я був багатий, шалено закоханий, а ще – у мене мав невдовзі з'явитися син. Хто б міг подумати, що інші мої дідусь і бабуся теж не випускають мене з поля зору? В день народження мого сина я познайомився з магічним світом! – Агаті на мить здалося, що в сірувато-блідих очах відбився нестерпний біль. Було так дивно виявити, що привиди уміють страждати! -  Вони забрали мого сина і дружину, - тремтячим голосом продовжив князь Ференц, - а мені розповіли про передбачення. Мої рідні мали перебувати в таємному місці, в якому я б їх ніколи не знайшов. Заради ж власного блага, я мусив відмовитися від сина. На ньому і мав закінчитися рід Ференців...
Це так жорстоко! – вкотре повторила Агата. Її серце розривав відчай і туга від того, що життя таке несправедливе.
Я, як і мій батько свого часу, шукав дружину і сина... все своє життя! Але боротися з чарівниками, не маючи магічного дару – марна справа. А покохати іншу жінку я не зміг, бо, навіть, зараз не можу забути прекрасні очі Їлони... 
 Обличчям Агати текли потоки сліз. Вона їх не помічала, а привид розповідав далі:
- Під час далекої подорожі я захворів на невідому хворобу, мене весь час лихоманило і я страшенно марив. Друзі, зрозумівши, що час мій вичерпується, привезли мене до Воронського замку, щоб я помер у рідних стінах. Та я не хотів прощатися з життям! В мені все ще жевріла надія побачити, якщо не дружину, то хоча б сина. І я поклявся, що не покину стіни цього замку, доки не знайду своїх рідних!
І що? – Агата затамувала подих.
Життя зупинити не можливо, а тим паче не можливо зупинити смерть. Яким би не було моє бажання жити, воно не змогло протистояти їй. Тому невдовзі після повернення додому я помер...
Але так і залишилися в замку в подобі привида! – закінчила Агата.
Саме так, юна панянко! – привид хвилю думав, а тоді раптом розсміявся. – Яка іронія долі! Я, потомок чародіїв, за все життя жодного разу не застосував магії, а от перед смертю мені вдалося накласти самозаклинач.
Самозаклинач? – не зрозуміла Медісон.
Юна панянко, ви що? Не знаєте, що таке самозаклинач? – здивувався привид.
Уявлення не маю! – зізналася вона.
Ох, таки правду кажуть, з вас - нікудишня чарівниця!
Мене цього не вчили, то звідки я можу знати?!! – образилася Агата.
Звісно-звісно! – вибачливо закивав головою привид, але по його зверхньому погляду, Агата зрозуміла, що йому приносить задоволення її неуцтво. Так він міг похизуватися своєю обізнаністю. – Самозаклинач – це накладення закляття на самого себе.
Навіщо це потрібно? – здивувалася Агата, бо це видавалося їй безглуздям.
Ну, не говоріть, юна панянко! Це – дуже цікава річ. От мій самозаклинач зробив з мене привида, хоч це, звісно, не найяскравіший приклад. Багато чаклунів-завойовників накладали самозаклиначі невідступання. Вони думали, що цим захистять себе від поразок.
І що, виходило?
Де там! Ці ідіоти билися до кінця навіть тоді, коли їх оточували вороги і смерть стояла за плечима, вони не могли відступити і гинули.
Ну, багато воїнів вважають таку смерть – геройською. – заперечила Агата.
Це - ідіотство! – махнув рукою привид. - Багатьом з них потрібно було просто трішки часу, щоб відступити і зачекати на підмогу, і тоді б перемога була їхньою. А через самозаклиначі вони бездарно помирали!
 Агата тільки знизала плечима.
А ще самозаклиначі допомагають досягти поставленої мети. – провадив далі привид. - Якщо ти поставив перед собою ціль і самозаклявся її досягти, то вже не зможеш відступитися перед життєвими труднощами і повинен будеш іти до кінця.
Вашою метою є - знайти сина! – зрозуміла нарешті Агата. – Ви самозаклялися, що не покинете стін замку, поки не зробите цього! Саме тому ви стали привидом?!!
Так! – відповів князь. – Та, зізнаюсь, це було найбільшою дурістю мого життя!
Чому? – здивувалася Агата. – Адже ви щиро бажали знайти свою родину?
Ох, юна панянко! Пройшло дуже багато років і мого сина давно вже немає серед живих, а мені все ще доводиться існувати в такому вигляді і сподіватися, що найближчим часом самозаклинач вичерпає свою силу і я зможу нарешті відійти у потойбіччя. Важка доля у привидів!
А ваш син? Як ви думаєте, що вони з ним зробили?
Я не думаю, що чарівники його вбили! – привид підпер рукою підборіддя і знизав плечима. – Скоріше всього запроторили до однієї з в’язниць, подібних до тої, в якій перебували ви, а ще позбавили його всіх можливостей жити нормальним життям і продовжувати рід Ференців.
Яка сумна історія! – зітхнула Агата і витерла вологі щоки.
Сумна! – кивнув привид. – Ну, що? Юна панянко? Ви й досі думаєте, що я позбавив вашого звірятка життя?
Ні! – поспішно вигукнула вона і відчула, як страх з новою силою розливається по тілу. Заслухавшись, вона геть забула, що їй погрожували. – Я так не думаю! Але тепер боюсь ще більше, бо, навіть, уявлення не маю, хто б міг зробити подібне?
Треба уважно все обміркувати! – порадив привид. – Але за вікном – глуха ніч, чи не пора вам, юна панянко, лягати спати? А з ранком, гляди, і рішення якесь визріє. Та і я подумаю.
  Агата глянула на годинник – він показував третю ночі.
О! Та вже майже ранок! – здивовано вигукнула вона. – Я й не помітила, як минув час!
  Вона раптово відчула, що дуже втомлена. За цей день відбулося стільки подій, що в неї голова йшла обертом. Привид має рацію – їй просто необхідно виспатися.
Можна іще одне питання? – побачивши кивок привида, Агата продовжила. – Чому ви відразу не з'явилися мені на очі?
Ви не кликали! – просто відповів він. 
Що? – розгубилася Агата. – Але ж я навіть не знала про ваше існування доки не підловила вас на сходах! 
А мені звідки було знати? За кілька годин до вашого приїзду, я отримав офіційний лист з Мерлінтану, що прибуває нова власниця замку. Ставши привидом, я втратив на нього всі права, тому й не зміг заперечити. Взагалі, до нас, привидів, ставляться дуже несправедливо. Впевнений, скоро МАЗУ займеться привидівським правом власності... Ой! Я знову відволікся! Так от, я не знав, що ви, юна панянко, нічого не знаєте про замок і про мене, тому просто чекав, коли забажаєте зі мною зустрітися. Однак ви не поспішали запрошувати мене на новосілля і я, звичайно, трохи образився! (Агата здогадалась, що він дувся довго!). Та, побачивши ваш переляк при нашій першій зустрічі, зрозумів, що ви іще з привидами справ не мали. Я вирішив, що вам потрібен час, щоб оговтатися, тому намагався не з'являтися перед вашими очима, юна панянко. Проте, коли ви разом зі своєю подругою порозкидали по замку могильник та покропила стіни святою водою... До речі, ви знаєте, що я, навіть, як для привида, рахуюся старим, а через цю святу воду мені довелося пересуватися замком тільки крізь підлогу та стелі, а це, зізнаюся, дуже важко!
Вибачте мені! – почервоніла Агата. Тепер всі її дії видавалися дурістю.
Вибачте-вибачте! – невдоволено пробубнів привид. – Коли я підхопив могилянку, моє терпіння луснуло і я таки вирішив написати скаргу до Асоціації Захисту! Я саме закінчив описувати всі капості, котрі ви робили, і мені лишень залишалося заадресувати листа, як ви викликали мене сюди і кинули в обличчя ці безпідставні звинувачення!
Я не хотіла вас образити! – Агаті було страшенно соромно. – Просто я так налякалася і не знала, що думати! Ви нікуди не пишіть – обіцяю, що більше нічого подібного не робитиму. Я - така дурна і нетямуща! 
 Привидові явно сподобалося, що Агата визнала себе дурепою і в його погляді заблищало схвалення. Він зморщив лоба, вдавши, що думає над тим, чи варто її пробачати, але через мить посміхнувся.
Я прощаю вам, юна панянко. Але тільки тому, що ви ні про що не знали! В подальшому я буду спостерігати за вами і вашими вчинками, – він трохи подумав і знову продовжив. - А ще я хотів попросити, щоб ваші щітки прибрали могильник, бо ця хвороба мене скоро доконає! - і, немов у підтвердження своїх слів, він голосно чхнув.
Звичайно-звичайно! – запевнила Агата. – Я зараз же їм накажу!
У вас премилі щітки! – зауважив привид. – Щоправда трохи боязкі. Та є одна, з такими червоними наклейками, вона дуже смілива і зовсім не боїться заразитися могилянкою!
Обов’язково перекажу їй ваші слова! – посміхнулася Агата.
От і добре! Ну, а зараз, якщо ви, звичайно, будете такі ласкаві і знімете з мене свої чари - я волів би піти. Привидам теж потрібно відпочивати.
Так-так! зараз! – Агата так швидко кинулася до привида, що геть забула про свою невидиму захисну стіну і з розгону довбонулася в неї. – Ой!
 Привид голосно реготнув:
Ось, що буває, коли накладати необдумані закляття! – повчально зауважив він.
 Агата розтирала лоба, відчуваючи, як під руками росте гуля. Коли перед очима перестало все вертітися, вона поволі нахилилася і взялася рукою за вогняне коло, мов за обруч. Воно в ту ж мить знову стало кулею, щоправда не густо-білого кольору, як раніше, а волокнисто-сивого. Через секунду куля з тихеньким дзенькотом розлетілася на маленькі зірочки, що поступово зникли в повітрі. 
 Те ж саме вона зробила і з колом привида, що терпляче висів у повітрі. Коли він звільнився, то різко шугонув під стелю, завис, а тоді знову повернувся до Агати.
Приємно відчувати себе вільним! – радісно промовив покійний князь, і вона полегшено зітхнула. 
 Агата до кінця залишалася на сторожі, привид все ж таки міг і брехати. Хоча навряд чи він так швидко зміг би придумати свою історію життя!
Ви вже не ображаєтеся на мене? 
Зовсім трішечки! Але впевнений, якщо ви більше не будете травити мене, я швидко забуду про свою образу!
Не буду! – ще раз пообіцяла Агата.
Ну, от і добре! – посміхнувся привид. – Тоді я відкланяюсь?
Пане привиде? – зупинила його Агата на півдорозі від стелі.
Юна панянко! Називайте мене Ференцом! Так зверталися до мене друзі.
Пане Ференце! – слухняно повторила Агата. - А, як я можу вас знайти?
Просто погукайте. – відповів привид і шугонув у вись. – Я ж обов’язково буду у замку! – почулося десь зі стелі.
 Агата стомлено позіхнула, дивлячись услід своєму новому знайомому, і пішла спати. 
 Здалося, що її голова не встигла, навіть, торкнутися подушки, як в двері замку голосно застукотіли. „Ні!” – роздратовано пробурмотіла вона і перевернулася на інший бік, запевняючи себе, що стукіт їй тільки ввижається. Та через хвилину вона таки мусила визнати свою неправоту – в двері стукотіли з такою силою, немов хотіли знести їх взагалі. 
 Агата встала з ліжка і подивилася на себе в дзеркало. Та-ак! З таким обличчям вона могла б грати монстрів у кіно. Через вчорашні події вона так втомилася, що не мала сил, навіть, щоб роздягнутися, не кажучи вже про те, щоб змити косметику. І, як результат, те, що вчора було красою, сьогодні перетворилося в кошмар. Туш вся перебралася з вій на нижні повіки, обличчя було запухле, а волосся стирчало у різні боки. Все це робило її справжнім пугалом. Звичайно треба було вмитися і переодягтися, але Агата всерйоз стала хвилюватися за двері – якщо вона дозволить собі забаритися ще хоч хвильку, то в її замку з'явиться іще одне вікно...
 Не перестаючи позіхати і щулити очі від яскравого світла, Агата пішла до Вітальної Зали, по дорозі відмічаючи, що щітки справно повимітали могильник. Широко позіхнувши, вона повільно відкрила двері. На порозі стояли Роман та Ліза.
Агато?!! – видихнули вони одночасно і Роман опустив кільце лева.
А ви хотіли ще когось тут зустріти? – спросоння буркнула заспана господиня.
З вами все гаразд? – схвильовано спитав Токарський.
Так. Щоправда, я страшенно хочу спати...
Господи, Гаті! – кинулася обіймати її Ліза. – Я так хвилювалася! Так хвилювалася!
Чому? – здивувалася Агата.
Ти вибачиш нам? Вибачиш? – Савет обмацувала подругу, немов намагаючись переконатися, що вона дійсно ціла.
Та що сталося? 
Ну, я не знаю, як так могло статися, що ми тебе відпустили вчора додому! Тут такий жах, а ми... – затараторила Ліза.
 Агата густо почервоніла. Вона геть забула, що вчора ввечері за допомогою чарів змусила їх піти спати. Напевно, ніхто з Токарських не розуміє своєї вчорашньої поведінки. 
 І, немов у підтвердження її думок, Роман заговорив:
Я пробачити собі не можу, що спокійно пішов відпочивати! Я мав викликати дільничого! Я вже, навіть, телефонував йому, як раптом... – хлопець нервово знизав плечима. – Я не знаю, що з нами сталося! Але я не хочу, щоб ви, Агато, подумали, що ми залишили вас напризволяще... Хоч воно, звісно, так і виглядає!
А мама як переживає! Вона, як тільки прокинулася, місця собі не знаходить. – Ліза ледь не плакала. – Я - така черства! Мені, навіть, на думку не спало, що тобі може бути небезпечно повертатися до замку. Що, якби цей псих повернувся? Жах! Який жах!
Савет! Припини! – перебила Агата. Їй було так ніяково, що вона ладна була провалитися крізь землю. Але ж і зізнатися в тому, що Токарські залишили її на одинці зі своїми проблемами не через власну байдужість, а через її чари вона теж не могла.  – Зі мною все гаразд! Нічого не сталося, Савет!
Я рада! Дуже рада! – дівчина ще раз міцно притисла Агату до грудей. – Я б собі ніколи не пробачила! Я так тебе люблю! Вибач мені, Гаті!
Ну, ось! – розчулилася натомість Агата і на її очах виступили сльози. – Я ж не маленька дівчинка, Савет! Зі мною нічого не станеться!
Іноді мені здається, що ти - дійсно дитина... – й собі розридалася Ліза.
Припини! 
 Роман ніяково озирався навкруги. Видно було, що він не звик до таких сплесків емоцій і тепер почувався не у своїй тарілці. Раптом він щось згадав і його обличчя знову спохмурніло.
Агато! А куди поділося кошеня?
Я... Я його викинула у болото! – вона знову почервоніла.
 Хоч Агата практично сказала правду та, все-одно... Токарські щиро хвилювалися за неї, а вона чим віддячувала? Навіть, усієї правди не розповідала! Агата відчувала, що не заслуговує на таку турботу з їхнього боку.
Не треба було! – зауважив Роман і тим самим перебив її роздуми. – Я думаю, що викликати дільничого все ж було варто. 
Ой, Романе! – недбало відмахнулася Агата. – У нього, напевно, безліч справ набагато серйозніших, ніж це хуліганство!
 Не хотів би вас лякати, але мені здається, що все не так просто, як ви думаєте! – обережно зауважив Токарський.
 „Не налякати” – йому не вдалося! Агата і сама думала, що це - не просто витівка. Але покладатися на чиюсь допомогу вона не могла. Хтось і так знав, що вона - чародійка, тому ще більше Агата ризикувати не могла. Вияснити, хто повісив кошеня і погрожував - доведеться самій, тому вона була змушена не подавати вигляду, що нічне жахіття сприйняла серйозно... Знову брехня!
Ви повинні відрізняти погані жарти від погроз! – провадив своє Роман.
Дякую вам за турботу! – перервала його Агата. – Обіцяю, буду дуже обережною і, якщо помічу щось підозріле, обов’язково звернуся до дільничого! Хоч, я впевнена, - це просто дурнуватий жарт!
 Роман відкрив було рота, щоб навести іще кілька аргументів, але потім передумав і звернувся до Лізи:
Ми переконалися, що з Агатою все гаразд. Мені вже час на роботу, якщо ти зі мною, то пора вирушати.
Так-так! – закивала головою дівчина. – Агато, вибач, та сьогодні я маю прийти в кафе раніше – потрібно допомогти Клавці прибрати все після вчорашньої вечірки.
Звичайно, йди, Савет! – Агата навіть зраділа перспективі відіспатися. – А я пізніше навідаюсь до вас, щоб Світлана Романівна на власні очі переконалася, що зі мною все гаразд.
Я так рада, що з тобою нічого не сталося! – Ліза знову обняла Агату.
Ну, все-все! – заспокоїла її подруга. – Біжи, бо ви не встигнете все прибрати до відкриття.
Бувай, Гаті! І не забудь зайти до мами!
Зайду!
До зустрічі, Агато! – попрощався Роман.
На все добре і дякую вам за турботу!
 Агата іще хвилину дивилася їм услід. Вона не може бути поганою людиною, бо у поганих людей немає хороших друзів! Головне – не втратити цих друзів... 
 А ще Агата зрозуміла, що глибоко помилялася на рахунок Романа. Токарський-старший виявився зовсім не таким, яким видався спочатку. Вирішивши, що подумає над цим питанням пізніше, Агата знову звалилася у ліжко. 
 Проспала вона близько п’яти годин. Коли, нарешті, встала, прийняла ванну, влізла в спортивний костюм, відчула, що наново народилася на світ. Щоправда в животі загрозливо бурчало, тому свій візит до Токарських Агата вирішила не відкладати. 
 Світлана Романівна, як побачила її за дверима, відразу кинулася обнімати:
Ой, люба! Ти, напевно, цілу ніч не спала? Як це я не зоставила тебе на ніч у нас?!! –кинулася вона картати себе.
Пані Токарська! Не хвилюйтеся! Все добре! – запевнила її Агата.
Ти ж, напевно, нічого ще не їла? Ходи! – Світлана Романівна потягнула її на кухню і затарабанила тарілками. – Мий швидко руки і сідай! 
 Агату довго впрошувати не довелося – через мить вона вже сиділа за столом. А пані Токарська, користуючись тим, що в Агати забитий рот, довго іще бідкалася, що вчора так вийшло. Проте потім все ж  заспокоїлася. Прибігла Аліса і вони з Агатою довго розглядали її букварик. Коли ж дівчинка вклалася спати, Агата вирішила, що і їй час, а тому відправилася до замку. 
 Ідучи кам'янистою доріжкою, вона здригнулася, згадавши вчорашнє. Хто ж міг це зробити?
Про що думаєш? – раптом пролунав голос і Агата від несподіванки завмерла. 
 Та це виявився всього лиш Назар.
 Він сидів на порозі замку і холодно позирав перед собою. На ньому були широкі сині джинси і теплий пуловер, бо надворі, хоч і не дощило, було досить волого. За спиною у Назара висів рюкзак, але Агата не була певна, що він ходив до школи.
Ти мене налякав! – видихнула вона.
 Назар помовчав, пильно дивлячись на Агату, а тоді хмикнув і відвів погляд. Дивлячись кудись у бік, він заговорив глухим голосом: 
Я думав – ти мій друг!
 Агата завмерла. Розмова передбачалася серйозна.
Я - твій друг! – обережно завірила вона.
Не бреши мені! – крикнув він і схопився на ноги. Його груди важко здіймалися, а на обличчі пашів гнів. – Не смій мені брехати! – промовив він вже трохи спокійніше.
Я тобі не брешу!.. – прошепотіла Агата. 
 Щокою потекла сльоза і вона її швидко втерла. Агата сама у всьому винна і їй зараз потрібно не розкисати, а думати, як повернути його симпатію. Назар різко відвернувся і подивився в сторону Дрімучого лісу. Агата притлумила полегшене зітхання – він не пішов, а значить у неї є можливість усе виправити. 
Я просто дуже злякалася і... і не знала, що думати. Я не хотіла тебе образити! Але вчора я не могла мислити тверезо, тому й обвинуватила тебе...
До чого тут це? – повернувся до неї хлопець.
А... А що тоді? – ще більше здивувалася Агата.
Ха! – голосно кинув Назар. – Ти, навіть, нічого не розумієш!
Не розумію. – зізналася вона і нервово облизала пересохлі губи.
Ти вчора наклала на нас закляття! – викрикнув він їй в обличчя. – І не думай заперечувати! Я знаю напевно, що ми всі по добрій волі ніколи б не відпустили тебе до замку після того, що сталося!
 Назар пильно подивися на неї, але Агаті було соромно і вона не могла знайти слів, щоб відповісти йому. А заперечувати очевидне не було сенсу.
Отже, я правий! – розсміявся він. – Агато! Навіщо тобі ми, якщо наші прагнення тебе не цікавлять? Тобі потрібні слухняні маріонетки, що виконуватимуть всі твої бажання?
Ти... ти неправий, Назар! Я ціную вас! Дуже ціную! Я б не зробила вам нічого поганого, бо у мене ніколи не було більш рідних людей, ніж ви!..
Воно й видно! – сердито перебив її хлопець. – І це з почуття любові і турботи ти затуманила нам голови?
  Після цієї фрази Агата не витримала і розплакалася.
Я не хотіла! Я просто не могла вами ризикувати! Це було потрібно, Назаре! Прошу тебе – зрозумій! – але його обличчя не пом’якшувався. – Назаре, будь-ласка! Я зробила так тому, що дійсно люблю і турбуюся про вас!
 Вона, здається, чекала цілу вічність, але Назар не обертався. Зрозумівши, що все марно, Агата, схлипуючи, витерла сльози. Ще раз подивилася на хлопця і повільно рушила до замку. Вона вже простягла руку до дверей, як за спиною почулися швидкі кроки. Назар повернув її до себе і поривчасто обняв. Агата більше не стримувала своїх сліз.
Мені здавалося, що ти будеш рада від нашого примирення! – прошепотів він їй у вухо.
Я рада! – схлипнула Агата. – О, Назаре! Іноді я буваю такою дурепою!
  Хлопець розсміявся і випустив її з обіймів.
Я хочу, щоб ти пообіцяла мені, що ніколи в житті не дозволиш собі застосовувати до нас чари.
Я обіцяю! Обіцяю! – запевнила його Агата. – Ходімо зі мною! Я маю тобі щось показати!
  І вона повела його на кухню.
- Куди ти тягнеш мене? – запитав на ходу Назар.
- Я хочу, щоб ти зрозумів причину чому я зачарувала...
- Не треба, Гаті! Давай забудемо.
- Ні-ні! – Агата прагнула повного примирення. – Я хочу познайомити тебе зі своїм новим знайомим. 
- Новим знайомим? У замку? 
 Назар ледве встигав за нею.
- Коли ти з ним познайомишся, то зрозумієш, чому я вчора так вчинила!
  Агата вбігла у їдальню, стала перед скляним столом і, задерши голову вгору, втупилася в стелю. Вона знала, що князь Ференц ще декілька днів боятиметься наткнутися на могильник і буде подорожувати крізь стелю або підлогу. А ще Агата була майже певна, що він міг бути тільки десь нагорі, бо вчора ввечері сама бачила, як привид шугонув у вись.
Що ти там виглядаєш? – запитав Назар, і собі позираючи на стелю.
Зачекай! – попросила Агата, склала руки у своєрідний рупор і голосно гукнула, - Пане Ференце!
  Нічого не сталося.
Ти чекаєш когось звідти? – Назар глянув на неї, як на божевільну.
Так! – нетерпляче кивнула вона і знову загукала. – Пане Ференце, спустіться до нас!
 Раптом зі стелі виринула голова. Назар від несподіванки відскочив, зачепився за килим і гепнувся на підлогу. Не відводячи погляду від напівпрозорої голови, що глипала на нього згори, він сів, спираючись об підлогу руками. Побачивши, як зблід хлопець і, як тремтять його губи, Агата зрозуміла, що зайшла надто далеко – потрібно було хоч би попередити!
Ви на смерть перелякали свого друга, юна панянко! – підтвердив її думки привид. – Ви що, не знаєте, як люди реагують на нас?
Назаре! Все гаразд! Пан Ференц – чудова людина! – кинулася Агата до хлопця.
Я – не людина, а привид! – образився князь.
Вибачте! – кинула автоматично Агата і знову повернулася до Назара. – Він тобі нічого не зробить! Боятися нічого!
По-моєму, юна панянко, ви впоралися з завданням, навіть, краще за мене. Якщо ви не заперечуєте, я розповім друзям, про те, як одна пришелепувата чародійка знайомила привида з людиною, і ,як у тої стався серцевий напад! – зареготав Ференц.
У Назара серцевий напад? – вжахнулася Агата, дивлячись на хлопцеве бліде обличчя.
Ну, не в мене ж! – закотив очі під лоба привид і через мить злетів зі стелі і завис перед ними. – Мені людські хвороби вже не загрожують! Юначе, отямтесь!
  Назар сидів з розкритим ротом і виряченими очима.
Отямтесь, кажу я вам! – привид нахилився над хлопцем і тричі клацнув пальцями перед його носом. 
  До Назара нарешті дійшло, що діється і він несамовито загорланив:
А-а-а! Привид! При-вид!
Ну, привид! І що?! – образився Ференц і знову відлетів до стелі.
Назаре! Це - просто привид! – намагалася заспокоїти його Агата.
Нічого собі „просто”! – обуренню князя Ференца не було меж. – Я, між іншим, за життя був...
Шанованою людиною! - закінчила за нього Агата.
Ну... так! – зрозумівши, що йому не приділяють достатньої уваги, привид вважив за потрібне негайно вмовкнути, тому тільки прикусив губу і позирав на них.
Назаре! – Агата змушена була його струсонути, щоб він відвів погляд від привида і подивився на неї. – Послухай мене уважно! Це – Александр Жєрдь Ференц, в минулому – князь Воронський, а в сьогоденні – привид Воронського замку. Він хороший і не заподіє тобі зла...
Врешті-решт, - вщент образився князь, - Я ще досить добре виглядаю, тому не бачу причин позирати на мене, немов на якусь мавпу!
Назар не хотів вас образити! Це все я винна! – забідкалася Агата. – Коли вже я навчуся спілкуватися з людьми?
Ц-це - сп-правді п-привид? – затинаючись, спитав Назар.
Ага! – кивнула Агата. – Знаєш, вчора я була така перелякана через кошеня... Коли впевнилася, що це - не твоїх рук діло, то подумала, що у всьому винний привид! Як ти сам казав, до замку ви б мене саму не відпустили, а я не хотіла, щоб хтось із вас дізнався про пана Ференца чи, тим паче, постраждав від нього... Не ображайтеся, князю! Так от, я змушена була зачарувати вас, бо хотіла все з'ясувати сама. І як би ви всі не хвилювалися за мене і якби не хотіли допомогти, але ви нічим не зарадили б мені при зустрічі з привидом. Ти розумієш, Назаре? Назар! 
Хлопець  глянув на привида, потім перевів погляд на неї і раптом розплився в посмішці:
Агато! Я ледь не помер від переляку! Якщо ти хочеш і далі бачити мене в доброму здоров’ї, то будь ласкава – не намагайся зжити зі світу, бо ще мить і я теж би витав під стелею!
Ох, Назаре! Я теж до смерті налякалася, коли побачила, як ти зблід! – полегшено розсміялася Агата. 
Кхи-кхи! – нагадав про свою скромну персону привид.
Ой, пане Ференце! – схопилася Агата. – Познайомтеся! Це - мій друг Назар Тайвен Токарський.
Ба! Яке ім'я! – захоплено промовив князь. – Я б залюбки потис вашу руку, юначе, але, боюся, це не можливо. Привиди, знаєте, безтілесні!
Назар - досить звичне ім'я! – натягнуто посміхнувся привидові хлопець. – Ви вже вибачте мені – я, напевно, ще деякий час буду витріщатися на вас, перш ніж звикну...
Ось! Ось! – задоволено підніс палець вгору Ференц, а потім тицьнув ним у Агату. – Вам багато ще треба буде вчитися в цього юнака! Як швидко він пристосовується до обставин, швидко переборює страх, а ще – в шаленому бездоріжжі життя він уже спромігся знайти свою стежку! Я ж не помиляюсь, юначе?
Ну, думаю, ви занадто гарної думки про мене! – скромно зауважив Назар і Агата радісно відмітила, що залишки блідості сповзають з його обличчя. – Я і на половину не такий, як ви сказали...
Ну, юначе! Володар такого ім'я не може бути посередністю. До речі, я маю на увазі зовсім не ваше людське ім'я!
Тобто? Що означає „людське ім'я”? – не зрозумів хлопець.
Ну, „Назар” – людське ім'я, а ім'я „Тайвен” носять чарівники!
 Агата махнула рукою на чайник, наказавши йому заварюватися, і зацікавлено втупилася в привида. Вона знала походження всіх інших прізвиськ Токарських і лише Назарове їй було незнайоме.
Поясніть! – теж розгубився хлопець.
 Видно було, що він і думки не припускав, що може мати якесь відношення до магічного світу. 
Тайвен – відомий борець за права нижчих тілатів! Агато, невже і вам це ім'я нічого не каже? – привид не знав чи образитися йому чи навпаки – похизуватися. Та побачивши, як Агата та Назар одночасно захитали головою, він врешті вирішив похизуватися своєю обізнаністю. Тому присів у повітрі і почав пояснювати, - Тайвен Мак Грегор був посереднім чарівником, а тому не вирізнявся особливими магічними здібностями. Але саме він був першим, хто підняв рух за рівність прав різних тілатів...
Що таке „тілати”? – перебив його Назар.
 Привид невдоволено набурмосив брови, але почувши традиційне „вибачте!”, продовжив свою розповідь:
Тілати – це, в людському уявленні, класи або види. Ну, щось на зразок порівняння між тваринами і рибами...
В світі чарівників теж є класи? – здивувався Назар.
Звісно, юначе! Маги рахують себе найвищим тілатом, а всіх інших – нижчими і безправними. 
А хто, за уявленням чарівників, належав до нижчих тілатів? 
 Агата ніколи нічого подібного не чула і її було цікаво, чому Ган оминув цю тему? Виявляється, світ магів мав досить серйозні вади!
Та всі, хто не міг назвати себе магом чи чарівником! Це - духи, феї, джини, перевертні, вампіри, і, навіть, привиди. Всі ці істоти цілком розумні і не поступаються інтелектом магам. Але вони не можуть використовувати чари, бо в них закладена кровна магія, а у всіх чарівників магія набута...
Я нічого не зрозуміла. – знизала плечима Агата.
 Назар тільки кивком підтримав її.
Ну, дивіться! – схопився на ноги Ференц. – Привид від початку свого існування може літати, проходити крізь стіни... Це так само природно, як для людей дихати! Це зрозуміло?
Так! – кивнули Агата і Назар.
Ось! Так же і феї! Вони з народження пов’язані з природою, розуміють її мову і можуть спілкуватися з нею. Джини є заручниками бажань, - таким їх теж зробило життя. Вся сила перевертнів та вампірів приходить до них через кров і взаємодію з природними течіями, а духи просто є відголоском життя. Лише до чарівників магія приходить з навиками, а з кров'ю батьків вони отримують тільки схильність до неї, або несхильність... 
Тобто... – нарешті почала розуміти Агата. - Феї, перевертні, привиди – творіння магії, своєрідні магічні істоти, а... а чарівники прості користувачі магією.
Так! Саме так! – схвально промовив Ференц і Агата посміхнулася. – Саме твердження, що, оскільки ці істоти є частиною магії, тому повинні використовуватися чарівниками, як і звичайні магічні закляття, було причиною того, що права нижчих тілатів порушувалися. Лише Тайвен підняв це питання перед Радою Десяти Найсильніших. Вислухавши його доводи, рада постановила знищити нерівність і утворила різні комітети захисту прав магічних істот. Звичайно, минуло лише декілька десятиліть, а щоб виправити ситуацію потрібно буде набагато більше часу, тому, на жаль, багато чарівників продовжують принижувати інші тілати!
Неймовірно! – вигукнув Назар. – Це схоже на людську дискримінацію!
Так, юначе! Чарівники, хоч і не люди, а все-одно вирішують схожі проблеми.
Але ж... – Агату раптово осінив такий приголомшливий здогад, що вона, навіть, боялася розсмішити ним пана Ференца.
Що, Гаті? – підштовхнув її Назар.
Я тут подумала, що чарівникам потрібно вчитися тому, що феї, духи і інші магічні істоти вміють робити з народження! Виходить, що так звані нижчі тілати насправді є вищими!?
 Назар здивовано розкрив рота, але не знайшов, що заперечити. Пан Ференц, всупереч очікуванням Агати не розсміявся, а згідно захитав головою.
Від цього і відштовхувався Тайвен, але це було найбільшою його помилкою...
Чому? – здивувався Назар.
А тому, що фея чи привид ніколи не подолають певну межу. Фея не зможе жити між двома світами, а привид ніколи не навчиться розуміти природу, а от чарівник запросто може навчитися і того, і іншого. Це і є найбільшою відмінністю магів від магічних істот.
Неймовірно! – вкотре повторив хлопець. – Виявляється стільки всього стається, а ми ні сном, ні духом... До речі, до яких тілатів належать люди?
 Агаті теж було цікаво, що скаже на це привид і вона, переставши дути на гарячий чай, нетерпляче чекала відповіді. Рідиною все-одно продовжували котитися хвильки.
Це дуже цікаве питання, юначе! – задоволено посміхнувся пан Ференц. Видно він сприймав, як свою заслугу, те, що його співрозмовники, нарешті, стали ставити розумні питання. – Багато було суперечностей і різних думок! Але зараз магічний світ поставив людей на одну сходинку із собою...
Але ж ми значно слабші! – зауважив Назар.
По-суті, справа, навіть не в тому, хто сильніший з магічної точки зору. Просто маги і люди різні, від того і сила у них різна. Людина прагне зльоту, нових ідей, винаходів – вона  розвивається! Все найпрекрасніше у людства тільки попереду, а сили магів вичерпуються. Вони використовують чари стародавніх часів і такі ж старі закляття. Із всього магічного світу залишилося тільки десять, які можуть створювати щось нове. Але і їм не дано перешкодити заходу магічного сонця... 
Ви так говорите... – Агата відкривала стільки нового, що боялася озвучувати свої думки.
Я так говорю, бо впевнений, що хоч людство і не щойно з'явилося, його ера тільки-но починає розквітати. А чарівники... Зрештою, усі високорозвинені цивілізації гинули.
Ні! Цього не може бути! – Агата схопилася на ноги. – Це просто не можливо! 
Хм! Юна панянко! Не змушуйте мене розчаровуватися у вас більше, ніж я уже розчарований! – привид раптом вийняв з кишені свого сюртука якусь тьмяну пляшку і ковтнув з неї. – Мушина настійка! – пояснив він, задоволено хлопаючи себе по животі. – Найкращий напій для привидів! Але, повертаючись до нашої теми, Агато, як ви думаєте, чому вас засудили без вагомих на те причин?
Ну... 
 На гадку приходили тисячі причин, але жодна не видавалася вартою уваги. По суті, вона ніколи не думала над цим питанням, бо Агата намагалася взагалі не думати про неприємні речі. Знаючи, що Ференц говорить все це не просто так – у нього напевне є свої здогади – вона сіла за стіл, відпила з чашки і приготувалася слухати.
Я впевнений, що Десятка Найсильніших керується такими ж аргументами, котрі щойно навів я, та вони і досі вважають магів найсильнішими, і думають, що для їх знищення необхідні битви, зради, темні заговори. Ось вони і вирішили, що це Темний Воїн повинен повернути в іншу сторону русло історії магічного світу. Десятка надто розумна, щоб повірити в те, магічний світ стирається тому, що він настільки древній, що втрачає свою актуальність. Він сповнений законів і умовностей, а сучасна людська молодь, як і чарівники, прагнуть жити поза рамками.
Це так... банально! – знизала плечима Агата. 
Проте це - правда. Все вказує на те, що межі між світами поступово розчиняються і все змішується. На зміну магічному світу чарівників, приходить практичний світ людей. Навіть, ви, юна панянко, на інстинктивному рівні це знали, коли обирали людське існування. 
Все це так дивно! – тихо промовила Агата, намагаючись не звертати уваги на нудотно-терпкий присмак вже захололого чаю. – Я думала, що знаю про чарівників усе, а виявилося, що Ган не розповів мені і десятої частини всього...
Ваш вартовий міг розповісти вам, юна панянко, тільки те, що йому дозволяли. – зауважив привид і ще відпив з пляшечки. Певно, мушина настійка була алкогольним напоєм, бо бліде обличчя пана Ференца якось дивно посіріло. – Невже ви думаєте, що йому б дозволили розповідати про нерівність тілатів і тим самим вбивати у вашу голову бунтівні думки? Чи ви думали, що він розповість вам про те, як оволодіти магічними навиками і тим самим поставити під загрозу не тільки своє, а й тисячі життів чарівників, яким напророчено померти від руки Темного Воїна? Чи може ви наївно думали, що, оскільки добрий Ган є вашим єдиним другом, то він не доповідає про кожне ваше слово чи кожен ваш рух Десятці?
Неправда! – скрикнула Агата, схопившись на ноги, вона люто позирала на привида.
Що „неправда”? – захмеліло запитав пан Ференц. – Ви, юна панянко, думаєте, що він вас любив?
Любив! – викрикнула Агата. – А ти, дурнуватий привид, не маєш жодного права ображати чарівника, який всі роки мого життя був найріднішим мені! І як би ти не був під дією своєї настійки, то я б... я б... – у неї забракло повітря, щоб до кінця озвучити свою погрозу.
Дурепа! – образився привид.
Забирайся геть! – не витримала Агата.
І піду! Я напишу скаргу в Асоціацію... – привид шугонув крізь стелю, але його погрозливе бурмотіння ще деякий час було чутно.
Не такий вже він і хороший, як ти говорила! – порушив тишу Назарів голос.
  Агата сіла за стіл і розплакалася. Вона нічого не могла з собою зробити. Просто в душі раптом стало якось порожньо, немов вона була одна в цілому світі.
Гаті? Агато! Ти чого? – Назар пересів на сусідній від неї стілець і взяв її за руку. – Ти сприймаєш його слова так близько до серця? - вона схлипнула. - Привид не може говорити про Гана нічого поганого по тій простій причині, що він його не знає! А ти прожила поруч з ним все своє життя, а тому у тебе є підстави, щоб довіряти власним відчуттям, а не словам якогось привида.
А ти маєш рацію. – витерла сльози Агата. – Ган не може бути таким! Я його знаю!
Ну, ось! – зраділо кивнув Назар. – А тепер посміхнися! Я, наприклад, не жалкую, що моє знайомство з привидом накрилося мідним тазом!
 Йому вдалося відвернути її увагу від тяжких роздумів і обличчя Агати розпливлося в посмішці.
Ти така гарна, коли посміхаєшся... – промовив Назар безтурботним тоном. 
 Агаті стало якось не по собі і посмішка сповзла з її обличчя. Але, зваживши, що його тон аж ніяк не нагадував Даньчин, тут же заспокоїлася. 
Ти теж нічого... – вирвалося у неї і Назар розреготався.
Ох, Агато! Якби я на власні очі не бачив твого чаклунства, Воронського привида – я б ніколи не повірив, що такі, як ти, існують! 
А яка я? – напрочуд весело спитала вона, але провести Назара не вдалося. 
 Він враз задумався, а потім серйозно відповів:
Я можу помилятися, бо знаю тебе тільки місяць, та, мені здається, що я не помиляюсь. Ти – добра, дбаєш про інших... ні! Ти вчишся дбати про інших! – розсміявся він, згадавши, що вона затуманила їх волю, аби захистити їх від привида. – Ще ти смілива, але твоя сміливість необдумана, бо ти не замислюєшся про наслідки, а робиш лише те, що на даний момент вважаєш за потрібне. Від цього і твої помилки! А ще - ти дуже цікава! 
Я – цікава? – здивувалася Агата. Вона ніколи не вважала себе такою, що може всунути носа не до своєї справи.
Я про дитячу цікавість!
Не зрозуміла! 
Ти, як Аліса! – спробував пояснити Назар. – Немов, дитина, що ставиться до всього тільки з щирим захватом! Діти все бачать зі світлої сторони. Але...
Що? – нетерпляче запитала Агата, коли хлопець раптово вмовк.
Це так дивно, Гаті! Я маю на увазі вас з сестричкою. Ви пережили в своєму житті такі жахливі речі! Хоч Аліса була маленькою, але я впевнений, що вона добре пам’ятає, яким чином загинув наш тато. А ти – все життя провівши у в'язниці... На вас є відмітина жорстокості долі, але все-одно, ви обоє випромінюєте стільки життєрадісності немов, ковтаєте життя великими ковтками і не боїтеся захлинутися!
Назар, ти говориш дивні речі. – посміхнулася Агата.
У мене перехідний вік! – розсміявся хлопець. – А, якщо чесно, то я багато думав! І, знаєш, прийшов до висновку, що якби на мою долю випали подібні випробування - я б не витримав.
Неправда, Назаре! Людині в житті випадає стільки випробувань, скільки вона може подолати – ні краплиною менше, ні краплиною більше! А ще – людина не така, як про неї говорять інші, а така, якою відчуває вона себе сама! Тому не смій говорити про себе погано. 
Ти теж заговорила дивними фразами? Також перехідний вік? – спробував пожартувати Назар.
Можливо! – знизала плечима Агата. – Та насправді так говорив мені Ган, коли на мене находили думки, що я можу дійсно виявитися Темним Воїном. Ти теж не знаєш, що чекає на тебе в майбутньому! Хтозна, можливо твоє ім'я стане не менш відомим ніж у твого тезки-чарівника!
Ну, це вже занадто сміливе припущення, Агато! Хоча... Як ти думаєш, чому тато прозивав мене саме цим ім’ям?
Тут не все так просто! Магічними є імена Романа та всіх твоїх сестер!
Не може бути! – видихнув Назар.
Ага! – закивала Агата головою і швиденько розповіла все, що знала про Мірену, Гілей, Луріас та Квітаву. Доки вона говорила, Назар сидів з розкритим ротом.
Це не може бути збігом! – вигукнув він, коли Агата закінчила. – Тато міг випадково назвати магічним іменем когось одного з нас, але кожного..! Що це може означати?
Я не знаю! – у відповідь Агата розвела руками. – Я теж міркувала над цим, але жодних припущень не виникло. 
Ну й справи! А може... може він теж, як і я, був знайомий з якимось чарівником? Той міг йому розповідати про магічний світ так само, як ти розповідаєш про все мені?
Це малоймовірно, Назаре! – заперечила Агата. – Поєднувати магічний і людський світи заборонено. Жоден чарівник не розповів би твоєму батькові про таке! 
Але ж ти розповідаєш!
Я – зовсім інше! Я не рахуюся чарівником, бо вибрала життя серед людей. Крім того, якби я розповідала на кожному кроці, що я - чародійка, мене сприйняли б за божевільну...
Не сприйняли б, якби ти показала на що здатна!... 
 Агата опустила голову і прикусила губу. Вона розповіла занадто багато і не знала чи варто відкривати всі свої карти. Назар відчув, що вона щось не договорює і пильно подивився на неї: 
Є ще щось, Гаті? Я правий?
Так! – нехотя кивнула Агата і теж подивилася на нього. – Річ у тім, що жоден чарівник не знає, що я можу використовувати магію...
Як? – здивувався хлопець і насупив брови.
Дуже просто. Ти сам щойно чув слова пана Ференца – чарівники володіють набутньою магією, тобто цьому потрібно дуже багато вчитися. Звісно, майбутнього „Темного Воїна” ніхто і не збирався втаємничувати у суть справ...
Але ж ти чаруєш! – розгублено зауважив Назар.
Ага! Бо я хотіла цього і примушувала себе знаходити магічні рішення завдань, які ставила перед собою. Я вчилася сама. Для того, щоб ти зрозумів – я ніби заново винаходила алфавіт, хоч його давно вже винайшли.
Неймовірно! І ніхто про це не знає?   
Я сподіваюсь, що ніхто і не дізнається! Бо тоді виникне багато питань і... мене можуть знову запроторити до в'язниці!
Чому ж ти ризикуєш? – захвилювався Назар. – У тебе повно грошей, чудовий замок! Ти можеш обійтися без самоприбираючих щіток чи самозаварюючих чайників!
Звісно можу! – зітхнула вона. – Я не можу обійтися без чарів...
 Це було так несподівано, що Агата застигла на половині фрази. Вона дійсно не могла без чарів! Вона, котра обрала людське життя, щойно зрозуміла, що зробила неправильний вибір! Агата ніколи про це не думала, але зараз раптово відчула себе чужою скрізь, бо вона ніколи не буде людиною і їй ніколи не дозволять бути чародійкою!
Гаті... Я чимось тебе засмутив? – перебив її роздуми Назар.
Зовсім, ні! – сумно зітхнула Агата. – Просто я щойно здогадалася, що застрягла між двома світами.
Ну, ти ж сама сказала, що все, що випадає в житті, можна перетерпіти. Виходить, так треба!
Щось у нас занадто серйозна розмова! – вона підперла підборіддя і подивилася на Назара. – Чому я розмовляю про це саме з тобою, а не з Савет – вона, все ж таки, моя найкраща подруга? – раптом здивовано запитала вона.
Можливо тому, що ми з тобою більш схожі. – знизав плечима хлопець. – А може ще просто не настав час. Хоч, я думаю, що Ліза теж підтримала б тебе.
Мені б твоя впевненість! 
Агато?
Що?
А ти не боїшся, що пан Ференц може дійсно написати у ту свою дурнувату Асоціацію і тоді всі можуть довідатися, що ти чаруєш?
Ні! – зблідла Агата і з жахом подивилася на стелю. – Якщо він це зробить – я пропала!
Я цього не зроблю! – пролунав в кімнаті лункий голос просто посеред столу з'явилася Ференцева голова.
Мерлін Справедливий! – підскочила Агата. – Ви що, смерті моєї бажаєте?
  Назар від переляку застиг і тільки кліпав очима.
Прошу вибачення! – привид витиснувся зі столу і повис навпроти них. – Я не збираюся нікуди писати, бо і я не надто довіряю чарівникам. Від них моя сім'я зазнала стільки страждань! Я тут послухав вашу розмову... 
Підслуховувати – негарно! – зауважив Назар, прийшовши до тями.
І не забувайте про це, юначе! – погодився привид, і, мов ці слова зовсім не мали відношення до нього, продовжив далі, - Так от, я послухав, і вирішив, що, навіть, якщо ви, Агато, виявитеся Темним Воїном, у замку стане набагато веселіше, ніж було донедавна. А я, знаєте, так важко переносив роки самотності! – привид вийняв мереживну хустину і голосно висякався.
Досі мучить могилянка? – захвилювалася Агата.
Я просто розчулився! – роздратовано підкотив очі під лоба князь. – Нічого ця молодь не розуміє! 
Вибачте! – промовила Агата, червоніючи. Вона не чекала від привида такого сплеску емоцій.
Та! – махнув Ференц хустиною і запхав її у кишеню. – А щодо вашого Гана, то вирішуйте самі, юна панянко, варто йому довіряти чи ні. Але подумайте про те, що говорив я. Добре?
Добре, - неохоче кивнула Агата – вона все-одно не змінить свою думку, але їй не хотілося знову сперечатися.
Ну, ось і чудесно! – задоволено потер руки пан Ференц. – А зараз змушений покинути вас, у мене невідкладна справа!
 Не чекаючи відповіді, він підлетів під стелю, а потім різко шугону вниз, головою просто в стіл.
Я, напевно, ніколи не звикну до цього! – зітхнула Агата.
Які можуть бути невідкладні справи у привида? – здивовано запитав Назар.
 Агата тільки знизала плечима. Вони ще деякий час порозмовляли. Агата переповіла Назарові декілька історій, котрі чула від Гана. Загалом вони провели час, дивуючись, наскільки схожі і водночас різні долі в чарівників і людей.
Ти прийдеш до нас на вечерю? – запитав Назар, коли вона проводжала його кам'янистою доріжкою до муру.
Не знаю. 
Не хочу тебе образити, але у тебе навіть чай не виходить, - сміючись, зауважив Назар. – Зроби ласку і не намагайся себе отруїти! Приходь. Ти ж знаєш - ми тобі завжди раді.
Прийду! – здалася Агата і енергійно помахала рукою хлопцеві на прощання.
 Прийти можна запросто, але починала мучити совість від того, що вона об'їдає Токарських. Звісно, вони цього Агаті не скажуть, але ж вона і сама це знала. Потрібно хоч купити щось до вечері! Зрештою, гроші потрібно витрачати і, загрібши пачку купюр до кишені широкого балахону, Агата рушила до міста. 
 Погода зовсім не радувала, хоч і була дещо краща, ніж учора. Дощ просто висів у повітрі, а сирий, пробираючий наскрізь, вітер зривав з дерев на диво швидко пожовтіле листя. Вулицями їздило багато машин, місячи колесами грязюку. Агата знала, що воронці не дуже люблять транспорт і майже ним не користуються. До міста ходив лише один автобус і влітку жодне таксі не носилося його вулицями. Агата звикла бачити стареньких бабусь, що гуляли і пліткували в міському парку, молоденьких мам, що водили своїх чад до одного гігантського дитячого майданчика, купок учнів, що носилися між двома воронськими школами та міською бібліотекою. Здавалося, пересічному воронцю, який кожного ранку вимушений був вставати завчасно, щоб встигнути пішим ходом до місця роботи, і на думку не спадало, що можна завести автомобіль і спокійно проїхатися. Але, з настанням холодів, жителі повитягали з шухляд закинуті ще навесні ключі від своїх залізних конів і весело носилися містом. Здивовано позираючи на нескінченний потік машин, Агата подумала, що місто не таке вже й маленьке, як вона думала спочатку. 
 Трохи поміркувавши, вона забігла до „Водолазок” і вибрала один з дощовиків, котрі ще раніше пропонувала їм з Лізою пані Главка. Потім Агата помчалася до продуктового супермаркету. Вона не знала, що саме їй потрібно купити, але тортом не обійтися – це однозначно! Приблизно півгодини вона бродила між торговими рядами, а тоді плюнула на все і покидала у візок все, що потрапило під руку. Дві симпатичні касирки, в яких, Агата, до речі, впізнала дівчат, що пили каву під час її першого навідування „Об їдок”, допомогли запхати всі покупки до двох здоровезних пакунків і провели за поріг. Намагаючись не влізти у грязюку (Агата за пакунками нічого не бачила), вона обережно йшла містом, і, з заздрістю позираючи на машини, міркуючи чи це важко – кермувати?
Агато! – зупинив її чийсь голос. Вона різко повернулася, але за пакунками не було видно, хто це кричав. – Я вам допоможу!
 З її рук вихопили один з пакетів і Агата від несподіванки ледь не впустила другий – перед нею стояв Морський.
 - Я сама! – вона спробувала повернути пакунок, але хлопець похапцем перекинув його до іншої руки.
- Гаті, не будьте дитиною! Я ж бачу – вам важко, а до замку ще далеко. Давайте інший!
 Агата притисла пакунок до себе і з підозрою подивилася на хлопця.
Навіщо це вам?
Що? – не зрозумів Морський.
Ну, носити мої пакунки?
По-перше, мені соромно стояти без діла, коли така крихка дівчина тягне таку вагу. По-друге, я думаю, що нам треба поговорити. Ви так не вважаєте, Гаті?
Я - не крихка! – сердито огризнулася Агата, але проти розмови заперечувати не стала - їм дійсно потрібно було поговорити і розставити всі крапки над „і”. Данило повинен зрозуміти, що він її ніскілечки не цікавить.
Не ображайтеся! Нехай не крихка, але дуже тендітна. – не відступився від свого Морський, простуючи слідом. – Я, напевно, дуже вас вчора налякав?
Зовсім, ні! – запевнила холодно Агата, переборюючи в собі бажання кинути йому в обличчя, що їй було бридко. –Я просто такого не чекала!
Ви думаєте, що я - покидьок?
Ні! – хитнула головою Агата і їй раптом на думку спало, що розмови у них не вийде.
Впевнений, що думаєте! – Даня сумно зітхнув і провів поглядом мера Виноградова, що якраз сідав до своєї машини яскраво-червоного кольору. – Звичайно ж! Зустрічаюся з однією, а закоханий в іншу! - І він нервово розсміявся. 
 Агата застигла на місці:
- Ви не можете бути закоханим у мене! – розгублено кинула вона.
- Виявляється можу! – Морський теж зупинився і подивився їй у вічі.
 Починав накрапати дощ.
Ви пробачте, Гаті! Я зі своїми почуттями звалився на голову так несподівано, як і нинішня осінь. Мені так погано і я не знаю, кому про це розповісти. Я не хочу ображати Клаву, я дійсно любив її, але коли побачив вас...
Не треба! – зупинила його Агата. Згадка про подругу Лізи викликала у неї почуття провини.
Чому? Невже я вам зовсім не подобаюсь? 
 Агата подивилася на нього. Данило Морський, напевно, був старший за неї щонайбільше років на чотири і вищий на сантиметрів десять. Він був худорлявої статури і мав дуже приємне обличчя. Його чорне волосся сягало плечей і осипалося хвилями. Чорні проникливі очі дивилися на неї з глибоким сумом.
Щойно ти подивилася на мене так, ніби вперше... – тихо прошепотів він і повільно змахнув довгими віями.
Ти мені не подобаєшся! – зло відрізала Агата і швидко пішла дорогою.
Я поговорю з Клавою! – не вгавав Даня.
Навіщо? 
Я поясню все...
Що? – роздратовано перебила його Агата. Дощ боляче бив по обличчі великими краплями води. – Що ти їй скажеш?
Я скажу, що люблю тебе!
Що?!! – від обурення у неї перехопило подих. Вона хвилю хапала ротом повітря, а тоді різко вирвала свій пакунок з Даниних рук. – Якщо хочеш, можеш сказати Клавці, що більше її не кохаєш, але не смій! Чуєш – не смій – вплутувати мене!
 Агата, навіть, не помітила, як перейшла на крик. Вона відкрила рота, що б висказати все, що думала про Морського, але сталося те, чого вона зовсім не очікувала. Даня швидко ступив крок до неї і поцілував. Просто посеред дощу! Посеред міста! Агата  випустила з рук пакунки, але Морський не зважив на них, а просто притис її до себе ще сильніше. Через мить він відпустив її, але у Агати загубилися слова і вона тільки здивовано позирала на нього.
Я кохаю тебе! Це почуття з’їдає і змушує боротися за тебе! Я інакше не можу... – він швидко розвернувся і пішов геть, сховавши руки в кишенях штанів.
 Минуло, напевно, хвилин п’ять, доки Агата отямилася і схилилася над пакунками. На тротуарі лежали розсипані апельсини. Вона стала піднімати їх, але апельсини були геть брудні і вона відкинула їх. Агату душили сльози і вона прикусила руку, щоб не розплакатися. Та все ж вона схлипнула і відчула, як по щоці побігло щось гаряче. Вона прикрила рота сильніше, але їй не вдалося стримати ще один схлип. Поблизу зупинилася машина і Агата швиденько схопилася за пакунок. Той розірвався і знову гепнувся на землю.
Дозвольте я... 
 Агата побачила перед собою ноги в дорогих чистісіньких черевиках і не встигла відвернутися. 
    – Що сталося?
Нічого! – відповіла Агата, намагаючись вгамувати сльози. Але нічого не вийшло і вона, знову голосно схлипнувши, розридалася.
Ходіть сюди! – наказав Роман і силою потягнув Агату за собою.
 Відкривши двері машини, він посадовив її на переднє сидіння. Потім відкрив багажник і запхав до нього брудні пакунки. 
  В машині грала спокійна музика, а кругом стукотів дощ. Агата більше не могла стримуватися і плакала на всю. Їй ніколи не було так погано. Вона не могла пояснити, що засмутило її більше – те, що Морський вирішив все за неї, чи те, що у неї з самого початку все валилося шкереберть і дурнуваті пакунки лише підтвердження цьому? Чи може просто тому, що йшов дощ і вона була вщент мокра, а нещодавно придбаний дощовик спокійно лежав в одному з цих клятих пакунків? Та найгірше було те, що Агата відчувала себе використаною... Орвін використав її задля слави та помсти, інші чарівники тримали її у в'язниці, немов підтвердження власної безпеки, Десятка подарувала її замок, сподіваючись, що дивакуватий привид буде доповідати про кожен її крок, а тепер іще й Морський! Нікого не цікавило, чого прагнула вона!
 Агата плакала, доки сльози не висохли, а ридання не переросло в набридливе гикання. Дощ продовжував шуміти за вікном і вона, дивлячись на потоки, що збігали по склу, по трохи заспокоювалася.
Ось, візьміть! – Роман подав їй хустину.
 Від його голосу Агата здригнулася - вона геть забула, що Токарський сидить поруч. Голосно висякавшись, вона подивилася на себе в дзеркальце – очі були червоними, а обличчя одутлим.
Дякую вам... – ніяково промовила Агата. 
 Вона не знала, як подивитися Романові в очі. Було страшенно соромно через те, що вона дозволила собі ось так розкиснути.
Пусте... 
 Токарський не знав, куди діти руки. Він тиснув їх на колінах, а потім рвучко поклав їх на кермо. Виходить, ніяково було не тільки їй:
Я можу чимось вам допомогти?
Ви уже допомогли... – запевнила Агата.
Я не про те!
І я не про те! – спробувала пожартувати вона.
Я щось нічого не розумію... – знизав плечима Роман.
Я маю на увазі пакунки! – швидко пояснила Агата і Токарський запитально вигнув брови. – Вони впали – от я і розплакалася.
  Роман ще пильніше подивився на неї і Агата зрозуміла - він не повірив жодному її слову.
Ніколи не бачив, щоб так плакали через пакунки! – зауважив він, поправляючи окуляри. 
 Але через секунду завів машину і впевнено поїхав вперед. Він прийняв її гру і за це Агата йому була вдячна вдвічі більше...
 Звісно пані Токарська довго охала і сплескувала руками, і, навіть, спробувала образитися, коли Агата виклала на кухні все, що придбала в продуктовому супермаркеті. По витягнутим обличчям Назара та Каті, Агата зрозуміла, що дещо переборщила, купивши по кілограму червоної та чорної ікри. Але вона настояла на своєму, сказавши, що теж може образитися, якщо вони не приймуть продукти в якості подарунка. Тож, врешті-решт, Світлана Романівна махнула на неї рукою і стала накривати на стіл. Агата тим часом трішки побешкетувала з Алісою та Назаром – виявилося, що грати в хованки дуже захопливо. Та понад усе подобалося, що вона почувалася дитиною і їй хотілося, щоб це відчуття не зникало. По-доброму, Агата навіть заздрила Токарським – вони любили і турбувалися одне про одного, а їй цього не вистачало.  
 Пізніше всі дружньо сіли за стіл, взялися за руки. Агата подумала, що з боку дуже схоже, ніби вона теж є однією з них – однією з сім’ї, і зрозуміла, що Токарські – рідні їй. Хоч в її жилах тече геть інша кров, хоч між ними зовсім мало спільного, але вони були рідніші їй за всіх на світі! 
 В цей момент вона була щасливою.
Господи! Дякуємо тобі, що даєш змогу збиратися в такому колі, що дбаєш і турбуєшся про нас, що підтримуєш нас повсякчас, - почав молитву Роман. - Допоможи, Господи, Алісі! Нехай вона заговорить. Допоможи Назарові та Каті, нехай вони мають сили на навчання (при цих словах Назар хихикнув, а Світлана Романівна суворо блимнула очима в його сторону), а Лізі допоможи у роботі. Дай сили Агаті і допоможи їй вирішити свої проблеми. А нашій люблячій мамі дай наснаги, терпіння і довгих років життя. І не забувай, Господи, у раю про нашого тата...
 Раптом з Агатою щось сталося! Перед очима все попливло і кухня Токарських зникла, натомість виплив блідий диск місяця, а у вуха вдарило жахливе виття. Агата випустила руки Лізи та Назара, а з ними і все розуміння того, що відбувається і де вона знаходиться. Білий диск наближався і його сяйво сліпило очі, Агата спробувала відвернутися, але місяць тримав її, мов магніт. Виття було таке пронизливе, що, здавалося вона зараз оглухне. Агата підняла руки, схопилася за голову і різко закрила очі. Але ні руки, ні закриті очі не допомогли і вона несамовито закричала, відчуваючи розпач і неймовірний біль. Вона кричала, опираючись, але не могла противитися незнайомій силі, що йшла від неї самої. Відкривши повні жаху очі, Агата побачила, що шкіра на її руках пішла тріщинами, мов пересохла земля і почала відвалюватися шматками. У Агати зсудомило шлунок і вона гарячково почала здирати мертву шкіру. Та падала і, не долітаючи до землі, зникала в місячному сяйві. Виття роздирало її з середини на шматки, Агата закричала з останніх сил і на останньому звуці її закутало в темряву...
 В голові шуміло і Агата не відразу розібрала голоси. Вона могла б уже відкрити очі, але відчуття спокою було таким заманливим, що їй хотілося лежати так вічно.
- Назаре, ти телефонував лікарю Доносику?
- Ніхто не відповідає...
- Де він може бути о цій порі?
- Може захворів іще хтось?
- Павлінка відповіла б!
- Може Павлінка вже спить?
- Романе, як вона?
- Вже ніби спокійно. Та я все ж тримаю її...
 Останні слова пролунали просто над головою і Агата дійсно відчула, що хтось боляче тримає її. Довелося відкрити очі. Вона лежала у вітальні на диванчику, Ліза притискала її ноги до дивану, а Роман намертво скрутив їй руки. Біля дверей стояв Назар і поривчасто крутив диск телефону, з острахом зиркаючи в бік дивану, Катя притискала до себе Алісу, не даючи дивитися, а Світлана Романівна стояла поруч, бліда, як смерть, і дивилася на Агату. 
 Лише, глянувши на себе, вона зрозуміла причину жаху, що відображався на їхніх обличчях – Агата була вся в крові. Точніше її одяг був пошматований і висів на ній клаптями, а її руки були геть покриті тонкими, але глибокими розрізами, мов від кігтів. По шиї бігло щось липке і Агата здогадалася, що рани є також і на обличчі.
Що сталося? – тихо спитала вона і відчула, як слова лунко пронеслися в її голові, а в очах хитнулося зображення.
Як ти себе почуваєш? – стурбовано спитала пані Токарська і швидким рухом витерла піт з обличчя.
Добре. – хитнула Агата, спробувавши посміхнутися, але у неї нічого не вийшло, і вона повторила своє запитання. - Що сталося?
Катю, винеси Алісу! – звеліла Світлана Романівна. Блідість поволі сповзала з її обличчя.
Ти нічого не пам’ятаєш? – хрипко запитала Ліза і Агата помітила, як сильно тремтять губи її подруги.
  Агата повільно похитала головою.
Відпустіть мене, будь ласка... – попросила вона. 
  Ліза невпевнено подивилася на матір - та кивнула. Дівчина полегшено зітхнула і відпустила, а Роман допоміг Агаті сісти на дивані. Секунду вона дивилася на свої руки, а тоді різко приклала їх до обличчя. Воно виявилося неушкодженим, лише на шиї пекла борозна, що простягалася від правого вуха до лівої руки.
Що це? – перелякано спитала Агата.
У тебе був напад... – пояснила Світлана Романівна.
Який іще напад? – не зрозуміла та.
 Ліза пошарпалася в коробочці з червоним хрестом, котрої Агата раніше ніколи не бачила, і витягла звідти вату, йод і ще пляшечку з чимось рідким. Вона змочила вату рідиною і почала промивати рани Агати, попутно пояснюючи, що сталося. 
Ми сиділи за столом, Роман читав молитву, раптом ти закричала і почала себе дерти нігтями. Ми ледь втримали тебе!
Як же це? – вжахнулася Агата.
  Вона нічого не розуміла. Їй здалося, що вона віддирає з себе шкіру, але Агата ніяк не могла повірити, що дійсно намагалася це зробити! А ще це виття?!! З нею ніколи такого не було. А найприкріше те, що Токарські стали свідками цього! Хоча, можливо, якби не вони, то вона взагалі б себе убила. Агата почувалася жахливо, але не тому, що рани пекли, а йод боляче щипав, просто було дуже страшно від того, що твоєю свідомістю раптово заволоділо щось зовсім не знайоме. Агата і гадки не мала чи могло це повторитися? 
Не телефонуй лікарю, - попросила вона Назара. – Я зараз почуваюся цілком здоровою, не треба турбувати людину.
А раптом це повториться, люба? – стурбовано дивилася на неї Світлана Романівна.
Ні! Не думаю. – невпевнено заперечила Агата. Їй стало страшенно ніяково, що через неї всі так перелякалися. А ще вона зіпсувала вечерю. – Мені набагато краще.
А раніше це коли-небудь траплялося? – Ліза закінчила бинтувати руки, і промивала рани на шиї.
Ні! 
Тоді тобі обов’язково потрібно звернутися до лікаря! – зауважила вона. – Всі хвороби лікуються набагато краще на ранній стадії!
Ти думаєш – я хвора? – здивувалася Агата.
Просто так людина не втрачає свідомість і не наносить собі рани! – знизала плечима Ліза.
 Про такий варіант Агата навіть не подумала. Що, як це дійсно просто людська хвороба, що не має жодного відношення до магії? Тоді... тоді вона може бути спокійна! Для чарівниці людські хвороби перенести набагато легше, ніж власне людині!
Я обов’язково піду до лікаря, - пообіцяла вона, - Але завтра! Сьогодні вже пізно, до того ж я почуваюся добре!
Тільки не жартуйте з цим, Агато! – повчально зауважив Роман. – Якщо хочете, я можу сам відвести вас машиною...
Ні! – заперечила пані Токарська. – Я теж маю бути з Агатою! Тому до лікаря Доносика завтра вранці поїду теж!
Та... – розгубилася Агата. Вона аж ніяк не хотіла завдавати комусь незручностей. – Я можу і сама...
Ніяких заперечень! – відрізала Світлана Романівна. – Я хочу бути впевненою, що твоєму здоров'ю нічого не загрожує. 
Рани на шиї не глибокі, тому вистачить і того, що я їх промила. – зауважила Ліза.
Дякую! – промовила Агата, обережно обмацуючи шию.
Ти нас дуже налякала! – ледве приховуючи хвилювання, посміхнулася подруга.
Я не хотіла! Вибачте...
Головне, що усе минулося. – зітхнув полегшено Роман. - Будемо сподіватися, що і лікар не скаже нам завтра нічого страшного. 
Так і буде! – запевнила його Агата. Тепер вона почувалася цілком здоровою, навіть, не вірилося, що напад був всього декілька хвилин тому. – А знаєте що? – хитро примруживши очі запитала вона.
Що? – перелякано блимнула на неї Ліза.
Я хочу їсти! – зіщулилася Агата і через мить кухня Токарських наповнилася голосним перестуком тарілок та ложок.
 І хоч усі ще були під впливом того, що сталося, вечеря загалом пройшла спокійно. Аліса, щоправда, раз по раз тицяла в Агату рукою і посміхалася з відомих тільки їй причин. Пані Токарська наполягала, щоб Агата залишилася на ніч у них, але та і чути нічого не хотіла. Почувалася вона чудово і, врешті-решт, Світлана Романівна облишила її. Але на прощання все ж витягла обіцянку, що Агата буде обережною і не забуде, що вранці вони йдуть на прийом до лікаря Доносика. 
 Провести її додому визвався Назар. Агата ще під час вечері помітила, що хлопця не покидає напруження і, коли всі полегшено зітхнули від того, що їй стало краще, він не тільки не повеселішав, а навпаки - його погляд залишався стурбованим і серйозним. І було досить незвично не чути від нього жодних шпильок і коментарів. Навіть, Роман помітив, що Назар на диво спокійний. Всі вирішили, що на нього так вплинув напад і він просто хвилюється через здоров'я Агати. Але сама Агата мала щодо цього зовсім іншу думку. Назар знав хто вона насправді, тому така реакція наводила на думку, що його тривожить дещо інше... 
 Коли вони з Агатою минули хвіртку і попростували до замку її здогади підтвердилися.
Гаті... – почав він і насупив брови. Було видно, що він підбирає слова. – Ти тільки не ображайся! Добре?
Назар! Ти лякаєш мене. – розгубилася Агата, а в голові пролетіла думка: „Невже він знає що сталося зі мною?”
Я просто... – Назар прикусив губу, а тоді подивився їй просто в очі. – З тобою дійсно все гаразд?
Так! – кивнула Агата. 
 Її й досі не покидало відчуття того, що це не все чим цікавиться хлопець, тому вона продовжувала запитально дивитися на нього.
Ти... Це справді так? Чи може ти знову застосувала чари, щоб запевнити нас, що все добре?
Ось як! – образилася Агата. – Я ж пообіцяла тобі, що більше не застосовувати чари по відношенню до вас. Ти мені не довіряєш?
Не сердься, Гаті. До речі, в тому, що мені спала така думка, дещо винна і ти! Якби раніше...
Назар!
Ну, все-все! – хлопець миролюбно підняв обидві руки. – Я просто хвилююсь.
Я знаю. – посміхнулася Агата. – Я тобі дуже вдячна. Ти ж знаєш, що тобі я розповіла набагато більше, ніж іншим. Я тобі вірю - довіряй і ти мені!
  Назар теж посміхнувся, а потім взяв її руку у свою і міцно стис.
Я буду тобі довіряти. Вибач!
Пусте! – кивнула Агата і поклала свою руку поверх його. 
Так що власне сталося? – спитав Назар, коли вони поперескочили через грязюку та минули мур.
Якщо чесно, то й уявлення не маю. – знизала плечима Агата. – У мене мов якесь видіння було... чи що?
Видіння? – насупився Назар, а потім повернув до фонтану і сів обабіч води, що бриніла струмками за його спиною. – Таке раніше коли-небудь раніше траплялося?
Ні! – похитала Агата головою. – Можливо це - і не видіння, просто я не знаю, як інакше пояснити...
Просто розкажи, що ти бачила. Адже ти не просто так накинулася сама на себе.
 Вона закрила очі і спробувала відтворити в уяві все, що бачила і відчувала в той момент.
Я бачила місяць... Але він був зовсім не такий, як звичайно. Він був такий великий, що застилав все небо і так сяяв, що на нього неможливо було дивитися...
Так! – заохочував її Назар.
А потім мені здалося, що місяць так обпік мою шкіру, що вона почала тріскатися. І... Я просто хотіла її здерти, бо вона пекла.
Неймовірно! – розкрив рота Назар. – Може, це - галюцинація?
 Цього Агата не знала. Вона взагалі мало знала про галюцинації, міражі і тому подібне, тому просто знизала плечима.
О... – раптом згадала вона. – Ще був цей жахливий звук!
Що за звук? – відразу оживився хлопець.
Ну, схоже на виття собаки чи вовка. 
І це нам нічого не прояснює. – зітхнув Назар.
Ти думаєш – я психічно хвора? – висказала вголос своє припущення Агата.
Не думаю, що вже аж так! Але тобі конче необхідно відвідати лікаря. Доносик - дуже розумна і освічена людина. А ще він тато Павлінки, я зателефоную їй завтра вранці і попрошу, аби вона прослідкувала за тим, щоб пан Доносик приділив тобі належну увагу... Хоча ні! З тобою ж поїде моя мама, а вона витрясе з лікаря всі його знання аби тільки впевнитися, що з тобою все гаразд. Я згадую, як в дитинстві, коли ми з Катею захворіли на кір, то мама, навіть, змусила його ночувати у нас тільки заради того, щоб ми були під медичним наглядом.
Твоя мама просто дуже хвилюється за вас!
Знаю. – кивнув Назар і посміхнувся. – Іноді мені здається, що вона заради нас гори зверне. Так... Після того, як ми впевнимося, що ти здорова (а я певен, що інакше бути не може), ми подумаємо над тим, чи твоя галюцинація може мати якесь відношення до того, що ти – чародійка...
Це мене лякає ще більше. – зізналася Агата. – Чарівники набагато легше переносять людські хвороби.
Гаті! – раптом схопився на ноги Назар. – А тобі не спадало на думку, що це - зовсім не хвороба?
А що ж тоді? – здивувалася Агата.
Ну, може... – він нервово заходив зі сторони в сторону. – Може це якесь передбачення чи попередження.
  Агата вигнула брови, показуючи, що не розуміє до чого він хилить.
Ну, дивись! – Назар зупинився перед нею і збуджено продовжив. – Ти сама мені розповідала про віщунів, Оракула, кришталеву кулю... Може у тебе теж є такий дар і ти побачила майбутнє!
Ні! Ні! Ні! – захитала головою Агата, теж схопилася на ноги і нервово затупцяла на місці. – Цього не може бути! Цього просто не може бути! 
Але чому?
Я не можу виявитися однією з тих, кого ненавиджу!
  Назар сумно зітхнув і заговорив заспокійливим голосом: 
В тобі просто говорить образа. А ти подумай спокійно, якщо це - не наслідки хвороби, то я правий.
Ні, ти - не правий, Назаре! – твердо заперечила Агата. – У мене не може бути провісницького дару, бо його задатки виявляються ще у дитинстві, а зі мною ніколи раніше нічого подібного не було. Це - по-перше! А по-друге, це геть не схоже на передвіщення. Наскільки мені відомо, провісники бачать майбутнє тільки в кришталевих кулях. І тільки Слуга Ока Оракула може бачити майбутнє своїми очами...
 І тут Агата завмерла. 
- Що? Що, Гаті? – захвилювався Назар.
- Потрібно поговорити з Ференцом! – знайшла вихід Агата. 
 З них усіх саме він підтримував з магічним світом хоч якісь відносини і міг заперечити, чи може навпаки підтвердити здогад Агати, про який їй не дуже хотілося говорити з Назаром. Вона щиро сподівалася, що пан Ференц скаже, що вона помиляється.
 Агата швидким кроком рушила до замку і Назар, зрозумів, що більше від неї пояснень не дочекається. Але йому дуже вже хотілося все знати, тому він, не задумуючись, попрямував за нею. 
 Як завжди, коли Агата про щось турбувалася, вона ставала необережною, тому, навіть, не думаючи, що хтось може побачити, помахом руки змусила двері розчинитися перед ними навстіж. Хоча, зрештою, на дворі була ніч, а замок надійно ховався за муром.
Пане Ференц! Пане Ференц! – погукала вона. 
 Двері з грюкотом закрилися за Назаровою спиною. Хлопець зблід і дещо злякано позирав на стелю, намагаючись приготуватися до появи привида. Але на стелі тільки повільно похитувалася люстра.
Напевно він на кухні. – припустила Агата і попрямувала туди. – Не знаю, чого він там весь час ушивається, привиди ж бо не їдять?!
 Не перестаючи щось бурмотіти собі під ніс, вона зайшла на кухні.
Мамо! – перелякано скрикнув Назар і інстинктивно відступив крок назад. 
 Пан Ференц сидів над столом підібгавши під себе ноги. Перед ним перестрибували з місця на місце три щітки. Четверта, з червоною поміткою, стояла на столі обабіч привида.
Навіть, не вмовляйте! – поважно хитав головою пан Ференц. – Я вам забороняю! І чути нічого не хочу. Якщо я ще хоч раз вас там побачу... О, Агато, ти вже повернулась? Молодий юначе, радий вас бачити! 
Що у вас тут відбувається? – здивувалася Агата, помітивши, що щітки при її появі затремтіли.
О, люба! – махнув на них рукою привид. – По-моєму, ти надто сувора до цих премилих і прекорисних створінь. Вони, навіть, тіні твоєї сахаються, не говорячи вже про те, щоб ослухатися твоїх розпоряджень.
І що ж вони таке відмовляються ослухатися? – суворо блимнула очима Агата.
Я заборонив їм тикати свого носа до замкових підземель, бо вони, бачиш, вирішили і там прибрати.
Підземелля? – здивувалася Агата. Вона і гадки про них не мала.
Тут є підземелля? – захоплено вигукнув Назар, забуваючи про свій страх. – Супер! 
Ні-ні-ні! Навіть, не думайте, юначе! – не міняючи пози, Ференц підлетів до Назара і помахав вказівним пальцем просто у нього перед носом. – Вашої ноги не повинно бути, навіть, біля входу до підземелля, не те, що у ньому.
Але чому? – обурився Назар. Він не збирався втрачати нагоду влипнути в чергові пригоди.
Бо більшість його ходів затоплено водою. Самі розумієте – до Воронського болота рукою подати, - розвів він руками. – Крім того, я дещо призабув, як туди потрапити... 
Господи! – сплеснула руками Агата. – Що ще є в замку, про що я не маю жодного уявлення?
А що ви хотіли, юна панянко? Це ж замок чарівників!
Ага! Замок чарівників, у якому не жили чарівники!
Так, не жили! – ображено погодився Ференц. – Але вони не боялися використовувати його, як склад. Я певен, що тут є речі, про які забули вони, а не те, що про них можете знати ви, Агато.
А підземелля велике? – не вгавав Назар.
Дуже велике. Воно проходить не тільки територією замку, а простягається ледь не до Дрімучого Лісу. Можливо є ще тунелі, але вони геть затоплені. А води болота дуже небезпечні – їх не треба тривожити.
Яку небезпеку може нести грязюка? – скептично запитав Назар.
Не говоріть так, юначе. – пан Ференц повернувся до Агати. – Ви живете тут недавно, але може вже встигли помітити тінь, що йде від болота?
Тінь? – задумалася вона. – Мені на думку спадає тільки випадок, коли я забрела на східну вежу, вона якраз виходить на воронське болото...
Привид згідно кивнув.
Звідти йшов такий жахливий сморід, та й сам вигляд болота, я вам скажу, теж не з приємних. Там такий густий туман, що сонячне світло майже не пробивається. У мене аж мурашки по шкірі забігали і я звідти втекла.
Ви - праві. – кивнув привид. – Болото геть не красить вигляд з східної вежі! Я впевнений, що справа не тільки в жахливому смороді. Річ у тім, що, навіть, чарівники не потикаються до цього болота, а у середовищі привидів ходять чутки, що воно кишить темними створіннями.
Темні створіння?!! – вжахнулася Агата. – Темні створіння у мене під носом?
Ходять чутки! – наголосив на своїх словах пан Ференц. – Я особисто за довгі роки життя в цьому замку окрім, як ви виразилися, „мурашок по шкірі”, нічого не помітив. Але і цього мені вистачить для того, щоб не пускати туди вас.
Це все - дурні забобони! – махнув рукою Назар. – Якби там було щось жахливе, було б відомо більше!
Ох, юначе! Давно минули ті часи, коли існували безстрашні герої, що, ризикуючи життям заради слави світової, рвалися в бій проти всесвітнього зла. Це все можна тільки побачити на екранах ваших телевізорів та на сторінках товстезних книг. Сучасні, що чарівники, що люди, запевняю вас, аж ніяк не мріють героїчно загинути! А осиного кубла, як говориться, краще не ворушити.
Ой! – заперечливо вигнув брови Назар. – Хтось вирішив пожартувати і пустив дурнувату чутку, а всі повірили. А тепер трусяться через ці легенди.
Не говори так, Назаре! Ти не був на східній вежі! – Агата дещо образилася через те, що він не сприйняв серйозно її страхи.
Між іншим, юначе, - зауважив привид, теж ображено відвертаючись від Назара. – Про мене теж ніби ходили чутки. І в цьому випадку вони виявилися правдивими.
Ну, винятки теж бувають! – вибачливо пробурмотів хлопець. – Ей, ну, чого ви дуєтеся? Я просто вважаю, що треба у всьому розібратися.
А я вважаю, що, якщо не шукати небезпеки, довше проживеш! – відрізала Агата. – А ви чого й досі тут? –крикнула вона на щіток. - Прибирати в підземеллі, якщо ви навіть його знайдете, я забороняю. Вільні!
Я ж кажу – ти з ними занадто сувора! – посварився привид на неї вказівним пальцем. – З слугами потрібно поводитися лагідніше.
Назар! – не звернула уваги на його слова Агата. - Тобі я теж не дозволяю спускатися до нього.
Добре! – примирливо підняв долоні хлопець. – Якщо ти наполягаєш...
 Агата не повірила йому. Занадто вже швидко Назар змирився з її забороною, тому в майбутньому потрібно пильно наглядати за ним і за його товаришами. Та зараз Агата не хотіла продовжувати розмову на цю тему – у неї були інші питання до пана Ференца. І вони цікавили її куди більше, ніж якесь там болото разом з його мешканцями.
Гаразд, поговоримо про це іншим разом. Князю Ференце, я маю у вас дещо спитати.
Слухаю! – промовив привид і сів на табурет біля столу. Лише добре придивившись, можна було помітити, що він висить в повітрі і не торкається меблів.
Ви ж підтримуєте зв’язки з іншими привидами?
Ну, у мене є знайомий в „МАЗУ”. Це - дуже чуйний і турботливий привид на ім'я Бор. Він розуміє, що мені сумно в чотирьох стінах, тому регулярно посилає мені вісточки. Саме на днях я отримав від нього лист з останніми новинами магічного світу.
І що чути? – Агата обережно підштовхувала його до потрібної інформації. 
Панянко, ви говоріть прямо, що вас цікавить. Я, звісно, можу переказати вам усі триста двадцять чотири сторінки його листа, але боюся, що в такому випадку цієї ночі ви не стулите очей.
 Агата зам'ялася. Вона ще не вирішила чи може до кінця довіряти пану Ференцу – що, як він розповість про неї комусь в магічному світі? А якщо її здогад виявиться ще й правдивим... 
Юна панянко, якщо ви боїтеся втаємничити мене у свої справи, то раджу дарма не витрачати ні мій, ні свій час! – образився привид і різко полетів до стелі.
Ні! Поверніться! – зупинила його Агата. – Я все розповім.
Добре! – князь повернувся назад на табурет, надмірна цікавість заважала йому гордо забратися звідси. Але всім своїм виглядом він і далі демонстрував образу. – Так що вас цікавить?
Ви... Ви бува не знаєте, чи обрали десятого члена Найвищого Колегіального Суду?
Десятого члена? – здивувався привид.
Ну, так! Розумієте, провісник Орвін помер незадовго до мого звільнення і Суд відбувався лише за присутності дев'яти його членів. Я пам’ятаю, як Валан Зелений іще вимагав визнати рішення дев'ятьох не правочинним...
О! Я теж читав про це в газетах, котрі іноді присилає мені Бор. Але, на скільки мені відомо, його ніхто не підтримав. А чому це вас так цікавить? Вашої справи ніхто не збирається переглядати. Суд поставив у ній крапку. Чи..? Може у вас інша інформація? Ви чогось боїтеся?
Я боюся зовсім не перегляду своєї справи. – Агата на хвилю задумалася. Як пояснити, що вона до смерті боїться виявитися однією з провісників, а точніше тією, що є слугою Ока. Це означатиме, що в неї неймовірна магічна сила. А ще це означатиме, що вона цілком може бути Темним Воїном! Як пояснити, що Агата боїться того, що передбачення про неї виявиться правдою? – У мене сьогодні було видіння...
Нічого собі! – витріщив очі привид. 
Ага! – кивнула Агата і розповіла йому усе, що їй привиділося.
 Привид слухав уважно, не перебиваючи, а тоді скрушно почесав потилицю.
Юна панянко, ви припускаєте, що можете виявитися Слугою Ока? – здогадався він.
Ага! – напружено кивнула Агата, з острахом чекаючи на вердикт пана Ференца.
Ні! – привид схопився на ноги і заходив над столом, роздумуючи. – Ні! Це не можливо! Однозначно! Звісно, новому Слузі Око ще не відкрилося, але це не можете бути ви, юна панянко!
Ви впевнені? – з надією перепитала Агата.
Так! Наскільки мені відомо, провісник бачить майбутнє тільки в кулі. А Слуга Ока, ну, як покійний Орвін, тільки іноді бачить видіння. Розумієте, Агато? Бачить просто картинку, і ніколи... Чуєте? Ніколи не бере в них участі!
Що ж це тоді було? Пані Токарська думає, що я захворіла...
Можливо-можливо! – згідно похитав головою привид і знову всадовився на табурет. – Тоді вам потрібно навідатися до лікаря.
Світлана Романівна та Роман завтра везуть мене до нього.
Та все ж..! – щось у цьому всьому все-таки не давало спокою панові Ференцу.
Що? – нетерпляче вигукнула Агата.
Щось в цьому є дивне. Ви знаєте, я все ж поміркую над цим. Можливо щось і спливе у пам'яті.
Було б добре! – зітхнула Агата. – Мене дуже лякає ця невідомість.
Не варто перейматися завчасно!
Так, Гаті! Не варто накручувати себе, - підтримав Назар.
А вам, юначе, вже час повертатися додому. 
 Назар з Агатою одночасно подивилися на годинник – він показував одинадцяту.  
Ой, я геть забув, що повинен був тільки провести Гаті. Дивуюсь, як це Роман ще не прийшов по мене!
Ти ж уже не маленький! – розсміялася з такого переполоху Агата.
Це ти ще Романа не знаєш! – гримнув дверима Назар. 
 І лише з-за дверей долинуло його „На добраніч!” 
І чого це я його не знаю?!! – знизала плечима Агата, дивлячись йому вслід, а потім повернулася до привида. – Ви тільки скажіть мені, як про щось дізнаєтесь!
Не хвилюйтеся, юна панянко! – привид змахнув до стелі, а потім весело вклонився їй, - Як тільки – так зразу! 
Дякую! – крикнула і йому услід Агата, а тоді додала тихо. – Ну, ось! Знову спати!
 Вона сумно зітхнула і побрела до бежевої спальні. Ліжка не було. Проклинаючи той день, коли вона вперше наказала йому зібратися на вежу, Агата поплелася слідом. Ліжко весело носилося по вежі, намагаючись втекти від щітки, що хотіла змести пил з його ніжок. Воно помітило господиню занадто пізно і з розгону збило її з ніг так, що Агата обличчям зарилася під подушку, а ноги закуталися в ковдрах. Коли воно, нарешті, загальмувало, а Агата, приклавши значних зусиль, розплутала усі три ковдри, то помітила, що ліжко від переляку навіть не ворушилося, а щітка намагалася непомітно втікти з вежі. Від злості Агати не залишилося і сліду і вона розсміялася так, що певно було чути на іншому кінці Ворону. Щітка завмерла. Та, зрозумівши, що лаяти її не будуть, весело застрибала на місці, виказуючи радість. Коли Агата нарешті заспокоїлася і побажала їм обом доброї ночі, щітка від захвату ледь не вискочила з вежі, а ліжко щільно окутало її ковдрами. „Я й справді сувора з ними!” – подумала Агата, згадавши слова Ференца, і задумливо подивилася на зорі.
 Цієї ночі вони сяяли особливо яскраво...