Токарські

Агату розбудив чийсь лемент. 
  Прокидатися не хотілося, бо ж не кожну ніч сниться чудовий сон про подарований замок! А ще Агата уві сні познайомилася з чудесною дівчиною на ім'я Ліза. 
 Голосний крик відганяв сон начисто і, аби затримати його ще хоч на хвилю, Агата накрила голову подушкою. Та крик пролунав знову! 
 Це було досить дивно, бо зазвичай у Монкар панує тиша... 
Агато? Гаті! Ти іще жива? – не вгавав голос. 
  Агата різко відкинула подушку  - вона лежала на вежі! Швиденько схопившись на ноги, Агата кинулася до пристінку і тут же гепнулася на підлогу, перечепившись ногами за ковдру. Виплутавшись з ковдри, вона підбігла до краю вежі і перевісилася через стіну між її зубцями. Затамувавши подих, глянула вниз – перед замком стояла Ліза!
Це - не сон! – верескнула Агата. І вискочила на стіну, - Савет, це - не сон!!!
Господи! Ти що, здуріла? – крикнула Ліза, хапаючись за серце. – Ану, негайно звідти злізь!
Це - не сон! – не звертаючи на її крики, підстрибнула на одній нозі Агата, схрестивши руки на грудях. 
 Її переповнювало неймовірне відчуття радості і легкості. Все це відбувається насправді!!!
Ти що, мене не чуєш?!! Негайно забирайся звідти! Ти ж упадеш! – хвилювалася внизу Ліза. 
 Її пронизливий вереск було чутно у всій окрузі.
Гаразд-гаразд! Уже злізаю! – крикнула їй Агата і, підстрибнувши ще раз, плигнула на підлогу. – Зачекай, Савет! Я зараз спущусь!
  Вона зібгала ковдри, схопила подушку і, приспівуючи, помчала вниз. Вже майже спустилася, як раптом подумала, що Лізі не варто знати про її ночівлю на вежі! Люди так не поводяться і це може викликати зайві питання. Крім того, Агаті не хотілося видаватися дивнішою, ніж вона виглядала вже, тому вона кинула ковдри просто на сходи. Хвилю поспостерігавши, як вимикаються світильники за її спиною, побігла далі.
  Ліза вже увійшла до Замкової Вітальні (так про себе назвала Агата залу біля входу) і гнівно дивилася на неї:
Ти що собі думаєш, Агато?!! – вона загрозливо взяла руки в боки і кресала очима майже видимі іскри в її сторону. - А якби ти не втримала рівновагу? А якби нога зісковзнула? Якби вітер зірвався? Це ж не жарти!
Ой, Савет! Нічого ж не сталося! – відмахнулася Агата. 
 Вона була в настільки піднесеному настрої, що вереск подруги не міг його зіпсувати.
І добре, що не сталося! Бо якби сталося...
 Вони хвилину суворо дивилися одна на одну, а тоді одночасно розсміялися.
Доброго ранку, Агато! – згадала крізь сміх Ліза.
І тобі доброго ранку!
 Вони дружньо обійнялися і Агата раптом наштовхнулась на сумку, котру тримала в руках дівчина.
Це - їжа. – пояснила Ліза. – Ти ж іще не скуплялася у воронських магазинах. І, на скільки я пам’ятаю, ми вчора так і не знайшли в замку ні кухні, ні їдальні.
Ти - золото, Савет! – вдячно промовила Агата. – Я така голодна, що готова слона з’їсти!
Ну, слона я тобі не принесла, - розвела руками Ліза, розбираючи вміст сумки, - А от пиріжки з м’ясом та капустою, ароматний суп та свіжі яблука я тобі обіцяю!
Красно дякую! – Агата схопила пиріжок і всілася просто на сходи. 
Їж на здоров'я! – Ліза подала їй лоток з супом і вмостилася поруч. – Ну, і як тобі спалося на новому місці?
Дуже добге... – пережовуючи, відповідала Агата. – Так добге... м-м-м, смакота!.. шо я не хотіла пгокидатися!       
Ой, а я майже не склепила повік, - поскаржилася Ліза і підперла підборіддя кулаками.  – Вдома - як завжди! Рома наче сказився і все через те, що мене так довго не було. Зчинив такий скандал! Прочитав цілу лекцію про безвідповідальність. Ніяк не зрозуміє, що я - вже доросла, і можу приходити, коли захочу.
Він пгосто хвиюється!  
Та знаю я, що хвилюється! – зітхнула Ліза, а потім розсміялася. – Ти б бачила обличчя домашніх, коли я про тебе розповіла! До речі, тепер ти - кумир Назара! Він в захваті, що ти не побоялась спати в замку з привидами!
О, то я тепер... популягна!.. кхи-кхи! – Агата подавилася супом.
Ти й не уявляєш як! – запевнила Ліза, стукаючи кулаком їй по спині. – По-перше, багатьох здивував твій зовнішній вигляд.
Я ше не купила собі пристойного...гик!.. одягу! – спробувала виправдатися Агата.
Я знаю, тому принесла тобі свій, - Ліза знову полізла до сумки. – Ти значно худіша за мене, тож одяг буде на тобі висіти, але це все ж краще, ніж твій черничий балахон.
Ой, я вже й не знаю, як тобі дякувати! – зраділа Агата. 
 Їй до смерті хотілося стерти найменшу згадку про Монкар, та, коли ти вдягнена в звичний сірий одяг, зробити це набагато важче! 
І не треба! Ти доїдай швидше і переодягайся. Назар просився зі мною в гості.
То треба було взяти!
Ой, ти не знаєш Назара! – швидко замахала обома руками Ліза. - Він ще встигне тобі набриднути, тому раджу не наполягати на його відвідинах. Повір, це – слушна порада! – вона подала Агаті ще один пиріжок і продовжила. - А от Катя видала, що тільки людина несповна розуму може жити в такому моторошному місці. Коли я розповіла про красу замку, вона не повірила жодному моєму слову, та ще й обізвала брехухою! А потім, почепивши на носа свої окуляри, видала, що якби багатства насправді існували, то їх давно б розграбували! Ти уяви собі! Вона обізвала мене брехухою! А я ж її старша сестра!
Вона повірить, коли побачить усе на власні очі, - сказала Агата, гризучи яблуко.
Звичайно, повірить! Куди вона дінеться? – погодилася Ліза. – Хоча, мушу зізнатися, інтер’єр замку викликав живий інтерес у Ромки, на що я аж ніяк не сподівалася, бо останнім часом він цікавиться тільки банківськими справами і Ларою. Певно підраховував скільки можуть коштувати картини!
Чому ти так погано думаєш про брата? Може він цікавиться мистецтвом? – припустила Агата.
Щось не помічала цього за ним! – знизала плечима Ліза. – Хіба, що він вважає Лару проявом цього самого мистецтва. Незрозуміло-страхітлива картина, для реставрації якої потрібно багато грошей! – вона хихикнула сама до себе, а тоді звернулася до Агати. - Ну, що? Поїла?
О, так! – кивнула та. - Не можу навіть з місця зрушити!
Піднімайся-піднімайся! Ось одяг. А мені вибач - повинна йти, бо спізнююсь на роботу. Якщо бажаєш, можеш зайти в кафе. Я сьогодні тільки до третьої, тож ми зможемо прогулятися містом. Як тобі ідея?
Добре. Я зайду!
 Агата щиро зраділа цій пропозиції. Прогулянка дасть змогу роздивитися містечко.
Тоді до зустрічі?
Ага!
 Коли за Лізою закрилися двері, Агата підняла сумку і рушили до однієї зі спалень, котра особливо сподобалася. Кімната була витримана в блідо-рожевих тонах, а її вікна виходили на Дрімучий ліс. Агаті приємно було на нього дивитися. Виникало відчуття, що милуєшся істинною красою. Столітні дерева, обплетені хвощем, залишали в душі слід чогось величного і всесильного. Агата вирішила, що пізніше обов’язково прогуляється там. 
 Ванна кімната, з якою з’єднувалася спальня, була викладена з блідо-рожевого кахлю. Здоровезна ванна, у яку напевно б влізло десь троє людей, стояла посеред кімнати. Агата  без особливих сподівань крутнула кран, але на її подив з нього зацюркотіла вода. Фантастика! Вона підставила руку під струмінь і тут же різко відтягнула її – вода була гаряча. Раптом стало страшно і вона відскочила до стіни. Продовжуючи дивитися на біжучу воду, Агата поволі з'їхала по стіні на підлогу! Саме в цей момент вона зрозуміла... 
 Цього всього не могло бути насправді! Вона повинна була відразу прислухатися до слів Лізи. Замок, в котрому ніхто не живе, повинен бути занедбаним. Але цей не такий! І було б справжньою дурістю думати, що замок - диво сучасної цивілізації! В ньому тече гаряча вода, хоч повністю відсутня система водопостачання! В замку спалахують світильники - варто лишень наблизитися до них! Він виглядає так, як і мріяла Агата! Вона, що хотіла відгородити себе від будь-яких згадок про минуле життя, опинилась в замку, котрий був заповнений ними по зав’язку!
 Агаті хотілося кричати від злості. Її не почули! Позбавили можливості самостійно творити нове життя. Навіть після всього, що вона пережила, її не хочуть залишити у спокої. 
 А, якщо відмовитись? Чи вона іще зберігає право на це? Чи може запросто покинути Ворон, а з ним і цей замок? 
 Агата задумалась. А чи вистачить їй відваги відмовитись від усього? Це ж не тільки дивний замок! Це - рахунок у банку, дах над головою. Їй доведеться влаштовуватися на роботу. А де вона може працювати? Ніде! Вона геть нічого не уміє!
 Агата встала і повільно закрутила кран. Що вона може? Вона безпорадна в цьому світі і, якщо відмовиться від замку і грошей, то просто загине. Вибору не було. 
 „Все! Досить! – наказала собі. - Зрештою, тепер це - мій замок і я можу робити в ньому, що захочу!” Взяла широкий рушник, що висів на протилежній стіні і пішла приймати ванну.
 Агата сиділа у воді доти, доки не побачила, що у неї позморщувалася шкіра на руках і ногах. Замотавшись у рушник, вона виклала одяг, що їй принесла Ліза. Це були широка літня сукня жовтого кольору, чорна майка з малесенькими синіми зірочками і темно-сині джинси. Агата вирішила надіти джинси та майку, бо сукня мало чим вирізнялося від її одягу, і, крім того, штани підходили до її чорних туфель. Принаймні, Агата на це сподівалася. Джинси були трохи заширокі і з’їхали, але майка, хоч і облягала, була достатньої довжини.
 Для того, щоб витерти волосся їй знадобилося ще два рушники. Агата вже було хотіла пошукати ножиці - треба було його підрізати хоча б до колін, - але потім передумала. Волосся їй ніколи не заважало. Тож зав’язавши передні пасма так, щоб не лізли в очі, Агата залишилась цілком задоволеною своїм виглядом. 
 Звільнивши сумку, в якій Ліза принесла їй їжу, вона переклала туди всі свої папери. Хтозна, що вимагатимуть у банку? Ще раз оглянула себе у дзеркало, що займало цілу стіну ванної, і лише потім попрямувала до міста. Двері муру вирішила не замикати: навряд чи хтось наважиться проникнути за ворота. Особливо, якщо зважити на всі ті чутки про привидів!
 Не поспішаючи, Агата йшла вулицею. Розглядаючи будинки, міські установи, людей. Вона не переставала дивуватися. Міста, раніше побачені на ілюстраціях в книжках, не давали навіть десятої частини того, що відкривалось очам зараз! Місто було живим! Воно дихало, метушилось, думало, вирувало. І це було настільки незвично, що Агата повністю віддалась радості від того, що вона теж стала частинкою цього буття. Що вона так само, як і всі ці люди, може зупинитися на площі, вдихнути на повні груди, озирнутися кругом, порадіти миті і піти далі, не переймаючись нічим. 
 А саме так робили мешканці Ворону, проходячи повз неї! Декілька перехожих привітно посміхнулися, хоч Агата і гадки не мала, звідки вони її знають? Певно, новини про приїзд нової власниці Воронського замку швидко розлетілись! І Агата не знала - добре це чи ні? 
 Нарешті вона дісталась до знайомої зеленої будівлі банку. Перевівши подих, Агата рішуче штовхнула двері. Усередині було не дуже-то просторо. Біля входу стояло декілька крісел та столик для клієнтів.  Навпроти них розміщувалися три столики, відділених між собою невисокими скляними перегородками. Над ними висіли коричневі таблички з надписами. „Кредити”, „Робота з юридичними особами”... Третього надпису Агата не прочитала, бо табличка відбивала світло, що падало на неї з широких скляних дверей.
 Банк мав тільки дві каси. На одній висіла таблиця „тимчасово не працює”, а за віконцем другої сидів той самий статечний чоловік, якого Агата бачила учора з молодим незнайомцем. Він був одягнений у поношений коричневий костюм і білосніжну сорочку. Очевидно, касир працював над чимось важливим, бо весь його вигляд був досить серйозний і зосереджений, а з лоба градом лився піт. 
 Агата підійшла до каси і постукала у віконечко. Чоловік підскочив і випустив з рук папери, котрі якраз переглядав.
Вибачте, я не хотіла вас налякати! – ніяково промовила Агата, відчуваючи спиною погляди двох охоронців.
Та нічого-нічого! Це я неуважний. Не чув, як ви підійшли, - відповів чоловік, підбираючи папери. – Чим можу допомогти?
Я хотіла б зняти гроші зі свого рахунку, - повідомила Агата.
Ага! – чоловік цілковито забув про папери і зацікавлено дивився на неї. – То це ви переїхали до Воронського замку? 
Так. Саме я. А, як ви здогадалися? – здивувалася Агата .
 О, я, люба, тут всіх знаю! –  широко посміхнувся чоловік. - Вади маленького містечка, – пояснив він, знизуючи плечима. – До того ж про ваш переїзд уже всі гудуть.
Он як! – зашарілася Агата. 
 Бути новиною номер один не хотілося, бо чого-чого, а популярності їй і до сьогодні ой як вистачало! Намагаючись не виказати свого хвилювання, вона обережно спитала:
І що говорять?
А, різне! Що ви - божевільна мільйонерка. Що хочете, зробити з замку притон для якоїсь секти. А найсміливіші й взагалі думають, що ви - відьма! – пошепки закінчив касир.
А ви самі, що думаєте? – нервово розсміялася Агата. 
 Якщо вона хоче жити з цими людьми, то їй потрібно звикнути до того, що деякі все ж вважатимуть її дивачкою.
Я думаю, що ви й справді багата, - оцінююче оглядав її крізь скляну перепону чоловік. - Проте геть не впевнений, що - несповна розуму! Багатство рідко коли затримується в руках божевільних.
Це втішає!
І на сектантку ви не схожі. Хоч ще вчора я б так не сказав!
 Треба обов’язково ще раз подякувати Лізі! 
І це добре! – кивнула Агата, молячись про себе, щоб і всі так думали.
Ну, а щодо відьми... – чоловік лукаво зіщулив очі, - То ви така гарна, що й справді можете нею виявитися!
 Агата голосно захихотіла: це був перший в її житті комплімент! І хоч вона не повірила жодному слову касира (вона аж ніяк не могла виглядати гарною у висячих джинсах і майці та ще й з вологим, розтріпаним на вітрі волоссям!), все-одно – було надзвичайно приємно!
Що тут відбувається? – почувся за спиною холодний голос і касир з несподіванки закашлявся.
Я... гм ... и-и... тут клієнтка, пане Токарський! – нарешті спромігся сказати він.
  Агата з цікавістю обернулася. Перед нею стояв той самий молодий чоловік, який від’їжджав учора від банку на джипі. Чорний костюм сидів на ньому, як влитий, і не мав жодної зморшки чи складки. Волосся сягало плечей і було акуратно зачесане назад. „Цікаво, скільки гелю він витратив, щоб зробити таку зачіску?” - подумала Агата, прикушуючи губи. Незнайомець знову обдивився її з ніг до голови. Склалося неприємне враження, що тільки посада не дозволяє йому зневажливо хмикнути. Різким рухом він поправив окуляри і простягнув Агаті руку:
Дозвольте відрекомендуватися - Роман Токарський – директор банку. Чим можу допомогти?
  Рука була теплою, а потиск впевненим. Агата тільки через мить зрозуміла, що перед нею - брат Лізи.  
Ви, як я розумію, - нова власниця Воронського замку?
Саме я. – кивнула Агата.
 Раптом в голову закралася думка, що, якби Ліза не розповіла братові про багатство і розкіш замку, то навряд чи він, директор банку, подав би руку їй, звичайній клієнтці банку. Посмішка у Агати вийшла натягнутою, а за тим вона відразу ж розсердилася на себе – не можна судити людей з першого погляду! Може статися так, що Токарський – цілком приємна, інтелігентна людина. Крім того, його професія вимагає серйозності і виваженості. Тож, прагнучи залагодити свою провину (ніби Роман міг почути її думки!), Агата широко посміхнулася, вкладаючи в посмішку якомога більше щирості і дружності. Але це справило на Токарського зовсім протилежне враження. Його погляд став здивованим і підозріливим. 
 Зрозумівши, що схожа на ідіотку, котра незрозуміло чого шкіриться і до того ж добру хвилину трясе долоню директора банку, Агата швидко прибрала руки за спину і нерозбірливо пробурмотіла:
-  Вибачте... 
Ви бажаєте відкрити рахунок? – спитав Роман Токарський, потираючи постраждалу від занадто палкого потиску долоню.
Ні, навпаки! Рахунок вже відкрито на моє ім'я. – пояснила Агата.
Ну, гаразд. Зараз подивимося! – Роман зайшов до каси через бічні двері, відкривши їх своїм ключем, і безцеремонно зайняв місце касира. – Ви знаєте його номер? У вас є кредитна картка нашого банку?
Так, звісно! У мене... все... десь тут! – Агата гарячково викладала вміст сумки на стійку біля віконечка, і не могла знайти в цій кучугурі потрібне.
Дозвольте, я сам!
 Роман посміхнувся так, мов вона була останньою в світі незграбою. Вправно протиснувши руку крізь віконечко та покопирсавшись в її речах, він швидко вибрав потрібні документи:
Яку сумму бажаєте зняти?
Е-е.. всю! – Агата якось не думала про це.
 Касир, що маячів за Романовою спиною, почав послаблювати краватку, здивовано позираючи то на Агату, то на монітор комп'ютеру. Токарський закотив очі, а потім почав говорити тоном, від якого Агата стала почуватись маленькою, тупою дитиною:
Якщо ви хочете зняти всю сумму, то вам доведеться чекати до вечора або й до завтрашнього дня. Крім того, вам буде потрібен автомобіль і носії, бо навряд чи ви зрушите їх з місця. А ще, це правда тільки моя особиста рекомендація, вам потрібний здоровезний найсучасніший сейф і налагоджена сигналізація в замку, бо, якщо ви заберете усю сумму і хтось довідається про це, то вас, Агато, пограбують за першої ж можливості і ніякі історії про привидів вам не допоможуть!
Т- там що? Там ... А, яка сумма на моєму рахунку?
  Агата відчувала себе справжньою дурепою. Як вона могла подумати, що на її рахунку може бути мало грошей? Уже по вигляду замку вона повинна була здогадатися, що поняття міри в її випадку відносне! 
 Роман пошарудів папером і подав їй листок, на якому акуратним почерком була виведена сумма. У Агати очі полізли вгору. Тепер вона зрозуміла, чому касир ледь не зомлів, почувши, що вона хоче зняти всі гроші.
Ви й досі хочете зняти всю сумму? – Роман був сама готовність.
Ні, я вже не хочу зняти всю сумму! – роздратовано перекривила його Агата. 
 Касир захихотів. Роман різко обернувся і бідолаха знову закашлявся.
    –  Я бажаю зняти трохи грошей на кишенькові витрати! 
Скільки? 
 Токарському явно не сподобалось, що Агата дозволила собі хамство, але, як директор, він не міг дозволити собі грубість у відповідь. Агата, все-таки, була багатим клієнтом! Тому єдине, що дозволив собі Роман, це - люто позирати на неї крізь окуляри.
А, стільки! 
 Агата повільно взяла ручку і написала сумму. При цьому вона спромоглася виразити таку ж зосередженість, як і на Романовому лиці в момент, коли він писав кількість грошей на її рахунку. 
 Касир від ледве стримуваного сміху почав набирати підозріло синюватого відтінку. Навіть працівники інших відділів, не ховаючись, спостерігали за ними. 
Вам допоможе пан Грінський, а у мене справи!
 Ця фраза і була всім, на що спромігся Роман. Почервонівши і набундючившись від образи, він гримнув дверми каси так, що забризчало скло, і швидко пішов сходами.
Пане Токарський! – Агата наївно посміхнулася, не звертаючи уваги на те, що Романові губи почали сіпатися, а потім впевненим рухом підтягла уявні окуляри, що ніби з'їхали на кінчик носа. – Я була рада з вами познайомитися!
 Роман аж підскочив, а тоді швидко взяв себе в руки і, високо задерши підборіддя, пішов геть, не опустившись до відповіді.
 Агата вже не стримувала свого сміху. А касир поспішно витирав сльози, намагаючись заспокоїтися:
Я ніколи не бачив його таким злим! Хи-хи! А, як вам вдалося скопіювати те, як він поправляє свої окуляри! Це було неймовірно!
Ой, пане Грінський, я, мабуть, вела себе дуже неввічливо? – раптом опам’яталась Агата.  
 Роман – все ж Токарський! Що, як Савет не захоче більше з нею спілкуватися після того, як вона дозволила собі позбиткуватися над її рідним братом? 
Ой, облиште! Всі знають Романа. – заспокоїв її Грінський. – У нього така манера поводження з людьми, що не кожен може її витримати!  
То я не одна, хто з нього так насміхається?
 Агаті навіть стало його жаль.
Та далеко не одна. – похитав головою пан Грінський. – Проте я ще не бачив, щоб він коли-небудь так реагував. А тут, ще мить і він би накинувся вас!
Ага! Мені теж стало страшно! –погодилася Агата.
 І чого їй жалкувати про свою поведінку? Зрештою, Роман сам винен – не треба бути таким зверхнім!
 Вони з касиром ще деякий час похихотіли, а потім, отримавши гроші, Агата ввічливо попрощалася і пішла геть.
 Годинник на міській ратуші показував двадцять на другу. Отже, до кінця зміни Лізи залишалося понад півтори години. Агата вирішила витратити вільний час на прогулянки. 
 Місто чим раз подобалося все більше і більше. Воно було чистим і охайним. Бруківка аж лисніла на сонці. І те, що на дворі був вересень, зовсім не давалося взнаки. 
 Агата вже було надумала рушити в напрямку міського парку, де б змогла повністю насолодитися надиво літньою погодою, як на шляху вигулькнула зграйка хлопців років чотирнадцяти-п’ятнадцяти на роликах. Агата намагалася зіскочити з їхнього шляху, проте вийшло все якраз навпаки і вона з розгону налетіла просто на одного з них. Зіштовхнувшись, вони розлетілися в різні сторони і попадали на землю. Агата боляче забила руку. 
Ой, леді! Ви ж дивіться, куди стрибаєте! – кинув їй юнак, зводячись на ноги. – Тімка! Дімка! Допоможіть!
 Перед очима Агати миттю вигулькнули дві пари роликів. Хлопці хвацько підхопили її під руки і поставили на ноги. Від різкого болю в руці вона скрикнула.
О! Та ви ще й покалічилися? – розвів руками хлопець.
Ні-ні! – захитала головою Агата. – Я просто впала на руку. Та, думаю, все буде гаразд. 
 Вона обережно поворухнула кінцівкою – біль поволі вщухала.
Ну й добре! Бо, якби ще й ви пішли скаржитися моїй матері, вона точно позбавила б мене різдвяного подарунка... – раптом він вмовк і зацікавлено обдивився Агату. – А ви, бува, не з Воронського замку?
Бува! – підтвердила Агата, розминаючи забиту руку.
Ух ти клас! – радо посміхнувся їй хлопець. - Я – Назар Токарський. А це мої друзі - Діма і Тім. Хлопці, я вам розповідав про неї!  
Агата Кровська! - кивнула вона всім трьом, дивуючись тому, що не відразу здогадалася, хто перед нею. 
 Назар був майже точною копією Романа. Такий же високий (аж занадто, як для свого віку!), худий, очі сині, а от темне волосся стирчало у різні боки і його нестримно тріпав вітер. На обличчі – трохи зверхній і шибеницький вираз. 
 Тім і Діма були світловолосі і дещо нижчі на зріст. Діма носив зелену кепку задом наперед, а Тім пов'язав на голову хустину з зображенням черепа над перехрещених кістках. Вони всі були одягнені у спортивні штани і широкі майки. 
Ви справді ночували в замку? – захоплено промовили водночас Діма і Тім.
Ну, так! – кивнула Агата. 
Супер! – видихнули хлопці.
А ви мені не вірили! – зверхньо прорік Назар. 
 Він змовницьки підморгнув Агаті, немов вони були знайомі років десять щонайменше.
А можна запитати? Ви не бачили привида? – пошепки промовив Діма.
 Його карі очі широко розкрилися і він з нетерпінням очікував відповіді.
Мушу вас розчарувати, хлопці. – розвела руками Агата. –Якщо він і існує, то поки що мені на очі не потрапляв.
І вам нестрашно? – Тім недовірливо дивився на неї.
Ну, по-перше, я не вірю у привидів. А по-друге, я впевнена, що якби він існував, то мені вдалося б з ним потоваришувати!
 Можливо це було надто сміливо сказано, але, оскільки привиди не існують, то їй така перспектива не загрожує. 
О-о! – розкрили роти хлопці і Агаті сподобалося, що в їх очах вона зараз виглядала мужньою і сміливою. 
Ой, леді! А ви не надто нахваляєтеся? – недовірливо спитав Назар, вигнувши брови точнісінько, як Роман.
Не думаю! – запевнила його Агата (не могла ж вона впасти лицем в грязюку!), а тоді чомусь завченим рухом підсунула з носа уявні окуляри.
Ха-ха-ха! -  схопився Назар за живіт. – Так робить мій брат!    
Точно! – загиготіли Дімка з Тімкою, тицяючи в неї пальцями.
Ви познайомилися з Романом? – запитав Назар, трохи заспокоївшись.
Удостоїлась честі! – відповіла Агата, посміхаючись.
Бачу він не справив на вас враження. Ви знаєте... - Назар запропонував їй руку і, коли Агата елегантно подала свою, повів її до парку. – Мій брат – страшенний бовдур і зовсім не вміє поводитися зі справжніми леді!
Он, як? – охнула Агата і часто закліпала очима, зображаючи цю саму „справжню леді”.
Так-так, - запевнив її Назар, поважно крокуючи на роликах поруч. – Вам пощастило, що ви зустріли нас – безстрашних лицарів на роликах! Ми вміємо правильно поводитися з такими красунями!
А ви ще й клоун, пане лицарю!
Що є, то є! – згодився Назар і Агата засміялася. – Чи дозволить леді, пригостити себе морозивом?
Не відмовлюсь! – кивнула вона.
 Хлопці виявилися справжніми шибайголовами. Вони навперебій сипали жартами, розповідали веселі історії, показували різні трюки на роликах. Вони з’їли по три порції морозива та безліч тістечок. Агаті ще ніколи не було так весело. Поруч з підлітками вона зрозуміла, що означає щасливе безтурботне дитинство, якого була позбавлена. Слухаючи розповідь Назара про те, як вони минулого року написали на здоровезному торті, зготованому з нагоди щорічної благодійної ярмарки, „ Мер-слизняк”, і, як потім казилася дружина голови адміністрації, Агата з сумом подумала, що вона за все своє життя не зробила жодної пустотливої витівки. 
 Тімка тут же зобразив, як „пані мерова дружина” гамселить свого чоловіка. Схопивши Дімку за майку, він щосили тряс його і верещав писклявим голосом: „ Ти – мер, чи справді слизняк? Як ти міг допустити, щоб твоє ім'я так нещадно ганьбили? Ти що, не можеш навести у місті порядок?” Дімка махав руками, мов вітряк, перелякано скиглячи: „ Так, люба!.. Ну, що ти, люба?.. Я все владнаю, люба!” Агата від сміху давилася морозивом. 
 Потім Дімка розкрив надзвичайно великий секрет - кілька тижнів тому саме він виловив на воронських болотах товстезну ропуху і підкинув її у музей, де працює Лара Тупілка. Дівчина так верещала, що збіглося пів міста. Героєм того дня, як не дивно, став Ромка, що мужньо виніс бідолашну ропуху геть (жабка точно оглухла від жахливого вереску!). І Лара тепер називає Рому не інакше як „мій сміливий рятівник”. Хихикаючи, хлопці зізналися, що вони трохи переінакшили і для них Роман став „ропухорятівником”! 
 Разом з тим хлопці вважили за потрібне заприсягтися, що ніколи не влізали до Воронського замку. Але не від страху перед привидами, а тому, що їм і на гадку не спало, що в тих руїнах може бути щось варте уваги. Агата натяк зрозуміла і запросила їх у гості. Хлопці страшенно зраділи і клятвено пообіцяли, що в замку не влаштують ніякого бешкету і все буде „тіп-топ”.
 „Ми своїм капостей не робимо!” –  Назар весело їй підморгнув. А Агата відмітила, що бути „своєю” дуже приємно.
 Вона настільки весело проводила час, що ледь не забула про домовлену зустріч з Лізою. Ввічливо попрощавшись з хлопцями, Агата покинула парк. Коли прибула в кафе – годинник показував десять хвилин на шістнадцяту і Ліза, що уже переодягнулася, сумувала за чашкою кави.
О, нарешті, Гаті! Я вже було подумала, що ти не прийдеш! – зіскочила вона з місця.
Вибач, я затрималася з Назаром!
Ти познайомилася з моїм братом? – здивувалася Ліза, пропонуючи Агаті стілець.
Ага! І не тільки з Назаром! Я сьогодні ходила до банку. – пояснила вона, закотивши очі.
Роман? – розсміялася Ліза.
Дивлячись тебе і Назара, я б ніколи не повірила, що Роман - ваш рідний брат. 
Так, він у нас особливий! – погодилася Ліза. – Хочеш їсти?
Назар з друзями запхали у мене стільки тістечок і морозива, що я і дивитися не можу на їжу! 
О, ти їм сподобалася! – здивовано повела бровою Ліза, і Агата подумала, що це, певно, спільна риса усіх Токарських. – Мене вони не пригощали жодного разу.
А ти не заздри! – Агата сварливо помахала пальцем. – Особливий статус потрібно здобути!  
Он, як?! І яким же чином ти його здобула? – надула губи Ліза.
Провела ніч в товариств привидів! –  Агата зверхньо задерла підборіддя, а тоді показала Лізі язика.
Бачу, знайомство з  Назаром було плідним! – засміялася та. – Побула з ним менше двох годин, а вже встигла багато чому навчитися!
Ти права, я швидко вчуся. Але показувати язик, то - цілковито моя заслуга! 
Все-одно, Назар на тебе погано впливає! 
Можливо, - погодилася Агата, відсовуючи з очей пасмо волосся.
Можна тебе запитати?
Питай.
Чому у тебе таке довге волосся?
Тобі воно не подобається? – занепокоїлася Агата.
Ні, що ти! Воно дуже гарне. – заперечила Ліза. – Я ні в кого такого не бачила! Як тільки у тебе вистачило терпіння за ним доглядати?
Навпаки, Савет! Я за ним ніколи не доглядала. Росте, то й нехай. – раптова тінь лягла на обличчя Агати і вона сумно додала, - Там, де я була до Ворону, не дуже-то важливо, як ти виглядаєш.
 Лізі стало ніяково і вона деякий час мовчала. А потім зважилась і взяла руку Агати у свою:
Якщо хочеш, можеш розповісти. – запропонувала вона, лагідно дивлячись їй у вічі.
Ні! – відвела погляд Агата. – Не сьогодні!
Як хочеш. – нітрохи не образилася Ліза. Відпустила руку і кивнула у бік вулиці. - Підемо гуляти?
Підемо! – радо погодилася Агата, в душі дякуючи, що подруга не наполягала.
 Вони вийшли з кафе, попрощавшись з Клавою, що якраз протирала келихи. Вже закриваючи двері, Ліза з загадковим виглядом кинула колезі:
Клавко, передай величезний привіт Даньці Морському! 
 За їхніми спинами почувся дзенькіт розбитого скла.
 Другу половину дня дівчата провели у походах по магазинах. Як висловилася Ліза – „за суто дівчачим заняттям”. Зайшовши до крамниці з двома манекенами, який, до речі, носив оригінальну назву „Водолазки”, вони скупили половину їхньої продукції. Крамниця, на щастя, пропонувала не тільки водолази, а усе від верхнього одягу до спідньої білизни. Агата ніколи не думала, що одній людині потрібно стільки всього. От якби вона зайшла до крамниці сама, то, певно, вийшла б з маленьким пакунком. Але, пішовши з Лізою, вона не встигала міряти те, що подруга згрібала з полиць. А продавщиця, товстенька червонощока пані Главка, ледве встигала це все запаковувати.
 Ліза й для себе пригледіла декілька кофтинок. Довго розмірковувала, яку ж узяти, а потім, махнувши рукою, взяла всі, що сподобалися, – Роман дозволив їй витрачати всі зароблені гроші в кафе на себе, то чому ж не скористатися його порадою? 
 Вже через певний час на прилавку замайоріла велика кучугура пакунків і дівчата розгублено дивилися на неї. Донести це все до замку було просто не можливо. Становище врятувала пані Главка. Продавщиця була в захваті від щедрих клієнток і запевнила, що пізніше, коли пан Главка приїде з сусіднього містечка, де він наразі замовляв новий товар, вони обов’язково доставлять всі покупки під самісінькі двері замку. Та, нехай вже пробачить пані Кровська, всередину вони не зможуть зайти, бо бояться гніву Воронського привида, тож усі пакунки доведеться залишити на порозі. Трохи помізкувавши, дівчата прийшли до висновку, що страх перед привидом стане на заваді і гіпотетичним злодіям, і вони погодилися на пропозицію пані Главки. На прощання задоволена продавщиця подарувала Агаті червону картку з надписом „особливий клієнт”, яка давала скидку на п’ять процентів на всі придбані в майбутньому речі, і щиро запевнила, що таким покупцям завжди раді.
 Вийшовши з „Водолазок” дівчата забрели у старенький магазинчик „Тисяча і одна дрібниця для дому”. Тут і справді можна було придбати усе, що підказувала уява. У Агати розбігалися очі від розмаїття запропонованих товарів. Та, коли вони наткнулися на невеличку мікрохвильову піч, серце розтануло. Навіть, не слухаючи доводів Лізи (мовляв вони ще не бачили кухні і не знають, що в ній є!), Агата відразу ж купила її. Потім вони придбали декілька каструль та кілька срібних столових приборів. Агата вибрала розкішний кавовий сервіз на дванадцять персон і подарувала його Лізі в знак подяки за все. Дівчина спочатку відмовлялася прийняти подарунок, але потім все ж погодилася. По її задоволеному вигляду, Агата здогадалася, що сервіз припав їй до душі.
 Потім вони наштовхнулися на відділ, полиці якого були заповнені різноманітними щітками для прибирання. Агата придбала двадцять штук. Ліза дивилася на неї, як на божевільну, не розуміючи навіщо тій стільки? Агата ж жартувала, що у такому великому замку вони їй не завадять. Та Ліза все-одно знизувала плечима, пропонуючи купити пилосос. Врешті, щітки теж були дбайливо запаковані. Купивши ще декілька дрібниць та домовившись про доставку до порогу замку, дівчата покинули і цей магазин.
 На черзі був „Взуттєвий світ Дощика”. Ця новомодна крамниця зі скляними полицями була завалена різноманітними туфлями, чоботами, босоніжками і навіть капцями. Власник „Світу” пан Дощик, темноволосий франт з начищеними до дзеркального блиску чорними туфлями, власноручно приміряв на ноги Агати декілька пар туфель, які, за його запевненнями, були „останнім писком”, з відразою ковзаючи поглядом на ті, в яких Агата прийшла до магазину. В кінці кінців йому вдалося вмовити її викинути їх у сміттєве відро, а натомість одягнути елегантні легенькі босоніжки. Коли дівчата заїкнулися про доставку придбаного взуття до замку, Дощик перелякано замахав руками і, хоч „бажання клієнта для нього закон”, категорично відмовився. Тоді Ліза попросила його відвести все це до „Водолазок”, на що він радо пристав.
 Вийшовши на свіже повітря, дівчата вирішили трохи перепочити. Годинник на ратуші показував майже вісімнадцяту. Ліза запропонувала заскочити у продуктовий супермаркет, бо її мама, Світлана Романівна, вирішила приготувати святкову вечерю і написала довжелезний список необхідних продуктів. Агата погодилася, згадавши, що й собі потрібно чогось купити. Список пані Токарської швиденько перетворився у чотири важелезні кульки, які дівчата ледь тягли.
 Коли попереду замаячів будинок Лізи, вони ледь на ногах стояли. З дверей вискочила моложава жіночка років сорока п’яти, в якій Агата відразу впізнала пані Токарську. Така ж невисока, як і Савет, з коротким ледь кучерявим волоссям, задертим носом і глибокими синіми очима. Єдиною відмінністю між матір’ю і дочкою було те, що на обличчі жінки красувалися перші зморшки, а волосся вже почала припорошувати сивина.
Єлизавето, чому ти не зателефонувала Романові? Він би допоміг з пакунками. У нього все ж таки машина! – дорікнула пані Токарська, приймаючи покупки з рук Агати.
Мамо, у Романа, напевно, як завжди, повно справ, - виправдовувалася Ліза, протискуючись крізь двері, які притримувала Агата.
Та знаю, які у нього справи! – нервово махнула рукою пані Токарська. – Як тільки дізнався, що у нас сьогодні на вечерю буде щось особливе, відразу ж поїхав запрошувати Лару!
Що? – скривилася Ліза. – Ця дурепа припреться на вечерю?
Єлизавето! – суворо крикнула Світлана Романівна. – В якому тоні ти дозволяєш собі розмовляти про Лару?  
Нормальний тон, мамо! Усі знають, що вона - дурепа, якої світ не бачив! – не вгавала Савет.
Досить, Єлизавето! – промовила пані Токарська голосом, що не допускав заперечень. – Щоб я востаннє чула, що ти так говориш про Лару! Я зрозуміло пояснила?
Зрозуміло! – похнюпилася Ліза.
Краще відрекомендуй мене своїй новій подрузі, - заспокоїлася жінка і, ніяково посміхаючись, обернулася до Агати. 
Мамо, це – Агата Кровська. Гаті, це моя мама – Світлана Романівна. – оживилася Ліза. 
Дуже приємно, Світлано Романівно. Ви дуже схожі на Лізу! - й собі посміхнулася Агата, подаючи руку.
О, і мені дуже приємно! – жінка на мить затримала її руку у своїй і заглянула в її очі так, немов хотіла прочитати усі думки. – Зізнаюсь, дуже цікаво подивитися на людину, яка володіє Воронським замком, і не боїться привидів.
Ну, у привидів я не вірю, тому й не боюся. – Агата намагалася навіть не змигнути оком – їй раптово здалося, що, якщо відвернутися або кліпнути, то пані Токарська дізнається про всі її таємниці - настільки проникливим був її погляд. – А що ж до замку, то мені страшенно поталанило зі спадком.
Напевно, ви заслуговуєте на такий щедрий подарунок долі?!! – Світлана Романівна вигнула дугою брову.
Впевнена, що заслуговую! – з чистим сумлінням відповіла Агата.
Жінка мить мовчала, а тоді розпливлася в усмішці:
Єлизавета говорила правду – ви хороша людина! – підхопивши пакунки з харчами, вона попрямувала на кухню. – Ми починаємо вечеряти о пів на дев’яту. Не спізнюйтеся!
Ви мене запрошуєте? – не зрозуміла Агата.
 Пані Токарська обернулася і здивовано поглянула на доньку:
Єлизавето, ти що, нічого не сказала подрузі? – Ліза опустила голову. – Ми готуємо вечерю на вашу честь.
На мою честь? – здивовано перепитала Агата.
Саме так. Вся наша родина бажає поближче з вами познайомитися, тому ми вирішили повечеряти разом. По-сусідськи. Ви не проти?
Я не проти, Світлано Романівно! – щиро зраділа Агата. Вона ж бо і мріяти про таке не могла! – Можна тільки попросити вас про одну річ?
Звичайно, люба!
Не звертайтесь до мене на „ви”!
Добре, люба! –розсміялася пані Токарська.
 Коли за нею закрилися двері, Ліза підскочила від захвату:
- Я знала, що ти їй сподобаєшся! А от у мене точно забракло клепки! Ми з тобою скуповувалися, потім тягли ці пакунки, а у мене геть вилетіло з голови повідомити тебе про вечерю. Якби мама не сказала!.. 
- Пусте, Савет! 
 Агата глипнула на здоровезного ведмедика, у якого замість обличчя був годинник, і побачила, що він показує десять хвилин на двадцяту. – Ой, якщо я не хочу запізнитися, то повинна спішити! А мені ще треба повтягати покупки в замок!
Гаразд - гаразд! Біжи! 
 І Ліза провела її до виходу.
 Обабіч воріт муру Агата наткнулася на гору пакунків. Вона затягла їх до Вітальної Зали і кинула просто на сходи. Розібрати пакунки краще після вечері, бо, якщо ними зайнятися зараз, то вона вже точно нікуди не встигне.  
 Потім Агата швиденько залізла під душ. Після нього вся втома зникла і вона, наспівуючи веселенький мотивчик, який почула сьогодні у „Водолазках”, все ж кинулася до пакунків – треба було підібрати відповідний одяг. Зупинившись на широких коричневих штанях і білій блузці з широким коміром, вона заплела волосся у дві товсті коси. Критично оглянувши себе в дзеркалі, Агата залишилася задоволеною своїм виглядом. 
 Потім витягла з пакунків здоровезний торт, яким хотіла поласувати сьогодні вночі (добре, що вона додумалась його купити!) і глянула на золотавий годинник, придбаний у „Дрібницях”. Він показував двадцяту.
 Виявивши, що часу достатньо, Агата кинулася розпаковувати щітки. Вистроївши їх в один ряд, Агата погрозила їм кулаком, мов щітки могли щось зрозуміти, і, схопивши торт, помчалася до будинку Токарських. 
 Біля паркану стояв джип, а це означало, що Роман уже вдома. Не встигла Агата відкрити двері, як у ніс вдарив апетитний аромат запеченої курки, і у неї забурчало в животі. 
 Раптом вигулькнув Назар. Він летів до кухні з цілим оберемком ложок та виделок.
Агато, ти секунда в секунду! Навіть, Роман позаздрив би твоїй пунктуальності! Проходь до вітальні, там всі! – він кивнув на двері, з яких вибіг, і помчався далі.
 Агата поклала торт на столик і пішла до кімнати, на яку вказав хлопець. 
 „Всі” дійсно вже були там. Висока, струнка дівчина в елегантному білому брючному костюмі та туфлях на тонюсіньких шпильках сиділа на широкому полірованому табуреті, закинувши ногу за ногу. Побачивши Агату, вона усміхнулася, та їй не вдалося замаскувати добродушною посмішкою вивчаючий погляд. Агата відразу ж припустила, що перед нею - славнозвісна Лара Тупілка. Роман стояв за спиною дівчини, спершись на бильце, і щось їй шепотів. Коли до кімнати увійшла Агата, він різко замовк і кивнув головою. Агата кивнула у відповідь і перевела погляд на чорняву дівчинку, що сиділа за журнальним столиком з товстелезною книгою в руках і зацікавлено роздивлялася Агату крізь товстелезні окуляри - Катя... 
 Ліза сиділа за нею на невеликому диванчику і тримала на руках маленьку дівчинку. Крихітка була гарненькою, мов маленьке янголятко: кучеряве білявеньке волосся обрамляло личко, мов німб, сині очі були такі великі, що здавалося здатні вмістити цілий світ. Дівчинка обернулася на скрип дверей і насторожено подивилася на неї. Агата вдруге за сьогоднішній день відчула на собі дію специфічного погляду Токарських – спочатку мама Лізи, а зараз ця дівчинка... Сині очі зіщулилися і Агата ніяково посміхнулася. Дівчинка тут же розпливлася в усмішці і простягла до неї свої рученята.
Ого! – щиро здивувалася Ліза. – Вона ніколи не просилася до незнайомців!
Може вона мене з кимось переплутала? - непевно припустила Агата. І, намагаючись не виказати свого хвилювання (вона, як не як, ніколи в житті не мала справ з дітлахами!), підхопила дівчинку на руки.
Не думаю! –заперечив їй Роман. Він відхилився від Лари і присів на диван. – З Алісою ніколи такого не було! Певно, ви їй припали до душі.
 Дівчинка заходилася смикати Агату за волосся, і всі дружньо розсміялися, зрозумівши причину симпатії.
 Рипнули двері і в кімнату влетів Назар:
Що, малеча? – потягнув він Алісу за носика. – Уже прийнялася набридати нашій гості? Ану, йди до Назара! Бо, якщо ти іще бодай  хвилину посмикаєш волосся, то тітка Гаті втече від нас і забере з собою здоровезний смачнючий торт, який притягла!
 Назар закинув дівчинку собі на шию і почав гасати кімнатою. Аліса захоплено плескала в долоні.
Нас не відрекомендували... – почувся чіткий, трохи ображений голос. - Я – Лариса Тупілка, завідую Воронським Краєзнавчим музеєм! 
 Дівчина в білому костюмі ліниво простягнула руку Агаті, навіть не звівшись з місця. Роман відвернув голову і байдуже розглядав камін. Ліза непомітно схопила себе за шию і удавано виблювала.
Дуже приємно, Ларо! 
 Агата вдала, що не помітила простягнутої руки. Бо, щоб її потиснути, потрібно було встати і підійти до панночки Тупілки, а Агата не була певна чи варто це робити? Лара ображено закусила губи і прийняла попередню позу.
Мені теж приємно! А чим ви займаєтеся, Гаті? – запитала вона, відкидаючи з лоба пасмо густого золотистого волосся.
Нічим! – знизала плечима Агата. 
 Вона, перебуваючи у стані ейфорії від несподіваних перемін в житті, справді ще не замислювалася над питанням - чим тепер зайнятися?
З таким банківським рахунком, як у вас, можна дозволити собі нічого не робити! - зауважила Лара, посміхаючись так мило, що можна було не помітити випущений струмочок отрути з її уст.
А ти не рахуй чужі гроші! – встряла Ліза, гнівно поглядаючи на Романа, котрий почервонів, мов рак.
З тобою, дорогенька, я взагалі не розмовляла! - відрубала їй Лара.
 Ліза підскочила і вже готова була виговорити усе, що думає про Тупілку, як раптом до кімнати увійшла Світлана Романівна:
Усі бігом до столу! 
 Агата полегшено зітхнула. Їй не хотілося бути причиною сварки, а до цього все йшло. Пані Токарська теж помітила розлючене почервоніле обличчя коханої свого сина:
 - Доброго вечора, Ларисо! – спокійно привіталася вона (ніби Тупілка завжди ходила з таким лицем!) і обернулася до всіх, плескаючи в долоні. - Бігом! Бігом! 
 Жінка на ходу зняла Алісу з Назара і штовхнула його в напрямку кухні. Всі слухняно послідкували за ними. 
 Можна було подумати, що Світлана Романівна зібралася нагодувати усе місто – стіл повністю завалений стравами. Чого тут тільки не було: і запечена курка, і відбивні, і картопляне пюре з густою томатною підливкою, і тушковані боби, а ще чотири види салатів і купа різноманітних бутербродів!
Сподіваюсь, ви зголодніли? 
 Побачивши реакцію на свої кулінарні шедеври, Світлана Романівна задоволено посміхнулася. 
Страшенно! – вигукнув Назар і потягнув відбивну. 
 Жінка тут же вгамселила його по голові і вказала на стілець. Назар похнюплено всівся. Роман відсунув стілець і допоміг сісти Ларі.
Дякую, любий! – розпливлася та в усмішці.
 Агата сіла між Назаром і Лізою, пані Токарська посадовила Алісу на прикріплений до столу дитячий стільчик і запитально подивилася на Романа. Той кивнув і взяв Лару та Лізу за руки.
Роман зараз прочитає молитву. Так колись завжди робив наш тато! – прошепотіла Ліза на вухо Агати і схопила її за руку. 
 З іншої сторони за її руку взявся Назар. Утворивши своєрідне коло, вони всі схилили голови, і Роман почав говорити:
Дякуємо тобі, Господи, що даруєш нам можливість зібратися тут для вечері. А також за те, що даруєш нам здоров'я і сили, допомагаєш нам у роботі і бережеш наших рідних. Допоможи і нашій новій знайомій Агаті облаштуватися на новому місці і знайти справжніх друзів. Підтримай її, Господи, як і кожного з нас. Дбай про мою маленьку сестричку Алісу і не забудь у раю про мого тата. Амінь!
Амінь! – відповіли всі і дружньо накинулися на їжу.
 Агата так розчулилася, що на очі навернулися сльози. Вона знала напевне - за неї ще ніхто не молився. Вона не чекала від Романа таких зворушливих слів, тому деякий час, доки інші гриміли ложками, не зводила з хлопця погляду. Роман поклав на коліна серветку, подав Ларі шматок курки, а тоді раптово підвів голову і подивився на неї. Агата так різко схопила тарілку з салатом, що ледь не перевернула сік, який налив для неї Назар.
Розкажи нам щось про себе, Гаті... –попросила пані Токарська, накидаючи картопляне пюре для Аліси.
Ну, навіть, не знаю... З чого почати? – знітилася Агата. Не буде ж вона розповідати правду!
А з чого-небудь! – порадив Назар. 
 Він наминав пюре і захоплено прицмокував, показуючи Алісі, що страва - надзвичайно смачна. Лара дивилася перед собою і неуважно длубала виделкою салат, навіть не торкаючись курки. 
З чого-небудь... – Агата хвилю подумала. – Ну, мені вісімнадцять. До переїзду сюди я жила на острові. Зізнаюсь, там мені не дуже подобалося! Батьків у мене немає. До школи я не ходила. - при цих словах Назар глипнув на неї з неприхованою заздрістю. - На острові не було шкіл! Та я достатньо багато читала...
Ну, ніяке читання не може замінити освіти! – перебила її Лара, переключаючи увагу на свою персону. – От мої батьки віддали мене до престижного університету, крім того, у мене не виводилися репетитори!
Ну, не всі ж такі обдаровані, як ти! – з’язвила Ліза.
 Та Лара не помітила (чи не схотіла помічати?) насмішки і провадила далі:
Саме так! Читати – це мало! Освіта – це процес передачі знань і, до речі, не тільки через книжки. Це – досвід, думки і міркування інших людей. Я маю на увазі кваліфікованих викладачів! І досить важливо спілкуватися. При спілкуванні можна отримати глибші знання, а не ті поверхневі сухі факти, що викладені в книжках!
Може й так... - нехотя погодилася Агата. – Та я не хочу ставати академіком! Мені достатньо і того, що я почерпнула від книг. А для того, щоб набути досвід - у мене попереду ціле життя.
Звичайно! – Тупілку вже було не спинити. - Якби я мала в розпорядженні такі гроші, мені теж не треба було б думати про своє майбутнє!
Досить, Ларо! – не витримав Роман. 
 Видно, що йому було страшенно незручно. Всі ж кругом розуміли звідки Тупілка дізналася про розмір сумми на рахунку Агати. Хоч сама Агата і не була певна, що Роман мав право комусь патякати про її фінансовий стан! 
Гроші нічого не говорять про людину! – спробував він залагодити свою провину.  
Чому ж ні, любий? В теперішньому світі гроші вирішують все! – знизала плечима Лара.
 Пані Токарська сумно зітхнула, витираючи Алісі підборіддя. Назар підкотив очі і непомітно штовхнув Агату під бік. Ліза аж пашіла від гніву, та, зловивши суворий погляд матері, швиденько вгнула голову і стала поправляти серветку.
Ви не праві, Ларо! –спокійно заперечила Агата. 
 Вона не могла мовчати, коли чула таку дурню з уст недалекої дівчини.
Чого це? – витріщилася Тупілка. Важко було зрозуміти, що її здивувало більше – те, що Агата наважилася заперечити, чи те, що гроші можуть чогось не вирішити? – Якщо ви зараз закинете мені, що за гроші не купити ні дружби, ні любові, ні здоров’я, то я вас розчарую, Агато! Річ іде тільки про розмір сумми. За великі гроші можливо купити все – і посмішки, і добре ставлення. А на рахунок здоров’я, то скажіть, що гроші не важливі, родичам тих, хто намагається будь-що врятувати когось з близьких від смертельної хвороби.
Фе! Як пафосно! – скривився Назар. 
Ви, Ларо, можливо в дечому й праві... – задумливо протягнула Агата. – Але вся річ у тому, що ви жили в світі людей, де гроші й справді вирішують багато чого. А я жила там, де гроші не тільки нічого не варті – про них взагалі не думають. Є набагато важливіші речі – любов рідних, свобода, слава, прагнення чогось досягти, влада врешті-решт... 
 Агата завмерла і розгублено подивилася в тарілку – щойно вона намагалася переконати Лару в тому, чого раніше й сама не розуміла. В цьому й була різниця між присутніми і нею! Люди завжди будуть оцінювати усе з матеріальної точки зору, будуть судити одне одного за вмістом гаманця, а такі, як вона, віддають перевагу життю з почуттями, життю сповненому любові і поваги... Або ж влади і могутності!
 Агата намагалася згадати, хто попереджав, що люди – жорстокі, і не могла. Можливо вона зробила неправильний вибір, приїхавши? 
 Вона так поринула в роздуми, що навіть не відразу вловила зміст того, що відповідала їй Лара: 
Ви говорите так, ніби прилетіли до нас з іншої планети. – хитала Тупілка головою і красномовно дивилася на Романа, мов хотіла сказати - ну що з неї взяти?
Можливо, так воно і є. – погодилася Агата і розсміялася. – Люди такі різні і в кожного свої цінності, тож можна сказати, що всі ми з різних планет!
Давайте краще поговоримо про замок! – запропонував Назар. Йому явно не подобалися розмови на філософські теми. – Чи правда, що там багато потаємних, чудернацьких місць? Є підвали, катакомби? – всі засміялися, а хлопець роздратовано знизав плечима. – А що? Там можуть ховатися привиди!
Назаре, привидів не існує! - заперечила Ліза.
А ти звідки знаєш?
Привиди існують! - втрутилася Катя і це було першим, що почула від неї Агата за весь вечір. – Так називають явища і об’єкти, котрі являють собою згусток позитивної чи негативної енергії, що може приймати різноманітні форми і існувати в незалежності від об’єкта, що виділив цю енергію. Найчастіше привиди створюються свідомо чи несвідомо задля виконання якоїсь конкретної одиночної цілі, по виконанні якої припиняють своє існування!
Що це було, Катю? – вражено запитав Назар, дивлячись на ніжку курки, на яку ще мить назад збирався накинутися. 
 Всі за столом з відкритим ротом дивилися на дівчинку.
Це була цитата з однієї книги, що присвячена вивченню паранормальних явищ. Я недавно взяла її у шкільній бібліотеці!
Катю, тобі варто читати більш серйозніші книги, якщо ти думаєш про вищу освіту! - повчально зауважив Роман.
По-моєму, Катя достатньо приділяє уваги навчанню, а тому може почитати щось і для себе. – підтримала доньку пані Токарська.  
Ця книга - надзвичайно цікава! – вела далі Катя. – Вона відкриває очі на багато речей, яким зазвичай не приділяється належної уваги.
Я зараз з вами здурію! – Назар вже почав злитися. – Ми можемо хоч раз повечеряти без нудних лекцій?
Так. – оживилася Ліза. – Ми, до речі, зібралися тут, щоб поближче познайомитися з Агатою. А самі говоримо не знати про що!
Нічого, Савет! Мені було цікаво почути про привидів. Хоч це і не допомогло мені в них повірити, - Агата доїла салат. – Я теж читала про них, але це, зазвичай, були книги чи легенди, а не наукові праці.
Чудово! – вигукнув Назар, кидаючи виделку на стіл. – Може ми ще поговоримо про здатність світлячків випромінювати світло в сутінках?
Вибач, Назаре! – одночасно промовили Катя і Агата.
Так, краще! – хитнув він головою і знову взявся до їжі. 
А чи правда, що у вашому замку є декілька картин? –запитала Лара, намагаючись не показувати своєї зацікавленості, хоч їй це не дуже вдалося.
Там не декілька картин, а ціла галерея! – відповіла за Агату Ліза. Їй не терпілося уколоти Тупілку хоч якось.
Так, справді. – підтвердила Агата. – Я їх ще не роздивилася...
Але, як вони там можуть зберігатися? – Лара ледве не підскакувала на місці. – Умови в занедбаному замку жахливі!
Мій замок - не занедбаний! – це вже починало набридати. – І, наскільки я можу судити, картини в хорошому стані!
Ви не можете судити про їхній стан, бо ви, Агато, нічого в цьому не тямите! – замахала руками Лара, облишивши салат, до якого і так майже не торкалася. – Цілком можливо, що багатьом з них потрібна реставрація і належний догляд! Якби ви змогли передати їх музею...
Я не віддам картини музею! – категорично заперечила Агата. – Судячи з усього, вони висіли там достатньо довго і я не збираюся віддавати їх куди-інде...
Але ж, люба! –янгольськи посміхаючись, протягнула Лара. – Ви не можете позбавити інших людей можливості поглянути на ці шедеври! Красою повинні насолоджуватися усі! 
Ще й як можу! Я є власницею цих самих „шедеврів” і хочу, щоб вони залишалися там, де провисіли багато років! – завелася Агата. 
 Їй дуже вже не подобався командний тон Тупілки, котрий чимось нагадував говір тюремних наглядачів.
Гаразд-гаразд! – скривилася Лара, зрозумівши, що діло не вигорить. – На мою думку, ви робите велику помилку.
Може. Але я так вирішила! 
 Агата встигла помітити, як Роман втішним поглядом глипнув на кохану, і роздратовано подумала: „Певно, вона прийшла на вечерю лише для того, щоб вмовити мене віддати картини!”  
 Взагалі-то, Агаті полотна потрібні не були, але це не означало, що картини треба передавати комусь. А надто вже цій Ларі! По-друге, вони ж були з дивного замку! Що, як вони раптово почнуть літати або за межами Замкової Галереї перетворяться на карикатури? Уявивши, з яким виразом обличчя Тупілка спостерігає за літаючими „шедеврами”, Агата ледве стримала сміх. 
Якщо ви передумаєте...
Я не передумаю! – твердо відповіла Агата, прагнучи поставити крапку в розмові.
 За столом повисла тиша і мить було чути лише брязкання посуду.
Я теж думаю, що не варто перевозити картини до музею. – промовила Світлана Романівна, не звертаючи уваги на те, що Тупілка роздратовано глипнула в її сторону. – Це порушить загальний вигляд замку. Він і сам є пам’яткою архітектури. І якщо ти, Ларисо, прагнеш представити ці твори мистецтва загальному огляду, то думаю було б доречніше домовитися з Агатою про екскурсії до замку.
  „Цього тільки не вистачало!” - у Агати в середині все похололо. Вона не може допустити ніяких екскурсій! Що буде, як хтось з відвідувачів допетрає, що світильники горять самі по собі, без електрики? А це ж тільки мала частина, що знала про замок Агата! 
 Ні про які екскурсії не може бути й мови!
- Думаю, ви не зовсім розумієте про що говорите! – терпляче заперечила Лара. – Який дурень захоче прийти на екскурсію до замку, де, за повір’ями, живуть привиди?
Агата полегшено зітхнула, та, як виявилося, зарано.
Ти зовсім не розумієшся в людях. – скептично зауважив Назар. – Думаєш, комусь потрібні твої шедеври? Та навпаки - всі підуть до замку, щоб на власні очі побачити „того самого” Воронського привида!
Не всі ж такі, як ти, Назаре! – промовила Лара, відкидаючи волосся, що весь час лізло їй в очі. – Більшість людей і на крок до нього не наблизяться.
Як би там не було, - втрутилася Агата. – Я, поки що, не збираюсь влаштовувати екскурсії по замку. Я ще й сама там не обжилася.
Звісно! –  Тупілка ледь не плакала. – Якби і я мала... 
 Вона замовкла на пів слові, бо Роман глянув так, ніби був готовий викинути її з-за столу, якщо Лара дозволить собі іще хоч раз згадати банківський рахунок Агати. Хоч якось, та йому все ж вдалося на неї вплинути!
Тобі подобається у нас, Гаті? – перевів на інше Назар.
Дуже! – посміхнулася вона. – Я, правда, мало де бувала, але цей край мені ду-у-уже подобається. Завжди мріяла жити в такому містечку! Звісно, я ще нікого, окрім вас, не знаю, але, якщо й інші воронці такі ж добрі, щирі та сердечні, то я затримаюсь тут надовго.
Ну, таких, як ми, більше немає! – гордо підняв підборіддя Назар, і пані Токарська суворо блимнула очима в його сторону.
Впевнена, що немає! – розсміялася Агата. - Ви знаєте, мені дуже хочеться відвідати Дрімучий ліс. Вікна моєї кімнати виходять якраз на нього. Ліс видається дуже манливим. Живучи на острові, я не бачила таких великих і старих дерев. Від них віє якимось спокоєм... Та що з вами? Я щось не те сказала? –  Агата здивовано позирала на враз посмутнілі обличчя присутніх.
Я... –  Світлана Романівна відводила погляд. – Мені треба вкласти Алісу. Уже пізно!
 Вона схопила дівчинку, котра і справді задрімала просто над тарілкою з пюре, і, навіть не прибравши з її шиї серветку, пішла геть.
Я щось не те сказала? – ще раз розгублено спитала Агата, позираючи їй услід.
Так казав наш тато. - тихо пояснив Назар, відсуваючи тарілку. – Він завжди казав, що від лісу віє спокоєм і тишею. Він його дуже любив... – голос хлопця затремтів.
Ага! – схлипнула Ліза і перейшла на крик. – А потім одного чудового ранку загинув у ньому! В цьому прекрасному, чудовому лісі!
Єлизавето! – зупинив її Роман. – Тримай себе в руках!
 Дівчина похнюплено опустила плечі, а Агаті захотілося провалитися крізь землю: 
Вибачте мені. Я... я нічого не знала! Мені дуже прикро...
Звідки ж ти могла знати?!  - докірливо кинула Лара. – Просто деякі люди мають унікальну здатність зачіпати болючі теми!
Припини, Ларо! Ти вже всім набридла зі своїми теревенями! – перебила Катя. Дівчинка протирала окуляри і її руки тремтіли. 
 Скрипнули двері – повернулася пані Токарська. 
Ну, що любі? Перейдемо до десерту? – аж надто весело мовила жінка. – Зізнаюсь, мені просто не терпиться скуштувати торт, який принесла Гаті...
 Всі дружньо закивали головами. 
 Ліза разом з Агатою допомогли жінці прибрати зі столу і розставити маленькі тарілочки. Назар кинувся заварювати чай та приволік з холодильника ще дві пачки апельсинового соку. Лара тим часом щось шепотіла Романові, той кивав їй у відповідь з відсутнім виразом обличчя. Катя кинулася гортати книгу, яку читала ще до вечері, та Світлана Романівна швидко забрала її – треба вечеряти, а книги можуть почекати. Катя роздратовано подивилася на матір, а потім зітхнувши, стала ділити торт. 
 За десертом Лара набридала всім розмовами про важливість та відповідальність її професії, аж доки не доконала ними Назара. І той не знайшов нічого кращого, щоб заткнути їй рота, як квакнути. Тупілка сполотніла з переляку і ледь не вискочила на стілець. Певно, історія з болотною ропухою довго була в її кошмарах! Ліза з Агатою нестримно захихотіли, а Світлана Романівна боляче штовхнула сина. Ларі нарешті дійшло, що ніякої ропухи поруч немає, і вона ображено закусила губи. До кінця вечері вона не вимовила більше жодного слова і лише ближче до опівночі ввічливо нагадала, що їй вже час повертатися до міста.
Маєш рацію, люба! – погодилася з нею пані Токарська. – Щось ми засиділися! А Романові з Єлизаветою завтра на роботу, та й Каті з Назаром не варто забувати про школу.
Я ніколи не забуваю про школу! – зауважила Катя.
Я знаю, люба! – Світлана Романівна погладила доньку по голові. 
 Назар підкотив очі до стелі. Лара пішла до вітальні, щоб поправити зачіску. За нею слухняно задріботів Роман.
Я проведу тебе до замку! – запропонувала Ліза, як тільки Агата з усіма попрощалася і рушила до дверей.
Не варто! Ти втомилася. І, крім того, тут недалеко.
Як хочеш! – Ліза не наполягала. Виглядала вона і справді стомлено, до того ж весь час позіхала. – Зайди завтра на сніданок!
Ні, я не можу! Мені й так незручно. – заперечила Агата, стоячи на ганку і махаючи рукою на прощання Світлані Романівні.
Дурниці! – ще раз позіхнула Ліза. – Мама завжди готує так, мов збирається нагодувати цілу роту голодних вояків. Тож на тебе вистачить.
Та я просто думаю, що завтра не встану раніше дванадцятої! – пояснила Агата. Позіхання виявилося заразним.
Он як! – розсміялася Ліза. – Ну, тоді приходь на обід... чи знову на вечерю!
Гаразд, зайду! – пообіцяла Агата і, обнявши на прощання подругу, пішла в напрямку Воронського замку. 
 Роман тим часом допоміг Ларі всістися на переднє сидіння джипу і, гримнувши дверцятами, обернувся. Помітивши Агату, він кинув через плече:
Кохана, зачекай хвилину! – і швидким кроком підійшов ближче. 
 Лара висунулася у вікно, подивитися, що ж сталося, і зневажливо скривилася, зрозумівши, що причина затримки всього лиш Агата. 
Я хотів вибачитися перед вами. – почав невпевнено Роман, підсунувши окуляри, що знову з'їхали на носа, та враз знітився (напевно згадав, як вона передражнила цей рух вранці), і зовсім їх зняв. – Я не мав ніякого права розповідати Ларі про розмір вашого рахунку. І мені дуже ніяково, що я так завинив перед таким клієнтом, як ви, Агато...
Яким „таким клієнтом” ? – не зрозуміла та.
Ну... – ще більше рознервувався Роман. Видно було, що йому нечасто доводиться визнавати свої помилки. – Ну, я сподіваюсь, що цей маленький інцидент ніяк не вплине на рішення користуватися послугами нашого банку...
Он, що вас хвилює?! – нарешті дійшло до Агати. – А я думала, ви щиро просите пробачення! – вона різко рушила до замку.
Але ж я щиро! – скрикнув Роман їй у спину.
Можете не хвилюватися, - запевнила його Агата, не обертаючись і не уповільнюючи ходи. – Я не збираюся міняти банк!
 Лара права: все, що цікавить людей – гроші!
 Агата через мить розізлилася сама на себе – невже це вона щойно приміряла усіх людей під одну планку? А як же Савет? Важко повірити, що вона теж знаходиться під шармом цих папірців. Ліза не така людина, як Лара! Вміє розрізняти добро і зло від них і, якби володіла багатим статком, витрачала б його тільки на хороші цілі. А Назар? Агата була впевнена, що гроші (якби вони в нього звісно були!) він би витратив на подарунки рідним і веселі витівки. Катя здобула б престижну освіту, а здобуті знання  пізніше застосувала б на благо інших. Щось таке було в її погляді. Пані Токарська влаштувала б майбутнє своїх дітей – саме ними вона жила.
 А може цим і різняться люди між собою? Ну, тим, що гроші вони витрачають по-різному?! Хтось дбає за всіх, а хтось тільки за себе! Тоді дрібна монета, зароблена бідняком, може принести більше користі, ніж мільйон в руках нехай багатої, але черствої людини! Ні! Люди - не всі жорстокі і жадібні! 
 Агата весело підскочила на доріжці, принюхалася до аромату троянд. Ніч була місячна, на небі не було жодної хмаринки. Вона зірвала троянду і завертіла квітку в руках. З сумом подивилася на темну стіну, якою височів Дрімучий ліс.
 Було прикро за пана Токарського. Хоч Агата і не знала його, та була впевнена, що батько таких дітей не міг бути поганою людиною. Вона згадала, що у вітальні будинку Токарських висів його портрет, перев’язаний чорною стрічною. Це був досить молодий темноволосий чоловік з темними вусами та широким носом. Він мав великі карі очі (такі ж живі і дитячі, як у Аліси!) і добродушно посміхався з портрету. Агата теж би жалкувала за таким татом!
 Раптово перед нею постали сумні очі її власного батька і Агата швиденько прогнала від себе це видіння. Щоб заспокоїтися, вона знову глянула на темний ліс.  
 Цікаво, що сталося в ньому з паном Токарським? Жаль, що вона не може запитати про це Лізу! Та відразу ж засмутиться, а Агаті цього б не хотілося. Але ж нічого не знаючи, вона могла знову ляпнути щось зайве! Виваживши все, Агата вирішила поки-що уникати будь-які теми, пов’язані з Дрімучим лісом.
 Давно вже перевалило за північ і Агата знову позіхнула. Вона звикла жити без розпорядку, але тепер треба пристосовуватися до інших людей. Кинувши зірвану троянду до ставка, вона рушила до замку. Агата вже була перед самими дверима, як дещо дивне змусило її завмерти на місці. У верхньому вікні північної вежі блимав світильник! 
 Невже хтось вдерся до замку?! Агаті тільки й не вистачає пліток про чудасії в замку! І так пів міста вважає, що вона – досить дивна особа! 
 Не гаючи ні хвилини, вона влетіла в замок. Прожогом минувши Замкову Вітальню, вона збігла на сходи, що вели на вежу. Перестрибуючи через одну, Агата мчала наверх, майже не дихаючи. Спереду замаячіло світло і стало зрозуміло, що вона близько. Захекавшись, Агата минула ще один виток сходів. 
 Вона встигла якраз вчасно, щоб помітити, як за стіною зникає бліда постать Воронського привида...
                                               
 Заснути Агаті не вдавалося. Всю ніч вона крутилася і не могла вмоститися. Невже всі ці чутки правда? Але ж власні очі не могли підвести – Агата бачила привида! 
 Взагалі-то вона нічого не знала про них. У книгах привиди завжди уособлювали зло і не приносили людям нічого хорошого. Але чи то - правда? Як привид поставиться до неї?
 Пригадалися слова Каті, коли та пояснювала Назарові, що таке привиди. Виходячи з її роз’яснень, привид може бути, як добрий, так і поганий. А дослівно - „згусток позитивної або негативної енергії”. Тож спочатку потрібно вияснити, які наміри в цього „згустка”, а тоді думати, що з ним робити. Але, знову ж таки, виникає питання – як дізнатися про це? Не може ж Агата просто підійти до привида і спитати: „Ви добрий чи поганий?” або „Вам не заважає моя присутність в замку?”. Це виглядало аж надто смішно! 
 Цікаво, чи знали інші про те, що в замку живе привид? Якщо знали, то чому не сказали?  Агата зітхнула – вони про багато чого не сказали і тепер їй самій потрібно вирішувати свої проблеми. І Токарським про привида говорити не можна, бо, по-перше, вони можуть відкрити її таємницю; а, по-друге, Агаті не дуже хотілося визнавати свій страх. Вона так і бачила насмішливе обличчя Назара, який показував їй язика і говорив: „Ну, що? Потоваришувала з привидом?” І, що за напасть змусила її таке ляпнути? Тож тепер, якщо Агата не хоче вдарити обличчям в грязюку, просто  необхідно все вирішити якнайшвидше. І це вона мусить робити самотужки!  
 Раптово в голову прийшла цікава думка – вона жила тут два дні, а привид з'явився вперше. І головне те, що він не стільки з'явився – Агата просто спіймала його! Якщо зважити на ці дві обставини, то можна припустити, що він теж боїться! Агата розсміялася сама з себе. Це вже було аж надто сміливе припущення! І чого б йому її боятися? Він же привид, а вона... 
 Агата підібгала під себе ковдру і глипнула на зоряне небо. Вона вже починає впадати у маразм – уявити, що привид може її боятися?! Агата відчула себе останньою дурепою. 
 І що ж робити? Конче потрібно якнайбільше дізнатися про привидів. Катя! Вона непевне знає про них більше, ніж сказала вчора! Але, як запитати, щоб не викликати підозр? Кілька хвилин тому вона вже вирішила, що нікому нічого розповідати не можна, але... Можна зіслатися на те, що її раптом зацікавили паранормальні явища! Або придумати ще щось... 
 Агата відчула, що у неї важчають повіки. Так, краще зараз поспати, бо, все-одно, нічого путнього в голову не приходить. Тай всю ніч боятися – дуже втомливе заняття! А завтра вона усе добре обміркує...
 Агаті здалося, що вона тільки-но заснула. Але сонце, що нещадно різало в очі, говорило, що це не так. Вона сіла, не розкриваючи повік, і прислухалася навколо – без сумніву ранок уже настав! Через хвилю вона нехотя розкрила одне око і озирнулася. 
 Небо було дуже чисте, без жодної хмаринки. Сонце повільно пливло над горизонтом і обсипало все довкола по-осінньому золотавим сяйвом. Так... День обіцяв бути просто чудовим! 
 Агата позіхнула і розкрила вже обидва ока. Відкинувши волосся, вона глипнула на годинник, який учора ввечері забула зняти. Він показував майже дев’яту. Агата роздратовано відкинулася на спину – вона проспала! Катя вже давно в школі. Тепер доведеться чекати до вечора. Але ж увечері збереться вся сім'я і буде нелегко підібрати хвилину, щоб розпитати дівчину про привидів. Що ж робити? Вона не могла просто сидіти і чекати на те, що привид щось учудить. Що, як Агата йому так не до вподоби, що серед ночі він просто накинеться на неї? І ніхто не допоможе, бо жодна людина і на крок не наблизиться до страшного Воронського замку! Ха! А вона, Агата, вздумала жити в ньому! Треба було відразу ж прислухатися до того, що розповідають люди!
 Агата раптом зрозуміла, що від того, що вона зараз тут буде лаяти себе останніми словами нічого не зміниться. Треба діяти! Вона зібгала ковдри, підхопила подушку і почала спускатися з вежі, на якій ночувала і цієї ночі. І цього разу не через відчуття свободи і красиве зоряне небо, просто Агата втішала себе тим, що на вежі привид її шукати не буде. Та щось це втішання не дуже допомогло і вона зовсім не відчувала себе в безпеці. 
 Як би там не було, а потрібно заспокоїтися. Агата зайшла до бежевої спальні, кинула ковдри на ліжко і направилася до ванної. Прийнявши душ та переодягнувшись у зелений спортивний костюм, Агата направилася до міста. Звичайно, потрібно було побродити замком, все ж таки вона не оглянула й половини і гадки не мала, що твориться на горішніх поверхах замку. Ще вона мусила розібрати покупки. Але думка про те, що будь-якої миті може з'явитися привид, змусила її якнайшвидше покинути свої володіння. Підійшовши до будиночка Лізи, вона помітила пані Токарську, котра якраз вийшла на прогулянку з Алісою.
Дорого ранку! – привіталася вона. – Як вам спалося?
І тобі доброго ранку, люба! – радо посміхнулася та у відповідь. – Нам з Алісою спалося дуже добре!
 Дівчинка, упізнавши Агату, помчалася до неї, плескаючи в долоні, і та ледве встигла її підхопити.
Легше, пустунко! – посварила доню Світлана Романівна і звернулася до Агати. – А ти куди, люба?
Та ось сумно самій у замку, тож вирішили прогулятися.
Ми з Алісою ідемо до парку. Хочеш з нами? 
Звичайно! –радо погодилася на пропозицію Агата і опустила дівчинку на землю. Та відразу ж кинулася вперед за великим жовтим метеликом.
Добре, що містечко у нас невелике і автомобілів мало, бо за Алісою просто неможливо встежити. – поскаржилася Світлана Романівна, скрушно хитаючи головою.
Це ж добре! – відповіла Агата. – Наскільки я знаю, то всі діти - дуже жваві і непосидючі.
О! Аліса аж надто! – розвела руками жінка. – Недарма вони з Назаром – нерозлийвода. Якби Аліса була трохи старша, вони точно капостили б на пару! 
Ну, що ви, Світлано Романівно! – заперечила Агата. – Назар видався мені дуже милим.
Це тому, що ти з ним ще не досить добре знайома! Звичайно, мій син - не забіяка і не грубіян. Та іноді він дозволяє собі аж надто багато! Чого я тільки не спробувала, щоб його втихомирити, та нічого не допомагає! Тільки Борис міг його заспокоїти! – жінка враз вмовкла і відвернула голову. 
 Видно було, що вона ненароком згадала те, чого не хотіла згадувати. Борис... Певно пані Токарська має на увазі свого чоловіка!
 Агаті захотілося висловити свій жаль жінці, що так легко прийняла її до свого життя:
Ви вибачте мені, Світлано Романівно... Борис – це ваш чоловік? – обережно запитала Агата і побачила кивок у відповідь. – Ще раз перепрошую за вчорашнє. Я не хотіла розбудити сумні спогади. Я й гадки не мала про те, що ваш чоловік загинув у Дрімучому лісі. – Агата вмовкла, не знаючи, що іще сказати. Вона вже почала жалкувати, що взагалі затіяла цю розмову, бо пані Токарська стала ще смутніша.
Ти ні в чому не винна, Гаті! – тихим голосом відповіла жінка. – Ти ж не можеш усього знати. Для нас ця рана досі кровоточить. Іноді мені здається, що цей жаль ніколи не мине.
 Агата мовчала, відчуваючи, що пані Токарській потрібно виговоритися. 
Він був хорошою людиною, Агато. Дуже хорошою. І я говорю це не тільки тому, що він був моїм чоловіком. Ні! Його всі поважали і шанували. Борис ніколи нікому не відмовляв в допомозі, завжди знаходив час вислухати кожного. Він мав унікальну здатність вірити людям, знаходити в них щось хороше і світле. – Очі жінки налилися якоюсь мрійливістю і, згадуючи про чоловіка, вона раптом стала виглядати молодше. - Якось він допоміг втекти з в'язниці одному чоловікові. Того звинуватили у надзвичайно жорстоких вбивствах і могли засудити до довічного ув’язнення. А мій чоловік допоміг йому втекти і декілька тижнів переховував його у нашому будинку! Мені було дуже страшно жити під одним дахом з убивцею, якого всі бояться і якого всі шукають. Я носила в собі Романа, і не могла зрозуміти, як це Борис може ось так просто нами ризикувати? Я нічого не хотіла розуміти. Навіть переїхала на декілька тижнів до подруги. А потім виявилося, що того чоловіка звинуватили безпідставно! Що він - ні в чому не винний! Його самого хотіли вбити у в'язниці і якби Борис йому не допоміг... 
 Агата слухала, затамувавши подих. Як же поталанило тому невинному! Якби ж і в її житті виник такий собі Борис Токарський! Але такої людини їй доля не дала... 
 Борис завжди був таким! Іноді мені здавалося, що він ладен пожертвувати чим завгодно заради чужого блага. Це було його найкращою рисою і найбільшою вадою водночас, але саме за це я його і кохала.
 Пані Токарська забрала з рук Аліси метелика і випустила. Дівчинка, побачивши, як він змив вгору, весело заплигала на місці, а потім кинулася збирати якісь маленькі синюваті квіточки, що росли обабіч асфальтової дороги.
Я була дуже щаслива з ним, - сумно продовжила Світлана Романівна. – Мені аж не віриться, що ми прожили з ним майже двадцять три роки. Це минуло мов один день... Певно щастя завжди вимірюється митями...
 Агата кивнула на цих словах – вона була нещасна і кожен день видавався їй вічністю. 
 Та, як і все у цьому житті, щастя теж минає. І доля забрала у мене чоловіка... – пані Токарській було все важче говорити, але вона не хотіла мовчати. – Алісі тоді було три роки. Вона - допитлива дитина і за нею завжди було важко встежити. Аліса гралася у дворі і ніхто з нас не помітив, як вона зникла... в який бік побігла... Її не стало і все! Ми обшукали кожен закуток, думали спочатку, що вона так грається, або, що втомилася і заснула просто в клумбі або ще десь. З нею таке часто траплялося. Побігли до сусідів, та вони теж нічого не знали. І тоді ми з Борисом злякалися по-справжньому. Живемо на окраїні міста і звідси до Воронського болота рукою подати. Якщо б наша крихітка туди потрапила, то їй уже нічого не допомогло б. Такі трясовини, що звідти не вибратися і дорослому, не те, що дитині. Я мало не збожеволіла тоді, уявляючи, як мою дівчинку засмоктує в грязюку, вона нас кличе, а ми не чуємо... – жінка хвилю помовчала, перевела дихання.
Та на щастя один з сусідів згадав, що ніби бачив Алісу - вона йшла в напрямку Дрімучого лісу. Ми залишили старших дітей у крамничці Главки. Я побігла просити допомоги у пошуках Аліси у жителів містечка, а Борис, не чекаючи доки назбирається група шукачів, кинувся до лісу сам.
Ми шукали до самого вечора. Але не виявили жодних слідів Аліси. Я пам’ятаю, як плакала тоді, мов це було тільки вчора. Алісі було лише три роки! Їй напевне було дуже страшно самій у лісі! Це ж маленька беззахисна істота! Тільки, коли впала ніч, ми раптом почули Борисові крики та жахливе виття... Це було так моторошно! 
 Жінка, важко дихаючи, присіла на лавочку. Аліса гасала по парку разом з іншими дітьми. Обабіч дитячого майданчика, сидячи на таких же лавочках, за своїми чадами спостерігало ще добрий десяток мам. Вони зацікавлено позирали на Агату і з всезнаючими виразами облич перешіптувалися між собою.
Якщо вам важко згадувати про це, то не треба! – спробувала допомогти Агата. У неї розривалося серце від того, що ця розповідь змушувала пані Токарську ще раз пережити ті жахливі події. – Я все розумію!
Ти - хороша людина, Гаті! – сумно подивилася на неї Світлана Романівна, а тоді знову прикувала погляд до доньки. – Коли ми їх знайшли, то Борисові вже не можна було допомогти.  Хто б міг подумати, що в лісі є вовки?!! Туди завжди ходили діти. Це було затишне місце. Ми боялися болота. Ніхто не чекав небезпеки від лісу! Борис, певно, знайшов Алісу, якраз тоді, коли на неї накинулися звірі. Мені навіть страшно подумати, що моя дитина на власні очі бачила весь цей жах...
 Серце Агати стиснулося. Їй раптом стало соромно. Вона жаліла себе, була ображена несправедливістю, вважала себе - найнещаснішою людиною на світі, а насправді - виявилася жахливою егоїсткою! Вона нікого не любила і не вміла думати більше ні про кого, крім себе! Пан Токарський пожертвував життям задля своєї дочки, а вона... Що зробила в цьому житті Агата Кровська? Нічого!!! Жодна людина на світі не може навіть подякувати Агаті... бо немає за що! Виявляється, це дуже страшно, коли ти в світі нікому не допомогла. Агата тільки й знала, що жаліла себе і скиглила! Вона недооцінила світу, котрий її оточував. І Агаті ще було потрібно завоювати звання „людина”, яке вона так просто обрала. Зараз, вперше в житті вона хвилювалась за інших. Вперше на її очах виступили сльози тому, що вона співчувала чужому нещастю.                      
Це тому Аліса не розмовляє? 
Так! – кивнула Світлана Романівна. – Лікарі кажуть, що вона перенесла сильний стрес і... – прозора сльоза побігла по щоці жінки. - І це взагалі ще добре, що вона так легко відбулася! Я кожен день дякую Богові за те, що вовки не зачепили мою дівчинку! А Бориса я навіть дітям не показала... Це напевно було б занадто для них!
А Аліса? Їй не можна допомогти?
Не знаю, дитино! – жінка втерла сльози. – Лікарі кажуть, що їй може допомогти час... або ще один стрес чи сильні емоції. Все, що нам залишається – чекати.
 Вони трохи помовчали. Аліса возилася у пісочниці з якоюсь червонощокою дівчинкою з веснянкуватим лицем, що люб’язно поділилася з нею іграшковою лопаткою. 
І ви жалкуєте? – раптом спитала Агата. Пані Токарська здивовано подивилася на неї. – Ви ж не можете шкодувати про те, що цей чоловік був у вашому житті? Він же залишив по собі не тільки смуток! У вас - чудові діти, які люблять вас! Я не розумію, Світлано Романівно! Чому ви плачете і страждаєте? – Агата зіскочила з місця і стала крокувати перед жінкою, не помічаючи її подиву. - Ви повинні радіти своїм дітям! А свого чоловіка згадувати не як людину, яка вас покинула, а як людину, що назавжди поселилася в вашому серці!
Ти нічого в цьому не розумієш, Гаті! – зітхнула Токарська. – Бачу, я зробила помилку розказавши тобі про все...
Звичайно, ви зробили помилку! – кивнула Агата і продовжила свою думку. - Ви повинні були розповідати це не мені, а своїм дітям! І не дивіться на мене так, Світлано Романівно! Учора під час вечері, коли я ненароком згадала Дрімучий ліс, ви покинули кімнату. А цього не треба було робити! Ви повинні поговорити зі своїми дітьми! Вони сумують за батьком не менше, ніж ви за чоловіком! Ба, навіть, більше! А ви не бажаєте розповісти, чому так сталося, підтримати їх! Ви не повинні викидати чоловіка зі свого серця, намагатися забути його. Вам потрібно розповідати дітям, якою хорошою людиною був пан Борис! Ваш жаль повинен бути світлим, бо невже ваш чоловік заслуговував на те, щоб ви, Токарські, здригалися при найменшій згадці про нього і швиденько переводили розмову на інше? Так було б легше і вам, і вашим дітям! Ви повинні згадувати його так, ніби він вийшов на хвилину і скоро повернеться. Бо він спостерігає за вами з небес! Я певна...
Досить! – скрикнула Світлана Романівна, обхопивши голову руками. – Ти перегнула палицю, Агато! Я не дозволяла вчити мене, як мені треба жити!
 Її слова шокували жінку.
Пробачте мені... Але... 
Не треба вибачатися на кожному слові! – холодно обірвала її пані Токарська. – Мені треба привітатися де з ким, тому я покину тебе, Агато!
 Вона поволі піднялася і пішла до купки жінок, що стояла неподалік.
Ви знову тікаєте, Світлано Романівно! Та від життя не втечеш! – крикнула їй услід Агата, але Токарська навіть не обернулася.
 Трохи посидівши на лавці, Агаті вдалося заспокоїтися. Їй було жаль, що пані Токарська так сприйняла її слова. Про сказане вона не шкодувала, бо ясно відчувала, що правда на її боці. Агата розуміла, що мама Лізи відноситься до пам'яті чоловіка так, як вона сама ставиться до своїх батьків, тобто намагається не згадувати. Але її батьки на це заслуговують, а пан Токарський – ні! Він заради рідних був здатен на все! Чому ж після смерті вони прагнуть забути його і бояться навіть згадати його ім'я? Певно, щоб прийняти правоту Агати, Світлані Романівні потрібен час. Вона - мудра жінка і все зрозуміє. Просто її біль такий сильний, що і досі не дає над усім цим подумати спокійно. 
 Поспостерігавши за забавами Аліси, Агата покинула парк. Вийшовши на міську площу, вона подивилася на ратушу – табло під годинником показувало, що температура повітря плюс двадцять два градуси і бажало приємного дня. Кивнула пані Главці, котра саме вигулькнула з магазину, і та помахала їй у відповідь. Трохи постовбичила під пам’ятником Пилипу Визволителю, думаючи чи не заглянути до „Об їдок”. І вже було направилася до кафе, як раптом помітила, що просто назустріч їй прямує Катя. 
 Дівчина була одягнена у темно-синю шкільну форму і голубі гетри. Волосся, заплетене у дві тугі косички, смішно стирчало над плечима. Катя тримала в руках якийсь підручник і час від часу підсовувала окуляри, що сповзали на носа.
Катю, привіт! 
 Агата не сподівалася зустрітися з нею раніше вечора, тому дуже зраділа, що вдалося спіймати її одну і саме зараз. Тим паче, що після сьогоднішньої  різкої розмови з Світланою Романівною, вона не скоро зважиться навідатися до будинку Лізи!
Здрастуйте, Агато! – ввічливо відповіла їй Катя, відірвавши погляд від книги. – Гуляєте містом?
Взагалі-то так! Не сподівалася тебе побачити о такій порі!
У мене вчителька захворіла. – пояснила Катя і додала невдоволено. - Тепер доведеться вивчати тему самостійно.
Он, як! – співчутливо стиснула губи Агата. – І куди ти зараз?
Хотіла піти до Лізи. У них цієї пори небагато клієнтів, тому я зможу спокійно почитати.
 Агата напружено думала. Вона повинна поговорити з Катею. Якщо хоче спокійно спати цієї ночі, то треба дізнатися, чого можна чекати від привида? Біда в тому, що для Каті зараз найважливіше вивчити тему, ніж вести дурнуваті балачки про привидів. Врешті-решт, Агата вирішила, що на її любові до знань і можна зіграти.
Я рада, що зустріла тебе... Розумієш, учора ти мене просто здивувала своїми різносторонніми знаннями. – Катя невдоволено глянула на ратушу, і Агата затараторила, -  Ти дуже розумна дівчинка! І мені хотілося б поговорити з такою освіченою дитиною...
Агато, я вже не мала дитина! – перервала її Катя і перейшла на „ти”. – Якщо тобі щось потрібно, то ти просто скажи. І не треба молоти дурниці!
Мені треба поговорити з тобою про привидів! – випалила Агата.
 Катя здивовано підвела брови і хвилину вивчала її. А тоді, на превеликий подив Агати, кивнула:
Я думаю, що розмовляти посеред дороги незручно, тому пропоную купити по морозиву і присісти десь.
Гаразд! – швиденько погодилася Агата. 
 Вони підійшли до невеличкого кіоску, придбали морозиво (обидві віддавали перевагу ванільному) і пішли до парку. Агата з полегшенням помітила, що Світлани Романівни та Аліси вже не було на дитячому майданчику. Вона все ще відчувала незручність через цю вранішню розмову. 
 Підійшовши до невеличкого фонтану, вони присіли просто на його край і почали ласувати.
То що саме тебе цікавить? – спитала Катя, облизуючи морозиво.
Мене цікавить усе. – повідомила Агата, мружачись на сонці.
Усе... – дівчинка на хвилю замислилася. – Ти що зустріла Воронського привида?
З чого ти взяла?!! – Агата відреагувала надто швидко і тим самим виказала себе.
Ти не вмієш брехати! – зауважила Катя. – Якщо хочеш, щоб я тобі допомогла, доведеться спочатку розповісти, що бачила! 
А ти не будеш сміятися? – недовірливо подивилася на неї Агата.
Не хочеш розповідати – не розповідай! – знизала плечима дівчинка. – Але тоді не варто розраховувати на мою допомогу.
Не ображайся, Катю! Просто я сама не можу повірити в те, що бачила!
А ти розкажи про все і ми подумаємо варто вірити твоїм очам чи ні?
 Агата трохи подумала, а тоді зітхнула, розуміючи, що у неї немає іншого виходу. Закрила очі і постаралася воскресити в пам'яті бліду постать.
Він був майже прозорий. Саме так! Бо я ясно бачила крізь нього стіну вежі і світильник. І ще... він був досить великий, вищий за мене і кремезніший...
Кремезніший? – перепитала Катя. – Це був чоловік?
Що? – не зрозуміла Агата.
Ну, це був привид чоловіка?
А.. Так! Саме так. – вона закивала головою. – Тільки він був якийсь дивний...
І що в ньому було дивного?
Ну... Те, що він - привид! – пояснила Агата.
Це зрозуміло! – важко зітхнула Катя. – Опиши, як він виглядав? У що був одягнений?
Ну... – Агата знову закрила очі. – Він був старим. Років шістдесяти... Можливо старший.
Ну, напевно старший! Привиди не старіють, а залишаються такими ж, як і в момент смерті!
Волосся сягало плечей. – продовжила опис Агата. - А ще він мав вуса та бороду. Одягнений був як на маскараді. Щось кумедне... не знаю, як описати.
Як на маскараді? – задумливо повторила Катя. – Він мав при собі зброю?
Ти гадаєш, він може мене убити? – підскочила Агата.
Я не знаю, що в нього на думці. – спокійно відповіла дівчинка. – То зброя була?
Ні! Принаймні я її не помітила. – Агату починало дратувати те, що вона змушена розповідати Каті все це. – І взагалі, я його бачила лише мить. Він явно не чекав, доки я його роздивлюся, а відразу ж розчинився у стіні.
Не злися. – сказала дівчина і наморщила лоба.
Легко говорити! Тобі не доводилося цілу ніч тулитися на вежі і здригатися від кожного звуку, боячись, що на тебе може налетіти якийсь дурнуватий привид! –поскаржилася Агата.
Ти заважаєш мені думати! – обірвала її тираду Катя.
Вибач! – буркнула Агата і ображено вмовкла. 
 Дівчинка хвилю поводила рукою по воді, доїдаючи морозиво.
Якщо взяти до уваги все, можна зробити висновок, що ти бачила привид чоловіка, який раніше жив у замку. Ну, може не жив, але помер в ньому це точно! Зазвичай привиди навічно прив’язані до місця своєї смерті чи захоронення...
У мене десь в замку кістяк? – підскочила Агата. Катя підкотила очі до лоба, і вона швиденько сіла на місце, намагаючись вигнати з уяви видіння зі скелетом. – Вибач, я уважно слухаю.
Цілком можливо, що він захоронений десь у підвалах замку. В давнину таке часто траплялося, - продовжила Катя. – З його дивного одягу випливає, що він жив у замку кілька століть тому. Ти не помітила на ньому якихось ран або ще якихось понівечень?
Ні! – Агата наморщила лоба, а тоді впевнено кивнула головою, - Точно, ні!
Ну, це може означати, що він помер природною смертю. – припустила Катя.
Тут я хочу з тобою посперечатися! – заперечила Агата. – Те, що я не побачила ран, не означає, що їх немає. До того ж чоловіка могли отруїти. І тепер його злющий-презлющий привид прагне помсти...
Я ж сказала „може означати”, а це не значить, що саме так воно й було! – Катя зіжмакала обгортку від морозива і недвозначно подивилася на морозиво Агати, котре і досі було непочатим.
Якщо хочеш – бери!
Дякую. 
Немає за що. 
Так от. – продовжила дівчина, знищуючи чергову порцію. – Скоріше за все, цей чоловік за життя не встиг завершити якісь свої справи і тепер мусить бродити по цьому світу, намагаючись закінчити почате.
А, як можна дізнатися, що конкретно йому треба зробити, щоб мирно відправитися на той світ? – нервово запитала Агата.
Ну, можна його спитати! – хмикнула Катя.
Дуже смішно! – образилася та.
Тебе дуже легко рознервувати, - зауважила дівчина, пильно приглядаючись до Агати.
Побачила б я тебе, якби ти потрапила в мою ситуацію! Я вперше в житті боюсь і не знаю, що робити? І взагалі, це дуже погано, коли в твоєму домі живе привид! 
Гаразд, заспокойся, - промовила Катя і почала щось шукати у своїй сумці. Перевернувши її догори дригом, вона все ж виволокла товстезний кілок. – На! Це тобі допоможе!
Ти хочеш сказати, що привид побачить цей обрубок і злякається? – спитала Агата, з недовірою дивлячись на кілок.
Це - не просто обрубок! – Катя повертіла ним у неї перед носом. – Це - осиковий кілок. Усі привиди бояться його. Якщо поцілити ним у серце привида, то він помре.
По-справжньому? – все ще не вірила Агата.
 Згадка про осиковий кілок вертілася в її голові, але Агата не надто полюбляла читати жахіття на ніч, тож пригадати в котрій книжці вона про нього вивідала, не могла.
По-справжньому. – запевнила її Катя. – Тепер ти можеш спокійно повертатися до замку. Якщо кілок буде при тобі, то привид не наважиться навіть наблизитися.
Ой, спасибі тобі! – на радощах Агата обійняла дівчину.
Не варто! – ніяково посміхнулася та. – Тільки знаєш, що я думаю... Тобі потрібно з'ясувати, ким при житті був привид. Якщо ти будеш знати щось про його життя, то в майбутньому це може допомогти тобі позбутися його.
Думаєш, це і справді щось дасть? 
Певна. Ти зможеш визначити, що саме призвело до його смерті і чим він займався перед нею. Зрозумієш причину, по якій дух цього чоловіка продовжує бродити по світу живих. І виконавши його посмертну справу, можна позбавитись його. А ще ти зможеш дізнатися добрий він чи поганий...
О, тут бажано пояснити з подробицями! – попросила Агата, притиснувши кілок до грудей.
Зазвичай, якщо людина була хорошою за життя – вона продовжує бути такою і після смерті...
Ага! – підняла вгору вказівний палець Агата. – А якщо цей чоловік був поганий, то і привид буде злющий! – здогадалася вона.
Так!.. Зазвичай. Ми також не повинні виключати такий варіант, як прокляття.
Прокляття?!! – перепитала Агата, з острахом дивлячись на дівчинку.
Ну, звичайно! Його ж могли проклясти і навмисне. Ну, щоб його дух не зміг покинути цей світ. – Катя доїла морозиво. Хвилину напружено щось згадувала. Агата намагалася навіть не ворушитися, щоб їй не завадити. – Але якщо справа у проклятті, то це значно все ускладнює...
Чому? – прошепотіла вона так тихо, ніби привид міг підслухати їхню розмову.
Найчастіше, прокляття можна зняти тільки з допомогою того, хто його наслав. А в нашому випадку це неможливо, бо цей чоловік мертвий багато років, тож не варто сподіватися, що його кривдник може бути живий аж досі. Тоді, щоб привид міг спокійно відійти у потойбіччя, доведеться шукати інші способи. А от які – я гадки не маю... 
Логічно! – сумно погодилася Агата.
Ти не засмучуйся наперед. Невідомо - прокляття це чи ні?
Ай справді!
Отож! – провадила далі Катя. – Тай слід пам’ятати, що привид в минулому все ж був людиною. Можливо в ньому залишилося щось людське?
Слабка надія. – зітхнула Агата.
Слабка. – й собі зітхнула дівчинка, а потім глянула на наручний годинник Агати. – О! Мені вже час! Я й так можу запізнитися.
Дякую, що найшла для мене час, - вдячно посміхнулася Агата.
Пусте! Дякую за морозиво!
Немає за що! Бувай, Катю!
Бувай, Агато! – дівчина викинула обгортки в сміттєвий бак і схопила свій підручник. Вона вже було рушила з парку, як щось згадала і повернулася. – Здається, у твоєму замку є галерея?
Є. А що?
Ну, я тут подумала... На них можуть бути портрети власників замку або їй родин. Якщо наш привид колись жив у Вороні, його портрет цілком може висіти десь у замку.
Точно, Катю! – підскочила Агата і постукала себе по лобі, не розуміючи, чого це їй таке навіть на думку не спало? – У мене ще є бібліотека з дуже старими книгами. Можливо, вдасться знайти щось цікаве в них?
Цілком можливо! – погодилася дівчина і підтягла окуляри. – А я тим часом зазирну до шкільної та міської бібліотек, може там щось відкопаю. Ну, якісь історії про Воронський замок чи легенди про привида.
Ой, дякую тобі! Я - твоя боржниця.
Пусте! – зашарілася Катя. – Мені самій цікаво. До зустрічі!
Ага! 
І нічого не бійся! Доки кілок поруч, ніякий привид тобі нестрашний! – нагадала вона і пішла геть.
Катю! – зупинила її Агата. – А де у нього серце?
Там де й у людей! – нітрохи не вагалася дівчина.
Ага! – і вона радо помахала кілком.
  Катя весело посміхнулася їй у відповідь.
  Агата ще трохи посиділа на сонці, та потім вирішила не гаяти часу і приступити до пошуків. По дорозі до замку вона заскочила на роботу до Лізи, сподіваючись, що там не доведеться довго затримуватися. На щастя в „Об’їдках” не було де яблуку впасти. Ліза ледве встигла привітатися з Агатою, як у дверях замаячів новий клієнт. Дівчина ніяково посміхнулася – обідня перерва! В такий час клієнтів завжди повно. Тоді Агата запевнила, що навідається пізніше і попрощалася з нею.
 Тепер нічого не заважало зайнятися пошуком інформації про привида і вона швидким кроком рушила до замку. По дорозі довелося привітатися з декількома помпезними тітоньками. Хоч Агата і уявлення не мала, хто вони такі, але красномовні погляди не залишили їй ніякого вибору – краще бути занадто ввічливим, ніж неотесаним невихованим дівчиськом. Тітоньки манірно побажали їй приємного дня, задоволено надуваючи губи. А ще Агата  зустріла того самого товстенького чоловічка, котрий поливав квіти у день її приїзду. Вона його ледь впізнала, бо дядечко надягнув дуже елегантний костюм з милою, в темно-сині квіточки, краваткою та до блиску начищені черевики. Він розмахував руками, мов вітряк, і тараторив без зупину, та врешті-решт, Агаті вдалося зрозуміти, що перед нею і є персона славнозвісного голови міської ради Виноградова. Він, від імені усіх жителів містечка, радо вітав Агату і висловлював надію, що їй сподобається у Вороні. Ну, а якщо виникнуть якісь проблеми, то він, мер Виноградов, з превеликою радістю допоможе їх владнати. Агаті довелося прикласти неабияких зусиль, щоб відкараскатися від мера якнайшвидше і при цьому нічим його не образити.
 Коли вона дісталася замку, була майже третя година. Їсти не хотілося. Який може бути апетит, коли по твоєму дому бродить привид? Тож, не гаючи часу, Агата пішла до галереї. 
 Вона не була професіоналом (Лара, напевне, змогла б прочитати на цю тему цілу лекцію – звичайно ж... з її освітою!), тому намагалася бути надзвичайно пильною і роздивлятися усе до найменших деталей. Після другого десятка портретів почало рябіти в очах. Стільки облич, а жодне не мало схожості з привидом! 
 Так, нічого не знайшовши, Агата вирішила припинити огляд. Завтра з новими силами вона можливо й помітить щось нове, але точно не сьогодні. Та й голод нагадав про себе. Нічого не ївши протягом цілого дня, Агата раптом відчувала себе геть виснаженою. 
 Вона іще на мить зупинилася перед портретом симпатичного воїна, котрий стояв на пагорбі. За його спиною височів Воронський замок. Сам замок, до речі, мало чим був схожий на сучасний – веж було набагато більше і взагалі він виглядав якось зловісніше. З цікавістю оглянувши моторошні вікна на вежах, що скидались на темні провалля, і туман, котрий обвивав замок з усіх сторін , Агата вирішила, що автор, як завжди, додав драматизму. Справжній бо виглядав цілком мирно!
 Воїн, одягнений у золотаві лати, в одній руці тримав щит із зображенням вовка, іншою - підносив у небо величезний меч. На вигляд юнак був геть молодим. Золотаве волосся сягало плечей і мокрими пасмами закривало частину зосередженого, трохи дитячого обличчя. Картина рясніла тонкими світлими смужками, що складалися в дощ, а темне важке небо розрізала блискавка, кінець якої, здавалося, цілив просто у Воронський замок! 
 Цей шедевр Агата помітила ще вчора, тепер же мала змогу роздивитися детальніше. Картина була живішою за інші. Агаті навіть здалося, що воїн пильно дивиться на неї. Аж мурашки пішли по шкірі! Здригнувшись, Агата вже хотіла було піти, як раптом помітила щось у правому нижньому кутку. 
 Картина в цьому місці переходила у суцільний темний колір, тому крихітний надпис темно-коричневого кольору був ледве помітний. Зірвавши зі стіни світильник смолоскип і присвітивши, Агата чітко побачила надпис „ АННА”. 
 Неймовірно! Це - портрет дівчини! 
 Агата нахилилася ближче, так, щоб промінь від світильника падав на обличчя воїна. Ну, звісно! Як тільки Агата могла так помилитися?!! Вираз обличчя, який вона спочатку прийняла за дитячий, був насправді дівочим! 
 Агата швиденько оббігла всі картини ще раз. Може ще десь було подібне? Та, скільки б вона не приглядалася, на жодному іншому портреті ця дівчина зображена не була.
 Агата ще довго стовбичила під картиною, розмірковуючи про свою знахідку, але, так і не дійшовши певного висновку, врешті покинула замкову галерею. 
  Перейшовши вітальню, вона потрапила до лівої зали. Кімната була ще просторіша за Замкову Галерею і теж дещо нагадувала музей. Але в цій залі були виставлені зовсім не картини, а лицарські обладунки. Такого вражаючого видовища Агата не бачила навіть в книжкових ілюстраціях! 
 Обабіч лівої стіни зали в повному обмундируванні стояли десять воїнів. Агаті спочатку здалося, що вони живі і ось-ось поженуться слідом,  скрегочучи та брязкаючи металевими латами. Та лицарі стояли нерухомо, і Агата зрозуміла – в середині у воїнів порожнеча. Неймовірно! 
 Лати яскраво виблискували при сяйві світильників. Вони не тільки не поіржавіли, а й навіть не припали пилюкою! Агата боязко провела по одному рукою і відчула холод металу. 
 Протилежна стіна була повністю завішана різноманітною зброєю. Мечі, різних розмірів і форм – від прямих, довжелезних, щедро обсипаних дорогоцінними каменями, що важили кілька десятків кілограм, до маленьких і легких, які без проблем можна було б заховати у долоні руки. Великі громіздкі арбалети і легенькі, та не менш надійні, луки з колчанами повними стріл. А ще - десятки булав, різноманітних палиць і сотні невідомих видів зброї, яких Агата в книжках ніколи не зустрічала!
  Минувши залу, вона натрапила на широкі сходи. Під ними розміщувалися великі дерев'яні двері. Штовхнувши їх, Агата пройшла до їдальні. 
 Це була гігантська кімната з світло-зеленими стінами та дерев'яною підлогою, котра виблискувала, мов відполіроване дзеркало. Посеред їдальні стояв величезний скляний стіл. Замість ніжок, його підтримували чотири невисокі статуетки крилатих янголів. Стелю прикрашали три кришталеві люстри. Вони були вдвічі менші ніж ті, що висіли у вітальній залі, але виглядали не менш красиво. 
 В кінці кімнати Агата помітила невеличкі, ледь примітні двері. За ними і розміщувалася кухня. Вона виглядала цілком сучасною – невеликі столики для приготування, кілька порожніх холодильників, плита, декілька мікрохвильових печей (Ліза була права – не треба було купувати іще!), дві велетенські шафи – одна з кухонним приладдям, інша з посудом. 
 Ну, що ж! За кухню їй не варто хвилюватися! Вона хоч зараз може запрошувати гостей! Агата, звісно, так би й зробила, треба було б запросити Токарських на новосілля, та... що буде, як на звану вечерю з'явиться ще й незваний привид?!! Так... Гостей запрошувати ранувато! 
 Вийшовши назад до Зали Лицарів, Агата вирішила піднятися сходами. За всіма здогадками ті мають вести до східної вежі. І справді! Кілька хвилин бродіння - і перед очима виникла ляда. 
 Східна вежа була точною копією західної, та все ж щось між ними різнилося. Агата пригледілася. „Погода змінилася!” – прийшло їй на думку. І справді! Небо було блідо-сірим і якимось задимленим. Сонця не видко взагалі, а повітря аж надто насичене вологою. Дивно! Коли вона зайшла до замку, небом не висли хмари і взагалі - не було жодного натяку на дощ! 
 Агата піднялася і підійшла до невисокого зубчастого муру, що обрамлював вежу. Глянувши вниз, вона здивовано охнула від побаченого. 
 Вежа виходила на воронські болота, що темним місивом проляглися просто за метрів десять від замку. Де-не-де сіріли купини якихось кущів та чудернацьких плетучих рослин. 
 Та дивним було не це! Над болотом висів густий брудний туман. Саме він піднімався до неба і закривав собою чисту блакить. Складалося враження, що болото намагалося підвестися! 
 Різкий трупний вітер вдарив у ніздрі і Агата від несподіванки здригнулась. Потім обернулася, прагнучи якнайшвидше покинути моторошне місце, аж тут її очам відкрилася іще дивніша картина – інші три вежі купалися в сонячному сяйві! Контраст був настільки різким, що Агата на мить оторопіла, а тоді понеслася до відкритої ляди. Якщо підйом видався їй майже безкінечним, то, спускаючись, вона ледве встигала розгледіти східці під ногами. Промчавшись Залою Лицарів, Агата зупинилася лише у Вітальній. 
 Там їй стало смішно. Чого, питається, злякалася? Болота? Туману? Чи може затхлого повітря? Якщо Агата не може спокійно реагувати на такі прості речі, як не надто приємний краєвид з вежі, то, що вже говорити про привида?
 Годинник показував майже сьому вечора. Бажання бачитися з Лізою не було, тож Агата вирішила перенести і зустрічі, і пошуки інформації про привида на завтра. Вона надто втомилася, щоб робити щось сьогодні, до того ж почувалася дещо знервовано. Кожна дрібниця навіювала безпричинний страх. 
 Час відпочити! 
 Видершись з ковдрами та подушкою на вежу, Агата лягла, підперши голову кулаком. Задумливо дивилася на сонце, що повільно котилося за обрій, просвітлюючи довгими променями хмари. Вперше за ці дні Агата відчула легенький жаль, хоч добре знала – вона не повинна розглядати інші варіанти... Шлях вибрано і цим все сказано!
 Ніч не принесла бажаного відпочинку і вранці Агата прокинулася втомленою ще більше. До того ж цілу ніч снилося, що за нею гоняться металеві лицарі, а Воронський привид, вимахуючи здоровезним арбалетом,  командує ними. Після неспокійної ночі голова гуділа так, мов Агата взагалі не лягала.
 Пройшовши до кухні, вона розклала по холодильниках накуплені продукти. Вчорашня „дієта” тепер давалася взнаки і живіт від нестерпного голоду аж скручувало. Та надавати цьому великого значення Агата не стала.  Перекусивши нашвидкоруч, вона зайнялася бібліотекою. 
 Агата іще не бачила водночас стільки етажерок, вщерть забитих книгами. Старезні фоліанти лежали на окремих столах і зацікавили Агату насамперед. 
Обережно провівши рукою по грубій коричневій обкладинці з золотавим розписом, Агата розгорнула перший. На якусь мить вона не повірила своїм очам – сторінки були порожніми! Пролистала фоліант з початку до кінця – нічого! Тільки порожні цупкі сторінки з пожовтілого паперу! Дивина! Агата кинулась до іншого – те саме...   
 Розчарувавшись, Агата облишила фоліанти і приступила до книг на полицях. Там на неї чекав успіх. Книги мали старезний вигляд, та були цілком придатні для читання, хоч і траплялось багацько літератури написаної від руки.
 Першим на очі потрапив рукопис одного воїна, що розповідав про напад Грабала на селище Совме. Цей Грабал був дуже жорстоким і, захопивши село, не пожалів навіть дітей! На сотій сторінці безумного звірства Агата не витримала і перейшла до іншої книги.  
 Слідуючою виявилась збірка віршів! Автор, якийсь Маврикій, беззастережно закоханий у дівчину, виливав свої почуття в розмазані стрічки, які Агата ледве розуміла. Після доброго десятка віршів вона дійшла висновку, що привид навряд чи залишив би вісті про себе в віршах, і закинула збірку назад. 
 Досить багато часу зайняла „Хронологія важливих подій Гістерського краю”. Це було щось на зразок вибірки дат з подіями. Та й тут не було нічого цікавого, бо в „Хронології” сухо викладалися факти – хто напав, коли напав, коли пройшла битва, хто з ким одружився, і хто коли помер. З розчаруванням поставивши і цю книгу на місце, Агата втомлено окинула бібліотеку поглядом. 
 З такими успіхами вона тут посивіє перш, ніж щось знайде! Агата звичайно любила книги, але ж не до фанатизму! Якщо їй доведеться читати усе це підряд, то непомітно прийде старість, вона помре і перетвориться на ще одного Воронського привида, метою існування якого буде дочитати останню книгу.  
 Подумавши, Агата вирішила, що буде краще, якщо вона просто переглядатиме книги в надії наткнутися на портрет привида або на щось цікаве. Однак усі зусилля були марними – ні найменшого натяку на якісь привиди. Єдиними книгами, в котрих вони згадувались, були дитячі казочки. 
 Перебравши декілька таких збірок, Агата відклала великого букваря. Книжка була дуже гарною з яскравими кольоровими малюночками. Кожна сторінка присвячувалась певній літері. Буква „А”, наприклад, займала початок книжки. Під літерою було намальоване маленьке симпатичне звірятко, чимось схоже на лисицю, тільки дещо менше за розмірами. Звірятко ховалося за надписом „Агратокс”. Трохи нижче ця ж тваринка виглядала з нори в землі, а збоку вона маленькою лопаткою копала землю. Перший малюночок був підписаний „Будиночок агратокса”, а інший – „Агратокс на роботі”. Агата з цікавістю розглядала малюночки – таких тваринок вона не зустрічала в підручниках зоології. Певно казкова істота! 
 Розгорнувши букварик на літері „П”, Агата побачила зображення привида. Він мав вигляд величезної білої простині, згорнутої вдвоє. Кінці білої матерії слугували привидові руками, а проріз між ними – очима і ротом. Привид ширяв на нічному лугу і весело помахував їй зі сторінки. Надпис під ним, „ Нічна прогулянка привида”, нічого не роз'яснив Агаті. Одне слово – дитяча книжечка! Вона вирішила подарувати букварик Алісі. Їй скоро до школи (хоч Агата і не була певна, що дівчинку, зважаючи на її хворобу, приймуть до школи!) - ця неординарна книжка може допомогти їй якщо не навчитися читати, то хоч розширити свій кругозір пізнаннями про різних казкових істот.
 Так і не знайшовши нічого путнього, Агата спустилась вниз і з жахом помітила, що годинник показує чверть на десяту. Цілий день вона провела за книгами і, навіть не провідала Лізу. Завтра треба буде усе надолужити!
 Агата побігла до бежевої спальні за постіллю, аж тут - страшенний тріск змусив її зупинитися. Вона прислухалась. Шум долинав з протилежного краю Вітальної Зали. Міцно стискаючи в руках кілок подарований Катею, Агата мужньо рушила туди. Подумки наказуючи собі не боятись, вона розраховувала спіймати якщо не привида, то якогось злодія, натомість, коли спалахнула люстра, виявила тільки вщерть розтрощену щітку! 
 Боязко озирнувшись, вона не виявила в Вітальній Залі жодної живої (і не живої!) душі. Зітхнувши з полегшенням, Агата бережно сховала кілок до кишені і схилилася над розтрощеною щіткою. Уламки мали жалюгідний вигляд і Агата задумалась. Ремонтувати речі вона не вміла! Що ж тоді робити? 
Зітхнувши, Агата бережно позбирала уламки і піднялася на вежу. 
 Треба звернутися до Назара! Він може й не майстер на всі руки, та все ж повинен знати про якісь супер-клеї чи щось подібне... Як шибеник, він мусить знатися на таких речах!
 Поклавши щітку на ковдру так бережно, ніби то була зовсім не мітла, а якась дорога порцелянова ваза, Агата вмостилася зручніше і почала зустрічати перші зорі.
 Наступний день також не приніс їй наснаги. Агата продовжувала відчувати втому. Тай сон не був спокійним. Хоч цього разу не було ніяких привидів, та все ж химерні тіні не покидали сновидінь до самого ранку. Щоб хоч якось звеселитися, Агата швиденько прийняла прохолодний душ, натягнула на себе темно-синій спортивний костюм і такого ж кольору кросівки, заплела волосся і, схопивши поломану щітку та відкладений напередодні буквар, 
помчала до Токарських. 
 Роман саме розвертав машину, від’їжджаючи на роботу. Не зупиняючи авто, він кивнув їй головою. Агата весело помахала у відповідь, ледве встигнувши відскочити від брудних бризок, що розліталися від коліс його машини. Потім штовхнула дверцята воріт, пробігла доріжкою, і, не стукаючи в двері, вбігла в будинок. 
 З кухні виглянула Ліза.
О, Агато! Привіт! Ти де зникла? – спитала вона, жуючи кусень хліба.
Що означає „зникла”? 
Ну, я тебе два дні не бачила. Вже навіть почала підозрювати, що ти зіткнулася з Воронським привидом і накивала п’ятами!
Як бачиш - зі мною все гаразд! – нервово розсміялася Агата.
 Подруга нагадала, що головна проблема так і залишається невирішеною.
Ну, й добре! Ми якраз снідаємо – приєднуйся! – запропонувала Ліза, киваючи в бік кухні.
Ну, я не знаю... – невпевнено протягнула Агата. 
 Вона сьогодні ще не снідала і живіт у відповідь на таку пропозицію радісно забурчав. Але ж, позавчора була не досить приємна розмова зі Світланою Романівною, тому сідати за один стіл було якось не зручно...
Припини, Гаті! – перервала її роздуми Ліза. – Чого тут соромитися? Ми ж усі свої!
 Відмовлятися, виявляється, було ще незручніше, і Агата, махнувши на все рукою, рушила за Лізою. Зрештою, з кухні доносився такий чудесний аромат!
Всім привіт! – кивнула вона Токарським. 
 Назар голосно сьорбав суп. Тримаючи ложку в одній руці, іншою він помахав Агаті, висовуючи ногою з-за столу вільний стілець.
Назаре! Ти зараз забруднишся! – сердито гримнула на нього Світлана Романівна.
Не забру-у-днюсь! – запевнив її син.
 Агата насторожено подивилася на пані Токарську, намагаючись визначити, як сильно та на неї гнівається, але наткнулася лише на ласкаву, добродушну посмішку. Світлана Романівна вирішила забути їхню розмову. Втім, як і ще багато чого, що вона не хотіла згадувати!
Доброго ранку, люба! – привіталася жінка, витираючи рученята Аліси.
І вам доброго ранку, Світлано Романівно! – полегшено відповіла Агата. 
 Все ж було добре не відчути ворожості в цьому мелодійному голосі! 
 Агата поклала на кухонний столик пакет з залишками щітки та книгою, а сама присіла на стілець. Ліза тут же поставила перед нею тарілку.
Тебе щось не видно? Чим займаєшся? – спитав Назар, тихцем витираючи суп, яким таки облився.
Та... замок оглядала! – відмахнулась Агата. - Мені здається, що я не встигну вивчити його до кінця життя! М-м-м... дуже смачно!
 Суп дійсно був просто казковим!
Їж на здоров’я! – побажала Світлана Романівна і підсунула до неї хлібницю. Агата вдячно кивнула. 
То як, тобі подобається?
Дуже! – правдоподібно збрехала Агата. 
 Хоч з іншої сторони – якщо не зважати на привида і смердюче болото – то в замку не так вже й погано.
Тільки подумати! – замріяно зітхнув Назар. – Я знаю все про всіх! Бував у таких містах, що пересічному воронцю і не снилися! Як я міг проґавити замок під самим носом? Мені жодного разу навіть на думку не спало пробратися туди! – дивувався він. 
І добре, що не спало! – запевнила Світлана Романівна. – Хтозна, що ви могли там витворити? Не вистачало мені потім судових позовів за проникнення на приватну власність!
Мамо, яка ще приватна власність? Які судові позови? – відмахнувся Назар. – Я - ще дитина! Хто на мене подасть в суд?
Припини дурні розказні! – розсердилася пані Токарська. – Тобі - п’ятнадцять! І ти - давно вже не дитина! Краще доїдай суп!
Ну, ось! Завжди так! – похнюпив плечі Назар.
Ще одне слово і ти миттю відправишся до школи, не доївши сніданок!
 Певно Світлана Романівна все ж іноді виконувала свої погрози, бо Назар енергійно запрацював ложкою. 
Агато, ти чим плануєш сьогодні зайнятися? – перевела розмову на інше Ліза. 
Навіть, не знаю! – відповіла та, беручи зі столу серветку. – Я майже два дні просиділа в замку і сьогодні хочеться прогулятися містом.
У мене сьогодні вихідний! – зраділа подруга. – Ми можемо пройтися разом.
Добре! – радо погодилася Агата.
 Скрипнули двері і на кухню влетіла Катя, на ходу запихаючи книги в темно-зелений рюкзак з Міккі Маусом.
Привіт всім! Смачного! – кинула вона і схопила зі столу запакований у паперовий пакет шкільний обід.
Катерино, негайно сідай за стіл! – гримнула пані Токарська. 
Дякую, ма! Я не хочу їсти!
Що значить „не хочу”?!! – не вгавала Світлана Романівна. – Катю, ти повинна нормально харчуватися!
Мам! Ну, я справді не голодна! – відповіла дівчина, намагаючись впихнути пакет в без того повний рюкзак. Нарешті їй це вдалося і вона винувато глянула на матір. – У мене на першому уроці контрольна і треба повторити матеріал. Мушу летіти! – пояснила вона.
Катерино, так не можна! – заломила руки пані Токарська. – Ти за цим навчанням нічого не бачиш!
Нічого, мам! Ось минуть контрольні і все буде добре! – завірила Катя і швиденько, щоб більше не вислуховувати нотацій, звернулася до Агати. – А ти як? Знайшла щось?
Нічого! – сумно відповіла та. - Я перерила бібліотеку і оглянула всі картини з ніг до голови – жодних результатів!
 Назар забув погрози матері і нагострив вуха:
Про що це ви? 
Тебе це не стосується! – відрубала Катя, навіть не глянувши на брата. – У мене теж глухо! Я вже перерила шкільну і зайнялася міською бібліотекою. Можливо сьогодні вдасться щось відкопати!
Дуже дякую тобі, Катю! – посміхнулася Агата.
Поки немає за що! Ну, все я побігла! 
Катя на прощання поцілувала матір, схопила рюкзак і вилетіла з кухні.
У вас уже якісь таємниці? – й собі зацікавилася Ліза.
Та ні! – заперечила Агата. Їй було незручно брехати, та не могла ж вона  розповісти їм про привида! – Просто... просто я... я цікавлюся історією Воронського замку! – нарешті прийшло їй на думку. 
Історією? – недовірливо перепитав Назар.
А тобі ще не пора до школи? – звернула увагу на його присутність Світлана Романівна. – Наскільки я знаю – уроки у вас з Катериною починаються одночасно! 
Так вона ж іще буде повторювати! – відмахнувся Назар і знову перевів погляд на Агату.
Так, історією! – твердо повторила вона. – Мені хочеться знати, коли він збудований, хто в ньому жив і все таке...
Ага! – розчаровано протяг Назар. Він явно очікував на більш цікаве пояснення.
До речі, у мене до тебе буде прохання... - Агата облишила їжу і взяла зі столу пакет зі щіткою. - Ти можеш це полагодити?
Це ж щітка! – здивовано мовив Назар.
Так. Щітка... Вона зламалася і я б дуже хотіла її полагодити. Може в тебе є якийсь клей.. або що?
Агато! Але ж ми купили в „Дрібницях” таких штук зо двадцять! – розкрила рота Ліза. – Навіщо тобі здався цей недоламок? Візьми іншу, та й усе!
Я б не сказав, що це – недоламок! – зауважив Назар, уважно вивчаючи рештки щітки. – У тебе що, був напад істерики?
Та ні! Чого ти так вирішив? – зам'ялася Агата.
Вона ж просто розтрощена! 
Та я переставляла ліжко і не помітила її! Ліжко важке і... і ось! – випалила Агата на одному диханні.
Але ж, Гаті! – дивувалася Ліза. – Ти - не жадібна людина! Чому б тобі просто не замінити її?
Річ у тім... – Агата вже не знала, що вигадати. – Річ у тім... Це - моя перша щітка! – знайшлася вона і радо сплеснула руками. – Я хочу зберегти її, як пам'ять про перше прибирання у Воронському замку!
Дивна ти, все-таки! – недовірливо мовив Назар.
То ти не зможеш її полагодити?
Чому ж? Зможу. – запевнив хлопець. – Тільки не раніше вечора... Мені ж іще до школи!
Гаразд! – зраділа Агата. – То я за нею зайду завтра?
Ні! Ти не заходь – сам принесу!
От, шибеник! – посварилася Світлана Романівна. 
Звісно! – радо кивнула Агата. – Я буду не проти, якщо ти навідаєшся!
 Назар підхопив рештки щітки і кинувся геть з кухні, не чекаючи доки Агату вмовлять забрати своє запрошення.
До речі, - вигукнув він вже з-за дверей. – Тімка з Дімкою допоможуть мені донести щітку!
Ну, і що ти йому скажеш?! – сплеснула руками пані Токарська.
Вони ж мені не заважатимуть! – заспокоїла Агата.
Кажеш так, бо не знаєш, що таке шибеницька трійця в гостях! – відповіла їй Ліза.  
Шибеницька трійця? – хихонула Агата.
Ага! – серйозно кивнула Ліза. – Так їх називають у місті. 
Смішно! 
У місті так не думають! – скрушно похитала головою Світлана Романівна. – І чому він так себе поводить?
Ой, мам! Колись порозумнішає!
Хоч би скоріше цей час прийшов! Закохався б він чи що?
 Цього разу Агата розсміялася так, що випустила з рук пакет з книгою.
Ой! Геть з голови вилетіло! Я ж принесла подаруночок Алісі!
 Дівчинка, зачувши своє ім'я, облишила паперову серветку, яку до цього зосереджено розривала на довгі рвані клапті, і запитально глянула на неї. Агата простягнула їй букварик:
Це - тобі! Сподіваюсь, сподобається!      
 Аліса з серйозним виразом обличчя прийнялася розглядати подарунок.
О, Гаті! Яка гарненька книжечка! – захоплено вигукнула Ліза. – Дивись! Якщо дивитися на малюночки під різним кутом, вони змінюються!
 Агата здивовано поглянула на книжку – і справді! Коли вона трохи відхилила голову агратокс, який до того спокійно стояв з лопаткою, починав рити ямку!
А я цього не помітила! – здивовано зізналась вона.
Я таке бачила раніше на різних фішках. Їх колекціонуванням займався Назар. Він годинами показував їх Алісі!
 Агата вже встигла це помітити. Дівчинка спочатку розглядала картинку в нормальному вигляді, а тоді швиденько вигинала її так, що світло з вікна падало завжди по-різному. 
Це дуже люб’язно з твого боку, Гаті! – подякувала пані Токарська, спостерігаючи, як Аліса посміхається, перебираючи сторінки.
Та, пусте! – зашарілася Агата. – Я просто натрапила на букварик, перебираючи книги в замковій бібліотеці, і згадала про Алісу.
То ця книга з замку? – Світлана Романівна захвилювалася і, забравши книгу з рук доньки, почала розглядати обкладинку.
Так! А що вас стурбувало? 
 Невже пані Токарська боїться, що книга з замку привидів може зашкодити Алісі? 
Люба, а ти не думала, що ця книга може виявитися коштовною? Дивись! – жінка простягла книгу перед собою і ткнула на золотаві розписи на обкладинці. – Папір дуже старий, хоч прекрасно зберігся. А ці розписи можуть бути зроблені з золота... 
І що? – не розуміла Агата.
Люба, ми не можемо прийняти такий подарунок! – розгублено пояснювала пані Токарська. – Ця книга – цілий скарб!
 Аліса зрозуміла, що її залишають без букварика і гнівно затарабанила ложкою по столу.
Це - дурниці! – твердо заперечила Агата. – Я - людина небідна і можу дозволити собі подарувати якусь книжечку. Таких книжок у мене повнісінько!
Ти не ображайся, люба! – вибачалася Світлана Романівна. – Просто... Може тобі доречніше віднести ці книги до якогось музею?
Досить, мамо! – перебила її Ліза. – Ти починаєш говорити, як Лара! І, крім того, думаю, ти помиляєшся щодо букварика!
Чого це?
Ця книга аж ніяк не може бути старовинною! – терпляче пояснила Ліза. – Кожне зображення міняється, якщо змінити кут зору! Така технологія виробництва була винайдена зовсім недавно, тому й книга не може бути дуже старою. Певно, вона навмисне надрукована в такому незвичайному стилі.
 Пані Токарська ще деякий час повертіла букварик у руках. Та все ж мусила погодитися з донькою. Спантеличено знизавши плечима, вона повернула книгу Алісі. Та відразу ж продовжила огляд.
Я піду передягнусь і ми зможемо піти до міста. – промовила Ліза, складаючи брудні тарілки до раковини. 
Гаразд! – погодилася Агата, спостерігаючи за Алісою.
 Дівчинка була дуже гарненькою. Так кумедно супила брови, розглядаючи невідомих звіряток, захопливо підстрибувала на стільці і смикала материн рукав, коли натикалася на щось знайоме. А дійшовши до букви „Ф”, вона взагалі радісно заплескала в долоні, тицяючи почергово то на малюнок, то на Агату. Пані Токарська нахилилася до книжки і через мить весело розсміялася.
Вона думає, що ти – фея!
Що я?.. Хто? – розгубилася Агата.
Фея! Глянь! 
 Світлана Романівна підсунула книгу і перед Агатою вигулькнула симпатична довгокоса дівчинка розміром з долоню. Одягнена вона була в золотаве пишне платтячко, а за спиною мала величезні прозорі крильця. Фея сиділа на червоній троянді і добродушно посміхалася. Трохи повернувши книгу, Агата побачила, як крильця затріпотіли. 
І зовсім на мене не схожа! – заперечила вона.
Я бачу, люба! – погодилася Світлана Романівна. – Просто діти іноді бачать тільки таке, що відомо їм одним.
 Агата з острахом глянула на Алісу – ще не вистачало, щоб найменша Токарська розгадала її таємницю! Та увага дівчинки вже була зайнята черговою сторінкою.
 Через мить вийшла Ліза. Вона переодягнулася в білу блузу та довгу квітчасто-зелену спідницю, а волосся заплела у дві тоненькі косички. Покрутившись, мов на подіумі, Савет заслужила схвальних оплесків Агати. Попрощавшись з Алісою та Світланою Романівною, дівчата рушили до міста. 
 Вулиці виглядали порожніми, оскільки більшість населення саме відсиджувалась на роботі. Дівчата заглянули до „Об їдок” і привіталися з Клавкою, що сумувала за стійкою – в кафе не було жодного відвідувача. Ліза завела мову про залицяльника Клави – Морського. Вони обговорили всі його достоїнства та вади і дійшли до висновку, що єдиним недоліком хлопця було те, що він не припадав до серця Савет. Однак цей пункт було прийнято рахувати не досить вагомим, тому Клавка могла спокійно з ним зустрічатися. Хоч тут же була висунута ще одна вимога – про всі подробиці стосунків Ліза повинна знати особисто (мусить же бути хоч одна твереза голова!). Клавка дуже сподобалась Агаті. Вона була тиха і сором’язлива. Пізніше Ліза по-секрету пояснила, що Даня Морський – перший хлопець, з яким Клава зустрічається. Вони просиділи в кафе до обіду, і лише, коли наплинув гурт голодних будівельників, Савет повідомила, що їм вже час.
 Побродивши по парку та з'ївши декілька порцій морозива, було вирішено навідатись в магазини. Бо це, як виразилася Ліза, - найдостойніше заняття для вихідного дня. Для початку провідали пані Главку. Жіночка представила на їхній розсуд декілька новеньких дощовиків. За її словами, жовтень обіцяв бути мокрим, тому дощовиками заздалегідь потрібно запасатися. Щоб не образити жіночку, Агата купила симпатичний прозорий дощовичок з маленьким жабенятами для Аліси, хоч Ліза філософськи кинула, що його краще подарувати Ларі Тупілці. 
 Потім дівчата забігли в „Дрібниці”, де Агата вибрала для себе наддверний дзвінок у вигляді великого чавунного лева, що тримав у пащі кільце. Продавець, сухий, як тріска, пан Лобський, запевнив, що Агата чутиме стукіт, навіть, якщо буде знаходитися на другому кінці міста. Дзвінок був тяжкенький, тож пан Лобський люб’язно погодився відіслати свого помічника, щоб допомогти прилаштувати його на двері. Ще б не погодився – Агаті довелося викласти за лева доволі кругленьку сумму! 
 Забігши в супермаркет, дівчата знову загрузилися продуктами і на цьому вирішили завершити, як висловилася Ліза, „клуб вихідного дня”. Агата провела подругу аж до хвіртки, де вони попрощалися і розійшлися. Савет запрошувала її на вечерю, та Агата вимушена була відмовитися – хотіла ще поритися в бібліотеці.
 Вона ледве не випустила пакети, послизнувшись на грязюці біля муру. „Треба щось робити з цими калюжами!” – сердито подумала вона, пробираючись до замку. Ступивши на мощену доріжку, з полегшенням зітхнула і прислухалася до дзюрчання води у фонтані. Аж раптом почула легенький стукіт.
 „Привид!” -  пронеслося в її голові, та через мить Агата помітила темну постать біля дверей замку. Незнайомий чоловік щось зосереджено прибивав до них.
Ви хто? – різко запитала Агата і чоловік з переляку випустив молоток.
О... Ви мене налякали, панночко Кровська! 
 Він підняв молоток і ніяково відступив від дверей. Агата побачила наполовину прилаштовану голову лева.
А! Ви – помічник пана Лобського! – здогадалася вона і полегшено розсміялася. 
Саме так! – кивнув незнайомець. 
 Помічник виявився чоловіком років сорока п’яти. Він мило посміхнувся і подав свою руку:
Лев Платонович Барський.
Дуже приємно! Агата! Вибачте, що налетіла на вас так зненацька, я не хотіла вас налякати.
То - пусте. Я сам винен – занадто вже вірю в ці історії про привидів, от і здригаюся від кожного шелесту. – махнув рукою чоловік.
Так. Ці історії наробили такого галасу, що не кожна людина наважується наблизитися до замку далі порогу. – поскаржилася Агата.
Ну, ви повинні розуміти людей! Не щодня в замку, де за повір'ями проживає нечиста сила, поселяється молода дівчина дивної зовнішності.
Дивної зовнішності? – здивовано перепитала Агата. 
 Вона вважала, що після походів до магазину разом з Лізою, питання з зовнішністю відпало само собою.
Так! –кивнув Лев Платонович і прискіпливо оглянув її з ніг до голови. – Ви - дуже гарна. Я сказав би, що ви володієте якоюсь відьомською красою... Ні! Я в жодному разі не хотів вас образити! – запевнив помічник, помітивши, як насупилася Агата. – Просто чорне, як ніч, волосся... Воно таке довге і... ваші коси, мов зарослі Дрімучого Лісу! Чорні проникливі очі, які водночас видаються дитячими і такими, що бачили багато чого в цьому житті. Ви зачаровуєте!
А ви вмієте висловлюватися! – зауважила Агата, сміючись.
 Вона зовсім не образилася на пана Барського – ця людина видалася відкритою і чесною, і не його вина, а скоріше навпаки – достоїнство те, що він так відверто озвучував свої думки.
Колись я працював у міській газеті. Але це було так давно, що іноді здається, мов це було не зі мною.
Вас звідти вигнали? – вирвалося в Агати раніше, ніж вона подумала, що говорить.
Можна сказати й так! – знизав плечима пан Барський. – Я не писав статті на замовлення, тож вони не подобалися редактору... ну, і теперішній меровій дружині! – весело закінчив він.
Я тільки раз бачила цю жінку, зате чула про неї багато. Вірю кожному вашому слову! – підморгнула Агата.
Бачу, ви вже достатньо обжилися і робите власні висновки про жителів! – здивовано повів головою Лев Платонович.
Ну, це голосно сказано – обжилася! Я ще навіть не обзавелася дзвінком.
Ой, вибачте! – зніяковів Барський. – Це - моя вина! Я тут заговорився і геть забув про свої обов’язки!
Та що ви! – швиденько заперечила Агата (вічно вона ставить людей у незручне становище!). – Я не це мала на увазі! Крім того, я сама вас заговорила. Хотіла сказати, що у мене надто мало друзів і знайомих, аби я могла рахувати себе повноцінним жителем Ворону.
Ну, так ця справа - легко виправна! – підморгнув Лев Платонович.
Що ви маєте на увазі?
Друзів легко набути, – він трохи нервово покрутив молоток і, не піднімаючи голови, запропонував, - Хочете, я буду вашим другом?
Звичайно! – вигукнула Агата, від радості підскочивши на місці.
 Ця пропозиція була такою душевною, що вона не могла відповісти інакше. Як не вистачало їй такої відкритості! Раптом згадався Монкар і Агата напружилася – як довго доведеться їй приховувати правду від друзів, що поступово входять в її життя? Та й чи можуть вони її зрозуміти взагалі? 
Ви про щось задумалися, Агато? – обірвав роздуми Лев Платонович.
Та, ні! Просто я ще не звикла до всього цього! – відповіла задумливо вона.
Добре! – радо кивнув пан Барський. – І, якщо вже ми з вами друзі, то я хотів би вас попросити про послугу...
Звичайно! Що в моїх силах!
Я помітив у вас, панночко... – побачивши, як брови Агати поповзли різко в гору (чогось таки вона навчилася у Токарських!), він швиденько виправив. - У вас! У вас в саду чудові квіти. Але їм дещо не вистачає руки садівника. Можна я буду іноді приходити і доглядати за ними? – закінчив Лев Платонович і з надією подивився на неї.
 Агата теж помітила, що за час її недовгого перебування у Воронському замку квіти починають заростати бур'янами, але вона й гадки не мала, як доглядати за трояндами!
Звичайно! – вигукнула вона. – Ба більше – я буду вам дуже вдячна! Я готова найняти вас!
Я... не те... я не за гроші! – нервово ковтнув пан Барський.
Я розумію. – запевнила його Агата. – Просто так я не буду відчувати себе невдячним дівчиськом! Погоджуйтеся! Так буде добре і вам, і мені!
 Лев Барський посміхнувся так ніяково, мов був першокласником, що вперше переступив поріг школи. Потім глянув на квіти і його погляд наповнився теплом:
Я дуже вам вдячний за роботу!
Пусте! – посміхнулася Агата. 
 Було приємно, що вона змогла знайти з ним спільну мову.
Якщо дозволите, я хотів би закінчити з дзвінком, - він вказав на висячого лева.
Звичайно-звичайно! Мені теж треба покласти продукти до холодильника. – Агата кивнула на пакети. 
 Пан Барський ввічливо потримав двері.
Коли закінчите – я пригощу вас чаєм!
Ні, що ви? Не варто! – зніяковів чоловік.
Не хочу чути ніяких відмовок! – відмахнулася Агата. – Я якраз встигну усе приготувати. Після того, як приб'єте цю звірину, постукаєте... Заодно і випробуємо!
 І вона так швидко зникла за дверима, що пан Барський не встиг нічого заперечити у відповідь. Через мить Агата почула розмірений стукіт молотка.
 Вона минула Залу Лицарів і пробігла на кухню. Наповнила електрочайник водою і втикнула його в розетку. Швиденько розкрила коробку з новеньким чайним сервізом, витягла торт і залила пакетики чаю кип’ятком. І тільки тоді почула голосний стукіт. Видавалось, ніби у стіну ломилися за допомогою товстелезної колоди ціле військо ворогів. Ну, що ж! Пан Лобський говорив правду – дзвінок точно було чутно на іншому кінці міста!
 Облишивши цукор, Агата побігла за паном Барським. Той все-ще почувався ніяково і відмовлявся від частування, та Агата виявилася наполегливішою, і через кілька хвилин вони мирно сиділи за гігантським столом, п’ючи чай. 
 - Дозвольте висловити своє захоплення замком! – мовив він, потягуючи чай з зеленкуватої чашки. – Зізнаюсь, не вірив чуткам, що він придатен для життя. А, виявляється, не тільки придатен, а й навпаки...
 Агата розсміялася, спостерігаючи, як розводить плечима Лев Платонович:
Мені він теж дуже подобається!
Мушу визнати, всі ці дурнуваті розказні про привидів не мають під собою жодних підстав! – захоплено провадив далі Лев Платонович.
Якби ж і я так думала! – забувшись, прошепотіла Агата.
Що ви сказали? – не дочув пан Барський.
Нічого-нічого! – махнула рукою вона і поклала Леву Платоновичу ще шматок торта. – Ви розкажіть про себе. Я тут зовсім недавно і нікого не знаю.
А що розповідати? – сумно посміхнувся пан Барський. – Я все життя прожив у Вороні. Деякий час працював журналістом у місцевій газеті „Лумізор”. Освітлював надзвичайно важливі події Воронського життя - всілякі дні народження, свята, Різдвяну ярмарку.
Це мабуть цікаво – завжди бути в центрі подій?
Цікавим є те, що цікавить тебе! – заперечив Барський. – Я хотів писати про геть інші речі.
Чому ж ви не стали письменником? – обережно спитала Агата. – Адже вони можуть писати все, що вважають за потрібне.
Не все так просто, Агато! – перебив її Лев Платонович 
 На мить здалося, що він образився, але Барський задумливо водив ложечкою в чашці і просто думав про своє.
Так... Життя - не проста річ! – це було єдине, на що спромоглася Агата, аби якось підтримати розмову.
Ви знаєте... Я до сьогодні жив якось непевно. Не знав чого чекати далі, на що сподіватися? Життя моє було якесь порожнє, а я втомився від нього щось чекати. І ось... ви тільки уявіть, Агато!.. зовсім недавно у мене виникло якесь передчуття. Певність того, що життя – не марне!
  Агаті здалося, що зараз краще не відповідати і послухати далі. Пан Барський відповіді і не чекав, трохи поміркувавши, він подивився в їй очі.
Ви ніколи не відчували такого... ну... Ніби щось наближається? Щось важливе! Щось таке, в чому вам відведена не остання роль?
Ні! – Агата похитала головою, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі.
Певно, мої слова видаються вам справжнім божевіллям? – знову втупився в чашку пан Барський.
Ні! Що ви? – запевнила його Агата. – Просто... дещо незвичними!
Незвичними? - хмикнув Барський. - Може й так. Просто все життя я чекав свого шансу і тепер мені видається, що він наближається! Ось, такий я - дивний чоловік!
Чому дивний? – заперечила Агата. –Людина прагне перемін. Особливо, якщо їх не було надто довго і ви – не виняток! 
 Вони сиділи, теревенячи ні про що, і навіть не помітили, як стемніло. Агата змушена була провести пана Барського  до виходу.
 Вмощуючись на ковдрах, Агата знову відчула страшенну важкість. Певно, вона втомилася дивуватися цьому світу і людям. Вона читала тисячі книг, слухала безліч розповідей і думала, що на світі все просто і зрозуміло. Але за останні дні, прожиті у Вороні, все так змінилося! Ті речі, що вона вважала звичайними, виявилися чудними. Люди - зовсім не такими. Та й Агата вже не була тою, що раніше. 
 Агата багато читала про людей і їхнє життя видавалось таким непересічним, багатим, самодостатнім. Вони з легкістю ризикували, стрибаючи з парашуту, їдучи напідпитку на скаженій швидкості. В той же час - скільки людина могла витримати задля збереження життя! З останніх сил випливати, хапаючись за соломинку, десятки років боротися з невиліковною хворобою, чи, безстрашно граючи зі смертю, рятувати інших з палаючого будинку. Цінності у кожної людини були різні, та саме вони формували різнобарвність людської душі. Дехто міг купатися у світлі прожектора і не бачити, як навкруги сіється темрява, а дехто вважав райським світло від тоненької свічі. А головне люди мали надію! Сидячи в літаку, що падав, вірили, що все мине. Відчуваючи шалений біль – вірили, що ось-ось і мине! Чуючи подих смерті, знали, що мине... І головне ж – минало! Змінювалися покоління, досягнення, вершини прагнення, а людство залишалося таким же. Надія не давала йому мінятися. Лише одиниці бачили, що надія губить і роз’їдає! Що вона – марна! Що це – найбільший обман, який могло дозволити собі людство! 
 Чому Агата не може бути такою, як воронці зі своїми глобальними проблемами, зі своїми вадами і достоїнствами? Чому вона не може бути як ті, котрих знала до приїзду у Ворон? З баченням світу тільки двох кольорів – добра і зла? Тому, що її душа-пустка була різнобарвною! Тому, що Агата мала надію і не мала її! Тому, що вона водночас жила і просто існувала!
 Чому вийшло так, що вона застрягла між світами?
 Агата знала про що мріяла більш за все. Життя – ось що було метою! Цікаво було виявити, що можна мріяти про те, що у тебе вже і так є... 
 І саме зараз, лежачи під синьою блакиттю, Агата відчувала втому. Напевно, всі так почувають себе, коли здійснюється найзаповітніше? Коли ціль всього існування досягнута і ти просто не знаєш, що з цим робити, бо раніше ти ніколи не думала, що буде далі? Коли все здається таким невартим уваги? Коли все перевертається...  
 Її переставали дивувати зорі, що поволі виринали з-за сивих хмарин чужого осіннього неба...
 Зранку Агату розбудив страшенний гуркіт. Вона сіла, не розкриваючи очей, і потяглася. Раптова тиша, задзеленчала цвіріньканням якоїсь пташки. Її руки замерли у висоті і Агата обережно відкрила праве око. Вежа купалася в сонячному промінні і вона безсило плюхнулася назад у ліжко. Хотілося плакати – скільки ще разів їй потрібно ось так прокинутися, щоб нарешті зрозуміти, це - не сон?!! 
 Втома поволі поверталася.
 Грюкіт розірвав тишу, і Агата від несподіванки сіла. Першою виринула думка про привида, і вона гарячково стиснула в руці кілок, подарований Катею. Та через мить почувся пронизливий свист. „О, Господи!” – холодні кігті страху поволі відпускали серце Агати. Яка ж вона забудькувата! Геть забула про дзвінок!
А-га-то! А-га-то! – заскандував внизу Назарів голос, і його відразу заглушив свист. 
 Назар! Він полагодив її щітку! 
 Агата скочила на ноги і помітила, що вчора перед сном забула роздягнутися. Заправивши пасма, котрі весь час падали на очі, вона помчала вниз. Замок продовжував здригатися від стукоту. 
Нарешті! – вигукнув Назар, опускаючи руку. Якби вона забарилася ще хоч мить, пішла б чергова серія грюкань. – Ми думали, що тебе викрали привиди!
Я просто спала... – пояснила Агата і запізніло привіталася.
І тобі доброго ранку! – відповіли Дімка з Тімкою. 
 Вони обмінялися головними уборами і тепер Діма красувався у хустині з черепом, а Тім м'яв у руках кепку.
Уже давно не ранок, а майже день. – набурмосився Назар.
Тоді чому ви не в школі? – здивувалася Агата.
У нас уроки вже закінчилися. – і вухом не повів хлопець.
Не вірю! – Агата недовірливо примружила очі.
Нам ніхто не вірить... – сумно зітхаючи, поскаржився Дімка.
І ти думаєш, що безпідставно? 
Так ти запросиш нас чи підеш доповідати моїй матері? – з викликом в голосі кинув Назар.
Ох! - Агата зітхнула. 
 Дуже не хотілося пускати їх. Раптом привид щось утне? Тоді доведеться тікати з міста, бо пані Токарська розірве її на шматочки! Та з іншого боку - вона сама їх запросила.
Я ж не думала, що ви прийдете під час уроків! Якщо мене поставлять у куток разом з вами, я натравлю на вас привидів!
 Хлопці розсміялися.
Ось, я зробив все, що міг! 
 Назар протягнув Агаті щітку. Вона уважно оглянула її: в місцях перелому щітка була обмотана червоною клейкою стрічкою.
Я з’єднав уламки гвіздками, а стрічку наклеїв, щоб гвіздків видно не було! – пояснив він.
А ще ми приклеїли щетини зі старої щітки. – доповнив Тім.
Ага! В школі все-одно нею ніхто не користується. – запевнив Діма і тут же отримав тумак від Назара. – За що?
За довгий язик! – відрізав той. І, доки Дімка потирав бік, увійшов до замку.
 Агата стурбовано дивилася на щітку, а тому лише через мить звернула увагу на підозрілу тишу і підвела голову. Хлопці стояли посеред Вітальної Зали з розкритими ротами. 
Нехай мене викрадуть! – прошепотів Тім.
Не каркай! – гримнув на нього Назар. Він перевів погляд на кам'яні сходи, що вели до північної вежі. – Ми - остолопи! Та це ж рай!
Ага! А ми жодного разу сюди не влізли! – заскимлів Діма. 
 Агата делікатно покашляла - щоб не забувалися в присутності господині. Дімка тут же заробив ще один тумак, але на цей раз від Тімки
Можна піднятися? – сумирно спитав Назар. Від подиву у нього зникло звичне нахабство.
Ходімо! – кивнула Агата.
 Вона не випустить їх з поля зору ні на мить! І зовсім не від страху, що хлопці щось втнуть – навпаки! Агата стиснула кілок і подумки погрозила ним привиду. Крім того, вона ще не була на північній вежі. 
 Агата пішла першою. Хлопці рушили за нею, захоплено роззираючись кругом. Кам'яні стіни північної вежі були брунатного кольору. Замість світильників у вежі палахкотіли справжні факели. Від них вився приємний терпкий запах диму.  
 За першим витком сходів вони натрапили на два вікна і широкі двері, котрі, вели на другий поверх замку. Агата там не була і не мала бажання вивчати його разом хлопцями. Хтозна, може саме там і мешкає привид?
 Крізь вікно, що виходило на північний захід, відкривався край міста і будиночок Токарських. Всі дружно погиготіли над Романом. Той, від’їжджаючи від дому, розвертав машину і, не розрахувавши швидкість, влетів у здоровенну калюжу. Колеса заховалися в грязюці і крутилися на місці. Роман прочинив двері і глянув вниз.
Закладаюсь, він не вийде з машини до приїзду евакуатора! – Назар змовницьки підморгнув і витягнув руку перед собою. – На бажання?!
Парі приймається! – Дімка поклав на його руку свою. – Я ставлю на те, що він роззується і вийде.
Я краще повірю, що машину з калюжі витягне пані Токарська, ніж в те, що Ромка вийде! – кивнув Тім Назарові і теж поклав свою руку на їхні. – На бажання!
А ти, Агато? – нетерпляче подивився на неї Назар.
Що я? – не зрозуміла вона.
Ти що думаєш? Вийде Ромка з машини чи ні?
 Агата не знала, що на думці у Романа. Хоча, з огляду на його елегантний костюм, навряд чи він мав намір бруднитися. А ще Агата не знала як це - битися об заклад на бажання, та про це краще було мовчати.
Я думаю, йому не доведеться цього робити. 
Не доведеться виходити з машини? – перепитав Дімка. – Але чому?
Він виїде! – впевнено відповіла Агата. 
 Вона не знала чому так сказала, але через мить Роман закрив двері і дав задній хід. Машина з легкістю вилетіла з грязюки і на всіх парах помчалася до міста. Хлопці здивовано подивилися на неї, та Агата лише знизала плечима і пішла до вікна, що виходило на північ.
 З цього боку муру не було, тому на огляд очам припало значно більше. Вода в ставку виблискувала на сонці і була такою прозорою, що можна було розрізнити рожеві камінці на дні. Краї темніли широким листям білих лілій, що вже не квітли. Ставок простягався далеко на північ і ховався десь у болоті.
-  Неймовірно! – вигукнув Назар. – Цей ставок з’єднаний з Воронським болотом, а вода чиста!
- Так. – погодився з ним Тім. – Від болота іноді так тхне. Я думав, що тут буде чути сморід.
 Агата ледь було не кинула, що сморід чути зі східної вежі. Але прикусила губи, згадавши якою неприємною була недавня екскурсія. Не вистачало, щоб хлопці попросили провести їх туди.
 Подивившись на болото ще трохи, вони піднялися вище. За наступним витком сходинок теж було два вікна, та краєвид простягався далі (вони ж дивилися з вищого місця!). Не затримуючись, всі рушили далі. Цього разу сходів було набагато більше. Зате площадка, на яку вони в результаті вийшли, була останньою і мала три, а не два вікна. Стеля вежі мала вигляд конуса і чомусь нагадала Агаті ковпаки чарівників. З вікна, що виходило на місто, було видко всі окраїни східної та північної його частини. Друге сіріло туманом болота. Третє ж виходило на внутрішній двір замку. 
 Агата ледве приховала своє здивування – вона уявлення не мала, що в її замку він є! Весь двір був вимощений гладенькими червоними каменями, а в великих фарфорових чашах росло декілька кущів троянд. До дворику вели четверо дверей з різних сторін, а вона не знайшла жодних! Коли вже Агата вивчить свій новий дім?
Дивіться!
 Дімка вказав на факел, котрий на відмінну від інших, палахкотів синім полум’ям. Лише через мить Агата здогадалася, що хлопець показує зовсім не на нього, а на невеличкий, ледь помітний, чорний важіль позаду факела. 
Що це? – здивувався Назар і запитально подивився на Агату.
Уявлення не маю. – розвела вона руками.
Давайте опустимо його і про все дізнаємося! – запропонував Тім.
 Агата подумала, що це може бути небезпечно, але вголос нічого не сказала. Все-одно, її буде мучити цікавість, тому, яка різниця, коли приводити цей важіль у дію? Ну, і ще вона почувалася впевненіше, коли поруч хтось був!
 Назар, не почувши від Агати жодних заперечень, схопив важіль і потягнув його до низу. Той не зрушив з місця навіть на міліметр!
Допоможіть! – крикнув він і Дімка з Тімкою кинулися на виручку. Але, скільки вони не тягли, важіль не піддавався.
Нічого не вийде! – нарешті облишив марну справу Назар. – Певно там все заіржавіло.
Ага! – погодився Тім, розтираючи почервонілі руки. – Замок все ж таки старий!
 Агата теж торкнулася важеля. Метал був мокрий від поту. І вона спробувала його потягти. На загальний подив важіль легенько рушив до низу. Від несподіванки Агата відскочила до вікна. Через декілька секунд він завмер і на якусь мить запанувала тиша. Потім в глибині стіни почувся голосний цокіт і звук, схожий на змотування залізного ланцюга. За спиною Агати щось заскреготіло і вона перелякано повернулася. До неї підійшли хлопці - вони вже не намагалися приховати свій захват, адже стіна з вікном повільно спускалася вниз, відкриваючи прогалину над внутрішнім двориком. Коли стіна зникла повністю, скрегіт припинився. Вони швиденько підбігли до діри, що виникла і тільки тоді зрозуміли чому й досі чутно ляскіт від ланцюгів. Просто з низу дворика піднімався місток від північної до південної вежі. Товстезні ланцюги по краях містка зникали у невеликих отворах на обох вежах. Агата помітила, що стіна на протилежній вежі так само сповзла вниз. Ланцюги припинили брящати, коли місток досяг їхніх ніг. Декілька разів клацнуло і все стихло. Перед ними на вітрі розвівався місток зі збитих між собою дерев’яних дощок і мотузяними поручнями. 
Це неймовірно! – захоплено вигукнув Назар.
Ущипніть мене... – тихо попросив Тім.
 Дімка автоматично ущипнув його за руку, та Тім був настільки здивований, що ніяк не відреагував.  
 Агата обережно нахилилася і глянула вниз. Було досить високо і у неї закрутилося в голові. Придивившись пильніше до внутрішнього дворика, вона помітила, що декілька червоних каменів роз'їхалися в різні сторони і тепер посеред нього зяяла прогалина у вигляді рівненького неглибокого рову, що проходив від північної сторони двору до південної. Очевидно, саме в цій ямці і ховався дощатий місток тоді, коли не висів у повітрі. Агата вирішила перевірити свої здогади, тому підійшла і легким рухом повернула важіль у попереднє положення. Як і вперше, деякий час нічого не було чутно. Потім ланцюги швиденько стали вислизати з дірок в стінах веж і місток опустився просто до рову. Агата з хлопцями одночасно охнули, коли камені над містком склалися на манер мозаїки, і замаскували місток так, мов його взагалі не було. Потім почувся скрегіт і стали підніматися стіни.
 Агата ще декілька разів піднімала і опускала місток. Важіль чомусь піддавався тільки їй. Врешті-решт, було вирішено перейти містком на іншу вежу. Таким чином вони витрачали менше часу, та й треба ж було випробувати цей незвичайний перехід! 
 Не звертаючи уваги на бажання Назара бути першопрохідцем, Агата категорично заявила, що вона, і тільки вона, випробує місток і лише тоді дозволить пройтися ним хлопцям. Агата не хотіла ризикувати. Висота тут була достатня, щоб, якщо не вбитися, то покалічитися.  
 Зібравшись з духом, вона обережно ступила на місток - нічого не сталося!
Ось бачиш – все гаразд! – нетерпляче промовив Назар. – Ти не вбилася. Якщо вже з тобою, незграбним дівчиськом, нічого не сталося, то, що може статися з нами?
Так! – підтримав його Тім. – Ми лазили і не по таких небезпечних місцях.
Якщо ви зараз же не замовкнете, я більше ніколи вас не запрошу! – пригрозила Агата. 
Правда, Гаті! – не вгавав Назар. – Якби ти не була настільки впертою, ми давно б уже були на південній вежі. А ти ось уже хвилин десять стовбичиш на початку містка.
Я зараз! – сказала Агата і повільно ступила вперед. 
 Місток захитався і на мить здалося, що вона зараз впаде. Зціпивши зуби, Агата зробила ще декілька кроків. При цьому вона ні на мить не випускала поручні з рук. Саме пройшла половину шляху, як раптом сталося щось дивне. В очі вдарив білий спалах і все довкола зникло. Агата відпустила мотузяний поручень і прикрила лівою рукою очі. Правою ж намагалася втриматися і не полетіти вниз, бо через спалах в голові крутилося і вона не розуміла куди йти?
Чого ти стала, Агато? – почувся з-за спини голос Дімки. – Ти знайшла ще щось цікаве?        
Ну, що там, Гаті? – і собі нетерпляче кинув Назар.
Н-нічого... В-се га-гаразд! – ледве спромоглася відповісти Агата, намагаючись знайти сили, щоб відкрити очі.
Агато! Ти чого заклякла? – в голосі Тімки почулося хвилювання.
 Вона взяла себе в руки і різко відкрила очі. В ту ж мить черговий спалах різонув погляд, тривав кілька секунд, а потім, коли очі перестало сліпити, перед Агатою, на іншій стороні дощатої мотузки вигулькнула невисока чорнява дівчина в дивній сукні.
Милий мій! Коханий! Біжи за мною! – покликала незнайомка.
 Агата відкрила рота, а дівчина, дзвінко засміявшись, полопотіла містком на північну вежу.
 Болючий удар в очі яскравим світлом і все повернулося на місця. Жодного натяку на дівчину. Тільки заливний сміх і досі дзвенів у вухах Агати. Вона відчула неймовірну слабкість, коліна підігнулися і Агата повільно стала осідати на міст.
А бодай тобі! – вилаявся за її спиною Назар. – Вона боїться висоти!
 Ще мить і вона втратила б свідомість і напевно впала б з містка, але її вчасно підхопили. Агата закрила очі, і намертво вчепилася у Назара.
Тихо-тихо! – заспокійливо прошепотів він просто їй у вухо. А потім одним рухом підхопив під руку. – Тім, стань з іншого боку!
Зараз! – почула Агата голос Тімки і в той же момент він підставив їй своє плече. Не роздумуючи, вона зі всіх сил вхопилася за його майку. Ззаду її підтримував Діма.
А тепер слухай мене уважно, Гаті! – наказав Назар. – Ти слухаєш?
 Вона не знайшла в собі сил відповісти, тому лише ствердно кивнула головою.
Добре! –промовив Назар. – Повільно роби крок уперед. І пам’ятай, що ми поруч і ніколи не дамо тобі впасти! Пам’ятай, що тобі немає чого боятися! Ти зрозуміла?
 Агата знову кивнула, а тоді ступила вперед. Їй видалося, що вона пройшла містком декілька годин, перш ніж відчула під ногами тверду поверхню. 
Все, Гаті! Ми прийшли. Можеш відкрити очі. – повідомив Діма.
 Агата ще деякий час стояла і глибоко вдихала, а тоді відкрила очі. Вони знаходилися на площадці південної вежі. Агата відпустила Назара і Тіма, пройшла вперед, подалі від містка, а тоді повільно сіла на холодну кам'яну підлогу вежі. Лише тепер вона помітила, що у неї трусяться руки.
Чому ти не сказала відразу, що боїшся висоти? – спитав Назар, розтираючи плече. Агата так сильно трималася за нього, що він продовжував відчувати на ньому її пальці. – І чого взагалі поперлася на місток? Ти ж могла вбитися!
Ми ледь встигли! – сердився Тім.
Вибачте мені... – слабким голосом відповіла Агата. – Я не хотіла вас налякати.
Проте, це тобі вдалося! – невдоволено буркнув Назар.
 Звісно, висоти Агата не боялася. Вона ночувала на вежі і полюбляла роздивлятися звідти Ворон. Але виправдовуватися і пояснювати хлопцям, що вона бачила видіння було б занадто. Та й чи видіння це було? Може то черговий Воронський привид? Хто сказав, що їх тут не може бути декілька? Та ще й це різке погіршення самопочуття... Агату продовжувало хилити на сон. 
 Вона підвела голову і глянула на хлопців. Раптом на серці стало світло і радісно, і Агата посміхнулася. 
 - О, вона  ще й сміється! – образився Дімка.
- Це, певно, шок! – ще більше занепокоївся Назар.
 Агата оглянула хлопців з ніг до голови. Вони щойно врятували їй життя. Ніхто більшого для неї не робив... 
Це - не шок! Я просто рада, що не гепнулася! – пояснила вона і хлопці полегшено посміхнулися.
Тільки поясни, чого ти туди полізла? – всівся біля неї Назар. – Невже думала, що ми засміємо тебе, якщо відмовишся?
 Він немов прочитав її думки. Тім і Діма продовжували супитися.
Зовсім, ні. – заперечила Агата і розсміялася. – По-перше, я боялася, що міст може виявитися трухлявим і ви можете впасти. А, по-друге, я і уявлення не мала, що боюся висоти!
  „Про видіння краще не заїкатися!” – вирішила про себе.
Як це? – недовірливо хмикнув Тім.
Як про таке можна не знати? – й собі здивувався Діма.
Дуже просто. – пояснила Агата. – Я ніколи не ходила містками! Не думала, що це так страшно.
Ти що, в дитинстві не лазила по деревах? – підвів брови Назар.
Жодного разу!  
Цікаво. – протягнув Назар. – Ми з хлопцями не уявляємо себе без дерев.
Ага! – захихотів Дімка. – Я залазив на височезного дуба, що росте в дворі, коли до нас заходив лікар Доносик. – він скрушно похитав головою і знехотя додав. – Страшенно боявся щеплень.
Ти і зараз білієш, коли лікар вигулькує на горизонті! – зареготав Тім.
І правда! – нітрохи не образився Дімка. – Якби не Павлінка, я б і на крок не підступився до будинку Доносиків.  
А хто така ця Павлінка? – спитала Агата, припускаючи, що вона може бути подружкою Дімки. 
Ну, Павлінка – наш секретний агент! – підморгнув Назар. – Тільки про це не можна нікому говорити. Дружба з нами може погано вплинути на її репутацію.
Що? – розсміялася Агата.
Взагалі-то, Павлінка – донька лікаря Доносика. - пояснив Тім. – Лікар - дуже зайнята людина і ми... як би це краще пояснити?
Ми наглядаємо за нею! – допоміг Назар.
Ага! – кивнув Тім. – У неї померла мама, а бабуся надто старенька... 
 Хлопці чомусь почервоніли. Виявляється, Агата майже нічого не знає про трійцю.
А я страшенно боюся темряви! – зізнався Тім, переводячи розмову на інше.
Тільки згадаймо, як ми намагалися позбавитися цього! – розреготався Назар.
Позбавитися? – здивувалася Агата.
Звичайно! – кивнув Тімка. – Якщо дуже захотіти можна все змінити!
Щоб привчити його до темряви, ми декілька ночей ночували на міському кладовищі, - розповів Назар.
Жах! – перелякано скрикнула Агата. – Як пані Токарська це дозволила?
Вона не знала. Я сказав, що буду у Діми, а Діма сказав, що буде у Тома.
А я своїй мамі сказав, що буду допізна вчити уроки у Назара. – додав Тім. – Вона так зраділа, що я вирішив хоч чомусь повчитися, що більше не задавала жодних питань.
Ну, ви й брехуни! – похитала головою Агата.
У нас була благородна мета! – нітрохи не образився Назар. 
І що вийшло? 
Вийшло! – приречено махнув рукою Дімка.
Ага! – кивнув Тім. – Відтепер я боюся не тільки темряви, а ще й кладовища!
 Агата сміялася так, що у неї розболівся живіт. 
Вибач, я не з тебе, а з ситуації взагалі! – пояснила вона Тімці, трохи заспокоївшись.
Знаю, що не з мене. – відповів хлопець. – Ми й самі вважаємо, що це смішно.
 І раптом Агата зрозуміла - хлопці розповідають все це не просто так. Вони ніби хотіли сказати, що в її боязні висоти немає нічого принизливого. Хотіли підтримати і пояснити, що вона не одна чогось боїться. Агата перестала сміятися і пильно подивилася на хлопців. Вони широко посміхалися і в їхніх очах не було жодних ознак нещирості.
- Дуже вам дякую. Вам вдалося мене заспокоїти. – сказала вона тихо. – Але хочу попросити вас про одне – не намагайтеся допомогти мені, як намагалися допомогти Тімці...
 Тепер уже сміялися всі. І Агата відчула певність того, що вони стануть справжніми друзями. Хоч легка тінь смутку все ж затьмарювала картину – Агата не могла їм розповісти, що найбільший її страх зовсім не висота, а холодні стіни Монкар. А ще Агата дуже боялася, що хтось дізнається правду про неї. Хтозна, чи вдасться тоді втримати при собі друзів? Чи її хтось зрозуміє і прийме такою, як вона є? І це при тому, що і сама Агата не могла доладно розповісти – ким же вона є...
Ти про щось задумалася? – стурбовано запитав Назар.
Якщо надумаєш здати нас нашим мамам, відразу попереджаємо – у нас є цілий виводок ропух і, на знак помсти, ми завалимо ними твій замок! – пригрозив Дімка, підморгуючи.
О, то ви ще й мстиві?!! – розсміялася Агата. – Я не збираюся нікого видавати. Хоч вважаю, що насправді ваші батьки не такі дурні та наївні, як ви думаєте. І їм напевне відомо набагато більше, ніж вам здається.
Тут я з тобою згоден! – сказав Тім. – Після тих ночей на кладовищі, мама жодного разу не відпускала мене кудись ночувати.
Ну, що? – через хвилю промовила Агата. – Продовжимо огляд? 
Давай! – погодився Назар. – Тільки цього разу ніякого геройства! Домовилися?
Добре! – кивнула Агата.
Думаю, що сьогодні ми більше не будемо лазити по містку! – промовив Дімка і підійшов до важеля. 
 Взявшись за нього обома руками, він потягнув його до верху. Але важіль не зрушив ні на міліметр.
Чому він піддається тільки тобі? – здивувався Назар, дивлячись на Агату.
Не знаю! – знизала плечима вона.
 Злощасний місток сховався за камінням внутрішнього дворика, а потім вони вирішили продовжити огляд замку. 
 Південна вежа виявилася копією північної з тою різницею, що вікна її виходили не на болото та окраїни Ворона, а на хащі Дрімучого лісу. Це було неперевершене видовище! З висоти вежі ліс видавався ще могутнішим, ніж знизу. В ньому не видно було жодної галявини, кругом товстезні старі дерева обплетені густим, на диво зеленим, хмелем. Був вересень і ліс  починав майоріти різними відтінками червоного та жовтого. 
 Агата раптом відчула, як втома і страх покидають її, а душа наповнюється легкістю. Вона ледь не розсміялася від неймовірної радості, якою налилося серце. Але гнітюча тиша, що висіла за спиною, зупинила. Агата озирнулася. 
 Відразу за нею, тримаючи руки в кишенях широких джинсів, стояв Назар. Його поза була цілком безтурботною, але скільки суму було в синіх очах! Агата ніколи не бачила стільки страждання у людському погляді! Серце стиснулось і вона вмить відчула себе винною – на неї цей ліс навіював приємні думки, а в Назара він забрав батька. Тім і Діма мовчки втупилися в підлогу.
Ми ходили туди. – промовив Назар тихо. – Я думав - стане легше.
 Агата знову подивилася на ліс, намагаючись уявити всю глибину Назарового болю.
Але це - те саме, що відучити Тіму боятися темряви – стає тільки гірше. 
 По щоці Агати прокотилася прозора сльоза, але вона боялася поворухнутися, боялася схлипнути, - цим вона могла не дати Назарові виговоритися. А це йому було потрібно. 
Я іноді думаю – якби я тоді був старший? Якби пильніше дивився за Алісою? Якби я хоч щось міг зробити?
 Його голос зірвався. Ні! Агата не хотіла уявляти біль втрати близької людини! Вона не розуміла, чому така сім'я, як Токарські, пережила настільки страшне горе? Чому доля несправедлива насамперед до хороших і чуйних людей?
Ти не міг нічого зробити. Іноді життя проходить не зовсім так, як цього хочеш. Ти думаєш – в чому твоя вина? Прокручуєш різні варіанти. Але річ у тому, що доля... вона дається ще навіть до народження! Так повинно бути! Я не хочу сказати, що ти повинен миритися з болем. Зовсім, ні! Просто потрібно пам’ятати, що життя не складається тільки з білих чи чорних смуг! В кожному білому кольорі завжди легко знайти щось темне. Це можуть зробити багато людей. І лише деякі серед чорного можуть побачити щось світле.
До чого ти ведеш, Агато? 
 Назар дивився на неї з якоюсь надією. І вона подумки попросила небеса, щоб допоміг пояснити те, що не вдалося пояснити пані Токарській.
Смерть батька – це велика втрата. Пережити таке горе дуже важко, а забути просто неможливо. Та що, як поглянути на це з іншої сторони?!!
Як це? – здивовано запитав Назар, а Дімка з Тімкою лише перезирнулися між собою.
Дуже просто. – Агата збуджено махнула рукою. – Що, як порадіти тому, що твій тато, нехай і недовго, але був з тобою? Що, як на трішечки забути про смерть і згадати, яким за життя був твій тато? Як він посміхався? Як він говорив? Як він дивився на тебе і як грався з тобою? Насправді він завжди поруч, бо просто не може покинути людей, в серцях яких живе! Назаре, невже ти думаєш, що твій батько хотів аби ти згадував лише його жахливу смерть і ось так винуватив себе Бог знає в чому? Пам'ять повинна бути світлою і радісною! Ти повинен пишатися батьком, який настільки дорожив своїми дітьми, що не побоявся віддати життя! Назаре, що, як тобі потрібно подивитися на його портрет, що висить у вашому домі і просто посміхнутися? Бо небеса бачать все...
 Агата вмовкла. Вона говорила так натхнено, що не відразу помітила потік сліз на обличчі Назара. Він не намагався витерти їх і ті скапували просто на футболку. На мить вона перелякалася, що зробила тільки гірше, завдала ще більшого болю. Та хлопець кинувся до неї і міцно обійняв. Агата оторопіло поглянула на Тіму з Дімою, - ті схвально кивнули і вона з силою обняла Назарові плечі, що здригалися від ридань.
 Він ще довго плакав... А потім вони всі разом спустилися вниз і довго розмовляли про Бориса Токарського. Назар розповідав, що батько був суворим, зате дуже справедливим. Він любив своїх дітей і часто грався з ними. Назар згадував, як намагався обдурити батька, щоб не сидіти з Алісою, а втікти до друзів, але той завжди знав, що в нього на думці. Чого б Назар не хотів, про що б не подумав, - він завжди знав... І розумів!
 Тім з Дімкою зізналися, що боялися пана Токарського ще більше за лікаря Доносика. Ніколи не можна було вгадати його настрій. Іноді, він був схожий на велику дитину! Міг годинами гратися з ними трьома. Бувало, приєднувався і Роман, вони ділилися на команди і допізна ганяли м’яча. Потрапити в одну команду разом з батьком, було найбільшою удачею для Назара... Але, як же мало було цих днів!       
 Потім вони пили каву з тістечками і знову говорили про Бориса Токарського. Агата була надзвичайно задоволена собою. Їй не тільки вдалося достукатися до Назарового серця, а й полегшити його страждання. А ще вона 
по-справжньому стала поважати Тімку та Діму. Вони не тільки не ніяковіли через Назарові сльози, а навпаки – намагалися підтримати його, як тільки могли. Ось, що означає дружба! Агаті навіть трішки стало заздрісно. Поруч з такими людьми труднощі легше долаються і дні здаються світлішими. 
 Був майже вечір, коли вони відчули, що спогади втомлюють. Агаті звичайно хотілося, аби хлопці посиділи іще, але вона розуміла, їхні рідні будуть хвилюватися, а тому змушена була розпрощатися.
Я тобі дуже вдячний. Ми вдома ніколи не говорили про тата. Я завжди думав, що це буде дуже важко, а виявилося - навпаки. - зізнався Назар, прощаючись.
Я рада, що змогла допомогти, - посміхнулася Агата, в глибіні душі розуміючи, що з Назаром повинна була поговорити не вона, а Світлана Романівна - тоді йому було б ще легше.
До речі, ми так і не оглянули замок. – прозоро натякнув Дімка, втупившись у свої кросівки.
Все зрозуміла! – розсміялася господиня. – Ви можете приходити в будь-який, поза навчальний, час!
А ти - зла! – сердито посварив пальцем Назар.
Навпаки – я дуже добра! – задерла носа Агата.
 Вони вже ступили крок до муру, як Назар раптово щось пригадав і повернувся:
Ще одне питання... Чому ти тягаєш за собою цей дерев'яний кілок?
 Після стількох одкровень не станеться нічого страшного, якщо вона зізнається ще в одному своєму страху – вирішила Агата і пояснила:
Його дала мені Катя. Вона сказала, що кілком можна не тільки налякати, а й вбити Воронського привида... - Її мову перервав гучний сміх. Агата, нічого не розуміючи, переводила погляд з одного хлопчака на другого. – Чого ви смієтеся?
Не можу повірити, Гаті, що ти купилася на цю вигадку! – реготав Назар.
Як це вигадку? – оторопіла вона. – Поясніть нарешті!
Ну, якщо вірити всіляким фільмам, то кілки допомагають тільки, якщо ти борешся з вампірами! – випалив Діма, трохи заспокоївшись.
Тож тільки в фільмах... – почала було Агата, аж раптом згадала, що і сама читала колись страхітливу книгу про Дракулу і його посіпак і там дійсно писалося про осикові кілки, як про спосіб знищення цих істот. Вона вражено замовкла на пів слові.
Катя просто пожартувала, - пояснив Тім. 
Ні! – захитав головою Дімка. – Просто Катя завжди хоче видатися розумнішою, ніж є насправді. От і зараз вирішила вдати з себе розумаку. А ти, Гаті? Ти! Про вампірів, навіть, дітлахи все знають! 
Ага! – кивнула Агата. 
 Її бажання ділитися своїми страхами зникло так само раптово, як і з'явилося. Тепер вона виглядала цілковитою дурепою і прагнула якнайшвидше розпрощатися з шибеницькою трійцею. Щоб приховати своє зніяковіння, вона напружено засміялася:
Ну, то що, до завтра? 
До завтра! – крикнули хлопці і пішли геть, не перестаючи хихотіти.
 Агата навіть не уявляла, що може бути такою сердитою. Якби їй під руку зараз потрапила Катя Токарська, вона, не вагаючись, розірвала б її на шматки! Це ж треба! Агата, як легковірна дурепа, розповідала їй про привида, просила допомоги, а Катя... 
 Ні! Стоп! Вона сама винна! Не треба було розповідати Каті, що бачила привида! Певно, дівчинка вирішила, що вона просто глузує і вирішила відплатити тою ж монетою! Так і є.  
 Агата задумалася, що б вона зробила на місті дівчинки? І через деякий момент прийшла до висновку, що, якби вона була Катею, то не повірила б жодному слову! Тай навіщо ставити себе на місце дівчинки? Чи ж не вона сміялася над кожним, хто заводив мову про Воронського привида? Але ж то було доти, доки вона не побачила його на власні очі! Катя привида не бачила, тож не дивно, що в розповідь не повірила. 
 Гнів Агати став проходити. І вона майже заспокоїлася, як раптом згадала, що почувалася з кілком безпечно, а сама в цей наражалася на небезпеку! Ба більше того, вона іще життя Назара, Тіми та Дімки поставила під загрозу! І все через це дівчисько! Для неї то був просто дотепний жарт і вона, навіть, не подумала, що Агата вийшла з того віку, коли вигадують різноманітні історії, і, що все це може бути серйозно! А, що було б, якби хтось постраждав?
 Врешті-решт, Агата розізлилася ще більше і вирішила, що завтра скаже цій зарозумілій шмаркачці все, що про неї думає! Але то ж завтра! А до завтра ще треба провести одну ніч в замку, де безперешкодно гуляв привид!
 Агата просиділа в саду аж до темряви. Та, коли на землю впав туман і стало холоднувато, вона вирішила, що не може провести тут всю ніч. До того ж, це, все таки, її замок! Тож не відомо ще кому кого варто боятися!
 Цього невеликого запалу хоробрості Агаті вистачило лише на те, щоб піднятися на вежу і загребтися в ковдри. Далі вся мужність вичерпалася і вона цілу ніч дрижала, боячись визирнути і з нетерпінням чекаючи нового дня.
 А новий день не наставав цілу вічність! Принаймні, так здалося Агаті. Боятися привида їй набридло лише тоді, коли схід неба ледь зажеврів. Плюнувши на свій страх (може привида і взагалі не існує – просто в неї розігралася уява!), вона схопилася на ноги і пішла готувати їсти. Треба ж було відволіктися від гнітючих думок! Та й навчитися куховарити їй би не завадило. Перелистуючи сторінки з апетитними ілюстраціями, вона зупинилася на рисовому супі (починати треба з простого!). Агата вже почала згадувати чи купляла вона щось з приправ, які треба було б додати до супу, як раптом почула гупання. Цей дзвінок скоро доведе її до сказу! Облишивши книгу з рецептами, Агата пішла до Вітальної Зали. Трохи поміркувавши, хто ж може навідати її у таку рань, вона відчинила двері.   
 Перед нею стояла Катя. 
 Якби дівчинка з'явилася тут вчора ввечері, Агата говорила б з нею по-іншому. Але, переживши безсонну ніч, вона трохи втихомирилася і тепер вирішила з'ясувати стосунки мирно.  
Привіт! – спокійно сказала Катя.
 Агата мовчки відкрила двері і пішла в середину замку. Дівчина деякий час оторопіло дивилася їй вслід. Але, побачивши, що пояснень не буде, переступила.
Щось сталося? – почала вона непокоїтися, коли вони так само мовчки увійшли до Зали Лицарів.
  Катя ледь глянула одним оком на замок, але і того, що вдалося побачити вистачило на те, щоб у неї закрутилася голова:
Ліза з Назаром говорили правду! – захоплено вигукнула вона, йдучи повз Лицарів.
 Але багатство замку турбувало її менше, ніж дивна поведінка його власниці. Як тільки вони прийшли в їдальню, Агата сіла на один з табуретів, що стояли вздовж довгого скляного столу, і подивилася на Катю так, ніби та була винна їй кругленьку сумму. 
Що це означає, Гаті? – занепокоїлася дівчинка ще сильніше. – Чому ти себе так дивно поводиш?
Це я від тебе хочу почути, Катерино Токарська! Що - це - означає?!! – голос Агати був холодний, а погляд проникливим.
Бога ради..! – підкотила очі Катя, не розуміючи, чим заслужила таке ставлення. – Не говори загадками.
Добре! – не змінила тону Агата. – Я скажу прямо – навіщо ти збрехала мені про кілок?
Так ось воно що! – полегшено зітхнула Катя і сіла на сусідній табурет.
„Он воно що”? І це все, що ти можеш мені сказати? – вигукнула Агата. В її голосі вчувалися істеричні ноки. Вона сердилася і була дуже ображена . – Ти поставила під загрозу моє життя! Я тобі єдиній розповіла все! Сподівалася на допомогу! Ха! Дочекалася!!! Ти хоч знаєш, що я безпечно вешталася по замку, а на мене будь-якої миті міг напасти привид?!! Ти - безсовісна, Катю!
 Агата закінчила свою тираду і відвернулася. Через проявлену легковірність їй хотілося плакати. Ледве знайома дитина просто посміялася над її страхом. І взагалі!.. Агата могла назвати іще сотні причин, які дозволяли їй прямо на місті віддубасити Катю.
Ох, Гаті! Ти ображаєшся через дрібниці!
Звичайно! Моє життя для тебе всього лиш дрібниця!
 Обуренню Агати не було меж.
Але, повір мені, з цим кілком ти мала більше шансів...
Ага! Як мураха перед слоном!
Замовкни нарешті і дай пояснити! – крикнула Катя, якій, очевидно, урвався терпець. 
 Агата аж ніяк не чекала, що на неї підвищать голос після того, як вже підло образили, вражено вмовкла.
Я аж ніяк не хотіла тобі зла, - Агата зневажливо хмикнула  („ говори-говори – не вірю жодному твоєму слову!”), та Катя на це не звернула жодної уваги. – Цей кілок - мій талісман. Його тримала Аліса, коли повернулася додому... Коли загинув наш тато. 
 Агата від подиву відкрила рота – вона аж ніяк не чекала такого.
Я... ніхто не помітив, що вона притискала цю паличку до серця, немов хотіла нею захиститися. – сльоза побігла по щоці Каті і вона різким рухом втерла її, соромлячись прояву своєї слабкості. Видно було, що це зізнання дається їй дуже важко. – Я забрала кілок, коли вона заснула. Я знаю, що Аліса залишилася жити, бо тато віддав за неї своє життя і кілок тут ні при чому! Але я все-одно тримаю його при собі. Ну... ніби нагадування про те, що ми пережили... Що пережила Аліса... і... тато...
Прости мені, Катю! – прошепотіла Агата, витираючи сльози. – Я - така дурепа!
Ти ж нічого не знала! – махнула рукою дівчина і зняла окуляри. –Я... Не знаю, як тобі пояснити... в тому кілку... ніби криється татова самопожертва і любов. Вони б не дали тобі померти! Може, я - найдурніша у світі людина, бо вірю в таке?
Що ти, люба? – міцно обняла її Агата. – Говорять, немає нічого сильнішого батьківської любові. Тим паче, якщо ти віриш! 
 Тільки тепер вона помітила скільки спільного між нею і пані Токарською – такі ж променисті очі, наповнені невимовною печаллю і сумом. Як несправедливо, що вони переживають таку втрату!
 А ще не справедливіше, що вони переживають її поодинці!
Я могла здогадатися! – картала себе Агата
 Їй стало соромно за все, що вона дозволила собі понавигадувати. Невже Агата раніше не могла зрозуміти, що Каті ніколи в житті не спало б на думку насміхатися над кимось? Вона була розумною і чистою дівчинкою! 
Любов і віра творять чудеса... Ган неодноразово про це говорив. Тож кілок був для Агати і справді сильним захистом! Катя відверто переживала за неї і віддала їй найцінніший спогад. А чим віддячила Агата? Недовірою, образливістю, своєю дратівливістю!
Пробач, Катю! Я геть втратила глузд через того привида. А коли Назар сказав, що цим кілком хіба що мух зганяти – я зірвалася.
Я не ображаюся, Агато! – дівчинка вже взяла себе в руки і припинила плакати. – Мені треба було тобі відразу ж сказати про все. Я відчувала, що ти можеш зрозуміти, але... я не надто відкриваюсь людям.
Це, мабуть, спільна риса усіх Токарських! 
 Катя нерозуміюче подивилася на неї, але Агата просто відмахнулася.
То ти більше не тримаєш зла на мене через цей кілок?
Звичайно, ні! – запевнила Агата. – Навпаки, я дуже зворушена, що ти про мене так дбала!
Я справді вірила, що він допоможе! – задумливо промовила дівчинка. – Розумієш, коли я тримаю його в руках – на душі стає спокійно. Починає здаватися ніби все гаразд, ніби мене захищає щось значно сильніше. Ти розумієш?
Розумію! – кивнула Агата. Вона насправді розуміла – для Каті цей кілок був, що соломинка для потопаючого, але саме завдяки цій соломинці їй вдалося проплисти так далеко і довго! – Ти віриш, що батько тебе захистить, як захистив Алісу!
 Катя деякий час дивилася не неї, немов не розуміючи, як вдалося ледве знайомій людині, так правильно виразити те, що вона сама не могла сформулювати? А тоді лагідно посміхнулася:
Тепер я розумію, чому Ліза і Назар в захваті від тебе!
Та, ну! – знизала плечима Агата. 
 Їй все частіше ставало ніяково від подібних зауважень. Вона старалась. Дуже старалась! Але і досі не могла з певністю сказати, що в неї виходить бути людиною... по-справжньому! А тим паче хорошою! Агата знала, що іноді потрібне ціле життя, щоб здобути звання „людина”, а тут, такий  короткий час, і стільки похвали! 
 Вона простягла кілок Каті:
 -   Ось - візьми. Після того, що ти розповіла, я не можу його тримати в себе...
Ні-ні! – захитала головою дівчинка. – Він тобі зараз набагато потрібніший! Я не знаю, чи кілок допоможе, але принаймі мені буде спокійніше, якщо він буде поруч з тобою.
 Агата взяла кілок назад:
Дякую тобі, - промовила вона, будучи справді зворушеною. 
Не має за що! – посміхнулася дівчина у відповідь. – Звертайся, якщо щось...
 Вони поглянули одна на одну і одночасно посміхнулися. І Агата вирішила, що знайшла собі ще одного щирого друга.
До речі, - згадала Катя. – З цими розмовами я геть забула, що забігла на хвилинку!
А, так! Тобі ж іще в школу!
Угу! Та не про це мова! Я обшукала всі бібліотеки, перерила гору інформацій в Інтернеті, і, навіть, ходила в музей до Лари. А це, я скажу, з мого боку просто геройство – я її терпіти не можу! – Катя скривилася, показуючи, що Тупілка дійсно не викликає в неї жодної симпатії, і продовжила далі, - Короче кажучи, все марно, бо я нічого не дізналася про Воронського привида, крім декількох десятків нісенітниць!
Що ж робити? – розчаровано запитала Агата. У неї було стільки надії на те, що дівчинці вдасться дізнатися хоч щось! 
Ну, не все так погано, як здається на перший погляд! – підморгнула їй Катя і почепила на носа окуляри.
Ти щось придумала? – аж підскочила на місці Агата.
У мене є надзвичайна ідея – треба дізнатися інформацію про привида від самого привида!
 Посмішка сповзла з лиця Агати:
Не смішно! 
Я й не сміюсь! – запально продовжила далі Катя. 
 Вона вже звикла до швидкої зміни настрою Агати і ніяк не прореагувала на образу, що прозвучала в голосі тієї. Або ж була так захоплена своєю ідеєю, що просто цього не помітила.
Я думаю, ми повинні впіймати Воронського привида!