Все таємне

Не так легко розповісти історію свого життя, - непевно почала Агата. – Тим паче, що життя твоє і краплиною не схоже на інші. Про нього дивно розповідати навіть чарівникам... Хоча навряд чи б вони стали мене слухати! – Агата гірко всміхнулася, всілася на лаві, підібгавши під себе ноги і поклавши голову на коліна. – Чарівники – дивний народ. Для вас, людей, вони взагалі видадуться незрозумілими і навіть дикими... Саме так! Ми виглядаємо, як ви, розмовляємо, поводимось схоже, але думаємо зовсім інакше. Маємо інші пріоритети, інші цінності! Чарівники і люди – це різні всесвіти, які дивним чином вміщуються на одній планеті!
Я раніше ніколи не чув про чарівників! – задумався Дімка. – Хіба що в казках...
О! Вони – реальні! – збуджено заперечила Агата. – Реальніші, ніж ви можете собі уявити! Ви не знаєте, про них, а вони живуть серед вас! Мають свою історію, своє буття! І яка це історія! Скільки битв, скільки лицарів! Жодній людині і в голові не поміститься все багатство минулого магії! Скільки ж вечорів витратив Ган, розповідаючи мені все це...
Ган? - підвів брову Назар. – Той чоловік, що дбав про тебе?
Ган... – задумалась Агата. – Той чоловік, що був мені батьком, братом, другом! Єдиним другом! Саме він і повідав мені, чому так вчинили зі мною...
 Вона вмовкла на кілька довгих хвилин, збираючись з думками, а потім глухо продовжила:
Чарівники володіють різними силами, мають різноманітніші можливості. Але й серед них є особливі. Ті, що мають неперевершений талант чи хист! Особливим магія підкоряється до кінця, вона в крові, народжується разом з ними. Немає нічого сильнішого, ніж такий чарівник. І немає нічого страшнішого, ніж такий чарівник! Він запросто вершить долі, грається життями, творячи історію. Слава і влада – це єдине, що важить для таких чарівників... Ненавиджу їх!
 Агата стисла руки в кулаки так, що аж кісточки побіліли. Погляд налився чорнотою і хлопці мимоволі здригнулися.
Оракул – один з особливих, один з десяти, що володіли світом. Один з найперших і найдревніших магів! Стільки років минуло від дня  його смерті , а його жахливі пророцтва і досі у всіх на вустах! Особливо одне - найвідоміше і найстрахітливіше! Воно говорить про загрозу поневолення світу могутнім Воїном Темряви. Все добре і прекрасне може зникнути назавжди, якщо до пророцтва не прислухаються і не попередять його здійснення. Стільки величі і сили в словах древнього мага, що не довіряти їм не має підстав! Усі інші його пророцтва  здійснювалися, мов за помахом палички, і магічний світ захвилювався, розуміючи, що наближається час останнього, найжахливішого. Потрібно було за будь-яку ціну попередити здійснення наміченого Оракулом майбутнього. Всі чарівники це розуміли. Але була одна нездоланна перешкода – жодних підказок, котрі б вказували на особу Темного Воїна, Оракул не залишив. Поневолювачем міг бути хто завгодно і чарівники стали підозрювати одне одного в темних помислах. Настали скрушні часи. Паніка так затьмарила розуми чародіїв, що ті втратили всі залишки глузду. Запанував цілковитий безлад і беззаконня. Створювалися підрозділи шпигунів, котрі розчинялися серед чарівників і слідкували за кожним їхнім кроком. Шпигунів в свою чергу перевіряли інші шпигуни і скоро магічний світ почав тонути в ненависті і підозріливості. Писалися анонімні скарги, вчинялися жорстокі самосуди і все йшло до кінця навіть без Темного Воїна. Але тут магічному світу посміхнулася удача і кришталеве око Оракула відкрило майбутнє молодому провісникові Орвіну. Воно цілковито змінило ситуацію і принесло давно забутий спокій для всіх... Для всіх, окрім мене!
 „Пройде місяць з дня сьогоднішнього, і народиться дитина з міткою на плечі, що видасть її призначення. Бо темрява її суть! Бо про темряву будуть її помисли! Бо сила її прийде від ненависті, а не від крові батьків! Проб'є час і настане битва, в якій Світло переможе. І буде це завдяки попередженню, сьогодні отриманому...” 
Що це? – збентежено спитав Назар.
Ці слова знає на пам’ять навіть найдалекіший чарівник! – зіщулила очі Агата. – Я дізналася їх від Гана!
 Вона різко зняла спортивну ковтину, вказуючи на трикутну родиму пляму на своєму плечі:
Мітка... Знак недолі на плечі, який зламав мені життя! Їм видалося, що саме це виділяє мене серед інших! Їм видалось, що цього достатньо, аби посадити мене до в’язниці!..
Ти сиділа у в’язниці?!! – одночасно вигукнули хлопці.
Вісімнадцять років...вісімнадцять!
Ох!!!
 Агата знову замовкла і тільки її очі дивилися вдаль і палахкотіли недобрим вогнем. Вона навіть не звернула уваги на те, що хлопців аж надто здивувала новина про ув’язнення. Не помітила й того, що вони несміливо перезирнулись і одночасно знизали плечима. Вони її слухали, а Агаті більше нічого потрібно не було!
Монкар - незвичайна в’язниця. Дата її будівництва та імена засновників залишались невідомими, а своє теперішнє застосування Монкар здобула у часи піратства. Треба ж було щось робити з чародіями, котрі чинили не по честі і законах, а страшнішої кари, ніж перебування в цій в’язниці, годі було й знайти. Монкар має одну особливість – в ній не можна чарувати! Кожне накладене закляття повертається до чарівника нестерпним болем і, чим дужча сила закляття, тим сильніший біль. Легенди про відчайдухів, що намагалися втекти і впали замертво, зробили свою справу і ніхто не наважував перевіряти міцність Монкар. Наглядачі - чародії з невеликою магічною силою, але ця обставина не заважає їм почуватися безпечно, вартуючи чарівників значно сильніших. Їм в цьому допомагають стіни в’язниці, що, мов живі, бачать все, вбирають в себе магічну силу до останньої краплини і безжалісно карають за найменше порушення.
 Агата не витримала спогадів і здригнулася:
Немає нічого страшнішого для чарівника, ніж не мати змоги чаклувати, адже магія його суть, його життя. – гірко пояснила вона. - В’язниця висмоктує всі соки, витісняючи з пам'яті смак радощів і волі. З часом в’язні забувають не тільки причину свого запроторення, а й те, що вони взагалі колись могли чарувати. Монкар – страшне покарання. Найжахливіша зброя для знищення душі і думок чарівника. Побувавши в цій в’язниці, вони ніколи більше не поверталися до колишнього життя. Для народжених в магії чари раптом ставали недосяжними назавжди і чародії перетворювалися на тіні і, як і тіні, тихо розчинялись, не залишаючи за собою слідів. В цій в’язниці минуло моє дитинство...
Ти таке говориш... – видихнув Тім. – Хіба дитину можуть посадити до в’язниці? Та ще й через якусь родимку і дурнувате передбачення?
В світі людей – ні! – погодилась Агата. – Але світ чарівників!.. Магічний світ вирішив мою долю, не давши жодного шансу на виправдання, а в моїх думках ніколи не було нічого поганого! Я до семи років спокійнісінько жила в темниці, читала книги, слухала розповіді Гана і думала, що так живуть усі! Вірила, що на мене чекає світ за стінами Монкар, але мені просто іще не час його пізнати. До семи років я навіть не підозрювала, що в моєму способі життя щось не так!
Що ж змінилось?
Змінилось! – кивнула Агата. – Я стала доросліша і Ган зробив те, що мусив. Він без вагань розповів, що мене ув’язнили за місяць до народження! Що я - перша, з ким повелися так жорстоко. Що Суд з десяти найсильніших чарівників світу був незворушним у своєму рішенні! 
 Агата здригнулася. Їй не було холодно, просто спогади завжди приносили біль:
Після того я починала ненавидіти книги. Вони розповідали про стільки невідомих мені речей, що були реальними, але існували поза світом тісної ненависної темниці, в якій я провела своє життя. Я почала ненавидіти і Гана, свого кращого і єдиного друга, який прищеплював любов до читання. А ще - його розмови! І чому Ган думав, що мені цікавий той, інший вимір, в якому мені ніколи не жити? – спитала вона сама себе і тут же відповіла. - Він жалів мене, намагався розрадити самотність і приреченість, але йому не вдавалось зрозуміти і сотої частини моїх почуттів!.. Вільний світ! Хіба можна жалкувати за тим, чого не знаєш? Ба, навіть, не маєш уявлення? Але іноді, прочитавши книгу про невідомі краї, про долі незнайомих людей, про звичайну для інших і незвичайну для мене мікрохвильову піч, я справді починала тужити. Та жаліти себе означає бути слабкою, а я не могла дозволити собі жодної слабкості і від того серце починала точити ненависть. Байдуже кого ненавидіти, просто це почуття надає сил і надихає. Я починала мріяти, що колись вийду звідси і тоді... – Агата знову зробилась страшною і моторошною, але хлопці були настільки захоплені розповіддю, що це не могло їх відлякати! - Тоді зможу довести, що зовсім не така, як всі думають, не така, як всі говорять! Думки фарбували фантазії яскравими барвами і я навіть бачила себе вільною. В такі хвилини, коли мною повністю заволодівала ейфорійна ненависть, я, мабуть, почувалася щасливою... – Агата посміхнулася і раптом подивилася на свої досі стиснуті в кулаки долоні і розімкнула їх. -  До тями приводили тільки стиснуті до крові руки. Я оторопіло дивилася на холодні стіни, розуміючи, що ні вийти звідси, ні помститися мені ніколи не вдасться, і думки затьмарював розпач... У мене буде все, окрім свободи! Гуляти і взагалі виходити за межі своєї темниці категорично заборонялось. Але я вміла радіти малому...
 Агата посміхнулась і витерла сльози, що зрадливо виступили на очах:
В мене було маленьке віконечко! – гордо мовила вона. - Ковток свіжого морського повітря, клаптик синього неба і частинка тюремного дворика – це й усе, що воно давало, але і за це я була вдячна безмежно. Днями я навіть могла побачити інших в’язнів, яких інколи виводили на прогулянку. Вони ходили колоною навколо маленького внутрішнього дворика під пильним наглядом вартових. Ця прогулянка на свіжому повітрі до болю нагадувала вигул собак, але, все-одно, викликала в мені гостру заздрість! Вони могли відчути на своєму обличчі подих вітру, посміхнутися сонцю або промокнути на дощі і навіть побачити птахів, що літали високо в блакитному, глибокому, безкрайому небі...
 Назар прикусив губи і міцно стис кулаки, як до цього робила Агата. Він дивився на неї і майже не кліпав.
А далі? – поквапив її Дімка. – Що було далі?
Далі... Я могла б безкінечно описувати своє життя у в’язниці і слізно розповідати про свої почуття, але навіщо? Краще я розповім вам про один день! Один єдиний день поза межами Ворону. За день до того, як я сюди приїхала...
 Агата навіть не дивилася на хлопців, але знала, що вони слухають її уважно, і не пропустять жодного слова. 
Була четверта година... Пізня ніч, або ранній ранок. Я саме закінчила читати інструкцію до мікрохвильової печі. Розділ про автокухаря. Цікава річ ця мікрохвильова! Можна готувати все, що завгодно: м’ясо, рибу, овочі! Мені завжди хотілося придбати собі таку і наготувати цілий стіл смакоти! – Агата посміхнулася, подумавши, що готувати певно вона так і не навчиться, і поринула в спогади ще глибше. – Дочитавши, я кинула інструкцію на купу вже прочитаних книг. Обабіч ліжка їх завжди лежало кілька десятків. Останнім часом читання чомусь перестало приносити мені задоволення. Все частіше в голові роїлися різноманітні, не дуже веселі думки, котрі не давали спокою і заважали сприймати зміст книжок. Доводилося читати абзаци по кілька разів. Мене схвилювала тільки ця дурнувата інструкція до мікрохвильової печі, яка не відомо як потрапила в купу чітко відібраних і відсортованих книг. Раніше нічого подібного не траплялося... Це – такі дрібниці! – махнула Агата сама собі, а хлопці не могли зрозуміти, що вона має на увазі – потяг до читання чи своє життя? -   Незважаючи на пізню годину, спати не хотілося. Я ще раз глянула на купу книг і стомлено видихнула. Літературу потрібно було скласти і зранку повернути вартовим...
Коробка, - промовила зовсім тихо, змахнувши рукою. 
  Деякий час все було спокійно, а потім від долоні заструменіли сліпучо-білі цятки. Агата відчула легеньке поколювання в руці і невдоволено зморщилась. Цятки закружляли, утворивши коло, зблиснули сильніше і зникли, а перед Агатою постала велика картонна коробка. Вона потерла зап'ястя і поколювання в руці припинилося. 
  Дивлячись на коробку, Агата подумки покартала себе за безпечність. Останнім часом вона чомусь перестала вважати на те, що їй не можна було видавати свої здібності до чарування. Вона діяла аж надто відкрито, а в будь-який момент хтось із вартових міг зазирнути до темниці і спіймати Агату на гарячому. Що могло бути в такому випадку, вона навіть уявляти боялась.
  Присівши на холодну підлогу, Агата почала акуратно складати книги. Вона майже закінчила, коли раптом почувся непевний шурхіт зі сторони вікна. Агата завмерла і нагострила вуха, дослухаючись чи бува не повториться звук? Голосне каркання пролунало зовсім поруч і вона швиденько кинулася до вікна:
Тихо, Морро! – прошипіла, підскочивши та вхопившись за прути грат, щоб підтягтися і визирнути у вікно.
   Хоч Агата була достатньо високою, та все ж, коли вона хотіла виглянути у дворик, щоразу доводилося робити такі нехитрі маніпуляції. Каркання повторилося, але цього разу значно тихіше. Легкий рух повітря і на вікно всілася здоровезна ворона.
Тебе ніхто не бачив? – спитала Агата пташку, опускаючись на землю.
  Ворона, звісно, не розуміла питання. Агата підозрювала, що Моррі взагалі було начхати на те - бачив її хтось чи ні! Ворона влетіла в темницю і всілася на купу книг.
Я їх прочитала! – гордо похизувалася Агата. – Було дуже цікаво і я стільки дізналася...
Ка-а-ар! – ворона схвально заходила туди-сюди по ящику.
Що чути в світі? – спитала Агата, всідаючись на ліжку.
Ка-а-ар! 
  Ворона збуджено зірвалася з місця і зашугала по кімнаті.
О! Певно, щось сталося... –прикусила губи Агата.
Кар! – різко підтвердила ворона і всілася назад на книги.
Ти так цікаво розповідаєш! – підкотила очі Агата.
  Морра прилетіла до неї два роки тому. Звісно, якщо те, що ворона просто плюхнулася на підвіконня між гратами, можна назвати словом „прилетіла”! У Морри був настільки жахливий вигляд, що Агата навіть подумала, що пташка померла просто на її очах, та через секунду ворона жалібно каркнула. Схопивши її, Агата помітила, що в Морри зламане крило. Пташка була геть пом’ята і скривавлена. Певно, на неї хтось напав, бо де ж інакше ворона могла так поранитися? Розповісти, що сталося, Морра звісно не могла, тож Агата без зайвих розмов заходилася її лікувати. Чи то птаха виявилася стійкою, чи то Агата була геть не кепським лікарем, та через два тижні ворона хвацько петляла темницею, соваючи за собою заліковане крило. Перед приходом Гана чи ще когось з вартових, Агаті доводилося зав’язувати вороні рота і запихати її в одну з коробок для книг. Моррі це не дуже подобалося, та, оскільки відлетіти вона не могла, доводилося терпіти. На щастя крило зрослося дуже добре і ворона заново навчилась літати. Лише, коли Морра ходила туди-сюди(а вона любила пометушитись!), можна було помітити, що праве крило ковзає по землі. 
  Так розпочалася їхня дружба. Що дружба між птахою і чарівником навряд чи можлива, Агата знала, але їй подобалося розповідати Моррі прочитане і почуте від Гана. Ворона відповідала розуміючим карканням і Агата могла тлумачити його, як їй хотілося. 
  Морра навідувалася часто, а Агата намагалася щоразу припасти їй щось смачненьке. Ось і сьогодні вона вигребла з-під ліжка два невеличкі яйця. Вони були сирими – саме такі Морра любила найбільше. Не чекаючи запрошення, ворона перелетіла з коробки на ліжко, але поласувати їй завадив брязкіт ключів та скрип дверей, що відчинялися. 
Ховайся! – перелякано зіскочила на ноги Агата. 
  Ворона різко шугонула у вікно, тієї ж миті в темницю увійшов Ган. Ще один вартовий залишився стояти в тюремному коридорі, боязко позираючи по сторонах.
Ти не спиш, Агато? - спитав Ган, побачивши її на ногах. - Це добре...
Щось сталося? Ти ніколи не приходив до мене посеред ночі. – схвильовано спитала Агата, передчуваючи щось погане.
Я не знаю, Гаті... Справді не знаю! У нас наказ відвезти тебе до  Найвищого Колегіального Суду. – стурбовано відповів вартовий. – Це у Мерлінтані! 
Навіщо? 
  Серце Агати несамовито закалатало. Невже Суд дізнався про чаклування і хоче змінити місце її ув’язнення на більш суворе? Клята коробка!
Не знаю, люба моя. – ще раз знизав плечима Ган. - Якби я міг тобі хоч щось повідомити...
Суд хоче змінити місце мого ув’язнення? – озвучила вона своє припущення. - Невже є гірші місця, ніж Монкар?  
 У відповідь - ще один порух плечей. Ган не міг знати. Він – простий вартовий, і керівництво йому не доповідає.
Коли треба відправлятися?
Просто зараз! Тобі не потрібно нічого брати з собою.
  „Поспіх – це погано, але... якщо речі не потрібні, виходить, я повернусь.” – подумала Агата і трохи заспокоїлася. Не варто панікувати наперед!
Гаразд, - кивнула вона. - Якщо речей не треба, то я готова!
Тут така річ... – Ган ніяково опустив очі. Це вже насторожувало, бо Агата ніколи не бачила, щоб вартовий почувався невпевнено.  – Нам наказано надіти на тебе ланцюги...
Що?!!  
  Агата подумала, що хвилювання зіграло з нею злий жарт і вона почула щось не те. 
Ти не ображайся, моя дівчинко! – швидко промовив Ган, з жалістю позираючи на неї. - Просто за стінами в'язниці ніщо не контролюватиме твої сили і...
І ви боїтеся, що страшний Воїн Темряви повбиває вас і втече?! – презирливо скривилась Агата.
  Чатового в коридорі аж затрусило від її слів.
Я так не думаю, Агато! – трохи ображено відповів Ган і замовк, чекаючи, доки вона заспокоїться.
  Агата приклала руку до лоба і закрила очі. 
  Що вона може зробити? Нічого! І буде тільки гірше, якщо почне протестувати. Як на подібне може відреагувати Вищий Колегіальний Суд?
 Через мить, заспокоївшись, Агата простягла руки перед собою і лише тоді, коли шкіру обпік холод металу та голосно клацнули замки, відкрила очі. Її руки і ноги були скуті між собою товстими ланцюгами, що дозволяли пересуватися тільки дрібними кроками. Це були не просто ланцюги, вони, як і Монкар, не дозволяли чарувати, сковуючи магічну силу... Ган розповідав і про них.
Ходімо. – промовила Агата і рішуче попрямувала до дверей, не дивлячись на Гана. 
  Звісно, він не винен і просто виконує наказ, але іноді Агатине серце жалило відчуття, що Ган такий же, як і всі. 
  Та через мить Агата сердитись припинила і навіть спромоглася побачити в цій історії плюс – вперше в житті вона вийшла зі своєї темниці! Захопленим поглядом ловила відблиск світла смолоскипів на сірих стінах і намагалася розгледіти, що ховається в тіні. 
  Вони йшли мовчки: попереду Агати - Ган, позаду – інший охоронець. Минувши коридор, вони крізь широкі дерев'яні двері потрапили до внутрішнього подвір’я. 
  Не уповільнюючи крок, Агата підвела очі і подивилася на небо - воно й справді було безкраїм! Відчуття щастя просто випалювало мозок. Все було настільки нереальним і неправдоподібним, що Агата боялася кліпати. Видіння могло щезнути, а вона хотіла насолодитися ним якомога довше. Змигнула повіками лише тоді, як очі почали сльозитися. Скільки вона мріяла, щоб їй теж дозволили гуляти в цьому брудному мертвому дворику? Скільки безсонних ночей Агата видивилася в небо, мріючи хоч раз побачити його не з тюремного вікна?! 
  У дворі до них приєдналися ще четверо похмурих охоронців, відразу стали по обидва боки Агати, відгороджуючи від усього світу. З протилежної стіни дворика на них чекав ще однин вузький коридор. Він пронизував усю протилежну частину в'язниці і виводив до моря.
  Агатине серце вже не просто калатало – воно вистрибувало з грудей! Розум відмовлявся повірити в те, що очі насправді бачать морські хвилі, котрі, розганяючись в повну силу, розбиваються в стіни в'язниці. 
  Неймовірно! Монкар, виявляється, знаходилась на крихітному острові! На такому крихітному, що землі майже не було видно, і складалося враження, що в’язниця виросла просто із води. Просто з безмежної темної глибини! 
  На них налетів шалений вітер з бризками солоної води і одяг миттєво змок. Картаючи себе, що не здогадалася вдягнутися у щось тепліше, Агата підійшла до невеликого човника. Він погойдувався на хвилях і виглядав настільки безпорадним, що Агата дивувалася, як це його не рознесло на друзки?
  Троє охоронців легко стрибнули в човен і сіли в передній частині. Далі спустився Ган і простяг свою руку Агаті. Дівчина з сумнівом подивилася на велетенські хвилі і крихітний човен, але, оскільки жодних ознак страху чи хвилювання на обличчі охоронців не було, сперлась на Ганову руку і теж заскочила всередину. До завивання вітру приєднався сполоханий дзенькіт ланцюгів. Агату посадили посередині, поруч з Ганом. Ще двоє вартових розмістилися позаду. 
 Човник заливало водою, а вітер ніби намагався розбити його об стіни в'язниці, докладаючи щораз більшу силу. Агата вчепилася за бортик. Від страху і холоду у неї цокотіли зуби. Ган розуміюче подивився на неї і подав темний широкий плащ з каптуром, якого дістав десь з-під рукава. Агаті відразу стало тепліше і вона вдячно посміхнулась. 
  Один з вартових простягнув перед собою маленьку торбинку і розвіяв з неї невідомий білий порошок. Потім він різко випростав праву руку і голосно вигукнув:
Тарнара! 
  З долоні вирвався тоненький струмочок з дрібних цяточок і цівкою збіг кудись за борт човника. Вмить перед ними простяглася димчаста смуга і човен неквапливо понісся нею, наполовину ховаючись в сивому тумані. Було дуже дивно спостерігати за тим, як високі хвилі, намагаючись дістатися човна, натикаються на якусь невидиму перепону і розбиваються так само, як і від стін в'язниці. 
  Агата від подиву відкрила рота - її здібностям ще далеко до справжньої магії! Звісно, вона могла вичарувати якісь простенькі предмети, перемістити по столу чашку з тарілкою, змусити ложку годувати її, але у неї ледве вистачило б сил навіть для того, щоб змусити рухатися човник, не говорячи вже про те, щоб підкорити хвилі! Порівняно з справжньою магією все, що робила Агата, тепер виглядало просто сміховинним. 
  Вони віддалялися від в'язниці все далі й далі, Монкар поволі перетворювалася на темну пляму, а потім і взагалі зникла. Агату це не надто бентежило – і без в’язниці було на що дивитися! На куполі неба, сяяли численні сузір’я, побачити які вона раніше і не сподівалася. Через деякий час споглядання Агаті почало здаватися, що вона знаходиться в середині гігантської, живої кулі. Єдиною різницею між водою і небом було те, що вода була трішки темнішою і бурхливішою. Агата простягнула руку до її поверхні і зачерпнула долонею. Вода була дуже холодна і вона здригнулася. Подивилася на рідину, а потім пропустила крізь пальці. Краплі лише на якусь мить потурбувавши гладеньку поверхню, покриту рідким димом. „Неймовірно!”, - тільки й спромоглася подумати Агата. Різким рухом вона притулила мокрі пальці до вуст і відчула солоний присмак – їй це не снилося! 
  Відчуваючи безмежну радість від незвичного відчуття свободи, Агата не вважала ні на охоронців, ні на ланцюги, аж доти, доки на горизонті не замаячіло щось темне. Ще мить і вона почала розрізняти сіруваті обриси порту. Він виринав з води поволі і чим більш чітким ставав, тим сильне в душу Агати заповзав страх. Що на неї там чекає?  
 Коли вони підпливли ближче, Агата побачила, що на хвилях сповага розгойдувалися більше сотні великих вантажних судів,  декілька пишних лайнерів і безліч маленьких яхт та човників. Не зважаючи на те, що світанок тільки-но починався і схід сонця ледь жеврів, на суднах кипіла робота. Вантажники  завантажували товар у свої судна: вони снували туди-сюди закріплюючи вантажі і доправляли їх на великі кораблі. Придивившись до них, Агата з подивом розкрила рота. Раз по раз спалахували вогники і було чутно зовсім незрозумілі слова. Агата спочатку подумала, що то якась іноземна мова, але, поєднавши окрики зі спалахами, зрозуміла, що то - чари. На її очах гігантський металевий вагон, схожий на велику картонну коробку, самостійно перелетів з одного корабля на інший. З шумом опустившись на палубу, де вже стояли ще кілька подібних, вагон почовгав до них і, акуратненько притиснувшись до борту, завмер. Агата, не закриваючи рота, перевела погляд на попередній корабель,  щоб побачити скільки ж чарівників потрібно, щоб таке зробити? Але на палубі стояла лише одна сутула постать. Вона теж помітила човник і помахала Агаті рукою, але відповіді чекати не стала. Обернувшись назад, чарівник зайнявся черговим вагоном. Агата з зусиллям закрила рота і роззирнулася далі. Декілька рибальських шхун уже вийшли в океан і приймали перший улов, інші ж тільки починали готуватися до праці. Агата ніколи в житті не бачила стільки чарівників, і не просто чарівників, а чарівників, що були вільними. Вони могли піти куди хотіли, зробити, що хотіли, вони могли чарувати, не криючись!.. І враз все захоплення Агати зникло! Ця подорож була подарунком долі, але не більше. Чим їй захоплюватися? Небаченою красою, що для більшості була звичною? Солоним смаком води, на який ніхто не звертає уваги, крім неї? Портовою метушнею, яка більшості чарівників діє на нерви? Чому їй радіти? Тому, що вона мить відчула себе вільною?!! Вона і сама не помітила, як розплакалася. Сльози по обличчю нещадно розмазував вітер, а Агата більше нічого не відчувала, окрім розпачу...
 Вони пришвартувалися на невеликому причалі. Багатьом їх незвичайна процесія могла б видатися дещо незвичною, принаймі Агата так думала. Але чарівники попросту не звертали на них ніякої уваги, мов їх узагалі не існувало. А може вони звикли до такого? Адже що-що, а на брязкіт важких кайданів не можна не зважати! 
 Залишивши човник, вони деякий час ішли портом. Агаті важко було дихати від нестримного запаху фіалок, яким здається було просочене все в порту. Певно і тут не обійшлося без чарів, бо де ж це бачено, щоб в порту тхнуло не рибою, а квітами? А ще тут було дуже чисто. Агата прочитала безліч книжок і подібні місця в них описувалися, як  надзвичайно брудні і вкрай небезпечні. От, і перша відмінність людського і магічного світу! Непомітно вони звернули до тихої вулички, на якій не було видно жодної живої душі. Контраст з шумним портом був такий відчутний, що Агаті здалося, ніби вона увійшла в будівлю з високим муром, за який усі інші боялися заходити. 
 Будівля справді з'явилася. І справді висока. Стіни були викладені з зеленого каменю... Навіть гігантські сходи,  що обрамлювали всю будівлю! Вони були дуже незвичні – весь час рухаючись, поступово звужувалися і вели до широких дерев'яних дверей, по обидва боки яких стояли дві статуї. Завдяки такій конструкції – з якої б ти сторони будівлі не заходив на сходи, все одно потрапляв прямо під двері.         
 Піднявшись, Агата з подивом завмерла перед статуями. Одна мала вигляд старезного чоловіка в довжелезній синій мантії, усипаній маленькими золотавими зірочками. На голові в нього був широкополий гостроверхий ковпак такого ж кольору. Сива борода сягала пояса і майже закривала добродушне обличчя і мудрий вираз очей. В руках статуя тримала товстелезний гіпсовий фоліант. Глипнувши собі під ноги, Агата помітила сяючий напис просто на сходинці під статуєю „ Мерлін Мудрий”. Вона відразу ж згадала історію цього видатного чарівника, яку неодноразово їй розповідав Ган. Мерлін був найвидатнішим чарівником за усю історію магії. Одним з перших почав застосовувати чари в боротьбі з темними силами, але при цьому славився мудрістю та справедливістю. Мерлінова сила була безмежна. Казали, що він жодного закляття не наслав задля свого блага і саме завдяки цьому Світла Сила відкрилася йому сповна. Та Мерлін, маючи змогу владарювати світом, відмовився від спокуси і й надалі чинив по справедливості. Мерліна пам'ятали не тільки всі чарівники, навіть задовго після його смерті, але й прості люди славили його в казках та складали про нього легенди. А це вже було само по собі непересічно, бо магічний світ був закритий для людських очей. Сила в поєднанні з мудрістю завжди викликала повагу...
 Інша статуя проникливими очима дивилася в небо. Мантія чарівника була білого кольору, таким же був і гостроверхий ковпак. В руках статуя тримала велику кришталеву кулю, котра веселкою іскрилася в поодиноких променях сонця, що повільно виповзало з-за обрію. На сходах під ним теж був напис, та Агаті не було потреби на нього дивитися. Вона знала його обличчя, хоч ніколи не бачила. Це був Оракул! Він, як і Мерлін жив багато століть тому і прославився надзвичайним даром передбачення. Багато подій, провіщовані ним збулися. Його передбачення  допомогли людям встояти перед різноманітними стихіями та війнами, героям здобути їхню славу, а злочинцям - заслужену кару. Вся біда Агати була в тому, що вона якраз і була злочинцем! Сам Оракул давно помер, та його дух оселився в кришталевій кулі, у якій він бачив прийдешнє. Відтоді куля відкривала майбутнє тільки обраним, яких назвали Слугами Оракула. Орвін... той, що передрік її лиховісне майбутнє! Той, завдяки якому Агата провела вісімнадцять років у в'язниці, пізнаючи світ з книжок та розповідей Гана! Той, кого вона проклинала усі ці роки! Він був слугою Ока Всебачного Оракула! Агаті захотілося плюнути просто на статую і вона ледве себе стримала, бо не піддатися цьому бажанню було надзвичайно важко. 
 Вона ще була в роздумах, коли відчула легенький поштовх в плече. Ган хитнув головою на двері  - їм потрібно було йти далі. 
 Минувши вхід, вони потрапили величезної зали. Такої великої, що здавалося ніби вона розміром з цілий стадіон. Взагалі, вона й була своєрідним стадіоном, що складався з п’яти секторів крісел, розділених між собою сходами. Вони були зеленого кольору. Кількість крісел зменшувалася зверху до низу, завдяки чому в центрі залишилося тільки по два крісла навпроти кожного сектора. Вони утворювали своєрідне коло, посеред якого було невисоке підвищення. 
  Агата з вартовими поволі стали спускатися сходами в низ, і дівчина з подивом помітила що зала міняла кольори. Зверху вона здавалася зеленою, зараз же - мерехтіла синіми стільцями. Спустившись ще трохи, вони вже дивилися на її золотаве забарвлення. Усі стільці в зали були порожніми, окрім дев'яти найбільших, дещо схожих на трони, що стояли в центрі. Десяте ж, біле крісло зяяло пусткою. 
 Агата вперше бачила членів Колегіального Суду, але сплутати їх з іншими було неможливо. Всі вони були в довгих різнобарвних мантіях з широкими рукавами і носили гострокінцеві ковпаки. Довгі бороди досягали декому ледве не до п’ят. 
 Вартові провели Агату просто до центру зали і вона, побачивши невеличкі східці, зібралася на підвищення. Вартові зняли з неї ланцюги, поважно вклонилися Суду і поспіхом пішли геть. 
 Агата окинула поглядом кругом себе. Без Гана вона відчула себе геть самотньою і стало ще страшніше. Зала, що тепер різала зір яскраво - червоним забарвленням, звідси виглядала ще більшою. Відтінок міняли усі крісла, окрім тих, що були зайняті чарівниками. Вони залишалися однакового кольору і були такими ж, як мантія чарівника. Дев'ять облич, що прискіпливо оглядали її з ніг до голови, виглядали не надто дружелюбно і Агаті раптово прийшла думка, що вони не тільки можуть перевести її до іншої в'язниці, а й взагалі позбавити життя. У неї затрусилися коліна і почали стукотіти зуби.  
 Чарівник, що сидів просто перед нею, різко піднявся і зала стала такою ж як і його мантія – синьою з золотавими відблисками. Він був досить кремезним, а довге вбрання взагалі робило з нього гору. Широке обличчя з великим носом було досить приємне, а гострі очі питливо вивчали її крізь тонкі чотирикутні окуляри. Чарівник ступив крок до неї і пильно подивився їй у вічі:
Вам відомо, де ви знаходитеся?
 Його голос був не надто грізним, але це аж ніяк не заспокоїло Агату. Вона не змогла змусити себе навіть поворухнутися. Не отримавши відповіді, чарівник продовжив:
Вас запрошено до Найвищого Колегіального Суду з приводу перегляду вашої справи. Вісімнадцять років тому Судом вам, Агато, було винесено вирок на основі пророцтва Слуги Ока Оракула Всебачного Орвіна Великого. За ним ви мусите довічно перебувати у в'язниці Монкар... Ви ознайомлені з вироком і суттю своєї справи?
 Чарівник дивився на Агату в очікуванні відповіді, та вона не могла видавити з себе жодного звуку. Не тому, що боялася, просто вона і досі не могла повірити в реальність того, що відбувалося.
Найвидатніша чаклунка! Ха-ха! – почувся збоку смішок і Агата, не повертаючи голови, глянула на чарівника в темно-зеленій мантії. Він зневажливо посміхався до неї, вертячи в руках свого ковпака. Залою поповзла зелена пляма. – Та вона не може й слова промовити! Її що, у в'язниці не навчили розмовляти? – Він скочив на ноги і підійшов до помосту, на котрому стояла Агата. - Чому ти не відповідаєш? Де твоя повага до суду?
У мене немає жодної поваги до суду, котрий засудив мене до довічного ув’язнення ще до мого народження! - слова немов самі вилетіли з вуст Агати і, тільки побачивши, що декілька магів повискакували зі своїх місць і почали щось кричати і несхвально вимахувати руками, вона приткнула рота. 
Що вона собі дозволяє?.. Як може розмовляти в такому тоні з нами, найсильнішими магами?.. Маленька нахаба!!!
 Зала заблимала веселкою.
 Серце Агати похололо. Як вона могла таке бовкнути? Тепер не варто навіть сподіватися на покращення умов ув’язнення. Яка дурепа! Вперше у житті у неї була можливість щось змінити, а вона що зробила? Вона налаштувала проти себе Суд! Дурепа! 
 Агата вже була готова розридатися, як раптом чарівник у синій мантії підняв вгору свою правицю. Враз всі вмовкли і, поправляючи ковпаки та окуляри, всілися на свої місця, продовжуючи гнівно позирати на неї. Коли зала знову засяяла зірочками на синьому фоні, чарівник продовжив:
Панове Маги, я не розумію причин вашого гніву?! Ви й самі знаєте, що звинувачення, кинуті Агатою, мають слушність! – дівчина здивовано розкрила рота: їй не почулося? Цей чарівник справді став на її захист? Та побачивши, як декілька членів Суду похнюпили голови, Агата зрозуміла, що їй не здалося і у серці зажеврів маленький промінчик надії, що, можливо, вона ще не все зіпсувала. – Ми зібралися тут для того, щоб виправити помилку вісімнадцятирічної давності і скасувати несправедливий вирок...
Що?.. Що це означає? – Агаті здалося, що вона остаточно з'їхала з глузду. 
Око Оракула Всебачного відкривало майбутнє достойним чарівникам, і ніколи не виникало жодних сумнівів щодо передбачень. – пояснював маг в синьо-зірчастому одязі. - Але, як це не прикро, серед Слуг Ока виявився один, що насмілився перетрактувати віщування по-своєму. – він скрушно похитав головою, з жалістю дивлячись на Агату. - Його підлі наміри стали відомі Суду зовсім недавно, тому перегляд справи проходить лише зараз. Суду досі не відомо, як вдалося Орвіну видати свої слова за пророцтво Оракула, а також досі не зрозумілими є причини, які змусили слугу Ока брехати... Орвіна виправдовує лише його передсмертне каяття. – Чарівник зняв свої чотирикутні окуляри і, обвівши поглядом залу, зупинив свій погляд на Агаті. – Суд, зваживши на одкровення Орвіна Великого, свідками якого були всі присутні члени Найвищого Колегіального Суду, знімає всі звинувачення з вас, Анно Агато Кровей. 
 У Агати підкосилися коліна і вона поволі опустилася на землю. Це був шок! По залі пройшов шепіт і тепер  в декількох поглядах читалося співчуття.
-  Ви хочете сказати, що я провела вісімнадцять років у в'язниці лише тому, що якийсь там Орвін обманув так званий Найвищий Колегіальний Суд?!! – в середині Агати почала підніматися хвиля гніву і обурення. Її голос почав тремтіти. – Ви хочете сказати, що навіть не намагалися перевірити правдивість пророцтва? Невже для чарівників зовсім не важить життя?!! Ви хочете сказати, що я терпіла всі ці приниження і несправедливості через те, що... що вам було абсолютно плювати на мене?!! Ви прагнули лише якнайшвидше позбутися проблеми, навіть не докопуючись до її суті? Як ви могли? – Агата дивилася на них з неприхованим презирством. -  Ви ж наймогутніші і найсправедливіші! Ви ж при вході поставили статую Мерліна, що мала нагадувати вам про справедливість!
 Їй ніхто не відповідав. Декілька магів ніяково відводили погляд, хоч більшість просто спокійно дивилася на неї.
- Суд не просить вас розуміння, але нагадує вам, що в наші обов’язки входить захист усього магічного і немагічного Світу і усувати будь-яку загрозу для його життя чи здоров'я. Суд чинив по справедливості, Агато, хоч вам зараз так не здається... - чарівник почепив окуляри на місце і спокійно продовжив пояснювати далі. – На вашому місці міг бути будь-який інший чарівник. Просто вам не пощастило і саме вас обрав Орвін для свого лихого задуму. Я розумію, що ви ображені, і мені соромно, що жоден з нас не допоміг вам. У нас не було підстав не довіряти Орвіну, адже він був одним із нас. Він носив одну з найпочесніших мантій – білу, що її вдягали слуги Ока Оракула Всебачного. Усі ми, надягаючи свої мантії клянемося своїм життям та пам’яттю Мерліна служити справедливості. Якщо хтось із нас порушує клятву і не чинить по справедливості, то життя покидає його. Ми не розуміємо, як Орвіну вдалося не отримати заслуженої кари? Де він взяв сили, щоб встояти перед віковічною магією самого Мерліна? Але наше співчуття не може повернути втрачене. А ось ви можете! 
- Просто не пощастило? – гірко перепитала Агата. - Ви думаєте, що від ваших слів мені стане легше? 
- Ви маєте рацію. Ви не заслуговували такого ставлення... – скрушно хитнув головою чарівник. – Ми розуміємо, що втрачені роки вашого життя повернути вам не всилі. Ви не розвивали свої магічні здібності, змушені були жити без тепла своєї родини, ви, навіть, не мали змоги вести людське існування! Суду прикро через це. Ми пропонуємо вам свою допомогу і, повірте, ви швидко зможете стати достойним членом магічного суспільства. Нехай з запізненням, Агато, та ми щиро прагнемо зменшити хоча б трохи свою провину перед вами і допомогти вам знайти своє місце в житті.
- Ви помиляєтеся, я зовсім на вас не ображена! – голос Агати був тихим, їй було важко дихати, тож вона розв’язала мотузки плаща і кинула його на підлогу. Чарівники, переглянувшись між собою, здивовано втупилися на неї. Агата поволі піднялася і по черзі стала дивитися на кожного. Її важкий погляд уперемішку з словами змушували їх відвертати очі. – Я не ображена... Ні! В моєму серці немає нічого окрім безмежного гніву! – останні два слова вона викрикнула. - Як би я могла, я б запроторила вас усіх у Монкар, щоб ви самі відчули те, що я відчувала усі ці роки!
 Агата оберталася на помості, дивлячись на кожного чарівника. Раптово її одяг та волосся затріпотіли, і хвиля вітру налетіла на магів, здувши декілька ковпаків.
Як би я могла, - продовжувала вона далі, чеканячи кожне слово. - Я б забрала у вас найдорожче – вашу суть і змусила б страждати так, як я страждала, не розуміючи, хто я на справді?! 
 Вітер сильнішав, розтріпуючи сиве волосся чарівників, їхні мантії лопотіли, зала стала чорною.
Невже ви вірите, що я хочу стати членом вашого жалюгідного суспільства?! – Агата істерично розреготалася. - Та я ненавиджу кожного з вас і не бажаю вас бачити в незалежності від того відпустите ви мене чи знову запроторите до в'язниці! Я стомилася прокидатися кожен день і не розуміти, чому зі мною так чинять? Я втомилася чекати вашої милості. Я перестала мріяти про волю! І ось зараз, стоячи перед вами, я впевнена, що за все своє життя, скільки б воно не тривало, я не пожалкую про сказані цієї миті слова. Бо саме зараз, виказуючи вам все, що про вас думаю, я почуваю себе по-справжньому вільною!!!
Ви чуєте, що вона говорить? Я - Валан, повелитель природи! І я наказую тобі припинити використання своєї магічної сили !– першим опам’ятався чарівник у зеленій мантії. 
 Вітер різко вщух і всі полегшено зітхнули.  
„Своєї магічної сили”? – Агата розгубилася. Вона нічого не використовувала! – Це як?
Не прикидайся, що нічого не розумієш, нахабне дівчисько! – Валан піднявся і гнівно тупнув ногою. – Ти щойно викликала вітер і наслала його на нас!
Ні... я не могла... – перелякано промовила Агата. Від її запалу нічого не залишилося.
Ще й як могла! – Валан оглянув присутніх і задоволено посміхнувся. – Панове Маги, сподіваюсь тепер ви зрозуміли, що я мав рацію? Ми не можемо відпускати цю дівчину, досконально не вивчивши її можливості і подальших намірів. Хто може гарантувати, що Орвін не обманув нас саме тепер? Що, як ми зараз випустимо на волю Темного Воїна?!! Подумайте, що ви робите?!! Без жодного закляття, не вивчаючи жодної магічної науки, провівши все своє життя за гратами в'язниці, у якій не можна чарувати, ця дівчина, - Валан ткнув пальцем в Агату, - зуміла викликати вітер тільки за бажанням! Ви уявіть, як виростуть її можливості, коли до її рук потрапить хоча б одна з магічних книг! Вона може стати сильнішою, ніж деякі з нас! -  реакція на слова Валана була такою, як він і сподівався. Різко піднявши руку, він ще раз вказав на неї пальцем. – Ви тільки вслухайтеся в її слова – „ Я ненавиджу кожного з вас”! Вона нас ненавидить, панове Маги! Вона вже на стороні Темряви! Її потрібно стратити!!!
 Агата завмерла. Валан казав правду! Вона застосувала магію і навіть не помітила цього! Просто Агата звикла що, коли вона вдавалася до магії у в’язниці, то чарування поверталася легким поколюванням в руці. Але зараз - вона знаходилася не у в'язниці, і ніщо не контролювало її сили, ніщо їй не заважало... Тут Агата злякалася по-справжньому. Що було б, якби Валан її не зупинив? Ненависть і гнів застилали її очі... Невже вона й справді зважилася б застосувати магію для помсти? Невже вона справді може бути Темним Воїном і пророцтво правдиве? Невже вона була засуджена справедливо? Якщо це правда, то її стратять!!! Від цієї жахливої думки Агату знову почало трусити!
Я думаю, нам  усім зараз варто заспокоїтися і спокійно все обдумати, - чарівник в синій мантії підійшов і поглянув на Агату. Вона готова була побачити осуд і навіть відразу, але очі мага сяяли добротою і розумінням. Він, навіть, підморгнув. Агата готова була побитися об заклад, що це їй не здалося. Потрохи в її душу закрадався спокій і серце почало битися спокійніше. -  Варто хоча б на мить поставити себе на місце цієї дівчини, і ми всі зрозуміємо її гнів! Невже хоча б один з нас, провівши у в'язниці вісімнадцять років, і, дізнавшись, що це було безпідставно, кинувся б дякувати за це Суду?  
Він на хвилю зупинився і окинув поглядом залу:
А щодо магії... то чого ви чекали? Агата - чародійка! Це - її кров і суть. Для неї це так само природно, як дихати. Вона більше не у в'язниці і ніщо не стримує її сил. Та Агата і сама не уявляє, хто вона! Ви всі бачили, що, викликаючи вітер, вона навіть не розуміла, що робить. Це - просто магічний прояв болю її душі. Не більше! Ви самі знаєте, що ніхто не може застосовувати магію без знань. А її нічому не вчили, тому Агата не є повноцінною чародійкою, хоч і має задатки. Наш обов’язок - навчити її користуватися магією! А також ми повинні навчити Агату жити з відчуттям того, що вона така ж, як і всі інші чарівники...
Невже нам варто слухати тебе, Тугаре??! Ти сам не розумієш, що говориш! – гнівно прокричав Валан. – Ми всі бачили якою стала зала, коли дівчисько чарувало! Вона -  Темний Воїн!  
Я розумію про що говорю, - твердо промовив Тугар. – Поки що я, а не ти, ношу мантію Мерліна! А це означає, що мої слова правдиві і чесні! Якщо ж ваші думки розділилися і комусь серце підказує інше... – Маг задумався на хвилю, а тоді підняв голову. - Я хочу, щоб кожен з вас подумав над своїм рішенням. Робіть так, як вам підказує ваше серце і дух Мерліна... Встаньте і повідомте про свої рішення!
 Тугар повернувся і сів на своє місце. Маги почали шепотітися, гарячково переконуючи одне одного в своїй правоті. Агаті видалося, що радились вони кілька безкінечних годин, хоч насправді це було зовсім не так. Вона не сподівалася на волю. Проживши стільки років в безнадії, Агата не вірила, що її і справді можуть відпустити. Суд не стане ризикувати! А Агата... Агату тішила думка про те, що хоч раз у житті вона виказала те, що ховалося в душі, те, що гноїлося десь глибоко і отруювало думки.
 Нарешті піднявся чарівник в яскраво-червоній мантії. Всі відразу замовкли, з нетерпінням чекаючи, яким буде його вердикт.
Я, Темлін Вогняний, свідчу про невинність Анни Агати Кровей і дарую їй волю!
 Він лагідно посміхнувся і сів на місце. Агата здивовано прикрила рота долонею – він і справді висловився за неї чи їй здалося?
 За ним піднявся високий і худий чарівник з довгим гачкуватим носом і цупкими чорними очицями. Він був дуже блідий, а під очима чорніли величезні круги, немов він не спав декілька років. Голос мага був холодніший за лід:
Я, Громад Слизький, свідчу про вину Анни Агати Кровей і вимагаю її ув’язнення і подальшої страти!
 Зневажливо махнувши рукавом своєї голубої мантії, Громад сів. Агата лише видихнула. В голові почало паморочитися. Одна справа, якщо ти знаєш, що проведеш своє життя за гратами, а зовсім інше, коли на тебе чекає страта! Хоча... Невідомо, що гірше?!
 Місце Громада зайняв товстий чарівник з лискучим пітним обличчям. Він явно нервував і почувався не у своїй тарілці. Витерши масивні краплі з лоба краєм своєї жовтої мантії, він пробелькотів:
Я, Віттор Земляний, свідчу про вину Анни Агати Кровей і вимагаю її ув’язнення і... – він ще раз витер лоба, і дивлячись собі під ноги, закінчив трохи впевненіше. – Вимагаю ув’язнення!
 Валан зневажливо хмикнув. Рішення Віттора для нього, очевидно, було не більш, ніж прояв слабкодухості. Агата стисла кулаки. Далі піднялася маленька фігурка в рожевій мантії. Створіння було настільки дивне, що Агаті навіть видалося, що то ожив один з персонажів казок, котрими вона зачитувалася в дитинстві.
Я, Старог Древній, свідчу про невинність Анни Агати Кровей і дарую їй свободу!
 Ввічливо поклонившись, маленький чоловічок сів на місце. Зала враз змінила рожеве забарвлення на яскраво-зелене. Піднявся Валан і зверхньо оглянувши всіх, промовив:
Я, Валан Зелений, свідчу про вину Анни Агати Кровей і вимагаю її страти! Сподіваюсь, що не всі з’їхали з глузду і оголосять вірне рішення...
Давайте без коментарів, Валане! – невдоволено зупинив його Тугар. – Бо це можна сприйняти, як тиск на членів Суду!
  Валану нічого не залишалося, як поспішно сісти на місце. 
Я, Брокол Дружній, свідчу про невинність Анни Агати Кровей, - підморгнув їй кремезний чарівник у фіолетовій мантії, піднімаючи з землі ковпака, якого здув вітер викликаний Агатою. Він був порівняно молодим, років двадцяти п’яти, і дуже гарним. Чорне лискуче волосся, що хвилями спадало до пояса, геть його не додавало йому віку. А ще він єдиний серед магів був начисто поголений. Брокол весь час посміхався, але Агата не знайшла сили, щоб відповісти йому тим же. Та її похмурий настрій, схоже, його не збентежив і він додав. - Я дарую їй звільнення!
Я, Дарог Швидкий,  просто вимагаю її звільнення, - крутнувши пальцем, маг, що був трохи схожий на Брокола, але мав біляве волосся і довгі вуса, випустив невеликий вихор, що знову здув з Брокола щойно піднятого ковпака. – Агата Анна Кровей – невинна!
 Вихорець зник десь під стелею і зала почала міняти коричневий колір брудно-сірий. 
Я, Карон Лихий, - прогугнявив скоцюблений в три погибелі маг, потираючи свої здоровезні окуляри. Агата аж зіщулилася під поглядом його злих очей, - свідчу про вину Анни Кровей і вимагаю страти!
 У Агати перед очима почало рябіти. Те, що її не стратять, вона вже зрозуміла. Але не це її зараз хвилювало. Маленький паросток надії випинався, хоч якби Агата не давала йому рости! Залишився тільки один чарівник, що не виказав свого рішення. Вона благально подивилася на сріблясті зірочки, що вилискували на мантії Тугара, не зважуючись подивитися йому в очі, – тепер на нього була вся надія. Цей чарівник ніби прихильно ставився до Агати, невже він накаже стратити її? Агата з усієї сили стиснула кулачки. Настала вирішальна мить! Вона почула, як шурхотить Тугарова мантія. Зала знову почала вилискувати розсипаним на синьому фоні золотом.
- Я, Тугар Справедливий, від свого імені, імені Великого Мерліна і за рішенням Найвищого Колегіального Суду скасовую вирок, винесений Анні Кровей, і звільняю її з під варти просто в судовій залі!
  Агата не витримала і щосили себе вщипнула. Але від приголомшення, здивування і просто шаленого щастя вона навіть болю не відчувала, тож бути впевненою, що це все їй не сниться, не могла. Брокол завзято заплескав у долоні, Дарог Швидкий зі Старогом полегшено перезирнулися, а Темлін задоволено погладив свою бороду. 
Ви не можете її відпустити! – Валан аж пашів з люті. Схопившись на ноги, він забігав зі сторони в сторону перед усіма членами Суду.  – Ви робите величезну помилку!
У тебе претензії щодо справедливості винесеного рішення? – Тугар підвищив голос. Видно було, що йому вже починають набридати випади Валана.
Так! У мене великі претензії! Це рішення було винесено неповним складом Суду... – Валан вказав на порожній білий трон. – Ми не прийняли до своїх лав нового достойного слугу Ока Всебачного Оракула! Нас дев'ятеро, а має бути десять. Я вимагаю утримувати Анну Кровей у в'язниці Монкар до повного зібрання Колегіального Суду!..
Досить! – обірвав його Тугар. – Рішення суду не може піддаватися жодним сумнівам! Валане, тобі відомо, що суд є правочинним, навіть якщо присутні тільки шестеро, тобто більшість! До того ж, допоки Око вибере собі слугу можуть пройти роки! Хоча щодо позиції білого трону... То хіба не Орвін визнав невинність Агати Анни Кровської перед своєю смертю? Я не наголошував на цьому перед прийняттям рішення, хоча ця обставина і могла істотно вплинути на нього! Зважаючи на все це, я не бачу жодних причин зупинятися на цьому питанні! 
 Валан подивився в бік Громада і Карона, але ті лише розвели руками. Не знайшовши вагомих аргументів, він змушений був сісти. Тугар теж оглянув присутніх і, не почувши жодних заперечень, звернувся до Агати:
Ми хочемо знати, що ти будеш робити? Якщо захочеш вивчати магію, ми допоможемо! Якщо ж ти забажаєш вести людське існування – ми теж зрозуміємо і не будемо перешкоджати твоєму рішенню! Хочу повідомити, що вся твоя родина з нетерпінням чекає на тебе під стінами Суду і теж готова прийняти будь-яке твоє рішення...
 Родина?!! Агата здригнулася. У неї ніколи не було родини! Вона не знала їх, не мала жодного уявлення чи в неї є сестри, брати? Чи живі її батько і мати? Ненависть ледве помітним димом знову закралася в серце. Родина нічого не зробила для того, щоб полегшити її долю! Агата ніколи не отримувала листів, поздоровлень, їй не передавали привіти... Вони згадали про неї лише тепер, коли можуть бути спокійними, що вона не заплямує честі „їхньої” сім'ї! Так! Саме „їхньої”! Бо Агата до них не належала... І не мала жодного бажання належати! 
  Агата потерла лоба, напружено думаючи. Вона повинна була прийняти якесь рішення. І від того, яким воно буде залежало усе її подальше життя.
  Якщо вона чужа в цьому світі, то чи варто намагатися стати своєю тепер? Навряд чи Агата коли-небудь зможе змити тавро „Темного Воїна”! То може їй це і не потрібно? Всі, хто побачив поганий сон, намагаються якнайшвидше його забути, то чому Агата не може зробити так само? Усі ці вісімнадцять років, проведені у в'язниці, просто жахливе сновидіння, кошмар і не більше! Агата просто викине їх зі свого життя. Почне все спочатку. Жодного спомину  чи нагадування. Ніби і не було ніколи ув’язненої Анни Агати Кровей!
Я не бажаю належати до світу Магії! – вона ні хвилини не сумнівалася у своєму рішенні, а тому говорила чітко і впевнено цілком спокійним голосом. – Я не хочу мати щось спільне ні зі своєю родиною, ні з вами!
 Зала знову заяскріла веселкою, хоч усі чарівники мовчали. Деякі дивилися на неї зі здивуванням, деякі з осудом, а деякі з відвертим острахом. Але Агата не відчувала страху перед цими магами, як і не відчувала вдячності чи поваги. З якого дива вона повинна бути їм вдячна? Може сказати спасибі за те, що через них у неї не було дитинства? Чи  може тому, що зараз вона мусить кидати Магічний світ і іти в Людський? Чи може Агаті все ж таки варто боятися, що вони передумають і стратять її? Якби там не було, а вони самі надали право їй говорити, тож лукавити Агата наміру не мала.  
Ти можеш пожалкувати про таке рішення, - тихим і спокійним голосом озвався до неї Тугар. – Світ Магії - прекрасний! Це - поєднання стану душі з досягненнями науки; незбагнені таємниці і шляхи для їх розкриття, позбавлені обмежень; це - небачені дива в поєднанні з приземленим життям; це - можливість почуватися всесильним і водночас маленькою піщинкою на березі життя, яку будь-якої миті може повіяти вітром або ж віднести водою далеко в море. Врешті-решт, магічне життя більш повне і насичене, ніж людське існування, яке ти вибираєш. Ти відмовляєшся від частинки себе, Агато! Добре подумай. Ти не належиш до людей. Магічна кров вирує в тобі і, навіть сьогодні, вона нагадує про себе. – він розважливо похитав головою. - Кров не дозволить тобі почуватися своєю у чужому для тебе світі!
Ви помиляєтесь, Тугаре Справедливий! – заперечила Агата і посміхнулася. Хіба вони можуть її зрозуміти? – Це тут я чужа! Це все стало чужим мені ще до мого народження! Я не зазнала від магії нічого хорошого. Через неї я була позбавлена багатьох речей, які повинна була б мати. У людському світі мене ніколи б не ув’язнили через таку дурницю, як передбачення! Я вірю, що вам магія відкрилася в іншому світлі! Вірю, що цей магічний світ прекрасний. Та я не хочу його!!! Якщо ви даруєте мені свободу, то поважайте моє рішення!
 Агата більше не мала, що сказати.
Ти не знаєш, що за життя чекає на тебе там! – зауважив Брокол Дружній. Зітхнувши, він продовжив, - Я недовго жив серед людей. Вони - жорстокі! Черствіші за багатьох чарівників! Їм байдуже чуже горе і вони можуть радіти нещастям інших. А ще люди не помічають навколишньої краси і не можуть відчувати по-справжньому! Жоден чарівник не зможе жити там, не маючи підтримки. Ми - інакші!
А я - не чарівник! – знизала плечима Агата. - Все своє свідоме життя я розуміла, що чарування – це злочин, за який мене покарано. Магія забрала у мене все і я не хочу мати з нею нічого спільного! – вона перевела подих, очі почали сльозитися. -  Для мене - це не прекрасний світ, як для вас! Для мене це - маленька кімнатка з прикріпленими до підлоги стільцями!  Для мене це – гора непрочитаних книг, якими вимірюються дні. Це - маленька частинка неба, яку видно в маленьке заґратоване віконце! Для мене магія назавжди залишиться тією в’язницею Монкар, через яку я немала свободи...
 Агата витерла сльози і поглянула на них – магів, які не розуміли її і яких не розуміла вона. Вони були інших світів, інших поглядів... одне слово – інакші!
Є ще одне... – вона повинна була розставити всі крапки над „і”. - Я не хочу, щоб ви навіть припускали, що саме я – Темний Воїн! Я ніколи і нікому не хотіла зла, нікого не хотіла скривдити. - Агата глянула на Валана, що теж недовірливо дивився на неї. – Я не хочу давати вам жодної причини думати про мене погано! Якщо я почну вчитися магії, половина з вас буде підозрювати мене в злих помислах, а я хочу жити серед таких, як я сама. Тобто серед тих, хто не має справ з магією.. Це мій шанс почати усе з початку!
 На деякий час запанувала тиша. Агата підняла вгору голову і подивилася на прозору стелю, через яку до неї посміхалося небо. Невже тепер вона зможе жити інакше? Агаті так хотілося, щоб усе насправді було так легко, як вона говорила щойно. Та, що вона знала про людей, крім їхніх книг? Невже ж люди, що створили на сторінках прекрасні повісті, в яких було все і справедливість, і мужність, і доброта, і любов, а також брехня, підлість, зрада, - жити неповним життям? А щодо жорстокості... то невже чарівники не вчинили з нею жорстоко? Агата не робила вибору - життя вже зробило його за неї! Вона не зможе спокійно дивитися на інших чарівників і чути їхній шепіт за спиною. Агата не зможе увійти до родини, якої не знала вісімнадцять років; яка жодного разу не провідала її у в'язниці, не написала листа, яка так запросто відмовилася від неї. Агата не могла пробачити їм! Ось воно! Вона просто не могла пробачити і перестати ненавидіти! Агата повинна почати все заново в світі, де ніхто не знатиме, що вона - колишня ув’язнена; у світі, в якому про неї судитимуть не за якимось-там пророцтвом, а за її вчинками; у світі, де вона зможе бути такою, якою захоче! Раптово на душі стало спокійно. Агата посміхнулася – сьогодні найщасливіший день її життя і вона робить усе правильно! Інакше просто бути не може!
Ми передбачали, що ти можеш прийняти таке рішення. - посміхаючись, промовив Тугар і змахнув рукою. Перед Агатою просто в повітрі повис здоровенний пакунок. Від несподіванки вона аж підскочила.  – Ми не можемо залишити тебе напризволяще! Тобі потрібно десь жити і за щось жити. Навіть в людському світі є закони і правила. Ми всі сподіваємося, що ти приймеш від нас цей невеликий подарунок. Тут все, що потрібно на перший час. 
  На хвилю замислившись, Агата вирішила, що відмовлятися від допомоги буде нерозумно і простягнула руку до пакунка. Він виявився важкеньким.
Там документи на право власності Воронським замком. – пояснив Брокол. - Він досить пристосований до життя і думаю - тобі буде в ньому зручно! А також відомості про банківський рахунок, який ми відкрили на твоє ім'я у людському банку...
Ви знали, що я виберу такий шлях? –  спитала Агата, дивуючись їхній підготовленості.
Ні, але ми передбачили усі можливості! - Тугар сів. – Мені прикро, Агато, що ти зазнала стільки несправедливості від нас. Якби можливо було повернути час назад.., але, на жаль, - і всесильним не все під силу! Якщо ти вирішиш повернутися, ми приймемо тебе з радістю.
 Агата притисла пакунок до грудей: 
Я можу йти?
Звичайно, Агато! – кивнув Тугар і додав, як здалося, цілком щиро. - Щастя тобі в новому житті!
 Агата зійшла з помосту і почала підніматися сходами. Будучи перед самими дверима, вона відчула легенький вітерець і різко повернулася. Агата ще встигла побачити дев'ять сліпучо-білих кульок, що шугонули під стелю, залишаючи по собі різнокольоровий слід. Зала стала безбарвною. 
 Зітхнувши, Агата рішуче пройшла до виходу і штовхнула двері. Свіже ранішнє повітря вдарило її в обличчя. І Агата, весело розсміявшись, крутнулася на одній нозі, а потім кілька разів підстрибнула на місці. Вона вільна! Ві-ль-на!!! Невже Агата могла припустити таке ще кілька годин тому? Не могла! Життя навчило її не чекати від нього нічого хорошого. Але тепер усе змінилося! Вона - вільна! Агата завмерла, дивлячись на жовтогарячий диск сонця. І дивилася на нього аж доки не почало сльозитися в очах, а тоді, знову розсміявшись, стала швиденько зістрибувати сходами вниз. Коли вона опинилася на бруківці, то з цікавістю подивилася на паперовий пакунок, що тримала в руках. Агата вже було почала його розкривати, як за спиною почувся непевний рух і вона здригнулася від незнайомого голосу:
Анно!
 Вона повільно повернулася і подивилася на чоловіка, що стояв перед нею. Він був високий і худий, одягнений у чорний потертий костюм. Чоловік виглядав дуже стомленим, а його зморене обличчя віддавало сірістю. Він ніяково переминався з ноги на ногу і вертів у руках краватку.
Анно?.. – непевно промовив він ще раз, оглядаючи її з ніг до голови. 
 За його спиною стояла чорна машина, на дверцята якої спиралася така ж худа жіночка, що була закутана в широку коричневу шаль і тремтячими руками, в яких був затиснута велика біла хустинка, витирала сльози на обличчі. Губи жінки зрадливо тремтіли і вона навіть не намагалася щось сказати.  Її підтримував високий чорнявий юнак, який, завдяки прилизаному волоссю та темно-синьому приталеному костюму, нагадував учня закритого пансіону. Юнак нервово заправив за вухо пасмо, що вибилося на лоба, не зводячи погляду з Агати.
Анно, це ти? – втретє спитав чоловік тремтячим голосом, потім різким рухом втиснув краватку в кишеню і розгублено оглянувся, шукаючи підтримки в стоячих позаду.
 У середині Агати все обірвалося. Першою думкою було: „ То ось які вони?!!” і - жодних почуттів. Вона не зраділа. Ба більше, як тільки Агата зрозуміла, що перед нею її батьки, вона не відчула навіть банальної цікавості. 
- Я - не Анна! Мене звуть Агата! – холодно промовила вона.
 Жінка схлипнула і перестала втирати сльози. Відпустивши руку хлопця, вона підійшла до свого чоловіка: 
Я назвала тебе Анною на честь бабусі... Вона була великою чарівницею! - голос її був м'який і лагідний, але весь час тремтів.
У мене ніколи не було бабусі, - відрізала Агата. – І ніколи не було родини, тому мене нікому було назвати! Я вибрала собі ім'я сама. Я – Агата!!!
Анно, не говори так! – чоловік благально подивився на неї. Його самовладання зрадило і щокою пробігли сльози. – Нам теж було важко жити без тебе усі ці роки! Не було жодного дня, коли б ми не згадували про тебе! Ми так чекали цього моменту! Вірили, що Мерлін Справедливий змилостивиться над нами і ми знову зможемо бути разом...
А з чого ви вирішили, що мені було важко без вас? – зло спитала Агата і чоловік завмер з розкритим ротом. – Мені що - було з чим порівнювати? Я не знала вашої ласки і тепла! Не знала, що таке родина! Ви ніколи не цікавилися мною, ніколи не провідували, ніколи не писали!..
Нам не дозволяли, Анно! – прошепотіла жінка, захлинаючись сльозами. 
Мамо... – кинувся до жінки юнак і вона, вткнувшись в його плече, заридала.
Як легко виправдати свою вину! – промовила Агата, дивлячись на них з відразою. – Що ви можете сказати мені зараз? Що були змушені? – А мені байдуже! Що ви сумували? – А мені все-одно! Ви мені не потрібні! Не пот-ріб-ні!!! Я жила без вас вісімнадцять років! І зараз проживу!
Анно! – чоловік ступив крок до неї.
Не смійте! – істерично вигукнула Агата. У неї виникло відчуття, що, якщо вона дозволить себе торкнутися, то вже ніколи не змиє з себе того запаху страху і приреченості, що зараз відходив від них. Вони жили в рамках, а вона більше не бажала!  – Не смійте наближатися до мене! Я не бажаю вас бачити в своєму житті! Вас не буде в моєму житті. Я просто не впущу... 
 По щоках її батька струмком бігли сльози, але Агата на це не вважала. Душа була мертва, а мертве не вміє відчувати і не вміє прощати... 
Бачу вам є про кого дбати! – Агата різко тицьнула пальцем на хлопця, котрий, очевидно, був її братом. – Так турбуйтеся ж про нього! А я не бажаю нічого про вас чути!!! Я навіть ненавидіти вас не можу! Ви байдужі мені!!! Байдужі...
 Агата зупинилася, важко дихаючи. Жінка підкотила очі і стала поволі опускатися на землю. Чоловік підхопив її і разом з сином підняв на ноги. Вона більше не плакала, просто дивилася на неї з неймовірним болем і благанням у погляді. Та Агата не зрушила з місця:
Сподіваюсь, що вас я бачу вперше і востаннє в житті!
 Вона рішуче обернулася, щоб піти геть.
Ти - жорстока! – подав голос хлопець, він був глибоким і схвильованим.
Так... Жорстока! – спокійно погодилась Агата і, повернувшись до нього, додала, знизуючи плечима. – Життя у мене було жорстоке. І я не бачу причин когось жаліти. Я вам нічого не винна.
Але ж ми - твоя сім'я! –  у хлопця почали сіпатися губи. 
 Агата зазирнула в його блискучі карі очі і заперечливо похитала головою:
Ви - не моя сім'я! Моя сім'я – вартовий, що дбав про мене, що навчив мене писати, читати, думати. Він приходив до мене, коли мені було страшно; втішав, коли мені було сумно;  скрашував мою самотність. А мій рідний дім – це сирі стіни Монкар, де я зробила свій перший крок, де я промовила своє перше слово, прочитала свою першу книгу.. І, якщо вже доля не дала мені щасливого дитинства і батьків, то і я зараз не бажаю знати іншого дому та іншої сім'ї! 
 Агата не плакала - в душі була пустка. 
Ти - несправедлива! – хлопець різко витер очі рукавом своєї темно-синьої сирітської форми. Його долоні стиснулися в кулаки. – Ти думаєш, мама з татом не зробили все можливе, щоб звільнити тебе? Але не так просто піти проти Колегіального Суду! В батьків не було жодної хвилини, котрої вони б не думали про тебе, жодної спокійної ночі, де б вони не бачили тебе в снах! Ти повинна все зрозуміти! 
Я нікому нічого не винна! Я зробила свій вибір і буду жити в людському світі, де не буде жодного чарівника! Не буде вас!
 Агата повернулася і повільно пішла геть, притискуючи до себе пакунок.
Ми любимо тебе, Анно!
 Та голос чоловіка, якого Агата не могла назвати своїм батьком, не зупинив її. Вона йшла, обрубуючи всі кінці, не залишаючи жодного сліду за собою. Вона йшла в нове життя, в якому, як вірила, все буде інакше...
 Агата говорила ще дуже довго. І, чим довше чула свій голос, тим впевненіше і спокійніше ставало на душі. Агата розповідала про незнаний світ чарівників, що жив за зовсім інакшими законами, ніж люди; про багату, цікаву магічну історію, яку довгими вечорами розповідав їй Ган; про видатні звершення, битви та героїв, про які людський світ навіть не чув. Вона розповіла про вісімнадцять років бачення лише заґратованого неба і неймовірної самотності; про надію і звільнення, що так несподівано звалилися їй на голову...
  А головне – вона розповіла їм про своє нове життя! Про найкращих у світі друзів, про яких тільки можна мріяти! Про щасливе місто, в якому можна вдихнути на повні груди і подивитися на казково-зоряне небо! Про здійснення найзаповітніших мрій! А ще, вона розповіла про гнітючий страх все це втратити!
 Агата говорила, не піднімаючи голови, боячись хоч на мить побачити тінь недовіри чи насмішки. Тоді вона не змогла б виказати все до кінця. Коли ж слова закінчилися, вона зітхнула з полегшенням. Тепер Агата повністю розуміла, що означає вислів „гора з пліч”. Їй було страшно підняти голову, але водночас вона розуміла, що зробила все, що могла. Тепер від неї нічого не залежало. 
 І вона зважилась! Агата подивилася на Назара! 
 Він стояв, зіщуливши очі і підвівши брову дугою. Дивився на неї, хоч і надто пильно, але без жодної недовіри, страху чи відрази. Скоріше всього він був шокований.
 Діма, як і раніше покусував губи, але дивився собі під ноги.
 Тім з неприхованим здивуванням витріщався на Агату. Від хвилювання він весь час м'яв кепку.
Ви... – почав було хлопець, але голос був надто хрипкий і він ніяково прокашлявся. – Ви як хочете... але Агата мені щойно життя врятувала...-  промовив він і по черзі глянув на друзів. Діма ще енергійніше задлубав ногою в траві, а Назар ще більше набурмосився. -Я вважав і буду вважати Агату своїм другом, навіть, якщо вона завтра заявить, що вважає себе болотною ропухою і буде харчуватися лише комарями та мухами! – закінчив Тім, твердо стоячи на своєму. – Крім того, якби вона хотіла зробити щось погане, то навряд чи стала б мене рятувати...
 Діма підвів погляд з землі.
Щітка – твоїх рук діло? – тремтячим голосом запитав він.
 Агата кивнула у відповідь. Дімка розкрив від подиву рота, хвилину з таким виразом обличчя витріщався на неї, а тоді раптом широко посміхнувся:
Круто!
 Коли до Агати дійшов зміст сказаного, вона і собі дзвінко розсміялася. Та, наткнувшись на насуплений Назарів вигляд, різко завмерла. Він єдиний ще не сказав, як ставиться до цього всього. Агата подумки помолила Мерліна, що б дав йому бажання і снаги зрозуміти і не засуджувати її. Вона не уявляла, як переживе вираз відрази на Назаровому лиці.
Ти чого? Назаре? – жартівливо штовхнув його під бік Тім. – Висіти в повітрі було класно!
 І він розсміявся! Сміявся  до так голосно і довго, тож Агата на мить подумала, що Назар якось неправильно реагує. Аж тут він втер сльози, що виступили від сміху і весело промовив:
- Я щойно уявив, що було б, якби ти, Тімко, завис просто перед адміністрацією?! Напевне, вперше в житті у мерової дружини забракло б слів на оцінку ситуації... 
 Хлопці дружно вибухнули реготом, а Агата схвильовано насупилася.
- Навіть і не думайте про це! – посварилася на них пальцем. 
 Вона вже надто добре вивчила цих шибеників, щоб піддатися оманливому Назаровому сміху і повірити, що він просто так пожартував.
- Але ж, Гаті! Ти тільки уяви собі обличчя цієї старої карги! – хихотів Дімка. – Вона закриватиме і відкриватиме рота, мов риба, викинута на берег!
- Це не смішно! – заявила Агата. – А якщо в неї від переляку буде розрив серця?
- Ох, Гаті! Яка ж ти нудна! – відповів їй Назар, заспокоюючись. – Якби мені твої можливості!..
- І не мрій! – відрізала вона і розсміялася.
 Агата була настільки щасливою, наскільки можна було собі уявити. Хлопці не тільки не змінили до неї свого ставлення, а й навпаки.  Це давало неабияку надію. І нехай вони – це не весь Ворон, і хтозна, що інші сказали б на їхньому місці, але Агата знала, що у долі не треба просити надто багато. Пройде час, і вона, можливо, розповість Савет, пані Токарській, іще комусь... Вона вже знала, що її можуть сприйняти! Що вона необов’язково викличе відразу і страх! Що все в житті може бути чудово!
До речі, - хитро підвів брови Назар. – А що ще ти можеш?
Та... – зам'ялась Агата. – Взагалі не дуже багато, я ж бо не навчалась чарам. А все, що я вмію, виходить спонтанно і якось само собою...
 Та все ж вони вмовили її викликати одну з зачарованих щіток. Та довго не з’являлася – певно думала, що Агата перевіряє її – а, коли, врешті-решт, вигулькнула перед очима, то тряслася, як осиковий лист.
Неймовірно! – захоплено вигукнув Назар. – А ми ж її ремонтували і нічого не помітили!
Ага! Я ще довго думав, навіщо багатійці якась недоламана щітка? – погодився Діма.
 Агата розповіла їм про бійку щіток, на яку натрапила вранці. Вона була по-справжньому шокована, бо й гадки не припускала, що зачаровані нею мітли на таке здатні! Викидати найбільш постраждалу забіяку Агаті не хотілося, тому й звернулася за допомогою до хлопців. Якби не дурнувата щітка, хлопці ніколи б не дізналися її таємницю! Але Агата не жалкувала...
 До кінця вечора час пролетів так непомітно, що Агата отямилася тільки тоді, як на небі замайоріла перша зірка. Прощаючись з хлопцями, вона взяла з них обіцянку, що навіть під страхом смерті вони не розкриють її таємницю. Дімка з Тімкою клятвено пообіцяли, а Назар навіть трохи образився. Само собою зрозуміло, що про такі речі не варто кричати на кожному кроці, і Агаті не потрібно було нагадувати. А ще він на прощання кинув, що не варто залишати без уваги таку чудову пропозицію, як розіграш мерової дружини.
 Відчуваючи себе неймовірно щасливою і трохи стомленою, Агата попленталася до ліжка, навіть не повечерявши. І цілу ніч їй снилися пустотливі хлоп’ячі обличчя, а не сирі холодні в’язничні стіни...   
 Недільний ранок приніс справжню осінню погоду. Агата прокинулася від набридливого монотонного стукоту крапель дощу у вікно. Вона ледве змусила себе вилізти з-під ковдри, в кімнаті було досить прохолодно. Закутавшись у теплий халат, Агата визирнула у вікно. Дрімучий ліс тремтів під дощем, а небо заслало важкими сірими хмарами. 
  „Таки треба було купити дощовик!” – позіхаючи, подумала Агата, а потім, помітивши, як розвезло дорогу понад муром, виявила, що чоботи їй теж не завадили б. Трохи зігрівшись гарячим зеленим чаєм (його терпкий смак не дуже сподобався Агаті, і вона пів ранку міркувала над тим, хто в цьому винен? – її стиль приготування чи це просто сорт такий?), вона знову зайнялася своїм гардеробом. Витягнувши усе з шафи, порозвішувала більш-менш підходящі варіанти на великому ліжку та на спинках крісел. Бежева спальня виглядала тепер, як прилавок на блошиному ринку. 
 Дощ не тільки не припинявся, а навпаки – здавалося, що він задався цілю вилити за один раз норму трьох осінніх місяців.
Холодно! – роздратовано кинула вголос Агата, думаючи, що їй варто знайти щось не стільки гарне, скільки тепле і практичне.
 Та слідуючого моменту в неї за спиною щось затріщало і на вікні відбилася жовтувата заграва. Агата повільно обернулася і з полегкістю побачила, що це - не витівка привида. Просто в каміні, який вона вважала тільки предметом інтер’єру, звідкілясь з'явилися дрова і запалахкотів приємний зігріваючий вогник. 
Неймовірно! – тільки знизала вона плечима.
 Цікаво, скільки ще в цьому замку чудасій? Скільком речам їй ще доведеться дивуватися?
 В двері постукали. Агата швиденько поставила чашку з чаєм на нічний столик і побігла до Вітальної Зали. По дорозі вона відмітила, що вогнища запалахкотіли по всіх коридорах, а у самій Залі тріщали дрова у двох гігантських камінах, розміщених обабіч розписаного квітами гобелену. Раніше цих камінів не було! Збентежено мугикнувши під ніс, вона відкрила двері. На порозі стояла Ліза. Вона сердито витирала об поріг зелені гумові чоботи, що були явно не її розміру.
- Ні, я звичайно думала, що тепер до тебе треба пливти, але, що квацянина перед муром перетвориться на справжню трясовину – це вже занадто! – невдоволено бурмотіла вона, знімаючи з себе чоботи.
- І тобі привіт, Савет! – розсміялася Агата.
 Поставивши чоботи просто біля дверей, її подруга залишилася в білосніжних шерстяних шкарпетках.
Привіт, люба! Ти вибач, просто така різка зміна погоди завжди викликає у мене роздратування. А тут, як на зло, сьогодні ще й день народження Клавки і я хотіла погуляти... – скаржилася Ліза, розтираючи перед каміном руки. – Ой, як тепло!
 Раптом вона збентежено подивилася перед собою, підвела здивовано брови і через мить кинула очима на інший камін.
Де вони взялися?
Хто? – Агата вирішила вдати, що нічого не розуміє.
Ну, каміни! – тицьнула пальцем Ліза. – Я їх не пригадую!
Як це не пригадуєш? – нервово засміялася Агата. – Вони тут завжди були!
Дивно! – дівчина крутнула головою. – Щось у мене з пам’яттю останнім часом... Ну, і Бог з тими камінами! Ти краще скажи, вирішила вже, що одягнеш увечері?
Ой, Савет! Ти зачепила болючу тему! Я вже другий день тероризую свій гардероб і нічого не підберу... А ще ж треба щось зробити з волоссям!
Ну, я так і думала! – Ліза натягла на обличчя серйозний вираз і задерла підборіддя. – Агато Кровська! Зустрічайте свою рятівницю – Єлизавету Гілей Токарську! 
Ого! – щоб не розсміятися, Агата прикусила губи. – Як звучить!
Правда?  - задоволено спитала Ліза. - Я цілу дорогу репетирувала!
Чому „Гілей”? Таке дивне ім'я!
Це мій тато... – враз посмутніла дівчина. – Він для кожного з нас придумав чудернацькі прізвиська. Мама звичайно протестувала, та наш тато зажди був впертим... до того ж оригінальним!
А що означає твоє?
Тато говорив, що „зачарована”. Я, правда, так і не знайшла підтвердження цьому. – Ліза сумно посміхнулася, згадавши щось. – Мама завжди кличе мене Єлизаветою, тато завжди звав Гілей. Катя у нас насправді – Луріас, а Аліса -  Квітава.
Неймовірно! – щиро дивувалася Агата. 
 Вона зустрічала такі імена тільки в історії магії, що їй зрідка розповідав Ган. Так, відома чаклунка Гілей, була винахідником чарів зваблювання. Вона використала їх, щоб закохати в себе темного чарівника Ірита і навернути його до світлої магії. Проте її чари, як виявилося, мають і зворотний ефект – накладаючи закляття на когось, воно автоматично накладається і на заклинача. Так Гілей, сама того не бажаючи, теж закохалася в Ірита. Доля пожартувала над чародійкою і вона змушена була страждати від своїх же чарів. Ірит довго не розумів, чому його кохану, заради якої він облишив усі свої починання, так бентежать їхні почуття. Гілей його кохала і він це бачив, а ще бачив, що її щось турбує. Коли Гілей не витримала і розповіла коханому про чари, Ірит покинув її і прокляв навіки. З тих пір чари зваблювання, хоч вони і винайдені світлою чаклункою, вважаються привілегією темної магії і заборонені для використання.
 Луріас теж була чародійкою. Вона захоплювалася зорями і вважала, що саме від них чарівники отримують сили. Так, завдяки її дослідженням, було виявлено, що саме від руху зірок та планет залежать сплески магічної активності. Саме з її легкої подачі, було введено в моду гострокінцеві ковпаки та розшиті зорями мантії, що користуються великою популярністю серед магів і до нинішнього часу. Луріас була однією з найрозумніших чародійок за всю історію магії... А ще - вона була дружиною Оракула! 
 Навіть, невинний спомин про цього чарівника чи його служителів викликав у Агати наплив злості, тому вона постаралася викинути Луріас з голови.
 Відомо їй було і дещо про володарку ім'я Квітава. Вона, на відміну від Гілей і Луріас, не була чаклункою. Квітава – це єдина фея, про яку згадував у своїх розповідях Ган. Вона була правою рукою самого Мерліна. Видатний чаклун завжди прислухався до думки своєї крихітної подруги, і захоплювався мудрістю та щедрістю феї. Більше про Квітаву Агата не могла пригадати нічого. 
 Та найдивнішим було те, що проста людина, така, приміром, як Борис Токарський, навряд чи могла почути щось про володарів цих імен. Це, звичайно, можна було б вважати простим збігом, якби Борис Назарович випадково обрав одне з цих імен, але те, що кожна з дівчат Токарських носила магічне прізвисько, видавалося Агаті аж надто дивним. Звісно, відомості про деякі з видатних чарівників відомі людству, але вони являються лише персонажами казок та легенд, але аж не, як історичними особами, що існували і творили цілі століття. То, яке відношення міг мати до магії Борис Токарський? 
Про що ти задумалася? – перебила її міркування Ліза.
Що? – автоматично перепитала Агата. Вона геть забула про присутність своєї подруги.
О, та ти витаєш десь дуже далеко! Пора спуститися на землю!
Та мені просто сподобалися прізвиська. Я не чула, щоб люди називали так дивно своїх дітей.
Мій тато взагалі був диваком! – весело зауважила Ліза. – Так вважають всі, хто його знав. А моя мама і взагалі каже, що якби не татові дивацтва, вона, можливо, закохалася б в когось іншого.
А в чому полягали його дивацтва? – напружено запитала Агата. Невже пан Токарський і справді знав про магічний світ? Але Ліза, здається, не помітила її схвильованості.
Ну, ніби і нічого такого він не робив... – дівчина задумалася і її лобом пролягли хвилясті зморшки. – Напевно вся річ у його сприйняті світу і людей взагалі.
Як це? – не зрозуміла Агата.
Ну, я не знаю, як краще пояснити... просто тато...тато  завжди був малою дитиною, що сліпо вірить у найкраще. Він у всьому бачив щось добре і хороше. Навіть останнього негідника він міг виправдати! Я даю руку на відсіч, що він, як би міг, звичайно, навіть зі своєї смерті витягнув би щось корисне.
В цьому він не так вже й не правий. – задумливо зауважила Агата. – Хоч тобі зараз можливо так і не здається, але все, що відбувається – відбувається на краще!
О! Та ти - природжений оптиміст! – посміхнулася Ліза.
Це - не я! – заперечила їй Агата. – Це - Ган!
Той чоловік, що тебе виховував?
Саме так. Він завжди знаходив слова, щоб підтримати мене, а ця фраза про краще була однією з його улюблених.
А де він зараз?
Не знаю... – знизала плечима Агата.
 Їй раптом стало соромно, бо вона, за всіма подіями, геть не згадувала про Гана. Цей чарівник стільки доброго для неї зробив, а вона забула про нього відразу ж, як тільки перестала потребувати його допомоги. Хто б міг подумати, що вона може виявитися такою невдячною?!
Ти не підтримуєш з ним зв’язок? – здивувалася Ліза.
 Агата почервоніла – вона уявлення не мала, як листуються між собою чарівники?! І чи взагалі вона може листуватися з чарівником після того, як обрала життя серед людей? Вона ж, навіть, не попрощалася з ним!
З цим переїздом я геть забула про нього! – зізналася Агата. – Та я знаю його адресу і обов’язково напишу... – ще дужче червоніючи, збрехала. Звісно, ніякої адреси вона не знала. 
Напиши, Гаті! Обов’язково напиши! – переконливо попросила Ліза. – Не треба забувати рідних людей!
А... А якими прізвиськами нагородив твій тато Романа і Назара? – спитала Агата, сподіваючись, що зміна теми не викличе підозри у Савет.
О! – розсміялася подруга. - Не менш дивні, ніж моє! Романа тато назвав Міреною, а Назара – Тайвеном!
Роман Мірена Токарський? – схопилася за живіт Агата. – Роман Мірена Токарський?!!
Ага! – й собі захихотіла Ліза.
Неймовірно! 
 У Агати від сміху на очах виступили сльози. Але вона сміялася зовсім не від того, що  Романове ім'я звучить по-ідіотському, а тому, що знала на честь кого його прозвано! 
 Мірена Безстрашний був найвідомішим піратом серед чарівників. Ще з раннього дитинства Агата просто обожнювала розповіді про його пригоди. Мірена, як і інші пірати, мав свій корабель, який називався „Крітана”. Корабель був міцним і швидким, а піратська команда складалася з божевільних відчайдухів, що не знали страху. Мірена полював не за золотом чи дорогоцінностями, як це робили пірати-люди! Його здобиччю були різні магічні речі - гліпати, котрі були наділені неймовірними силами і дозволяли Мірені бути одним з найсильніших чарівників світу. А ще пірат прославився тим, що був єдиним магом, котрий не гребував темною магією, але при цьому не завдавав жодної шкоди іншим чарівникам. Здавалося, що він грабує тільки заради самого грабунку, а не задля користі з магічних речей. 
  Серед чарівників найбільшого сміху викликала історія нападу Мірени на корабель „Іліта”, на якому плив один з найвідоміших учнів Оракула – Мейтор. Найсмішнішим було те, що провидець, який бачив долі тисяч людей і без жодних зусиль зазирав у майбутнє, не зміг передбачити нападу. Мірені тоді вдалося заволодіти Всевидючим Оком самого Оракула – великою кришталевою кулею, за допомогою якої Мейтор пророкував майбутнє. Око на три століття по тому вважалося загубленим для світу чарівників. І лише зовсім недавно воно було знайдено в одній з печер Ротонгу. Сам Мірена ніколи не користувався кулею, бо геть не мав провісницького дару. І вона від забуття стала каламутною, а майбутнє в ній могли тепер побачити лише один обранець...
 Агата часто задумувалася над тим, що, якби Мірена ретельніше ховав свої здобутки, то можливо Орвін ніколи б не використав її життя у своїх цілях... Як би там не було, але й до сьогоднішнього часу більшість викрадених Міреною гліпатів знайти так і не вдалося. 
 Ган описував пірата, як високого міцного чоловіка з довгим косматим волоссям та темною, від пекучого сонця та солоних морських вітрів, шкірою. Тобто зовсім нічого спільного з розумакою Романом. Коли Агата уявила, як старший Токарський виглядав би з копною чорного розпатланого волосся, замість його акуратно-прилизаного, на неї нахлинула чергова хвиля сміху.
Все-все! Припини! - замахала руками Ліза. – Ти так смієшся, що я не можу зупинитися, а у мене вже болить живіт.
Просто... це так смішно! – Агата душилася від сміху.
Роман так не вважає! Він ненавидить своє прізвисько, тому Назар частенько його так обзиває. А ще, через батькову забаганку, Лара ледь не кинула бідолашного Ромку.
Чому? Все-одно, так його ніхто не називає!
Ой, Гаті! Ромка займає одне з останніх місць серед речей, які хвилюють Тупілку! Їй просто не сподобалось, як звучатиме її ім'я після весілля! Уяви собі, якби хтось надумав приписати це прізвисько і їй? У нас же так часто буває... пані Лариса Мірена Токарська!
 Агата знову захихотіла.
Ось-ось! – зауважила на це Ліза. – Така реакція була у всіх, кому Лара надумала поскаржитися! Звичайно, що вона не стала терпіти насмішки і покинула Ромку без жодних вагань!
Але ж вони разом – виходить тепер її цілком задовольняє майбутнє прізвисько? – знизала плечима Агата.
Ох, ти зовсім не знаєш Лари. – зітхнула важко Ліза. – Вона витягла з Ромки обіцянку, що він не тільки не дозволить, щоб  її так ганебно прозивали, а й наполягла на тому, щоб після весілля в неї залишилося її прізвище! Бо, бачте, усі вже звикли до її імені! Щодо мене, то я рада, що, навіть, якщо мій брат не одумається і все ж таки одружиться на цій дурепі, вона, все-одно, залишиться Тупілкою.
То між ними все настільки серйозно, що мова йде про весілля? – зацікавлено запитала Агата. 
 Для неї все видавалося таким дивним і далеким, ніби вона продовжувала читати чергову книгу. Агата звичайно захоплювалася романтичними історіями про кохання і все таке. До того ж прекрасно знала предмети біології та анатомії і уявляла звідки беруться діти, але... Одна справа читати, а зовсім інше спостерігати за стосунками на власні очі! „А ще інакше, напевно, самій у когось закохатися!” – спало раптом на думку Агаті, але вона відразу ж відкинула це міркування. Хоч вона вже й достатньо доросла, але геть не готова до кохання. Агата ніколи про це не думала і навіть не уявляла, яким повинен бути хлопець, щоб їй сподобатися. Та найголовніше – для кохання повинна бути довіра. А Агата нікому не  вірила. Втім, їй теж мало хто довіряв...
Про весілля говорить тільки Лара. – Ліза раптово замовкла і її лобом поповзли зморшки. Агата вже знала, що, коли в Савет такий вираз обличчя – вона напружено думає. – Я тільки-но зрозуміла, що ніколи не чула від Ромки ні про які його подальші плани на рахунок Лариси. Він у неї закоханий – це безсумнівно! Але...
Раптом її чоло розгладилося – Ліза прийшла до певного висновку.
Певно, він буде робити все, що Тупілка вважатиме за потрібне! Знаєш, іноді, коли я подивлюся, що сліпе кохання робить з Ромкою, мені зовсім не хочеться закохуватися.
А звідки така впевненість, що з тобою буде так само? – спитала Агата і кивком запросила Савет йти за нею. – Можливо, твій хлопець буде до тебе ставитися зовсім інакше?
Не думаю. – похитала головою Ліза, з деякою підозрою дивлячись на каміни, що палахкотіли по дорозі до Бежевої спальні. Певно, їх вона теж не пригадувала. – Я вважаю, що краще, коли хлопець любить тебе на трішки сильніше, ніж ти його. Тоді стосунки сприймаються не так близько до серця. І в разі чого – ти не так страждаєш.
А тобі не здається, що ти щойно озвучила позицію Лари? 
 Ліза здивовано завмерла.
Можливо...Ніколи не дивилася на це її очима! – змушена була визнати вона.
Ось бачиш, все може виявитися зовсім не таким, як ти думала. – розсміялася сама з себе Агата. Вона дає поради для Савет, хоч сама в цьому нічогісінько не тямить!
А ти мудро говориш... – погодилася Ліза. – В тобі є щось схоже на мого тата.
Що саме? – здивувалася Агата. Вона не бачила нічого спільного між собою і покійним Борисом Назаровичем.
Ти у всьому прагнеш бачити краще! – пояснила Ліза.
Хіба це погано?
Зовсім ні! – посміхнулася подруга. – Просто тобі буде важко жити серед людей!
Ну, якщо люди будуть схожі на вас, Токарських, то я виживу! Навіть, не сумнівайся! – розсміялася Агата і відкрила двері до Бежевої спальні.
 Ліза хотіла щось іще додати, але, коли окинула оком розгардіяш у кімнаті, усі думки вилетіли у неї з голови.
Тут що, пронісся ураган? – присвиснула вона.
Ну...- протягнула Агата. – Я просто не можу нічого підібрати! До того ж цей дощ!
Не хвилюйся, зараз все виправимо! – заспокоїла Ліза. – А поки що – неси ножиці!
Навіщо? – здивуванню Агати не було меж.
Будемо робити нову зачіску!
Моє волосся? Ти хочеш відрізати моє волосся?!!
Не тільки хочу, а й відріжу! Бігом! Не бачу захвату в очах! – і Савет задоволено потерла руки, коли за Агатою гримнули двері. Вона критично оглянулася на розкиданий одяг і зітхнула. – Тут роботи – не початий край!
 Агата і сама вважала, що трохи підрівняти волосся їй не завадить. Але ж то „трохи”! А Ліза відрізала його по пояс! І то вона тільки увійшла в азарт і, якщо б не погрози Агати знепритомніти просто під її ножицями, певно зупинилася б тільки, коли дійшла до плечей. Тепер, коли за спиною не було довгої коси, Агата відчувала себе ледь не лисою.  
 Потім Ліза відправила її у ванну, а сама зайнялася гардеробом. Вона відкинула всі варіанти, які до того Агата хотіла приміряти, і зупинилася на в’язаній гачком кофтині з  довгим рукавом та синіх широких джинсах, що трималися на стегнах тільки завдяки широкому шкіряному поясі. Зважила Ліза і на погоду. Порившись у коробках з взуттям, які Агата, навіть, і не думала розпаковувати, витягла осінні чоботи на широкій платформі, що не тільки додавали декілька сантиметрів зросту, а були достатньо зручними і давали надію, що вона не гепнеться в грязюку за муром. Завершила Ліза свої старання чорною плащовою курткою з капюшоном. Одягнувши це все, Агата відчула себе не тільки лисою, а ще і голою (з такою кофтинкою!). Проте Ліза своїм вибором залишилася цілком задоволеною.
Ти помолодшала! – з захватом промовила вона, оглядаючи Агату з ніг до голови.
Ну, дякую! Ти вмієш зробити комплімент! – образилася та.
Гаті, я в тому сенсі, що в такому вбранні ти схожа на хіпі. Тобі лишень не вистачає хустини в стилі „Дімки-Тімки”.
Тоді б усі точно вважали мене пришибленою багатійкою.
Тебе й так усі нею вважають. До речі, чого ти ходила на кладовище?
 Агата подумки вилаялась – її таки хтось помітив!
Я за могильником ходила... Розумієш, у мене в замку завелися якісь мурашки – кажуть допомагає!
Дурня! – заперечила Ліза. – Краще б ти нарвала полині. А взагалі, потрібно було зайти в „Дрібниці” – там завжди можна знайти якийсь засіб.
Обов’язково так і зроблю. – ніяково посміхнулася Агата. Їй не дуже-то подобалося брехати Лізі, а вона останнім часом робила це дуже часто.
Ну, то що? Йдемо? – спитала Ліза, засовуючи нескладений одяг в шафу.
Куди?
До мене, звісно! Потрібно укласти твоє волосся... Та й дещо підмалюватися не завадить!
Я не вмію фарбуватися. – зізналася Агата.
Зате я вмію. Ходімо?
Ідемо! – закриваючи важелезні замкові двері, Агата дещо згадала, - А чому ти забракувала той одяг, що підібрала я?
А чому ти хотіла бути схожою на Лару Тупілку? – відповіла Лізу запитанням на запитання.
  Агата тільки здивовано глянула їй услід. Відкрила рота, але не знайшла, що сказати. Напевно, це було інстинктивно – Лара, все-таки, дуже гарна, і, певно, вона сприйняла її, як еталон. Більше думати на цю тему Агаті чомусь не хотілось!
 У Лізи косметики було стільки, що, напевно, вистачило б на косметичний салон! Це було дуже дивно, бо Агата жодного разу не бачила її нафарбованою. 
- Подарунки! – відповіла на її німе запитання подруга. – Все ніяк не можуть зрозуміти, що у мене не нестача косметики, а проста нелюбов до неї.
 Проте ця „нелюбов” не завадила Лізі нанести на обличчя Агати справжню бойову розмальовку. А ще подруга зібрала її волосся у тугий пучок, обмотавши його тонкою, ледве помітною стрічкою. Агата не могла повірити, що дівчина, котра дивиться на неї з дзеркала, і вона – це одне і теж.  Проте побаченим залишилася цілком задоволеною. Звісно, до Лари Тупілки їй ще далеко, але виглядала вона не так вже й погано.
Красуня-красуня! – запевнила, сміючись, Ліза.
  Агата припинила вертітися перед дзеркалом і пішла до Аліси. А Савет зайнялася собою. Через пів години вона вийшла у світло-голубій сорочці, дещо схожій на чоловічу, і коротенькій джинсовій спідничці. Ноги облягали чорні мереживні панчохи та довгі темно-сині чоботи на такій тоненькій шпильці, що Агата навряд чи б у таких змогла ходити. Вона раніше ніколи не бачила Лізу у такому вбранні, а тому від здивування присвиснула.
Що, погано? – захвилювалася подруга, неправильно розцінивши її реакцію.
Ні, що ти! – замахала головою та. – Просто я звикла бачити тебе у більш класичних вдяганках...
Так тож на роботу. Якби я заявилася в такому вигляді в кафе, то...
То від клієнтів, напевно, не було б відбою! – закінчила за неї Агата і розсміялася.
То тобі подобається?
Дуже! Ти немов зі сторінки модного журналу! – щиро запевнила Агата.
Думала б ще так моя мама! – мрійливо промовила Савет. – Вона скаже, що це вульгарно.
Світлана Романівна просто переживає за воронських хлопців! 
А ти не насміхайся!  - жартома посварилася Ліза.
А я і не насміхаюся. – зробила серйозним обличчя Агата.
 Вони мить суворо дивилися одна на одну, а тоді голосно розсміялися. Аліса насупила брови і здивовано глянула на них. Дівчата своїм сміхом заважали їй розмальовувати помадою одну зі своїх ляльок.
 Ліза кинула погляд на годинник:
О, нам вже час! Мамо! – погукала вона вглиб будинку. – Мамо! Ми вже йдемо! Забери Алісу!
 Пані Токарська виглянула зі своєї кімнати, на ходу знімаючи окуляри – вона читала книгу. 
Ой, яка ж ти гарна! – посміхнулася вона до Агати, підхоплюючи на руки Алісу.
Це все завдяки вашій доньці. – кивнула та на подругу.
Ну, моя донька вміє підібрати одяг всім, тільки не собі. – зауважила Світлана Романівна невдоволено. – Люба, тобі не здається, що це трішки вульгарно?
 Ліза з Агатою захихотіли.
Чого ви смієтеся? – не зрозуміла вона. – Що я такого сказала? Алісо, може ти хоч щось мені поясниш?
 Дівчинка хитро замотала головою, протестуючи.
Ти з ними заодно? – зрозуміла пані Токарська.
Ну, все, мамусю! – поцілувала її в щоку Ліза. – Це не вульгарно – раз, так ходять майже всі – два, і нам пора іти – три! Бувай.
Не гуляйте допізна! – кинула їм вслід Світлана Романівна.
 Ліза нічого не відповіла, лише швиденько накинула курточку і схопила парасольку.
Ох, вже ж ці діти! – зітхнула пані Токарська, коли за ними закрилися двері.
 Добре, що не було сильного вітру і вони без проблем змогли скористатися парасолькою. Дощ хлюпав здоровезними краплями, тому під ногами текли цілі ріки, що впадали у каналізаційні отвори при дорогах.
Не міг ще один день потерпіти! – поскаржилася Ліза.
І так довго протрималася сонячна погода. – заперечила їй Агата. – Я, навіть, не відчувала, що зараз осінь.
Ага! І троянди у тебе цвіли, немов у Африці!
Троянди... 
Агата раптом згадала, що не бачила пана Барського вже два дні... але ж то субота і неділя! Не може ж він сидіти в неї цілодобово! 
Так, троянди! Я чула, що ти найняла Лева Платоновича? – виявляється, думки можуть збігатися.
Ти теж проти? – Агата подивилася на неї занепокоєно.
Та ні! – знизала плечима Ліза. – Взагалі-то, це - твоя справа. Та і люди можуть змінюватися. Особисто мені він нічого не зробив.
Дякую тобі.
За що? – здивувалася Ліза.
За те, що не осуджуєш.
А хто я така, що б нав’язувати тобі свої думки?
Ти - моя подруга!
 Савет зупинилася і пильно подивилася на Агату.
Я рада!
  Дощ продовжував шуміти.
Я теж, - посміхнулася Агата. І вони увійшли в кафе.
  Клавка так переставила меблі, що кафе неможливо було впізнати. Столики тепер стояли тільки понад стінами, а середина перетворилася на танцмайданчик. Все кафе було обвішане різнобарвними кульками і всяким серпантином. Над стійкою висів здоровезний плакат з надписом „З Днем Народження, Клавдіє!”.
Ого! Немов Новий Рік! – присвиснула Ліза.
Ви прийшли! – кинулася до них Клава, радісно посміхаючись. Данило, котрий стояв біля музичного автомату і перебирав диски, помахав їм рукою. – Вам подобається, як я все влаштувала?
Дуже! - в один голос запевнили дівчата і кинулися її поздоровляти.
Люба Клаво, вітаємо тебе з Днем Народження! Бажаємо щастя, здоров’я, великого кохання! – почала Агата. Вона сподівалася, що говорить усе правильно.
А до кохання візьми ось це! – перервала її Ліза і простягнула пакунки. – Залишайся й надалі такою милою, простою, добродушною, щиросердною! З днем народження, люба!
- Дякую вам, дівчата! –просльозилася іменинниця і обняла їх. – Я розкрию всі подарунки потім!
 Гості зібралися тільки ближче до сьомої. Було декілька університетських друзів Морського, а всі решта – молодь Ворону. Лара прийшла, коли Агата вже встигла дещо перехопити і спробувати на смак пиво, що їй запропонував Морський. Виглядала вона на всі сто! Рожева облягаюча сукня з відкритими плечима робила її схожою на актрису, що вирушила в похід за Оскаром по червоній доріжці. Волосся хвилями у стилі вісімдесятих було затягнуте в тугий вузол. Макіяж був бездоганний, а маленькі туфельки були, мов щойно з прилавку магазину. Агата ніяково покосилася на свої, що були заляпані жовтуватою грязюкою, і скривилася.
Її, напевно, татусь привіз машиною! – помітила стан подруги Ліза. – І це при тому, що вона живе за два будинки звідси.
 Агата посміхнулася і вдала, що їй абсолютно наплювати, хоч настрій зник безслідно. За Ларою дріботіла висока і худюща дівчина з волоссям мишачого кольору. Довгий ніс вкупі з її зростом робили її схожою на швабру. Агата хихикнула, а тоді прикрила рот, засоромившись – вона вперше дозволила собі сміятися над кимось і їй це не сподобалось.
Хто це? – тихо запитала вона Лізу.
О, це – найкраща подруга Лари – Марія Шпичка. – зашепотіла Савет їй у вухо. – Особисто я вважаю, що Тупілка тягає її за собою тільки для того, щоб Маруся ще більше відтіняла її вроду!
Це жорстоко! – розкрила рота Агата.
Можливо! – погодилася Ліза. – Якби це стосувалося когось іншого, а не Шпички, то я цілковито була б згідна з тобою. Але Маруся має ще паскудніший характер, ніж Лара. І, на відміну від своєї подруги, ніколи не виказує своїх почуттів і намірів і діє хитро. Ніколи не знаєш, що від неї чекати!
Якщо дівчина виглядає не дуже, то не можна бути настільки вороже настроєною проти неї! – присоромила Агата скоріше себе, ніж Лізу.
Та річ не у зовнішності! – заперечила подруга. – Хоча в даному випадку -  зовнішня краса цілком відповідає внутрішній. Ой, та що я тобі розповідаю – сама скоро все зрозумієш!
 Останні слова Агата ледь розчула – Лара з Марією підійшли до них і Ліза притишила голос.
О, Гаті! – зверхньо глянула не неї Тупілка. – Ви щось змінили у своїй зовнішності? Ага! Нова кофтинка!
 Лара прикусила губу. Агата нервово склала руки на грудях, густо червоніючи. Ліза штурхонула її під бік і вона швиденько прийняла попередню позу.
А ви не змінилися! – випалила вона перше, що прийшло на думку. Савет хихикнула, а Лара аж запінилася.
Декому навіть мінятися непотрібно, щоб виглядати відмінно! – кинула вона і пройшлася повз Агату, зачепивши її плечем. Марія з відсутнім виразом обличчя пішла за нею.
Ні! Ну, ти бачила! Ти бачила? – сердито затупцяла на місці Ліза. – От, видра!
Савет! 
А що? Ти що, не чула, як вона з тобою розмовляє? А знаєш чому? Просто ти краща за неї – от вона і заздрить!
Ну, і нехай! – байдуже кинула Агата. – Якщо їй нічого робити, то хай заздрить!
Ні! Я просто дивуюся твоєму спокою! Тобі що, все-одно? – розкрила рота Ліза.
Мені абсолютно наплювати на Лару Тупілку, а особливо мені байдуже, що вона про мене думає, бо я не вважаю її думку такою, через яку варто перейматися!
Дивуюсь я тобі, Гаті! – тільки й розвела руками Ліза. Але та у відповідь лише знизала плечима.
 Агаті не хотілося зізнаватися, що вона образилася. А вона і справді образилася, хоча не стільки на Тупілку, як на саму себе. Агата виявилася неготовою до зустрічі з такими людьми, як Лара, а тому гадки не мала, як за себе постояти. Вона відчувала гіркоту в душі від того, що все в житті проходить не зовсім так, як Агата собі намріяла. Не всі були в захваті від неї і не всі її любили, та і вона відкривала в собі все нові й нові риси і починала боятися, що теж може перетворитися на таку собі Лару Тупілку. Хоча... Ліза ніколи не дозволить їй перетворитися на сноба!
 Савет тим часом пішла танцювати з колишнім однокласником, якого не бачила пів року. Їм, очевидно, було, що згадати, бо хлопець махав руками, мов вітряк, і щось захоплено розповідав Лізі, а її подруга зачаровано хихотіла. Агаті на мить здалося, що Савет не надто прислухається до його розповіді, бо надто зайнята розглядом його мускулатури, що виразно проступала крізь футболку. Агата посміхнулася, накинула куртку і вийшла з кафе. Під навісом стояло кілька лавочок і вона присіла на одну з них та підібгала ноги. Дощ струмками стікав з черепичного даху. Небо сірою хмарою висіло над головою. Була майже одинадцята, тому місто спало. Лише де-не-де блимало поодиноке світло. Будинки високими стовпами врізалися в небо і зливалися з ним. 
 Агата ніколи не бачила злив, хоча в Монкарі вони напевно були... Дивно... Скільки всього нового їй ще доведеться побачити?
Втомилися, Агато? – раптово пролунав голос і вона від несподіванки здригнулася.
Господи, Даниле! Ви мене так налякали! – видихнула Агата. – Я зовсім не помітила, що ви тут!
Гаті, а давай на „ти”? – запропонував хлопець.
Давай!
То чому ти втекла з гулянки? – запитав Морський, підсуваючись.
А ти чому втік? – в свою чергу кинула вона.
Он як! Питанням на питання... – Даня витяг ноги і подивився на свої черевики. Вони були ще в жахливішому стані, ніж туфлі Агати. Певно, він таки з'їхав до калюжі, бо низ джинсів був геть заляпаний. – Я просто страх, як не люблю гамірних компаній, а тут ще й усіх цікавлять подробиці моїх стосунків з Клавою...
Ну, ти вирішив поскаржитися не тій людині – мене теж цікавлять ці подробиці! – зізналася Агата.
 Морський голосно розсміявся і зацікавлено подивився на не неї. 
І що саме тебе цікавить? – запитав він, зіщуливши очі.
 Агаті раптово стало не по собі від цього погляду і якогось іншого звучання Данилового голосу.
Н-нічого! – вона швидко відвернулася і вдала, що зацікавлена оглядом дощового неба. Морський підсунувся ще ближче і тепер його рука торкалася її куртки.
Клава – дуже хороша дівчина. – спокійно промовив він. – З нею весело і завжди є про що поговорити.
Рада за вас! – промовила Агата, кинувши благальний погляд на двері. Їй не подобалося, що хлопець сидів надто близько... і взагалі!.. чого вона так реагує на досить невинну розмову?
Мої батьки теж! – кинув Морський і задумався.
Ти не радий, що твій вибір припав до душі батькам? – здивовано запитала Агата, з радістю відмічаючи, що голос звучить на диво спокійно.
Все надто швидко! – відкинувся він на спинку лавочки. – Тобі ніколи не здавалося, що життя раптово починає нестися на скаженій швидкості і якось само по собі... а, коли ти встигаєш розгледіти краєвид, що пролітає за вікном, то з жахом розумієш, що пропустив потрібний поворот?
Ти дивно говориш, Даню! І я... – їй цілковито не подобався відтінок, котрого набувала розмова. Вона не вміла вести задушевні бесіди, особливо з хлопцями, а тому почувалася досить незручно.
Ти мене не розумієш! – зітхнув він і раптом схилився над Агатою. – Здається, я повинен бути щасливим. Я завжди мріяв про Клаву, але останнім часом я про неї згадую все менше і менше. Не знаю, що мені робити?
Скажи їй те, що говориш мені, - я впевнена, що разом ви щось вирішите! – випалила Агата. Хай там що, а в стосунках повинна бути відвертість – в цьому вона була певна. – Не сьогодні звісно - не псуй свята!
Але якими словами мені це сказати? 
 Морський виглядав розгубленим і пригніченим. Він дивився перед собою невидючими очима, а його руки весь час тремтіли. Видно, йому нелегко давалися такі одкровення.
Ну, я не знаю... – розгубилася вона й собі і провела поглядом одиноку машину, що мутно світячи фарами проїхала повз кафе. 
І чого тільки вона вийшла? Агату насторожувала поведінка Дані. Вона геть не розумілася в сердечних справах. А ще їй здавалося, що вона - зовсім не та людина, з якою хлопцеві варто обговорювати свої романтичні стосунки. Агата ніяково знизала плечима і раптом здригнулась. 
Замерзла? – турботливо запитав Морський. Ніжність в його голосі насторожувала.
Так! – Агата вхопилася за його припущення, мов за соломинку. – Я... Мені треба іти!
 Вона піднялася на ноги, але Даня схопив її за руку і всадовив назад.
Посидь зі мною, Гаті! Мені так добре з тобою... – попросив він, не випускаючи її руки.
 Вона  завмерла. Морський сидів так близько, що Агата відчувала на своєму обличчі його подих, а його очі, освітлені світлом з кафе, пильно дивилися на неї. Вона  відчула, як серце скажено закалатало і їй перехопило подих. У Агати заніміли ноги, а в голові пронеслася думка, що їй потрібно терміново піти... ба, навіть, втекти геть!
Так спокійно! – заколисуючим голосом промовляв Морський, перевівши свій погляд на її губи. 
 Його слова були такими несподіваними, що, коли до Агати дійшов їх зміст, то її відразу почало нудити. Тепер його наміри не викликали сумнівів, але вона не могла змусити себе навіть поворухнутися, щоб відштовхнути Морського. Тіло сковувало якась дивна втома. Розумом Агата розуміла, що сьогодні день народження Клави, що до неї клеїться її хлопець, але протидіяти раптовому відчуттю слабкості було настільки важко, що і намагатися не хотілось. Агата, мов заворожена, дивилася на Данині губи, що рухалися в уповільненому темпі і зачаровували ще більше. В той же час з середини викочувалася ледве помітна хвиля протесту і нудотою підкочувалася до горлянки.  
Ти така гарна! Ти потрібна мені! Дуже! 
 Його слова заколисували і Агата слухняно закрила очі, цілковито віддаючись звабі, що летіла зі словами. Навіть, нічого не бачачи, вона відчувала, як губи Морського повільно наближаються до її обличчя. Серце перестало битись, а груди дихати. Тільки в скронях гулко відбивалася луна його слів... 
 Раптом збоку почулося тактичне покашлювання.
 Морський підскочив з несподіванки, а Агата немов прокинулася від якогось сну. Просто перед ними стояв Роман Токарський і свердлив їх поглядом, поблискуючи скельцями окулярів.
А... Романе! Радий бачити тебе! – нервово привітався Даня, простягаючи йому руку.
І тобі доброго вечора! – спокійно відповів Роман, але руки у відповідь не подав. – Здрастуйте, Агато!  
А-ага! – кивнув Морський, прибрав руку і перелякано оглянувся кругом. Окрім Романа, поблизу нікого не було. – Ти теж вирішив привітати Клаву?
Ні! – заперечив Роман. Він перевів погляд на Агату і, по-токарськи, вигнув брову. – Я приїхав за сестрою та панянкою Кровською. Дощ не вщухає, і мама хвилювалася, як вони доберуться.
А Ліза в середині! – махнув рукою в сторону кафе Морський. – Я покличу!
  Він попрямував до дверей, але ті різко розчинилися і з кафе вигулькнула Клава. 
Он ви де?! – зраділа вона. На ній висіло кілька витків серпантину, а на голові красувався клоунський ковпак. – Ромцю, і ти тут? Чого ж не заходиш? Не хочеш мене привітати? 
Звісно, я вітаю тебе, Клаво! З днем народження! – Роман елегантно поцілував її в щоку. – Ти вибач – я без подарунка... 
Ти - сам мій подарунок! – кокетливо пробурмотіла іменинниця, що встигла трішки хильнути шампанського. – А якщо серйозно, то мені не треба ніяких подарунків, але я страшенно ображусь, якщо ти не скуштуєш торт!
Взагалі-то, я приїхав по Лізу з Агатою... – спробував відмовитися Токарський.
Не хочу нічого чути! – замахала руками Клава. – Твоя сестра все ніяк не наговориться з однокласником, а на Агату теж чекає добрячий кусень горіхової смакоти!
 І Клавдія, не давши можливості Романові відговоритися, підхопила його під одну руку, а Агату під другу і потягла їх у кафе.
 Ковтаючи торт, Агата прагнула провалитися крізь землю. Вона намагалася не дивитися на Романа, що мило теревенив з Ларою, та не помічати поглядів, що їх раз у раз кидав на неї Морський. А ще було страшенно соромно перед Клавою. Добродушна дівчина запросила її на день народження, вважала її своєю подругою... Як так могло статися, що Агата під самим її носом ледь не поцілувалася з її хлопцем?!! А це при тому, що до цього вечора вона бачила Морського всього двічі? Як можна пояснити той факт, що Агата цілковито втратила голову і то в лічені секунди? Коли ж закінчиться ця вечірка? 
 А що було б, якби Роман не з'явився вчасно, і Клава спіймала б їх за поцілунком? Агата не тільки зіпсувала би їй свято, а й взагалі – після такого навряд чи з нею хтось захотів би дружити. 
 А найприкрішим було те, що Агата аж ніяк не уявляла, що здатна на таку підлість. Вона не була закохана у Морського, тому все, що сталося між ними можна пояснити тільки тим, що їй було просто цікаво. Але при цьому, Агата навіть не задумалася про почуття Клави! Навіть, на секунду вона не подумала про наслідки! 
 Що буде, якщо Роман комусь розповість про те, що бачив? Що, як він скаже Ларі? 
  У середині все похололо. Тупілка і так вважає її не кращою від килимка для ніг, а тепер так будуть думати і інші! Агата ледь не розплакалася і відклала торт. Як можна бути такою дурепою? Про що вона думала? Навіщо їй здався той Морський?
Господи! Я так втомилася! – підлетіла до неї Ліза. – Костю не переслухати! До того ж і не перетан... – вона помітила на скільки бліда Агата і докінчила слово автоматично, - цювати! Що з тобою? На тобі лиця немає!
Я... Мені щось недобре, Савет! – зітхнула Агата. – Я прошу тебе – давай підемо додому!
Так-так! – сполошилася подруга. – Може тобі води?
Ні-ні! Просто, давай підемо!
Агато, тобі щось болить? – Ліза вже шукала очима місце, де покласти подругу.
Ні! Це, напевно, від пива. – нарешті знайшлася відмовка. – Я його ніколи не пила...
Не хвилюйся, від цього не помирають! – полегшено посміхнулася дівчина. – Я зараз скажу Ромі, що ми готові. Почекай тут, добре?
Ага! – полегшено кивнула Агата. 
 Ліза підійшла до Романа і щось йому заговорила, намагаючись перекричати музику. Видно їй це вдалося, бо через мить Лара показно закусила губу – їй не подобалося, що коханому доводиться витрачати свій час на когось, крім неї. Але кавалер не звернув уваги на її образу і лише поцілував у щоку на прощання.
Ну, що, Агато? Ви готові? – спитав Токарський, коли вони з сестрою підійшли.
Так!
Ви що, вже йдете? – вигукнула за спиною Клава. – Гулянка тільки-но починається! 
Ой, подружко, ми вже нагулялися! – розсміялася Ліза і міцно обійняла її. – Ще раз з днем народження!
Може іще побудете? – загуділа іменинниця. Їй не хотілося відпускати гостей так рано. – Без вас буде невесело!
Ну, твій любий тебе розвеселить. Правда ж, Даню? – буденним голосом запитав Роман, не зводячи з хлопця погляду.
Так-так! Звісно! – обличчя Морського пополотніло, але Токарський не подав вигляду, що знає причину його розгубленості. 
Ну, гаразд! – здалася Клава. – Сподіваюсь, вам усе сподобалося? 
Свято – просто чудове! – нарешті спромоглася на слово Агата. – З днем народження!..
 І вона не встигла нічого більше сказати, бо дівчина розчулено притисла її до себе. Агата тільки краєм ока помітила, як відвів погляд Морський.
 Їм довелося бігти від кафе до місця, де Роман залишив свою машину. І хоч ця перебіжка була зовсім короткою, вони змокли вщент.
Уявляю, які б струмки бігли з нас, якби ми пішаком подолали весь шлях додому! – зауважила Ліза, коли вони з Агатою нарешті потонули у м'яких задніх сидіннях машини. – Ромцю, включи пічку!
Зараз! – відповів він і завів автомобіль. 
 Виїхавши на дорогу, Роман поглянув на Агату крізь дзеркальце заднього виду.
Ви дуже бліді, Гаті.  Щось сталося? – кинув він з награною турботою в голосі.
Н-нічого! – затинаючись, відповіла вона, намагаючись придумати, як змусити його мовчати. – Все добре!
А я було подумав, що вам холодно... – посміхнувся той, натякаючи на їхню з Морським розмову.
Не холодно! – відрізала Агата. – Звідки ви це взяли?
 Вона нервово облизала губи. „Тільки б він нікому не сказав!” – довбла її єдина думка.
Я так подумав, коли побачив вас біля кафе... ну, коли ви з...
Дивіться краще на дорогу! – істерично вигукнула Агата, вовтузячись на місці. 
Гаразд! – посміхнувся Роман і збільшив швидкість, впевнено вправляючись з кермом.
Що це було? – тихо спитала Ліза, підозріло дивлячись на Агату.
Я просто перевтомилася! – швидко кинула та у відповідь.
 Токарський голосно хмикнув, але, на щастя, нічого не сказав. За декілька хвилин вони домчали до будиночку Токарських. Роман заїхав у гараж, що був розміщений за будинком і заглушив мотор.
Лізо, ти іди додому! А я закрию гараж і проведу Гаті до замку.
В цьому немає потреби! – заперечила Агата.
 Її лякала перспектива залишитися з Романом на одинці після того, як він спіймав їх з Морським на гарячому. А ще, через усю цю історію, вона була дуже сердита на себе. Треба було добре обдумати те, що сталося між нею і хлопцем Клави.
Ще як - є потреба! – запевнила її Ліза. – У тебе перед замком справжнє болото! Та й, хоч до нього недалеко, зараз, усе-таки, ніч! Мені буде спокійніше, якщо Роман тебе проведе!
Ну, гаразд! – погодилася Агата, зрозумівши, що протести нічого не дадуть.
От і молодчина! На добраніч! 
 Дівчина на прощання міцно обняла її і від цього стало ще гірше. Це Ліза познайомила її з Морським і Клавою! Хіба вона думала, що Агата так віддячить?
Надобраніч! – глухо кинула вона у спину Савет.
 Роман ще трохи покопирсався в машині, а тоді вийшов. Суворо подивившись на Агату, він, проте, нічого не сказав, натомість мовчки виключив у гаражі світло. Темрява так раптово вдарила в очі, що Агата відразу не змогла зорієнтуватися, але через мить справа від неї спалахнув тоненький промінчик – Роман увімкнув ручний ліхтарик.
Ходімо?
Так! – відповіла Агата і слухняно пішла за ним. 
 Їй довелося накинути капюшон куртки, бо дощ, все-одно, злегка накрапав. Вийшовши на вулицю, Роман почекав доки Агата з ним порівняється:
Дайте мені свою руку! 
Навіщо? – здивувалася вона.
Тут слизько і я не хочу, щоб ви поковзнулись! – пояснив він, перекидаючи ліхтарик до лівої руки.
Ага! Так!.. Ой! – нога поїхала по грязюці і Агата ледь встигла вхопитися за рукав його дощовика. Роман швидким рухом підхопив її і поставив поруч себе.
Обережніше! – він міцно стис її руку у своїй долоні і повів уперед, висвітлюючи ліхтариком дорогу попереду.
Я хотіла попросити... – почала Агата, коли вони без пригод дійшли до муру і ступили на кам'янисту доріжку. Обабіч неї тут же спалахнули декілька ліхтарів, освітлюючи шлях.
Просіть! Чого ж ви вмовкли? – заохотив її Роман, відпустивши руку.
Я хотіла попросити вас нікому не розповідати про те, що ви сьогодні бачили... – несміливо почала Агата.
 Роман зупинився і глянув на неї. При світлі садових ліхтарів, що сяяли аж надто яскраво, Агата помітила, як він вигнув брови.
Ви маєте на увазі, те, що ви підло намагалися відбити хлопця у своєї подруги просто на її дні народженні? – холодно уточнив Токарський.
 На очах Агати виступили сльози від образи та несподіваного гніву.
Та як ви смієте?!! – зірвалася вона, викидаючи наболіле у свої слова. – ЯК ВИ СМІЄТЕ?!! Робити такі висновки, геть мене не знаючи? Та що ж це таке?!! Хто дав вам право читати мені нотації, вважати, що ви можете керувати моїм життям?!! Якого дідька, ВИ всі втручаєтеся не у свої справи? Я не дозволю! Чуєте? Не дозволю вам робити з мене монстра! Чому ВИ всі так ставитеся до мене? Я та – ким є, а не та, яку ВИ вбили собі в голову! Я більше ніколи не дозволю вирішувати щось за себе! Я маю право на власне життя і, як і всі, на помилки!..
 Голос її зірвався і Агата вмовкла, прикривши рукою обличчя. На губах був солонуватий присмак – вона навіть не помітила, як по її щоках заструменіли сльози. Вона хвилину намагалася заспокоїтися, схлипуючи та важко дихаючи. Але, коли серце перестало вискакувати з грудей, Агата зрозуміла, що зайшла надто далеко. Роман і гадки не мав, що довелося їй пережити через упереджене ставлення, і, крім того, які іще він міг зробити висновки, побачивши їх з Морським? Агата не мала ніякого права виливати на нього всю свою образу і злість.
Вибачте мені... – тихо промовила вона, прийнявши руку з обличчя. Роман дивився на неї розгублено. І вона продовжила дещо спокійніше, - Вибачте! Я наговорила вам дурниць... Я не хотіла! Просто, якщо вам здалося, що між мною і Данею щось є, то, я запевняю вас, це - неправда!.. Я... Я просто...
Не треба, Агато! – перебив її Роман. – Ви праві – вам нічого виправдовуватися переді мною. Все, що відбувається між вами – це тільки ваша з Морським справа і мене це аж ніяк не обходить! Ви - доросла людина і вправі самостійно вирішувати свої проблеми!
Агата здивовано дивилася на Романа. Вона чекала подальших єхидних підколів після того, як накричала тут не знати що, але аж ніяк не того, що він визнає її правоту.
А ще ви самі можете вирішити, кому про це варто знати, а кому – ні! – закінчив він.
Дякую вам! – вдячно посміхнулася Агата. Все складалося навіть краще, ніж вона сподівалася. – Я далі сама. На добраніч!
Солодких снів, Агато! – кивнув головою Роман і рушив до замкових воріт.
 Та, коли його постать порівнялася з нею, Агата кинула погляд на доріжку, яку освітляли ліхтарі і волосся в неї на голові стало дибки: 
-Ах!!! – викрикнула вона і Роман швидко обернувся. 
 Від побаченого у нього розкрився рот, а окуляри сповзли на кінчик носа. 
 Приблизно через два кроки від них у землю був вбитий гак, котрим Лев Барський декілька днів тому прочищав ставок, а на ньому на тонкій мотузці висіло кошеня, що його принесла Катя. Слабкий вітерець розгойдував його зі сторони в сторону над тонкою фанерною дошкою, що теж була прибита до гака. На ній криваво-червоними літерами був виведений напис:
          „ЗАБИРАЙСЯ ТУДИ, ЗВІДКИ ПРИЙШЛА, ВІДЬМО!!!” 
Що? Що це? – викрикнула Агата.
Ходімо звідси! – наказав Роман і силою потягнув її від замку.
Там!.. Т-там!.. Таке.. І.. – незв’язно бурмотіла Агата і декілька разів махнула рукою в сторону замку.
 Роман завмер і подивився на неї. Очевидно, її блідість, незв’язні слова і тремтіння не на жарт схвилювали його.
Агато?!! Агато! Негайно заспокойтеся!!! Та візьміть же себе у руки! – Романові довелося декілька разів її струсонути, доки він побачив, що її погляд стає осмисленим. – Ну, нарешті!
Навіщо? Хто це зробив? – вжахнулася вона.
Я не знаю. – розвів руками хлопець і потяг її за собою.
К-куди ви мене ведете? – спитала Агата, коли побачила, що Роман хлюпає вперед, не звертаючи уваги на те, що його черевики місять грязюку.
Я веду вас до себе додому. Там ви заспокоїтеся, а я викличу дільничого! – пояснив він.
Дільничого?!! Навіщо нам міліція? 
Ви що, Агато! Вам же погрожують! – зупинився Роман і посвітив їй ліхтариком просто в обличчя.
Погрожують? – розкрила вона рота, навіть, не відвернувшись від яскравого світла. Раптом перед очима виник надпис... Відьма! Там було написано – „ВІДЬМА”! Писав хтось, хто знав, ким вона  є насправді! – Я йому зараз покажу погрози!
 І Агата побігла до Токарських.
- Зачекайте! Ви куди? Ви знаєте, хто це зробив? – кричав у спину Роман, ледве встигаючи за нею, але Агата на нього більше не вважала. Швидким кроком подолавши відстань між замком і будинком Токарських, вона влетіла до вітальні. Ліза саме простувала до кімнати, яку ділила з Катею та Алісою.
- Господи, Гаті!!! – вона випустила склянку з соком, яку тримала у руці, і враз зблідла. – Що сталося? 
- Де Назар? – крикнула Агата, важко дихаючи.
 За її спиною затупотів Роман.
Він спить! Агато, що сталось? 
Негайно поклич Назара! – наказала Агата холодним голосом. Ліза з розкритим ротом перевела погляд на Романа.
Хтось повісив кошеня на подвір’ї Агати і написав послання з погрозами! – швидко пояснив їй брат.
Мамо рідна! – зблідла Ліза прикрила долонею рота.
За її спиною рипнули двері і звідти висунулася скуйовджена голова Назар:
Чого репетуєте? Люди, між іншим, сплять! – невдоволено промовив він, протираючи очі.
Це ти? Це ти зробив!!! – кинулася до нього Агата і стала трясти за плечі. – Навіщо ти це зробив?
 Роман з Лізою, як тільки прийшли до тями, відразу відтягли її і міцно взяли під руки. Назар остаточно прокинувся і спантеличено дивився на Агату.
Що я зробив? Поясни нарешті! – крикнув він.
Це – ти! Ти повісив кошеня! – кинула йому в обличчя Агата, намагаючись вирватися. – Там було написано „ Забирайся, відьмо”! Ніхто не міг цього написати, окрім тебе! Ніхто! Як ти міг? 
Я нічого не розумію, Гаті! –перебив її Назар. – Ти можеш розповісти все спокійно?
Ми з Агатою знайшли на її подвір’ї повішене кошеня, а під ним напис „ЗАБИРАЙСЯ ТУДИ, ЗВІДКИ ПРИЙШЛА, ВІДЬМО!!!” – вдруге повторив Роман. 
Нічого собі!!! – видихнула Катя, що теж вибігла зі своєї кімнати. За нею вийшла пані Токарська. Вона, певно, почула, що сказав Роман, бо зблідла, мов стіна.
Кому це потрібно? – здивовано спитала жінка.
Це - ти! – крикнула Назарові Агата. – Кому іще відомо, що...
 Назар рвучко кинувся до неї і міцно затулив рота.
Тихо, Гаті! – хлопець так рявкнув, що Агата з несподіванки завмерла. – Заспокойся!
 Агата  дивилася йому в очі і не могла поворухнутися, бо її міцно тримали Ліза з Романом.
Заспокойся! – вже спокійніше промовив Назар і поволі опустив руку. Агата важко дихала і не все ще зводила з нього погляду. – Я ніколи б цього не зробив! Я тебе дуже поважаю, а після того, як ти допомогла Тімці..! Ти мусиш мені вірити, я не зробив би тобі нічого поганого, а надто таке! Ти мені віриш?
Я... Я так злякалася! – розплакалася Агата.
 Звісно, Назар не міг так вчинити з нею. Подумати, що це його витівка - було цілковитою дурістю з боку Агати. Тепер вона це розуміла і почувалася ніяково перед усіма. Ліза з Романом відчули, що вона заспокоїлася і відпустили її. 
Ти віриш, що це не я, Гаті? – повторив Назар. Він пильно дивився на неї, показуючи, що для нього дуже важливо, щоб Агата йому вірила.
Так! – кивнула вона і кинулася в його обійми. 
 Агаті було дуже прикро через свою поведінку, а ще надзвичайно страшно, бо хтось знав її таємницю. Хтось же написав ці слова! Відьма... І повісив кошеня! Цей хтось явно бажав їй зла.
Ну, все заспокойся! – Назар гладив її по спині. – Ти дуже злякалася! І тому таке подумала! 
Так! – погодилася вона. – Вибач мені, Назаре!
 Агата вчинила неправильно, а він ще й виправдовував її дії! 
Нічого-нічого! Ти тільки заспокойся!
Але, що робити? – перелякано кинула Ліза. – Хтось же це зробив!
Я дзвоню дільничому! – схопився Роман і попрямував до телефону, що лежав на столику біля дверей.
Н-не треба! – перелякано верескнула Агата. Від несподіванки Роман ледь не випустив з рук слухавку.
Але, Агато! Ця витівка налякала тебе до смерті! А ще потрібно з'ясувати чи і це був чийсь недолугий жарт, чи хтось тобі насправді погрожував? – промовила пані Токарська, взявши її за руку. 
Я не хочу ніякої міліції! – ще не вистачало, щоб вона виявила, що Агата і справді відьма! – Я не хочу!
Агато! Не будьте малою дитиною! – Роман почав тицяти на клавіші телефону. – Той, хто це зробив, явно бажав вас налякати. І, хтозна, чи він на цьому зупиниться!
 Агата поглянула на інших Токарських і вони дружно закивали головами, погоджуючись. 
 Катя! Раптом її погляд упав на дівчинку, що ховала тремтячі руки і сполохано дивилася крізь окуляри. В її очах світився німий сполоханий здогад і за мить до Агати дійшло, що повісити кошеня міг тільки ... Привид!
Негайно поклади слухавку! – повільно і твердо промовила Агата. Роман здивовано підняв голову і подивився на неї.
Ви неправі... – почав було він, але Агата його перервала.
Все гаразд! – заколисуючим голосом провадила вона. – Лягайте спати, а я піду додому.
 І поки всі з сумнівом і хвилюванням дивилися на неї, Агата швидко рушила до дверей.
- Романе, зупини її! – крикнула Катя і той заступив дорогу.
 Дівчинка кинулася до Агати і затрясла її рукав.
Ти не можеш піти! Він на все здатен! Він... – кричала вона, розуміючи, Агата хоче вирішити все сама.
Катю! – посміхнулася вона натомість, ніби нічого страшного не відбувалося. – Все гаразд, люба!
В чому річ, Катерино? – запитав Роман, стривожено переводячи погляд з Агати на сестру. – Ти знаєш, хто це зробив? 
Нічого вона не знає! – відповіла за неї Агата, з задоволенням відмічаючи, як раптово розширилися зіниці Каті. 
Я-нічого-не-знаю! – глухо повторила дівчина слідом за нею і відпустила руку. 
Ідіть спати! – тихо промовила Агата і, не кліпаючи, подивилася кожному в очі. – Вже пізня ніч... а я піду до замку!
Але ж це небезпечно... – почав був Роман, та Агата різко глянула на нього.
Все буде добре! Все просто чудово! На добраніч і солодких вам всім снів! – протягла вона і з задоволенням відмітила, як Роман з відсутнім виразом обличчя рушив до своєї кімнати.
 Такий фокус вона навчилася робити кілька років тому, прочитавши книгу про ілюзіоніста та гіпнотизера, ім'я якого давно забула. Він змушував людей робити неймовірні речі, які б вони ніколи не зробили за власним бажанням. Агату відразу зацікавило чи можна таким чином впливати і на чарівників, чи може це стосується тільки людей? І вона вирішила спробувати! Агата не знала, як їй це вдавалося, але щоразу, як вона пильно дивитися комусь у вічі і концентрувала свої відчуття, то могла змусити чарівника робити те, що було потрібно їй. Декілька разів вона змушувала вартових у в'язниці приносити їй замість прісної щоденної їжі, таці з солодощами. Але після того, як вони почали скоса на неї позирати, Агата стала обережнішою і більше не користувалася цим своїм умінням. Звісно, вона могла спробувати наказати вартовим випустити її з в’язниці... Але Агата все ж мала трохи глузду і розуміла, що її вміння занадто слабкі, щоб затуманити волю Колегіального Суду. До нього входили найвміліші і наймудріші чарівники  світу і їм нічого не вартувало запхати Агату назад до в’язниці. Крім того, такі витівки могли погано вплинути на її утримання. Хтозна, як маги могли поставитися до маніпулювання чужою волею? Агата завжди боялася, що її можуть страти, а тому про затуманення вона вирішила забути.
 Але чарування, що їй вдавалися, залишали занадто живий слід, аби Агата могла забути той захват і радість, котрі відчувала, як тільки їй підкорювалася чергова вершина. Тож зараз вона без особливих зусиль затуманила волю Токарських, замінивши їхні думки і прагнення на вигідні їй. Це було ще легше, ніж діяти проти чарівників! 
На добраніч, Агато! – одночасно побажали Світлана Романівна та Ліза глухими голосами і рушили до своїх кімнат.
 Агата не відповіла – в цьому не було потреби, бо Токарські все-одно зараз нічого не сприймали. Вийшовши з їхнього будинку, вона швидким твердим кроком попростувала до замку. Не звертаючи жодної уваги на грязюку, вона прочовгала просто через неї і вийшла на кам’янисту доріжку. Відразу спалахнули ліхтарі і Агата чітко побачила вбитого гака і кошеня, що розгойдувалося зі сторони в сторону. Не уповільнюючи кроку, вона різко викинула обидві руки перед собою і з її долонь вирвалися два сяючих промені. Вони гайнули до гака і той, разом з кошеням і надписом, вибухнув. Агата опустила одну руку, а іншою злегка змахнула від себе. Хвиля вітру підхопила друзки і понесла десь у сторону Воронського болота.
Ти ще не знаєш з ким зв’язався! – зло кинула Агата і, зіщуливши очі, подивилася на замок.
  Не зупиняючись, вона рушила просто на двері. Ті зі скрипом швидко розчахнулися і у вітальні спалахнула люстра. Агата пройшла на середину кімнати і завмерла. Не повертаючи голови, вона озирнулася кругом, а тоді різко кинула погляд на двері. В ту ж мить вони зачинилися. Агата була така сердита, що, навіть не надала значення, що для скерування своєї сили, вона вперше використала не руки, як робила завжди, а очі.
  Потім Агата повільно протягнула руки вперед, так, щоб між долонями залишався тільки невеликий проміжок. Раптово грянув грім і звідкілясь зірвався вітер, а між її долонями виникла маленька сяюча кулька, що швидко збільшувалася у розмірах. Коли вона стала завбільшки з футбольний м’яч, Агата рвучко кинула її собі під ноги. Куля розлилася світлими потоками і за мить утворилось коло, що палахкотіло білим вогнем.    
  Агата жодної секунди не задумувалася над тим, що робить? А надто над тим – звідки вона знає, як ЦЕ робити?! Злість і бажання покінчити нарешті з привидом застилали їй очі і робили її аж надто хороброю.
  Вона знову протягнула руки вперед і між її долонями з'явилася ще одна куля. Вітер вив несамовито і коси Агати вилися у різні сторони, застилаючи очі. Над головою загрозливо розхитувалася люстра, а декілька лампочок навіть вибухнули. Цього разу Агата кинула кулю за кілька метрів від себе і вона знову перетворилася на вогняне коло. 
  Далі вона підняла руки над головою і між долонями майнула тонка блискавка. Вітер просто скаженів, а вогники на люстрі вибухали один за одним. Стіни замку почали дрижати. Третя куля була схожа на згусток туману і в ній раз за разом пробігали блискавки.
Бачене мною, мертве, чи живе – стань перед очі, я хочу бачити тебе! – вигукнула Агата і кинула кулю в центр вогняного кола перед собою.
  Вона не розбилася, на відміну від попередніх, а, покрутившись в центрі кола, повільно здійнялася над підлогою. Оберти кулі швидшали і швидшали, а тоді вона раптово завмерла. Так само раптово стих вітер і стіни перестали тремтіти. Ще через мить куля розлетілася на тисячі маленьких сяючих цяток, серед яких виринула бліда, напівпрозора постать Воронського Привида...