Полювання на привида

Агата вже щонайменше сотню разів прокляла той момент, коли погодилася на пропозицію Каті. Де це чувано - ловити привида? Воля Агати і вона б вік його не бачила, та дівчинці вдалося переконати, що це - найкращий вихід. Не може ж Агата жити в замку і день за днем, ніч за ніччю сахатися кожної тіні у власному домі?! З привидом потрібно чинити, як з хворим зубом – вилікувати і все! Біда була в тому, що привид був не хворим зубом, а, скоріше, зламаною ногою. Його просто так не вилікуєш – тут потрібна операція! 
  Катя була надзвичайно красномовна, та все ж Агата і досі не розуміла, чому так легко погодилася на це. Звичайно, дівчинка обіцяла допомогти, але, що вона може зробити, якщо привид вирішить напасти? Агата сподівалася, що вони обидві, в такому випадку, встигнуть втекти...
  „Клята зелень!” – вилаялася вона про себе, коли в черговий раз не змогла витягти могильник з коренем. Чому саме Агата повинна викрадати його з Воронського кладовища, в той час, як Катя спокійнісінько сидить на уроках? „А тому, що привид, поки що, живе у твоєму замку, а не у неї вдома!” – вкотре аргументувала вона собі у відповідь. Та все ж це не допомогло і Агата продовжувала злитися. І, оскільки, злитися на себе вона причин не бачила, то винуватила у всьому Катю. Врешті-решт, це ж її ідея з могильником!
  Ідея, якщо ж знову таки вірити Каті, була пречудовою. За інформацією з книг, що їй вдалося перевернути за цей короткий час, привиди були чутливими до кількох речей, що могли завдати їм шкоди. Привиди боялися кішок, бо ті охороняли переходи з царства тіней до живих людей. Коти легко відчували наближення привидів і навіть могли попередити про небезпеку. Тому було вирішено взяти кошеня у пані Шкодик. Вона дуже любила котів і мала їх зо три десятки. Катя розповіла Агаті, що у Вороні подейкують, ніби саме через цих своїх вихованців пані Шкодик втратила свого чоловіка, який не тільки не поділяв її захвату від четвероногих друзів, а й навпаки – терпіти тварин не міг. Проблемою було лише те, що пані Шкодик надто неохоче розлучалася з своїми кошенятами навіть на короткий час і взагалі нікому їх не віддавала. Але Катя запевнила, що в неї є кілька ідей, як умовити жінку віддати одного кота Агаті.
  За другим джерелом, привиди могли рухатися тільки по окремих енергетичних коридорах. Щоб їх позбавитися достатньо було закрити ці переходи за допомогою молитов та святої води. Молитов ні Катя, ні Агата не знали, а от свята вода була у пані Токарської. Катя була впевнена, що мама не помітить, якщо підмінити її на звичайну. Крім того, не буде ж Світлана Романівна і собі виганяти привидів?!
  Іще привиди не могли пройти через омелу чи могильник. Одна з книг розповідала, що вони залишають на їхніх тілах (звичайно якщо це можна було назвати тілом!) рани, мов від опіків. За омелою Агаті довелося б лізти на дерева, а, оскільки зараз не Різдво чи Новий Рік, то навряд чи б воронці зрозуміли її. А от могильник, якого на кладовищах було повнісінько, можна було зірвати непомітно. 
  Та і це завдання виявилося для Агати не зовсім простим! Спочатку вона ледь не наштовхнулася на сторожа, пана Дробуша. Катя докладно пояснила, де знаходиться його комірчина, але Агата аж ніяк не чекала, що сторож захоче пройтися кладовищем! А ще довелося ховатися від кількох стареньких бабусь, що прийшли навідати могили когось зі своїх померлих родичів.
 Агата збирала могильник у зелений поліетиленовий пакет. Катя наголосила - буде краще, якщо зривати з корінням, рослини довше будуть зберігати свою силу. Але вона не попередила, що могильник відривається пластами і розкидається на дрібненькі кульки!
  Агата зі злістю кидала рослини у пакет, намагаючись не наступити на котрусь з могил, і цілковито погоджувалась з Тімкою – на кладовищі було занадто тихо і моторошно навіть завидна, а як тут у ночі, Агата і уявляти не хотіла! Бідний Тім! Його друзі такі ж тирани, як і Катя! 
 Коли пакет заповнився, Агата непомітно перелізла через невисокий паркан кладовища і пішла геть. Було досить дивно, що могили височіли просто за парком. Агата раніше декілька разів гуляла по зелених алеях, але уваги на таке сусідство не звертала. Катя пояснила, що парк дуже великий, і, навіть, якщо в ньому проходять гуляння – на кладовищі все-одно зберігається мертва тиша.    
  Таке розташування було вигідне для їхньої справи, бо перехожі могли подумати, що Агата назбирала в парку якихось лікарських рослин. При наймі так заспокоювала її Катя. Що ж до самої Агати, то вона була переконана, що тепер її точно вважатимуть якоюсь відьмою чи знахаркою, і молила небеса, аби її ніхто не зупинив і не поцікавився вмістом пакету.
 Коли Агата минала „ Об'їдки”, в животі голосно забурчало. Суп, приготований зранку, виявився справжньою гидотою. Деякий час Агата розгублено міркувала над тим, як, здавалося б, з досить їстівних продуктів може вийти така вбивча суміш? Та думай не думай, а результат один - Агата залишилася без сніданку! Приклавши неймовірні зусилля, вона все ж таки минула кафе і енергійно закрокувала до замку. 
 Зіпсований суп – не єдина прикрість, котра трапилася з Агатою сьогодні. Могильник виявився занадто важкою ношею для маленького пакетика і в результаті тріснула ручка. Декілька пом’ятих рослин розлетілися по бруківці. 
„Як добре, що я минула парк!” – подумала Агата, пригадуючи, що він забитий мамами, котрі вивели своїх чад на свіже повітря, та старенькими бабусями, яким ніде було себе діти. Якби котрась з них побачила, що вилетіло з пакету – питань навряд чи вдалося б уникнути! 
 Терпіння Агати почало добігати кінця. Тепер вона була голодна, стомлена, брудна, їй доводилося тягти важкий пакет без ручки, та ще й дурнуватий привид не давав спокою.
   Дійшовши до будиночку Токарських, Агата вирішила перепочити, кинула пакет просто перед парканом (кому, окрім неї, здався той могильник?) і пішла в середину. А ще Агата в глибині душі сподівалася, що Світлана Романівна раптом (усе ж може бути!) пригостить її залишками вранішньої страви, аромат якої досі витав по подвір’ю.    
 Все склалося навіть краще, ніж розраховувала Агата. Пані Токарська нагодувала її так, що живіт почав боліти вже від надлишку їжі, а не від її нестачі. А ще Агата весело провела час з Алісою. Вона й не думала, що няньчитися з п’ятирічними дітьми заняття настільки захоплююче! Аліса мала безліч розмальовок, складанок, конструкторів, ляльок і, навіть цілу колекцію водяних пістолетиків! „Вони всі залишилися від Назара,” - пояснила Світлана Романівна. Та малу, здається, зовсім не бентежили явно хлопчачі іграшки, і вони добру годину грали в розбійників і героїв. Агата викрала одну з ляльок Аліси і сховала її так, щоб дівчинці важко було відразу її знайти. Аліса бігала слідом з водяним пістолетом кругом будинку, рятуючи пластмасову бранку. Врешті-решт, малій вдалося так втомити Агату, що вона здалася і „звільнила” полонену ляльку.
 Пані Токарська скрушно поскаржилася, що такими іграми вони завдячують Назару. Тепер, коли літні канікули вже майже місяць як закінчилися і він ходить до школи, з малою доводиться гратися саме Світлані Романівні. А здоров'я у неї не те, що в Назара, і красти ляльки, ухиляючись від водяних бризок, це для неї занадто!
 Агата більше не поверталася до неприємної розмови про Бориса Назаровича. Не хотілося засмучувати маму Лізи, та й Агата сказала все, що хотіла, і додати було нічого. Тепер справа тільки за самою пані Токарською. 
  Пізніше Світлана Романівна накормила її ще й обідом. Звичайно, Агаті було ніяково, але вона здалася на „благання” пані Токарської поїсти разом з Алісою, бо мала, буцімто, тоді не буде вередувати. Дівчинка дійсно не капризувала і вела себе достойно звання героя-спасителя ляльок, чим робила собі честь! Після обіду Аліса вклалася спати і Агата змушена була повернутися до замку.
  Ідучи від Токарських, Агата була в настільки піднесеному настрої, що ледь не забула про пакет з могильником. Притримуючи його обома руками, вона перескакувала через грязюку біля муру, аж раптом помітила, що двері воріт злегка прочинені. Зазирнувши в двір, Агата з полегшенням побачила високу фігуру Лева Барського. Він стояв до неї спиною і енергійно працював ножицями. 
Доброго дня, пане Барський! – крикнула вона ще здаля.
О, Агато! І вам доброго дня, люба! – лагідно посміхнувся садівник, витираючи піт з лиця. – Я стукав у двері, але ніхто не відповідав!
Я ходила гуляти, а ще навідала Токарських. Аліса - таке енергійне дівчисько. Мене геть заганяла! – пояснила Агата, підходячи до Лева Платоновича. Пакет вона обачно залишила на іншому краю доріжки.
Так, Токарські - швидкі. Взяти приміром пройдисвіта Назара. І, здається, не робить нічого такого, пустує... Зрештою, всі діти такі! Але ж ні! Про всіх так не говорять! Тільки про нього – „ Назар Токарський те...”  та „ Назар Токарський се...”
Що правда, то правда! – розсміялася Агата. – О, коли ви встигли стільки зробити?! – вражено скрикнула вона,  з захопленням оглядаючи ошатні кущі.
Ну, що ви?! Я тільки-но почав. – зашарівся Лев Платонович і ще раз витер спітніле чоло. Агата провела поглядом його руки і помітила, що вони усіяні маленькими порізами від колючок.
Ой! – зойкнула вона. – Чому ж ви не взяли рукавиць? Пане Барський, ви ж геть руки зранили!
Нічого страшного, Гаті! – тільки відмахнувся Лев Платонович.
Як це нічого страшного? – хвилювалася Агата, розглядаючи порізи.
Це тільки подряпини. Тай повинна ж робота залишати якийсь слід.
Але ж не це! Ось що ми зробимо – підемо зараз і промиємо рани. – раптовий запал Агати тут же згас, бо вона згадала, що в замку не має навіть натяку на якусь аптечку. – Але ж у мене немає чим... Я збігаю до аптечного кіоску!
Ну, це вже зайве, Агато! Справді! – рішуче заперечив пан Барський. – Я з трояндами працюю багато років, і ще жодного разу не одягав рукавиць! Квіти, вони, як люди, дуже чутливі. Люблять догляд і тепло вмілих людських рук, а не дотик грубої тканини.
Але ж це боляче! – Агата все ще намагалася вмовити Лева Платоновича.
Більше ніяких заперечень! – пан Барський поставив крапку в суперечці. – Ви краще, приготуйте мені, будь-ласка, горнятко чаю з льодом. Дні хоч і не літні, та спека все-одно шалена. А чай у вас дуже смачний!
 „Ну, хоч щось я навчилася робити!” – подумки зраділа Агата, пригадуючи ранкову невдачу з супом.
Я миттю, пане Барський! 
 Агата підхопила пакет і побігла готувати чай. І, хоч напій Леву Платоновичу Агата занесла лише через пів години, той був настільки заклопотаний квітами, що зовсім не помітив плину часу. Осушивши весь келих до дна одним махом, він знову схопився за ножиці. Агата деякий час спостерігала за його роботою, а тоді вирішила навідатися до бібліотеки. Раптом вдасться знайти щось цікаве?
 Вчорашнім видінням Агата вирішила не перейматися. А, що це було видіння, вона була майже певна. Назар з хлопцями нічого не бачили, тож картинка була тільки в її мозку. Звісно, на галюцинації Агата ніколи не скаржилася, але останнім часом вона була вся на нервах через привида, тож цілком зрозуміло, що уява зіграла з нею злий жарт. Якби ж дівчина насправді промчала містком, то вона не могла б залишитися поза увагою хлопців. Привиди були видимими для всіх людей.
 Зваживши все, Агата вирішила, що повинна вирішувати свої проблеми почергово, а бібліотека якраз може допомогти!
 Цього разу Агата прийнялася за читання книг з задніх етажерок. Першим їй в руки потрапив „Посібник риболова”. Як він міг опинитися в замковій бібліотеці Агата не могла навіть уявити! Оскільки привид навряд чи цікавився особливостями цієї зайнятної справи, то вона відразу ж відклала посібник подалі.  
 Потім звернула увагу на товсту книгу з червоною обкладинкою. „ Сказання про Анну”, - прочитала вона доволі банальну назву. Чи то від того, що їй не було, що робити, чи від того, що її справжнє ім'я теж було „Анна”,  Агата вирішила поцікавитися про що ж те сказання? На її подив, книга містила в собі лише один невеликий вірш на першій сторінці, інші ж аркуші були чистими. Агата напружила очі, намагаючись розібрати написані від руки слова:
       „ І те, що сталось, і, що буде, - була для Анни доля це!..
       Поклала все вона на воду, і рознесла за вітром попіл, 
       Свою любов, своє життя  
       І мудрість, що дається не від років,  
      І збереглась до забуття... 
      І легко дуже перетворить на морок світло, 
      День на ніч.
      Пішла на тих, що звала „друзі”  
      Із ворогами пліч-о-пліч. 
      Була для Анни доля це – і те, що сталось, й те, що буде! ..”
  Дивний вірш! Агата взагалі-то не вважала себе знавцем поезії, але все ж! Вона добре пам’ятала портрет дівчини-воїна, який теж був підписаний „Анна”. Це, звісно, могло бути простим збігом обставин, але Агата так не думала. Занадто багато збігів, якщо додати, що її теж звуть Анна. Вона до кінця не розуміла, та відчувала, що це маєш щось означати! 
 Її роздуми перебив стукіт у двері. Відклавши книгу на один з фоліантів - Агата вирішила пізніше повернутися до неї, - і пішла до Вітальної Зали. Прочинивши двері, вона побачила на порозі Катю. Дівчинка притискала до себе шкільний рюкзак і боязко озиралася на пана Барського, що досі працював біля квітів.
Що він робить у тебе? – знервовано спитала дівчина, як тільки Агата закрила за нею двері.
Я найняла Лева Платоновича садівником.
Навіщо? – здивувалася Катя.
Як навіщо? У мене все ж таки троянди ростуть. Я ж за ними доглядати не вмію. Ой!.. – підскочила Агата від несподіванки, коли раптом рюкзак, з яким прийшла Катя, пронизливо запищав. – Що там?
Це - кошеня! – пояснила дівчинка і, поставивши рюкзак на підлогу, вийняла чорне, як ніч, звірятко.
Господи! Яке воно гарненьке! – сплеснула руками Агата і взяла кошеня на руки.
Воно - бридке! – скривилася натомість дівчинка. – І, по-моєму, обгидило мені підручник з всесвітньої історії.
Воно ж невинне, що злякалося в темному рюкзаку-у! Правда-а, моє мале-еньке? – протягнула Агата, гладячи кошеня. Те зручно вмостилося на долоні і за мить задоволено муркотіло, то ховаючи, то випускаючи крихітні кігті. – Ти могла принести його в руках!
Не могла! – огризнулася Катя, сердито кидаючи назад у рюкзак історію. – Якби пані Шкодик побачила, що я його взяла, то не знаю, чого мені було варто боятися більше – завтрашнього уроку з історії чи сьогоднішнього побачення з мамою!
Ти що? Ти його викрала? – завмерла Агата.
А що, по-твоєму, я повинна була зробити?
Ти ж говорила, що знаєш спосіб, як дістати кота!
Так і дістала ж! – розвела руками Катя.
Я ж не думала, що ти будеш його красти! – розкрила рота Агата.
Ти ще зроби мене винною у тому, що твоїм замком швендяє привид! – ображено дорікнула дівчинка. – Я, між іншим, для тебе старалася!
Знаю... Вибач, Катю! 
 Агата миролюбно підняла правицю вгору, показуючи, що дівчинка цілковито має рацію. Вона просто дуже боялася, що хтось, ну, наприклад, пан Барський, побачить в її замку кошеня і розповість про це пані Шкодик. А Агаті не дуже-то хотілося, щоб про неї пішла слава викрадачки котів. З іншого боку – їй і не дуже-то хотілося зоставатися віч-на-віч з Воронським привидом без жодного захисту.
Це - інша справа! – кивнула Катя. Вона прийняла вибачення, хоча було видно, що її образила неналежна Агатина оцінка того, на що їй довелося піти заради здобуття цього кошеняти. – Чому ти найняла саме Барського?
Тобто? – від швидкої переміни теми Агата не зрозуміла, чого від неї хоче Катя.
Ну, чому саме він? – нетерпляче повторила дівчинка. – Що не було інших кандидатур?
Я не знаю. – знизала плечима Агата. – Я взагалі нікого і не шукала. Він сам запропонував свої послуги і я вирішила не відмовлятися. А чого тебе це так турбує?
Бо пана Барського тут не долюблюють. – пояснила Катя, скривлено позираючи на кошеня, що мирно спало. – Не знаю чи відомо тобі, але Барський декілька років тому працював у газеті „Лумізор”.
Він розповідав! – промовила Агата і жестом запросила Катю йти за нею.
Так ось... – вела далі дівчина, кидаючи погляди на стіну зі зброєю – вони якраз проходили через Залу Лицарів. – Дуже гарно, до речі. Якби це все побачила Лара, то померла б від заздрощів!
Рада, що тобі подобається! – кивнула Агата. – Та ти забула про Барського.
Так, звісно. Він, м’яко кажучи, писав дуже паскудні статті. Через це багато воронців його й досі ненавидять.
І це все? – розсміялася Агата. Увійшовши на кухню, вона схопила з шафи глибоку синю чашку і налила чаю Каті. – Він говорив, що статті були відвертими і не подобалися меровій жінці.
Не тільки їй! – обірвала її дівчинка. – Він має нахабство втикати свого носа до будь-якої справи! І навіть з самої маленької мухи може зробити слона.
Катю, у журналістів така робота! Крім того, зараз він працює у магазині і не пише жодних статей! – Агата трохи поміркувала, а тоді налила чаю і собі. – Мені він видався приємним, а ще - дуже самотнім. Можливо колись він і стояв комусь посеред дороги, але це було давно, Катю. І я більш, ніж впевнена, що він жалкує про всі ті прикрощі, що завдавав людям в минулому.
Ти - надто добра, Агато! Але не можна судити людей по собі. Якби він шкодував хоч малість, то вибачився б за той бруд, яким поливав людей! – у Каті від гніву заблищали очі, а щоки налилися червоною фарбою.
А ти б стала його слухати? – роздратовано кинула Агата. 
 Катя відкрила рота і раптом не знайшла, що заперечити.
Я б і справді його не слухала! – нарешті визнала вона. – Але і в тому цілком його вина! Бо він заслуговує на самотність.
Не будь жорстокою, Катю! – обурилася Агата. – Жодна людина не заслуговує на самотність. І взагалі... давай припинимо говорити на цю тему, бо я відчуваю, що ми посваримося, якщо іще цього не зробили!
 Вона вмовкла. Мовчала і Катя. Кошеня, що під час останньої тиради Агати перелякано вскочило на ноги, знову зручно вмощувалося.
Ти зібрала могильник? – нарешті порушила мовчанку дівчинка.
Ага! – буркнула у відповідь Агата. Потім трохи покашляла і перемінила тон на лагідніший. – Це, правда, було теж досить проблематично. Бо я відразу ледь не наскочила на сторожа, а відмовки чи правдоподібного пояснення у мене не було. Та, на щастя, все обійшлося.
Добре! – задоволено кивнула Катя. – Я принесла воду. Мама думає, що я пішла до подруги готуватися до занять. Так що у нас є приблизно години три, щоб все організувати.
То що, до роботи? – спитала Агата і підняла келих з холодним чаєм.
До роботи! – сказала Катя і підхопила свій. 
 Вони швиденько „випили” за майбутній успіх і взялися до діла. Полювання на привида виявилося досить марудною справою. Вони ходили з кімнати в кімнату. Агата розкидала понад стінами та біля дверей могильник, а Катя, в свою чергу, кропила їх святою водою. Якщо все вдасться, то привид не зможе безперешкодно рухатися по замку і проходити крізь стіни. До того ж дівчата крок за кроком обшукували замок, тим самим обмежуючи кількість кімнат, де міг перебувати привид. В результаті, повинно було залишитися лише декілька місць, де він міг би знаходитися. Що буде далі, коли привид і справді ізолюється в якомусь конкретному місці, дівчата поки що не думали. „Треба вирішувати проблеми по мірі їх надходження, - сказала Катя, коли Агата запитала її, що вони зроблять з привидом, якщо впіймають. – Можливо доведеться запросити священика!” Агата не хотіла запрошувати ніякого священика, але протестувати не стала. Навіщо було говорити про недосконалість одного плану, якщо іншого вона не мала?
 Вони обійшли приблизно пів замку, коли в них закінчилася свята вода.
І що робити далі? – розгублено запитала Агата.
А я звідки знаю... – нервово відповіла Катя. Їй уже почала набридати роль всезнайки.
Ти можеш ще десь дістати води?
Ну, можна запитати в подруг. Кажуть, що, якщо розвести святу воду звичайною, то вона теж стає освяченою. Але я не знаю чи концентрація святості впливає на привида, то ж... – Катя насупила брови, роздумуючи над варіантами.
Тільки, що б не було так, як з кошеням... – обережно попросила Агата.
Я не буду більше брати без дозволу. – запевнила дівчинка. – Як би там не було, а на сьогодні все. Я думаю, що в кімнатах, яких ми встигли обійти, тобі буде безпечно. Не геройствуй і без мене нічого не роби.
Добре! 
Проведеш мене?
А ти не хочеш чаю?
Ні! Мені час вже йти, а то мати щось запідозрить.
  Катя скинула зі свого рюкзака кошеня, якому він був явно до вподоби. Перш, ніж вийти у двір, вона боязко глянула на троянди, але пан Барський вже пішов додому, і Катя заспокоїлась.
Мені здається, що ти занадто вже до нього не справедлива. – зауважила Агата. – Подивись на троянди... Які вони стали гарні!
Твої троянди треба було всього-на-всього полити та ще обрізати зів'ялі бутони. – хмикнула Катя. – А щодо несправедливості, то я не здивуюся, якщо в завтрашньому „Лумізорі” вийде стаття під назвою „Нова власниця Воронського замку воює з шкідниками!”, яка докладно розповість, як ми виганяли привида...
Катю!
Що „Катю”? Я вже скоро тринадцять років, як Катя! А от ти - і досі дитина. Не можна ось так запросто наймати мало знайомих людей на роботу!
Закриємо цю тему. Добре? – знову розсердилася Агата.
Як хочеш. – махнула рукою дівчина. – До побачення!
Бувай. І ще раз дякую. – Агата постояла деякий час біля дверей, проводжаючи Катю поглядом. 
Я завтра загляну, щоб подивитися, як твої справи! – крикнула та, зникаючи за муром.
 Знову Агата залишилася сама. 
 Пішовши на кухню, вона спробувала добути з холодильника щось таке, що не потребувало готування. Врешті-решт, зупинилася на великому шматку ковбаси та дістала ще пачку якогось солоного печива. „Треба терміново навчитися готувати, бо так і до голодної смерті недовго!” – сумно подумала вона, поївши, а потім зітхнула і пішла спати.
 Вперше Агата ночувала не на вежі. На це було декілька причин. По-перше, вони з Катею до веж не дісталися. По-друге, настав перший день жовтня, і хоч троянди продовжували квітнути, а на деревах перед замком не було ще жодного жовтого листочка, ночі почали холоднішати. Чи то через втому, чи то від приємного відчуття безпеки, Агата міцно заснула під муркотіння кошеняти, яке дрімало на сусідній подушці.
 Коли вона прокинулася, пан Барський уже працював над ставком. Хоч Агаті здавалося, що вода в ньому і так чиста, Лев Платонович запевнив, що насправді на дні багато мулу, який потрібно вичистити. Залишивши справу професіоналу, Агата побігла в місто. Потрібно було купити якийсь котячий корм, бо вона й уявлення не мала, чим годувати свого маленького друга. Щоправда, Агаті здалося, що кіт не вертав носа і від молока, яким вона поїла його вранці, та все ж над цим питанням слід подумати детальніше. Якщо вона не може сама собі щось приготувати, то це не означає, що і інші живі мешканці замку повинні страждати через це.
 Ще Агата на декілька хвилин забігла до „Об їдок” привітатися з Лізою. Але в кафе було стільки клієнтів, що не було навіть де присісти, тому вона пішла, домовившись з подругою, що заскочить до Токарських ввечері. 
 Повернувшись до замку, Агата застала на порозі шибеницьку трійцю у повному складі. Тім з розумним виглядом вивчав свої кросівки, Дімка жував якусь травину, а Назар з насупленим виразом обличчя спостерігав, як пан Барський шарудів у ставку великим гаком і витягав з нього пліснюваті водорості.
 Побачивши Агату, Лев Платонович перервав свою роботу і помахав їй гаком. Агата посміхнулася у відповідь і пішла до хлопців.
Привіт. Я так рано на вас не чекала. - пояснила вона свою відсутність.
Що він тут робить? – кинув Назар, навіть не привітавшись.
 „Зрозуміло, - важко зітхнула Агата, - доведеться знову захищати пана Барського!”
Він на мене працює. І якщо ти хочеш сказати, що він - негідник, то можеш себе не втомлювати – я знаю це від Каті, і, все-одно, не збираюсь звільняти його. - Агата говорила впевнено і твердо.
 Назар пильно подивився на неї, а тоді байдуже знизав плечима:
Твої проблеми!
Ми хочемо побродити замком. Ти не проти? – спитав Тім, відриваючи погляд від кросівок.
Звісно, ні. – кивнула Агата. – Тільки в мене прохання...
Давай! – глянув на неї Назар.
Якщо ви ще знайдете якісь важелі, то обов’язково покличете мене.
Якщо ти не будеш геройствувати! – тут же поставив умову Назар.
Добре! – посміхнулася Агата. 
 Хлопці пішли до Зали Лицарів. Першим в їхньому списку занять на сьогодні була примірка обладунків. Дімка притяг з дому цифрову фотокамеру, намірюючись зафіксувати все до найменших деталей – треба ж було потім похизуватися перед однокласниками. Агата попросила, щоб хлопці поводилися обережно і не поранилися. Вона всерйоз не вірила, що справа закінчиться тільки обладунками. Що це за хлопці, яким не захочеться потримати в руках мечі?
 Сама ж Агата пішла до бібліотеки. Повертівши в руках „Сказання про Анну”, вона закинула його на етажерку. Сьогодні ця книга вже не здавалася їй особливою. Порившись на етажерках ще з годину і, не знайшовши нічого вартого уваги, Агата вже було хотіла піти наглянути на хлопців, як їй під очі потрапила здорова кіпа пожовтілих газет. Вона злізла з невисокої драбинки, на якій в той час стояла, закладаючи книги назад на верхні полиці, і нахилилася над підшивками. 
 Це були номери „Лумізора” приблизно двадцяти п’ятирічної давності. Перелиставши декілька номерів за липень тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року, Агата натрапила на кілька статей обведених синім олівцем. Взявши до рук одну з помічених газет, вона уважно оглянула портрет немолодого чоловіка з посивілим волоссям. Він стомлено посміхався з першої сторінки „Лумізора”, а під його фотографією жирним шрифтом красувався заголовок „Кровожерний вбивця знову страхає мирних жителів. Куди дивиться влада?”
 Ще раз подивившись на чоловіка, що нічим не нагадував „кровожерного вбивцю”, Агата прочитала невелику виноску на першій сторінці: „Марко Крихта, засуджений за п’ять звірячих вбивств до довічного перебування за гратами Гімської в'язниці, п’ятого липня втік з місця свого ув’язнення. Як вдалося пройти через охорону і зникнути непоміченим з в'язниці, яка, за запевненнями її начальника Олексія Майського, є однією з найкращих  в нашій країні? Хто і навіщо допоміг Марку Крихті? Читайте ексклюзивний репортаж від Лева Барського на сьомій сторінці.”
 Агата швиденько знайшла сьому сторінку, але стаття розчарувала її. Катя говорила правду, - нічого конкретного Барський не писав, але це не заважало статті красуватися красномовними епітетами на адресу всіх, хто міг мати хоч якесь відношення до втечі.
 Наступний номер теж не минав цієї теми, але в ньому викладалися припущення, що небезпечний злочинець може мати прихисток у когось із своїх воронських друзів. Одним оком проглянувши статі, в яких безстрашний Лев Барський намагався самотужки взяти вбивцю, Агата натрапила на шокуючий заголовок :
          „Влада Ворона нарешті взялася за пошуки вбивці!
  П’ятнадцятого липня був проведений обшук в будинку Б.Н.Токарського. Під час рейду було виявлено безліч доказів, що в цьому будинку переховувався відомий злочинець Марко Крихта. Борис Назарович Токарський не тільки не заперечив, а навпаки – зізнався у своїй допомозі кровожерному вбивці, і зараз затриманий і звинувачений у спільництві. Хочу зазначити, що обшуку в будинку Токарського з невідомих причин противився дільничний міліціонер Й.Виноградов. Хто може гарантувати, що Б. Токарський – єдиний спільник кровожерного вбивці?”  
 Бридота! Агаті не потрібно було читати кінець статті, щоб дізнатися, як розвивалися події далі. Вона все знала зі слів пані Токарської. Марко Крихта виявився невинним і Борис Токарський зробив правильно!
 Вона ще раз оглянула підшивки і трохи заспокоїлася. Зрештою, Барський робив свою роботу, і Агата повинна була визнати, що, як журналіст, він показав себе справжнім професіоналом. Певно, вона так рознервувалася тільки через те, що стаття стосувалася пана Токарського. Крім того, Лев Платонович не обманював Агату, навпаки – він відразу розповів про свою професію. Поміркувавши ще трохи, вона вирішила забути про ці статті. Зрештою, кожна людина може помилятися, а за свою помилку Лев Барський заплатив своїм звільненням з газети і багаторічною самотністю. Агату зацікавило інше – наскільки вона знала, то в останні кілька десятиріч у Воронському замку ніхто не жив. То хто ж зібрав ці вирізки? І чому цей хтось так цікавився Марком Крихтою? Відповіді на це не було.
 Думаючи про пана Барського, Агата відклала газети і пішла подивитися, чим займаються хлопці. Ще йдучи Вітальною Залою, вона почула голосне хихотіння. Назар Токарський надягнув на себе сріблясту кольчугу, що досягала йому колін і гонився Залою Лицарів, вимахуючи тонким мечем, оздобленим великим червоним рубіном.
Захищайтеся від Назара Безстрашного! Втікайте, жалюгідні боягузи! – викрикував він, а Дімка час від часу клацав його фотоапаратом. 
 Тім сидів на помості біля одного з Лицарів і вертів у руках арбалет.
Якщо ти вирішив з цим іти на щітку, то спочатку варто навчитися ним користуватися! – крикнув йому Назар і вони з Дімою голосно розсміялися.
А я кажу, що бачив її! – схопився на ноги Тім і відкинув арбалет. – Якби ви не пороззявляли роти, коли сюди увійшли, то теж би встигли її побачити...
Що тут відбувається? – злякано спитала Агата. Якщо вона все правильно почула, то...
Нічого! – гиготів Назар. – Просто Тім схибнувся! 
Ага! – кивнув Дімка. – Він говорить, що, коли ми зайшли тут замітала щітка!
Сама!
Без людини!
Так і було! – ображено крикнув Тім, та коли хлопці знову захихотіли, повернувся до Агати, - Вона справді підмітала. Та що там підмітала! Драїла підлогу ось там, в кінці коридору. Вона відразу нас не помітила, а коли побачила, що я на неї дивлюся, втекла геть! Я її впізнав. Це була та сама щітка, яку ми позавчора відремонтували!
Ви нічого не бачили? – суворо запитала Агата в Назара з Дімою.
Ні, леді! – одночасно відповіли вони і знову пирснули зі сміху.
Вони й не могли нічого бачити! – у Тіми від образи на очах аж сльози виступили. – Вони дивилися в зовсім інший бік, а я так здивувався, що закляк і не міг нічого сказати!
Годі, Тимофію! – Назар підійшов до нього і постукав по плечу. – Посміялися і досить!
Це ви посміялися! А я кажу правду! – відштовхнув його Тім.
Тімка! Ми ж вирішили, ніколи не шуткувати один з одним! – дорікнув йому Діма.
 Тім відвернувся, знову сів біля обладунків, і взяв у руки кинутий арбалет:
Я не хочу з вами розмовляти! – кинув він глухо.
Справи! – здивовано переглянулися між собою Назар з Дімою.
 Агата закусила губи. Що вона могла зробити? 
А вам не здається, що ви сваритеся через дурницю? – спитала вона, намагаючись придумати, як їх помирити.
Це - не дурниця, якщо твої друзі тобі не вірять! – буркнув Тім, не повертаючи голови.
Звісно, не дурниці, якщо твій друг нахабно бреше просто в очі та ще й ображається, що йому не вірять! – зло крикнув на нього Діма.
Все! З мене досить! – Тім підвівся і арбалет впав йому під ноги. – Я іду звідси! І не хочу знатися з вами, аж доки ви не попросите в мене пробачення!
Не діждешся, брехун! – відповів йому Назар і впер кулаки в боки.
Хлопці, ну навіщо ж так? – розпачливо вигукнула Агата. – Тіме, не йди!
 Але той навіть вухом не повів. 
Нехай іде! – крикнув йому вслід Токарський-молодший.
Назаре! – тупнула ногою Агата.
Що „Назаре”? А чого він бреше?
А може він каже правду? – мозок Агати напружено працював. – Ви ж самі чули про Воронського привида! Що, як це - його витівки?
Не сміши! Ніяких привидів не існує! – заперечив Назар.
Еге ж! – піддакнув Діма. – А, якщо Тімці хочеться погратися, то нехай робить це без нас!
Але ж ви - друзі! – кинула останній аргумент Агата.
Думаю, уже ні! – відрізав Назар. – Гаразд, Гаті. Я розумію, що тобі прикро через сварку. Тому ми, мабуть, зайдемо... післязавтра!
Хлопці! -  тільки розвела їм услід руками Агата.
 Вона була настільки засмучена, що навіть не відразу згадала про домовленість зустрітися з Лізою. Та настрою кудись іти не було. Просто жахливо, що через неї посварилися такі друзі, а ще жахливіше, що вона не знала, як їх помирити. 
 Наступного дня Агата підловила Лізу по дорозі на роботу. Вона вже облишила всі спроби приготувати щось їстівне, тому вирішила поснідати в кафе. 
Савет! Зачекай! – крикнула вона, коли подруга вийшла з дворика.
Ой, Агато! Я тебе не помітила. – злякано підскочила Ліза.
Ти вибач, що я вчора не зайшла! Справи були. – пояснила Агата, сподіваючись, що подруга не стане вимагати подробиць.
Нічого страшного, Гаті. Ти до міста?
Ага!
Тоді ходімо?!
 Агата зрівнялася з подругою і вони поволі пішли. До зміни Лізи залишалося близько години, тож вони могли не поспішати.
Може й краще, що тебе вчора не було. – тихо зауважила Савет, як тільки вони відійшли подалі від будинку Токарських.
Щось сталося? – захвилювалася Агата.
Ой, Гаті! Не знаю, як тобі пояснити, щоб ти зрозуміла? – задумалася подруга.
Як відчуваєш – так і поясни! – порадила Агата.
Ми вчора поговорили... – сказала Ліза і посміхнулася. – Про тата поговорили!
Агата полегшено зітхнула.
Ми ніколи не говорили про це, хоч всі хотіли. Смерть тата була для нас великим потрясінням. А тут ще й ТАКА смерть!
Я розумію, Савет!
Важко було пережити таке! І ми робили це, як могли. Роман заглибився у свою роботу, Катя - в навчання, а Назар поводився просто нестерпно. Мама окрім Аліси взагалі нікого не бачила... – голос у Лізи здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки. – Я її не звинувачую. Вона – хороша мати, просто Аліса стала для неї втіленням спогадів про тата, а вона не могла так просто змиритися з його втратою. Ми всі не могли. Я декілька разів намагалася поговорити про тата. Агато... У мене не вистачало сил дивитися, як ми поступово віддаляємося одне від одного. А ми ж сім'я! Так не мало бути!
 Агата взяла руку Лізи у свою. Вона не знала, як іще можна виразити свою підтримку. Подруга міцно її стиснула.
І це було не так вже й боляче! Ну, говорити про тата!.. Я думала, що ми не готові. А вчора, під час вечері, мама нам розповіла, як вони познайомилися. Ми всі чули історію, як мамине кошеня забралося на дерево, а перехожий хлопчик допоміг його звідти зняти. Ми всі знали, що саме з цього випадку почалася їхня дружба, але, все-одно, слухали ніби вперше. А потім Роман згадав, як вони щонеділі їздили на риболовлю за сім кілометрів до річки Ялі. Як їм було весело, хоч вони рідко поверталися з рибою! Як він любив, коли тато будив його рано вранці, і цілу дорогу розповідав цікаві історії, не даючи йому заснути. А Назар сказав, що луки, які тато робив для нього, завжди були найкращими і йому заздрили всі хлопці. А ще тато завжди грав з ним у футбол! Змайстрував йому хатинку на дереві! З дня татової смерті Назар жодного разу не наважувався до неї залізти! Катя згадала, що він завжди цікавився її навчанням і діставав для неї неймовірно-цікаві книги!.. І я!.. Я, Агато! Я пам’ятаю, як він схилявся наді мною, бажаючи доброї ночі! Як привів мене вперше до школи! Як вчив мене танцювати і називав мене „ маленькою принцесою”! Ой, Гаті, я все пам’ятаю!
 Плечі Лізи затряслися і вона розплакалася. Агата поривчасто обняла її.
Це - добре, Савет! Це - добре! – шепотіла вона, намагаючись її заспокоїти. – Ти і не повинна забувати! Твій тато не заслуговує забуття! Я впевнена, що він спостерігає за вами всіма і пишається вашими здобутками!
Мама теж так сказала! – посміхнулася Ліза і витерла сльози. – А ще вона сказала, що це ти відкрила їй очі!
Я... – Агаті стало ніяково. – Ну, я тільки хотіла...
Ми всі тобі дуже вдячні. – Ліза ще раз обняла її. – Ти повернула нам пам'ять про тата. А самі ми б напевно ніколи не наважилися це зробити!
Неправда, Савет! Твоя мама - мудра жінка і дуже вас всіх любить. Вона обов’язково поговорила б з вами... Просто я її трошки підштовхнула!
Якби там не було, а я так рада, що ти переїхала сюди! 
Я теж дуже рада. У мене вперше в житті з'явилися друзі! – зізналася Агата.
Матиму за честь бути твоїм другом, Агато Кровська! – урочисто сказала Ліза.
А я - твоїм, Єлизавето Токарська! – відповіла їй Агата і вони обидві розсміялися.
 Увійшовши до кафе, Ліза кинулася перевдягатися. Висока і тучна пані Головей виглянула з кухні і невдоволено привіталася – вони спізнилися і їй довелося обслуговувати перших відвідувачів, хоч до її обов’язків належало тільки готувати. Ліза відразу попросила пробачення, та пані Головей ще деякий час щось невдоволено бурмотіла собі під носа.
 Агата замовила собі тости з варенням і велику порцію шоколадного морозива.
До речі, Катя сказала, що в тебе гидотний чай! – сказала Ліза, принісши замовлене.
Не може бути?!! – прикрила рукою рота Агата. – Я поїла ним пана Барського і він його хвалив.
Ще й як може! – запевнила її Ліза. – А Барський, певно, не хотів тебе образити. Мама запропонувала, щоб ти ходила їсти до нас.
Ти що, Савет? Готувати я звичайно не вмію, але і об'їдати вас не можу!
Агато, ти нікого не об’їдатимеш. В будь-якому випадку, якщо ти відмовишся, то мама змусить Назара носити тобі їжу. Вона місця собі не знаходитиме, якщо думатиме, що ти голодуєш!
Я не голодую! – заперечила Агата і хвилю подумала. – Думаю, іноді я зможу заходити на вечерю... Зрідка!
Добре – зрідка! – засміялася Ліза і побігла обслуговувати клієнтів.
 Агата з задоволенням їла хрусткі тости і думала, як добре складається життя. Нехай в неї в замку блукає привид, нехай ще треба подумати, як помирити шибеницьку трійцю, - але життя вирувало. Сталося стільки подій, скільки з Агатою не траплялося за все її життя в Монкар. Цікаво, чому в’язницю назвали так, ніби якусь французьку вулицю? Агата щасливо посміхнулася. Вона вже могла спокійніше реагувати на болючу тему - страхи поволі її відпускали. Хтозна, може вже скоро настане час, коли вона уві сні більше не побачить холодних сірих стін?!!
 Агата пробула на роботі разом з Лізою пів дня – це все ж краще ніж нидіти вдома. До того ж Дімка з Назаром мають прийти тільки завтра! О третій зміна Савет закінчилася, але їм довелося трохи іще почекати, бо Клавка десь затримувалася. Просто зорепад спізнень!
Нарешті! – зітхнула полегшено Ліза, коли дзенькнув вхідний дзвіночок і на порозі виникла розпашіла Клавдія. – Чого це ти так сяєш?
Ну... - дівчина почервоніла ще більше і боязко озирнулася. За рогом сусіднього будинку зникла постать Морського.
Все зрозуміло! – махнула на неї Ліза і розсміялася.
Він тільки трохи мене провів! 
Ой, Клавко! Тобі немає чого виправдовуватися! Даня – хороший хлопець. Твої батьки вже в курсі ваших стосунків?
Ти що, Савет?! Я ж тільки кілька тижнів з ним зустрічаюся!
А чого тягти? Чого тягти? – природно здивувалася Ліза, а потім додала суворо, – Чи може в нього не серйозні наміри?           
Ну, я... Певно що... – почала затинатися дівчина.
Та ти не зважай на неї! – засміялася Агата. – Вона ж навмисне так говорить, бо знає, що ти будеш нервувати!
А ти не видавай мене! – посварилася пальцем Ліза. – І мотиви у мене самі благородні. Як вона буде говорити з батьками, якщо соромиться з'явитися з Данею навіть перед нами?
А ось і не соромлюся! – швидко заперечила Клава. – Післязавтра у мене день народження і я влаштовую невелику гулянку в „Об’їдках”. Господар дозволив! Так що запрошую вас на шосту вечора. Не запізнюйтеся!
У тебе день народження? Чого ж ти мовчала? – сплеснула руками Ліза.
День народження у мене тільки в неділю. І я не мовчу, а запрошую вас!
Гаразд-гаразд! Не сердься! Ми прийдемо. Правда, Гаті?
Ага! – тільки й кивнула Агата. Її ще ніколи не запрошували на іменини і вона уявлення не мала, що потрібно робити... „Треба купити подарунок!” – згадала вона і повернулася до Клави. - Що ти хочеш отримати?
Агато! Не будь нудною! – насупилася Ліза. – Ми зробимо Клаві сюрприз! І нехай вона тільки спробує заїкнутися, що він їй не подобається!
Він мені обов’язково сподобається, - впевнено промовила Клавдія. – Я цілком довіряю вашому смаку.
Ну, і добре! – кивнула Ліза. – Тоді до завтра! 
Бувайте! Тільки обов’язково прийдіть на день народження!
Прийдемо! – запевнила її Ліза і вони вийшли з кафе.
 У зв’язку з щойно виникнувшими обставинами, було вирішено пробігтися магазинами і пошукати якийсь подарунок для Клавдії. Не маючи жодного уявлення, що треба дарувати на двадцятиліття, Агата поклалася у всьому на Савет. В результаті вони купили у „Водолазах” чорний шкіряний костюм, а у „Взуттєвому світі Дощика” підібрали пару чорних чобіт на високій платформі. Ліза запевнила, що Морський, коли звичайно удостоїться честі побачити Клавку в такому вигляді, буде у захваті. Потім дівчата вирішили докупити по ще одному подарунку. Заскочили до „Дрібниць”, де Ліза придбала набір по догляду за волоссям, куди входив шампунь, кондиціонер, бальзам-ополіскувач та лак з пінкою. Агата зупинила свій вибір на невеликій нічній лампі у вигляді сяючого янголятка. Залишившись задоволеними своїми покупками, вони розійшлися по домівкам.
 Під вечір її провідав пан Барський. І, хоч Агаті було трохи ніяково, через прочитані нею статті, в цілому вона відмітила, що її ставлення до Лева Платоновича не змінилося. Він приніс з собою пирога і вони цілий вечір просиділи за чаєм. Агата помітила, що останнім часом він виглядає ще самотнішим, ніж будь-коли... А може це тільки здавалось?
 Від привида не було ніяких звісток.
 
 Весь суботній ранок Агата провела в думках, що ж одягнути на День Народження? Судячи з усього, це буде закрита вечірка. І, хоч Агаті дуже лестило, що її запросили, вона вже почала думати, що краще б Клава цього не робила. Трохи поміркувавши, Агата все ж дійшла до висновку, що, якщо вона справді хоче жити нормальним життям, як і всі інші люди, то повинна вряди-годи виходити в місто чи до парку. На танці, врешті-решт! Вона, все ж таки, - вісімнадцятилітня дівчина! Яка, до речі, не вміє танцювати, не користується косметикою, і ще жодного разу не ходила на побачення з хлопцями! Агата з жахом подивилася на себе в дзеркало – її засміють! Ліза говорила, що Лара Тупілка теж там буде. А це означало, що поруч з Ларою, вона виглядатиме, як городнє пугало! Агата подумала, що залишитися ніким непоміченою було б для неї найкращим варіантом, але, зважаючи на те, що вона була новиною номер один, мріяти про це було б великою дурницею! І кожна жива душа на вечірці помітить, що Агата геть несвідома в моді. Це буде просто жах!
 Роздуми перебив стукіт в двері. Кинувши ще раз благальний погляд на шафу з одягом, ніби вона могла якось допомогти, але не хотіла, Агата пішла відкривати.
Привіт! – на порозі стояла шибеницька трійця у повному складі.
Хлопці? Ви всі тут? Я така рада! – дійсно зраділа вона. Через всі ці переживання з приводу дня народження Клави вона геть забула, що хлопці через неї посварилися. 
І ми раді, що ти рада! – кинув Назар. У нього був незвично серйозний вигляд. – Нам треба поговорити, Агато!
Звісно, заходьте! – вона провела їх на кухню, витягла з холодильника залишки пирога, котрого вчора звечора приніс пан Барський, та декілька пакетів з соком. З чаєм вона вирішила не ризикувати.
Агато, ми тут поговорили... – почав було Назар, але потім швиденько обернувся і подивився на хлопців, немов шукаючи підтримки. Ті припинили наминати пиріг і прийняли серйозний вигляд, очікуючи, що він скаже далі. – Так от, ми поговорили і вирішили, що Тім аж ніяк не може говорити неправду...
 Назар пильно подивився на Агату, намагаючись здогадатися чи вона зрозуміла, куди він хилить. Агата не розуміла! Тобто вона знала на всі сто, що Тімка говорить правду, але, як до цього висновку дійшли Назар з Дімкою, - залишалося загадкою.
Ми прийняли до уваги всі роки нашої дружби і всі сумнівні випадки, - почав пояснювати далі Назар, - І прийшли до висновку, що Тім раніше нам ніколи не брехав.
А зважаючи на те, що він в останні дні не хворів і йому не могло привидітися, значить – це правда! – закінчив за нього Дімка.
Ага! – тільки доповнив Тім.
Я рада, що ви довіряєте одне одному, як і раніше! – запевнила їх Агата. Вона й далі не розуміла на що хлопці натякають, а тому стала трохи нервувати.
Ми теж раді, що помирилися, але зараз річ не про це...
А про що? – Агата намагалася говорити безтурботно, але Назар став ще серйозніший.
Гаті, якщо Тім каже правду...
А так воно і є! – вставив Дімка і енергійно закивав головою, немов він з самого початку не піддавав це твердження жодним сумнівам.
А так і є... – повторив за ним Назар. – То це означає, що в твоєму замку щітка прибирає самостійно!
 На обличчі Агати певно відобразився переляк. Що робити? Що сказати? Її мозок напружено працював, намагаючись знайти вихід. Хлопці пильно спостерігали за нею.
Отже, ми - праві! – нарешті підвів підсумок Назар. Певно, побачив на обличчі Агати те, що і очікував.
Що?.. Що ти хочеш сказати цим? – у неї пересохло у роті.
Було б набагато краще, якби ти відразу нам розповіла. – промовив Дімка і попив соку просто з пакету.
Так! – погодився з ним Тім. – Ми б могли тобі допомогти...
Допомогти мені? – Агата вже геть нічого не розуміла.
Саме так. – кивнув Назар. – Звичайно, може ми і справляємо вигляд занадто несерйозних, але ми ніколи б не сміялися над тобою, Агато! Якби ти з самого початку була з нами чесною, тобі було б набагато легше!
 Усередині похололо. Як їм вдалося про все дізнатися?
- Ми відразу помітили, що ти - занадто дивна! – промовив Тімка. – А ще історія з тим кілком!
- А я бачив, як Катя брала з дому святу воду! – зауважив Назар.
- А ще оте зілля, що ти порозкидала по всьому замку! – додав Дімка.
 „Ну, все! Мені кінець!” – подумала Агата.
Чому ти відразу нам не сказала, що тебе допікає Воронський привид?!!
 Ця фраза, кинута Назаром, була настільки несподіваною, що вона лише розкрила рота. 
Немає потреби заперечувати це, Агато! – спокійно продовжив Назар, немов вони розмовляли про щось буденне і не варте уваги. – Після того, як Тім на власні очі побачив, на що здатна та мара, ми все зрозуміли.
 Вони повірили, що у всьому винен привид! Агата ледь не підстрибнула від радості.
Я просто не хотіла, щоб ви цим переймалися! – вона нарешті спромоглася видавити фразу.
Ну, і дарма! Ми б могли самі нарвати могильник. – знизав плечима Дімка.
Я вам так вдячна, хлопці! – розсміялася Агата. – Але я вже сама впоралася! Крім того, зізнаюсь, розповісти про це було боязко. Навряд чи б ви мені повірили.
Ага! А Каті ти не побоялася все розповісти! – дорікнув Назар.
Не ображайся! Я просто не знала, в кого попросити допомоги.
Сподіваюсь, більше таких питань не виникне?
Не виникне! – запевнила його Агата.
Отже, друзі? – Назар вимовив це урочисто і витягнув перед собою кулак.
Друзі! – хором промовили Дімка з Тімкою і поклали свої кулаки на його.
Друзі. – повторила щасливо Агата.
 І вони дружньо накинулися на пиріг.
 Пізніше Дімка запропонував побродити замком. Вони, бачте, оглянули надто мало! Агаті це не сподобалось – десь все-таки ховався привид. Та хлопці були дуже наполегливими і запевняли, що потойбічна мара не наважиться постати перед очима серед білого дня, тож боятися нічого. Врешті Агата пристала на їхні вмовляння, але залишати їх на самоті більше не захотіло. Їй вистачило і минулого випадку, коли Тім запримітив щітку! Хлопців присутність власниці замку не надто обтяжувала, тож вони з захватом кинулися вивчати дощатий місток. 
 Агата привела важіль в дію, але пройтися ним вдруге не наважилася. Тай хлопці, будучи переконаними в її страху висоти, відразу вказали їй на внутрішній дворик. Агата й сама не проти була навідатися туди. Біда тільки, що і досі жодні з чотирьох дверцят, котрі вели до двора, виявлені не були. Допомогти зголосився Назар. І, доки Дімка з Тімкою, уважно оглядали дощатий місток, він разом з Агатою спустився вниз.  
 Знайти двері виявилося не так-то просто. Агата декілька разів ходила з Замкової Галереї і назад, до Вітальної Зали, та ні вона, ні Назар ніяк не могли помітити ані найменшого натяку на прохід. Та врешті вони звернули в маленький коридорчик з боку Галереї. Повітря в ньому було затхле і важке, і освітлювали його тільки два невеликих світильника. В кінці коридорчика знаходилися потрібні дверцята, які Агата і відкрила. 
  Місток знаходився на висоті, що могла б приблизно сягати трьохповерхового будинку! Це було ще вище, ніж вона пам’ятала!
Ого! – присвиснув і Назар.
 Але його більше цікавила конструкція рухомого містка. Він зацікавлено обмацував гладенькі цеглини і намагався зрозуміти, що змушує їх рухатися. Ніякого, помітного очам, механізму він виявити не міг.
 Агата запримітила, що дворик виглядав трішки закинутим, і подумала, що і тут не завадить вміла рука Лева Платоновича.
 Дімка з Тімкою видерлися на середину містка і зацікавлено перемовлялися з Назаром. Аж тут сталося зовсім несподіване! На місток з боку південної вежі вийшла щітка! Вона чеберяла, неспішно змітаючи пилюку зі свого шляху. 
 Агата відкрила рота і зойкнула. Щітка завмерла. В ту ж мить на шурхіт повернувся Тім. Його очі округлилися і хлопець перелякано відскочив. Та місток – зовсім не місце для стрибків. Тімчина нога зісковзнула і він, боляче стукнувшись в дошки обличчям, полетів вниз!
  Кілька секунд пронеслися перед очима Агати ніби в уповільненому темпі. Тім стрімко летить з містка... Дімка, почувши його окрик, намагається схопити Тімку за руку...Та висковзує у нього з долонь і він вже не може допомогти другові...  Далі все відбувається так швидко, що обдумувати будь-які дії просто немає часу!
Замри! – голосно крикнула Агата і викинула руки вгору. 
 З долонь тут же вирвався сніп сліпучих білих цяток. Вони кулею шугонули до Тімки і миттю окутали його.
   Хлопець повис просто в повітрі! На половині шляху до землі!
Ого! – тупо хмикнув Назар і завмер з розкритим ротом.
  Діма ліг на міст і звісив голову вниз, щоб побачити, що відбувається... Через мить він теж оторопіло вирячив очі.
Я... я що... помер? – хрипло спитав Тім, безглуздим поглядом дивлячись на білі цятки, що продовжували кружляти навколо нього.
  „Тільки б не впустити! Тільки б не впустити!” – молилася про себе Агата. Їй стало важко дихати, вона ледь стояла на ногах, але руки не опускала.
Як ти це робиш? – ошелешено прошепотів Назар, позираючи то на неї, то на Тімку.
Вона просто тримає його в повітрі! – істерично вигукнув Дімка.
Я вже помер! Так? – ще раз злякано перепитав Тім, котрий не міг інакше пояснити, чого це він висить у повітрі в оточенні маленьких вогників.
  Агата відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона ніколи не тримала людину в повітрі, тому й гадки не мала на скільки вистачить сил. На секунду вона відвела руки і Тім різко шугонув вниз.
Ні! –скрикнула Агата і випустила ще один сніп білих цяток. 
 Це вивело Назара зі ступору. Він почав осмислювати те, що відбувається.
Дімко, негайно спускайся сюди! – йому довелося двічі повторювати свій наказ, аби друг зміг відірвати свій погляд від Тіми і повернутися до них.
Я не знаю, як ти це робиш, Агато, але постарайся його не впустити! – попросив Назар обережно.
Я... я не витримаю довго... – прошепотіла вона у відповідь. Піт градом котився по її обличчі і вона вже майже нічого не бачила перед собою. 
А ти... – Назар нервово ковтнув. - Ти можеш його опустити? Повільно?
  Агата не знала чи може. Вона відчувала страшенну слабкість, нестерпно хотілося спати. Лише неймовірним зусиллям волі вона змушувала себе дивитися на Тімку.
Я спробую...
 Агата навіть не думала, що буде, якщо у неї не вийде. Зосередивши всю увагу на переміщенні Тіми, вона глибоко вдихнула і повільно опустила руки на декілька сантиметрів. Білі цятки опустили хлопця приблизно на метрів зо два.
Виходить! – почула вона вигук Назара за спиною. – У тебе виходить!
  Зібравши останні сили, Агата повільно поставила Тимофія на землю. Останнім, що вона запам’ятала, було те, як його ноги повільно сповзають на зелену траву... 
 Далі очі заслала темрява! 
 Коли Агата прийшла до тями, то виявила, що лежить на одній з кованих лавочок внутрішнього дворика. Сонце яскраво било в очі, а голова, здається, була налита свинцем. Рук і ніг вона просто не відчувала. Ніколи в житті Агаті ще не було так погано!
Ти як? – почула вона тихий Назарів голос.
  Зусиллям волі Агата примусила себе подивитися на хлопців. Вони стояли кругом неї з явним виразом страху на обличчі. Тім притискав рукав рубашки до розбитого закривавленого носа і час від часу позирав на себе, мов все ще очікував побачити палаючі цятки. Ковтнувши слину, Агата спромоглася на запитання:  
Я що... знепритомніла?
Так, – кивнув головою Назар, уважно дивлячись на неї. Судячи з усього, її станом він залишився задоволений. – Як ти це зробила?
Зробила „що”? 
 Агата раптом подумала, що насправді цього могло і не бути – Тім не падав, а вона... Їй просто стало погано, коли вона подивилася вгору! А все це привиділося їй... внаслідок втрати свідомості!
Гаті... Ми все бачили. – прошепотів Назар, розбиваючи в порох її слабку надію. 
 Діма нервово покусував губи, а Тім все ще не міг зрозуміти, що сталося.
Я... я не знаю, що сказати... – відповіла вона. Її голос задрижав. Агата почала уявляти, чим все це може обернутися для неї. 
А ти розкажи все як є... – порадив Назар. Хлопці насторожено дивилися на неї. 
  І Агата раптом розплакалася. 
  Вона тільки-но почала налагоджувати своє життя. Чому все повинно так швидко закінчитися? Вона почала звикати до цього тихого містечка, замку з привидом, Токарських... до себе нової! Що їй робити зараз, коли її справжнє обличчя викрито? Як пояснити трьом п’ятнадцятирічним підліткам те, що вона сама зрозуміти не може? Що буде з нею, якщо вони не приймуть її такою, як вона є насправді?
  Агата плакала дуже довго, але хлопці не пішли. Вони дивилися на її сльози і незворушно чекали її слів.
  „А хай воно..!” – подумки вилаялася Агата. Невже може бути гірше, ніж є? Чи варто переживати через те, що її можуть не прийняти? Якщо не розповісти все, вона ніколи не дізнається, як інші до неї ставляться насправді! Якщо Назар, Дмитро і Тимофій - їй справді друзі, - вони зрозуміють і підтримають! А якщо ж все буде навпаки... то чи варто мати їй таких друзів?!! Потрібно бути чесною і дійсно „розказати все – як є”!
  Агата витерла сльози і твердо промовила:
Я – чародійка... А те, що ви тільки-но бачили, - магія!
 Всі троє прикусили губи.
Нам не до жартів! – врешті сердито промовив Назар. Але впевненості в його голосі не відчувалося.
А хто сказав, що я жартую? – вороже кинула Агата.
Так не буває... – знизав плечима Дімка.
Тоді може у вас є інакше пояснення того, як Тім таким чудесним способом злетів з містка?
Мені здалось... – почав було сам потерпілий, але вмовк і фрази не закінчив. 
Всім трьом? – наголосила на своєму Агата.
Так не буває! – ще раз повторив Діма.
Я – не людина. – відчеканюючи кожне слово, пояснювала Агата. – Я – чарівник! Мої батьки теж чарівники. Як і всі в нашому роді! Це – ніякі не вигадки і не жарти! Просто люди багато чого не знають... 
А ти розкажи! – примружив очі Назар, ховаючи руки в кишенях штанів.
 Агата уважно подивилася на всіх трьох. Вона не мала права. Чарівникам заборонено розповідати людям про магічний світ! Та, що їй залишалося робити? Хлопці все бачили! Агата повинна розповісти правду, бо інакше вони вигадають свою версію і, хто зна, чи прийнятною для неї вона буде?
Добре! – врешті кивнула Агата.