Воронський замок

Жодних передвісників дивних подій у Вороні не було. 
Життя, як і до сьогоднішнього дня текло розмірено і звично. Дітлахи, як зазвичай, пішли до школи: дехто погризти граніт науки, а дехто – просто побачитись з друзями. Старші, нашвидкоруч поснідавши,на одних крилах вилетіли з будинків, вплелись в живу річку з пішоходів, що снувала тротуарами, і дістались роботи. Працювали старано і не дуже, але ж головне не процес, а результат! Ввечері жива річка завирувала знов. Весело перегукуючись, всі поспішали додому.
Якби ви побачили Ворон, ви б дуже здивувались цьому місту. По-перше, тут всі одне одного знали. По-друге, у Вороні не було автомобілів. Вірніше, вони були, але ними користувались вкрай рідко. Якщо у місті дорогою неслось авто, усі знали, що за кермом – або якесь цабе, або у Ворон занесло когось немісцевого. По-третє, тут не було багатоповерхівок. Жителі будували собі невеличкі ошатні будинки, які потопали в деревах і квітах.
Звісно, дивацтва Ворону можна було б перераховувати безкінечно, але самі ворончани у власному житті нічого чудернацького не бачили. Вони жили так багато років. Мали спільні радощі і біди, святкували разом усі свята, переймались одними і тими ж проблемами, обговорювали одні і ті ж новини. І ніхто, жодна душа, зараз не підозрювала, що вже сьогодні розмірене життя Ворону зміниться назавжди.
Ви думаєте – можна виринути посеред міста нізвідки? Звісно ж, ні! Але ворончани пізніше щиро запевняли – незнайомка виринула просто з повітря! Та і як пояснити її появу на вуличці, просто перед будинком поважного пана Виноградова, який нині був очільником міста і гордо іменувався «мером», в той час, коли до мерового обійстя не ходили жодні автобуси, а тим паче туди не прокладалась залізнична колія?! Тай жодне авто не проносилось того дня понад меровим будинком! Рахувати маленький автомобільчик лікаря Доносика не будемо, бо лікарі не займаються таксуванням і незнайомок не підвозять. Тим паче – знаючи лікаря Доносика…

 
  Агата прокинулася від того, що хтось нетерпляче штурхав її в плече. Потягнулася і ледве не випустила пакунок, що був у руках.
Дівчино! Та прокиньтеся ж нарешті! – невисокий огрядний чоловік зі смішними маленькими очицями, продовжував штовхати її. – Ви просили розбудити, коли ми доїдемо до Ворона. Ми вже на місці! Ви мене чуєте? Дівчино?
Так-так! – пробурмотіла Агата, схоплюючись. – Дякую вам. Дуже дякую!
  Агата довго не спала, а тому сон легко зморив. Вона протерла очі і озирнулася навкруги. В автобусі не було жодного пасажира, крім неї. Ворон – кінцева зупинка. Навіть не помітила, як всі вийшли.
Скажіть, ви не знаєте, чи далеко звідси Воронський замок? – спитала у водія, сонно визираючи з автобуса.
На іншому кінці міста, дівчино. – втомлено відповів водій, протираючи сидіння великою брудною ганчіркою. – Якщо ви приїхали до нього на екскурсію, - дарма. Людей туди і під страхом смерті не затягнути!
Чому? – здивувалася Агата.
Місцеве населення говорить, що в замку привиди водяться. І я вірю! – водій витер піт з лоба тією ж ганчіркою, якою щойно витирав пил, і продовжив, стишивши голос. - Моторошна місцевість! Я особисто бачив Воронський замок лише раз в житті. Здоровезний такий, і мур старий стежку до нього заступає. Одним кінцем впирається в непрохідне Воронське болото, а іншим - сягає Дрімучого лісу. І жодна жива душа за той мур не наважиться ступити! Був, говорять, один сміливець, та, як тільки за мур рушив, його й слід розтанув. Прокляте місце!
Хіба можна в таке вірити? Це - всього лиш замок! – весело розсміялася Агата.
Ой, не говоріть так, дівчино! Це - не замок, а кубло темних сил! – кинувши ганчірку на сидіння, чоловік тричі перехрестився. – Говорять, ночами звідти долинають моторошні звуки. Чи то крики чи то завивання вовків!
Вовків? – хмикнула Агата.
Ой, дівчино! Не можна не довіряти людським словам! Диму, як то кажуть, без вогню не буває!
Ви мені поясніть - якщо туди ніхто не ходив, а єдиний, хто ходив, не повернувся, то звідки люди знають про привидів?  
Знають і все! - впевнено мовив водій. – Та що я говорю? Ви і самі все зрозумієте, коли побачите замок. Від одного виду тих руїн мурашки по шкірі бігають. Навряд чи вам захочеться гуляти в подібному місці!
Ну, гуляти там я і не збираюсь. Я там буду жити! – посміхнулася Агата, насолоджуючись реакцією на своє зізнання заздалегідь. 
Як жити? – вжахнувся чоловік і, схопивши ганчірку, знову витер спітнілого лоба. – Ви при своєму розумі? Як там можна жити?
Я думаю, ви значно перебільшуєте. Привидів не існує! Це все людські забобони.
  Агаті набридла безглузда розмова і вона вийшла з автобусу.
Дівчино, ви - або дурна, або надто смілива! – задумливо промовив водій услід. Потім підозріло обдивився її з ніг до голови. - Або й взагалі - відьма!
  Агата застигла на місці. Посмішка поволі сповзла з її обличчя. Зціпивши зуби і недобре прищуливши очі, вона озирнулась. Чоловік на неї більше не дивився. Кинувши ганчірку на переднє сидіння, він сів за кермо і зірвався з місця, піднявши хмару пилюки.
  Агата деякий час спостерігала, як осідає курява, а потім спробувала подивитися на себе зі сторони. Занадто бліда, сіре довге плаття, що відкриває тільки лице і долоні, туга чорна коса сягає п’ят, відсутність речей, якщо не рахувати пакунка... Так! Агата повинна визнати – виглядає вона підозріло. Та хіба в тому її вина? 
  Зрештою, починати нове життя завжди нелегко!
  Містечко (як видавалося з першого погляду!) - не дуже велике. Будиночки маленькі, одно- або двоповерхові, досить ошатні. А ще Агаті дуже сподобалася зелень. Високі дерева так і буяли, а клумби били в очі сліпучім різнобарв’ям. Вересень-місяць, а сонячна погода зовсім не нагадувала осінню. 
  В такому містечку все про всіх знають, з усіма вітаються. Саме таке місце вона бачила у своїх мріях… 
  Агата стала ловити на собі зацікавлені погляди – місто теж вивчало її! Посміхнулася товстезному дядечкові, що поливав квіти на подвір’ї невеличкого дерев'яного будиночка. Він у відповідь розплився в щирій усмішці. Тут же з будиночка вискочила пухкенька жіночка і, вихопивши шланг, вперіщила ним свого чоловіка. Він, виявляється „переборщив з водою і втопив її дорогоцінну клумбу!” Агата весело розсміялася. Жіночка, повернувшись на сміх, винувато розвела руками, направивши при цьому струмінь води дядечкові просто в обличчя. Той підскочив з несподіванки і несамовито заверещав. Вони так і пішли в будинок, сперечаючись, хто з них - більший незграба? 
  Повз Агату промчалася зграйка дітлахів на триколісних велосипедах. За ними лопотіла низенька жіночка і верещала: 
З'їдьте з дороги, негідники! Куди тільки дивляться ваші батьки?!
  Вона не звернула на прибулу жодної уваги. 
  Пройшовши трохи в східному напрямку, Агата зіткнулася з молодим чоловіком. Стоячи в дверях високої зеленої будівлі з надписом „Воронське відділення. Р-банк. Ми  завжди раді вам допомогти”, незнайомець квапливо прощався зі статечним мужчиною, не звертаючи уваги на Агату, що прямувала повз. Побажавши колезі доброго вечора, він пішов до сріблястої машини, схожої на джип (Агата не дуже-то тямила в автомобілях, хоч їй до рук і траплялося декілька книг про них). Кинувши чорний дипломат на заднє сидіння, він попростував до передніх дверей і тільки тут помітив Агату. Його брови піднялися дугою і він, ковзаючи поглядом знизу вгору, збентежено знизав плечима. Поправивши окуляри, що сповзли на носа, незнайомець різко повернувся і сів в машину. Через мить автомобіль впевнено мчав на схід міста. 
  Агата ще раз подивилася на банк. Графік, видрукуваний на скляних дверях синьою фарбою, повідомив, що банк працює з понеділка по п’ятницю з восьмої до сімнадцятої з перервою на обід. Нижче на дверях було наліплено перелік послуг, які надавала установа. Ну, що ж! Тепер вона знає, де знаходиться банк і завтра не доведеться його шукати.
  Доки Агата намагалася пригадати, чи повідомляв їй водій як далеко знаходиться Воронський замок, повз промчало ще кілька авто. Та для містечка автомобілів на вулицях все-одно було малувато. Агата завжди думала, що міста схожі на мурашники – хтось кудись спішить, летить, а Ворон своїм розміреним ритмом в уявлену картину не вписувався.
  Все більше й більше людей зацікавлено придивлялися до неї, тицяли руками і непевно знизували плечима. Цікаво, що буде, коли вони дізнаються про наміри Агати жити в „моторошному замку з привидами”? Може теж скажуть, що вона - відьма? Агата відігнала від себе цю не надто приємну думку. Вона зробить усе, щоб містечко стало їй рідним! 
  Агата весело і впевнено крокувала, посміхаючись і мугикаючи щось про себе. На хвильку зупинилася перед вітриною невеличкого магазинчика, глянувши оцінююче на двох манекенів, одягнених у елегантні жіночі костюми; обдивилася зо всіх сторін пам’ятник якомусь Пилипу Визволителю, що жив у п’ятнадцятому столітті; і просто завмерла перед входом до книжкового магазину. Переборовши майже непереборне бажання зазирнути до нього, Агата почимчикувала далі. Ходьба вже почала втомлювати – місто виявилося не таким вже й маленьким. Та ще й їсти хотілося. 
  Ніби на замовлення вигулькнуло невелике кафе з оригінальною назвою „Об’їдки”. На передній скляній стіні, поруч з дверима був намальований товстенький щокатий чоловічок з величезною ложкою, якою він наминав якесь зелене вариво, що, очевидно, і було тими самими „об’їдками”. Агата відчула страшенний голод. Звичайно ж, так і мало бути! Востаннє вона їла напередодні, а з кафе пливли такі пахощі, що залишитися байдужим було просто неможливо! Агата й незчулася, як опинилася всередині. 
  Ошатні столики, накриті сніжно-білими скатерками з маленькими букетиками польових квітів ще більше посилили апетит. І Агата голодними очима зирнула на трьох будівельників в запорошеному пилом одязі, що мозолястими руками наминали картоплю з котлетами. Двоє елегантних дівчат за сусіднім столиком пили з крихітних чашечок каву і весело шепотілися між собою. Біля стійки на високому табуреті сидів дідусь років шістдесяти з довгою сивою чуприною. Він моргав приємній офіціантці, яка почервонівши, мов маковий цвіт, весь час поправляла біленький фартушок з надписом „Об’їдки” завжди чекають на вас”. 
  Коли Агата переступила поріг кафе, дзенькнув вхідний дзвіночок. Будівельники навіть не відірвалися від своїх тарілок. Дівчата на хвилю завмерли, а тоді схилилися ще ближче одна до одної, хихочучи – напевно теж оцінили її страхітливе плаття!   
  Офіціантка облишила дідуся, підбігла до Агати і з деякою настороженістю запитала:
Ви з секти?
Що? – не втямила Агата.
Ну, ви проповідуєте? Поширюєте свою віру? – пояснила дівчина.
Ні! Що ви?! – заперечливо похитала головою Агата.
Хвала Богу! – полегшено всміхнулася дівчина. – Прошу мені вибачити, просто ви дивно одягнені. У нас тут недавно ходили дві вірянки. А після їх відвідин у деяких будинках не дорахувалися багатьох цінних речей. Нічого немає святого! Уже й на цьому заробляють! 
  Прочитавши розгублення на обличчі Агати, офіціантка вмовкла на хвилину, а тоді схопила її за рукав і потягла за собою:
-  Ой, вибачте мені ще раз! Я вічно говорю без зупину і далебі не завжди те, що треба! Ви, мабуть, хочете щось замовити? Сідайте! Я думаю, вам тут буде зручно. – вона відвела Агату за дальній столик, прийняла вазочку з квітами, і, витягнувши кишені фартушка малесенький записничок з ручкою, запитально подивилася на неї. – Чого бажаєте?
-  Я... – Агата раптово згадала, що в її кишенях гуляє вітер і страшенно зніяковіла. – Ні, я не хочу їсти! Я... - Агата озирнулася, не знаючи, як втекти звідси, бо живіт зрадливо забурчав. - Я... я просто зайшла сюди, бо... бо хотіла запитати, чи далеко іще йти до Воронського замку? – знайшлася вона. 
  Дівчата за сусіднім столиком вражено замовкли і тепер з неприхованим інтересом дивилися на неї. Офіціантка на якусь мить розкрила рота, а тоді швиденько присіла навпроти неї.
А ви точно не з секти? – пошепки спитала вона.
  У відповідь Агата похитала головою.
- Ви з газети? – не вгавала офіціантка, ще більше стишуючи голос.           
  Дівчата так нагострили вуха, що, здавалося, зараз випадуть з-за столу.
  Агата ще раз похитала головою – їй не хотілося брехати, але й правду сказати вона не могла. Невідомо, як може поставитися до неї ця мила дівчина, якщо Агата повідомить, що збирається жити в замку. Не дуже-то хотілося ще раз почути слово „відьма” на свою адресу.
Ой, вибачте! – винувато мовила офіціантка, сплескуючи руками. – Я - надто цікава! І язик у мене, як помело! Принаймні, так говорять мої рідні. Я живу недалеко від замку, якщо ви почекаєте ще з пів години, зможу вас провести. Як вам така пропозиція?
  Агата раділа можливості трохи відпочити. Ноги, незвиклі до ходьби на такі відстані, почали гудіти. І, хоч пахощі, що долинали з кухні, не давали спокою її шлунку, Агата вважила, що краще почекати.
Гаразд, – погодилася вона, вдячно посміхаючись. – Я зачекаю на вас.
От і добре! – зраділа дівчина, піднімаючись. Вона вже вийшла з-за столу, як раптом знов повернулася до Агати. – До речі, мене звуть Савет!
Як?
  Агата вперше чула подібне ім'я.
Єлизавета! – розсміялася дівчина і смішно почухала вказівним пальцем по скроні. – Моє ім'я – Єлизавета. Просто мій молодший брат, коли був маленький, не міг вимовити таке велике слово і кликав мене Савет. В цьому містечку певно вже й ніхто не пам’ятає, як мене звуть насправді! Та і я звикла. 
Дуже приємно, Савет. Я - Гаті... Агата Кровська.
Навзаєм, Гаті! – мило посміхнулася Єлизавета і побігла прибирати тарілки, що лишили після себе будівельники. 
  Дівчата за сусіднім столиком ще деякий час зиркали на Агату, але, зрозумівши, що більше нічого не вивідають, знову заторохтіли про своє.
  Гаті. Як приємно! Агату так називав тільки Ган. І річ не просто в імені, а в тому, як воно звучало. Якось по-дружньому… чи що?
  Агата провела поглядом дідуся, котрий на прощання суворо посварив Савет пальцем, а тоді, хвацько підкрутивши вгору білі вуса, відправив їй повітряний поцілунок. Савет захихотіла і, підхопивши тацю зі здоровезною тарілкою картоплі і капустяним салатом, підійшла до Агати.
Ви напевно зголодніли, - проговорила вона, виставляючи їжу на стіл. – Поїжте!
Річ в тому... – зам'ялась Агата.
Ні-ні! – замахала фартушком Савет. – Якщо ви турбуєтеся про гроші, то не варто! Це - за рахунок закладу.
Ви не думайте, Савет, гроші у мене є, - Агата не знала, куди діти очі від сорому. – Просто я не встигла зняти їх з рахунку. Автобус приїхав пізно і банк закрили просто у мене перед носом. І...
Не виправдовуйтеся. – лагідно посміхаючись, заспокоїла Єлизавета. - Це - за рахунок закладу. Ми пригощаємо всіх, хто вперше завітав до кафе. Такий хід допомагає здобувати нових клієнтів. Ви їжте, а я пізніше принесу вам десерт.
  І Савет, схопивши тацю, побігла до дівчат, котрі замовили ще по одній філіжанці кави. Агаті здалося, що її живіт приріс до спини – такий голод вона відчувала! Тому, швидко забувши про ніяковість, вона накинулася на їжу. Страви були надзвичайно смачними. Напевно, Агата ковтала їжу не розжовуючи, бо, коли підняла голову від порожньої тарілки, то помітила, що дівчата з сусіднього столика, навіть не торкнувшись своєї кави, з розкритим ротом спостерігають за нею. Агата знову знітилася. Ну, ось! Тепер рознесуть по містечку, що вона приїхала з голодного краю! 
  Перед нею з'явилася Савет:
- Я дуже рада, що вам сподобалося. – помітивши порожню тарілку, дівчина розпливлася в посмішці. - Сподіваюсь, що десерт так само припаде вам до смаку! – і поставила на столик тарілочку зі здоровезним шматком горіхового торта та склянку апельсинового соку.
- Все надзвичайно смачно! Дякую! – щиро запевнила Агата, притягуючи тарілку до себе.
  Вона не зважила на ложечку і стала відламувати торт руками. Дівчата за сусіднім столиком знову захихотіли. Савет осудливо тупнула ногою. Дівчата різко підхопилися з місць і, бормочучи, що їм вже час, побігли до виходу, не перестаючи сміятися. 
  Єлизавета невдоволено похитала їм у слід головою:
- Не зважайте на них, Гаті! Ці вертихвістки виведуть з себе кого завгодно!
- Ви вже вибачте мені, Савет! – почервоніла Агата. – Я вела себе негарно.
- Коли ви востаннє їли? – стривожено запитала офіціантка, сідаючи навпроти.
-  Я... Що? – Агата не звикла, що за неї хтось може хвилюватися. І, взагалі, було досить дивно, що цій дівчині не байдуже їла чи не їла вона взагалі!  – Вчора ввечері. Це, звичайно, було не так смачно! - побачивши співчутливу посмішку на обличчі Савет, вона продовжила впевненіше. - За минулу добу стільки сталося, що мені навіть не було, коли поїсти. Я згадала про їжу, лише коли побачила ваше кафе. Зізнаюсь, аромат був надто спокусливий і я не могла не зайти…
Добре, що зайшли! – посмішка Савет була надзвичайно приємною. - Я рада знайомству з хорошими людьми.
А звідки ви знаєте, Лізо, що я - хороша? – запитала Агата, примружуючи очі. 
  Як ця дівчина могла знати те, в чому вона і сама певна не була?
  Савет хвилю подумала, а тоді щиро посміхнулася і знизала плечима: 
Не знаю. Просто у мене таке відчуття і все! Звичайно, ви дивно вдягнені, дивно поводитеся, а ще шукаєте замок з привидами! – Савет зобразила на обличчі гримасу страху, а тоді голосно розсміялася. – Це, як сказала б Лара Тупілка, - підозріло! Дуже підозріло! Але є щось у вашому погляді таке... Ну, не знаю, як і сказати? Щось хороше і світле - ось так! Дурню говорю, як завжди.
А знаєте, що, Савет? – змовницьки підморгнула Агата.
Що?
Давайте будемо на „ти”? – і вона подала руку.
Будемо! – Савет рішуче подала свою і Агаті здалося, що у неї вперше в житті з'явилася подруга. – Може тобі принести іще щось?
Ні, досить! – заперечила Агата, хитаючи головою. – Я при всьому бажанні не зможу запхати у себе навіть шматочок.
  Савет відкинулася на спинці стільчика і задумалася:
Можна у тебе запитати? 
Питай!
Навіщо тобі здався Воронський замок? Екскурсії там не проводяться, а що ж до газет, то вони написали про тамтешніх привидів усе, що могли.
Ти не повіриш, Савет! – почесала потилицю Агата. - Я збираюся там жити!
  Ліза спочатку здивовано відкрила рота, потім натягнуто посміхнулася:
Як це? Жити? 
А так! – розвела руками Агата. – Я отримала цей замок у власність! Планую облаштувати його і оселитися.
Більшої дурниці не чула за все своє життя! – видихнула офіціантка. – Ти це серйозно?
Цілком!
Ну, й дива! – все ще не могла прийти до тями дівчина. – А ти хоч знаєш, скільки грошей потрібно, щоб облаштувати замок?
Ну, гроші у мене є. Але я не думаю, що усе так страшно. Мені сказали, що замок цілком пристосований...
Брехня! - перервала її Ліза. - Я живу навпроти і жодного разу не бачила, аби туди хтось приїздив і облаштовував його! Там, певно, по коліна бруду і все розвалено! Та на те, щоб зробити його придатним для проживання потрібні роки! 
Ну, не знаю… – знизала плечима Агата. 
  Вона була певна, що все не так погано, як думає Ліза. Та й інших варіантів в Агати поки що не було. Якщо ж справи підуть погано, то Агата вільна в будь-який момент покинути і замок. І Ворон взагалі! Її ніщо не тримає.
  Цілковито вільна!
Слухай, Гаті! – згадала Ліза і відпила сік з її склянки. - Я читала в якомусь журналі про замки. Їх реставрують роками. До того ж це роблять спеціалісти, бо замки є пам’ятками архітектури. І на все потрібні дозволи!
Я думаю, в мене є все необхідне, включаючи і дозволи. – Агата кивнула на пакунок. – Мої знайомі подбали, щоб у мене не виникло ніяких проблем з успадкованим маєтком.
Не знаю, не знаю... – похитала головою офіціантка, стискаючи поділ свого фартушка. -  Але, якщо у Воронському замку можна безпроблемно жити, то твої знайомі - чарівники! Бо простим смертним це - не під силу!
Можливо й так! – просто мовила Агата. 
Ну й справи! Як розповім удома – не повірять! Слухай, Гаті? – раптом задумалася Єлизавета. – А тобі не страшно? Можливо ти не знаєш, та про замок ходять різні чутки!
Якщо ти маєш на увазі крики мерців чи завивання вовків, то про них мені розповів водій автобусу, яким я сюди приїхала, - посміхнулася Агата у відповідь.
А ти не смійся! – образилася Ліза. – Я маю на увазі не тільки це! Багато людей бачили привидів, що блукають замком.
Савет, якщо до замку ніхто не наближається, то як можна розгледіти привидів, що вештаються по ньому?
Не знаю, як! Але ж розмови ходять неспроста! І мені за тебе страшно!
  Агата закрила очі – їй перехопило дихання. Вона вперше в житті бачила цю дівчину, а та вже хвилювалася за неї. Це було настільки дивно і незвично, що вона аж розчулилась.
Ти чого? Гаті? Я щось не те ляпнула? – захвилювалася Єлизавета. – Вічно я набридаю людям своїми розмовами!
Ні-ні! Все гаразд! – запевнила Агата, коли нарешті взяла себе в руки. – Я просто дуже вдячна, що ти така добра до мене.
Та то пусте! – посміхнулася офіціантка і глянула на годинник. – О, вже шоста вечора! У мене закінчилася зміна. Я зараз переодягнуся і ми можемо іти.
 Агата згідно кивнула і Савет кинулася швиденько прибирати порожні чашки з сусіднього столика. Задзеленчав вхідний дзвіночок, в кафе зайшла чорнява дівчина, весело привіталася з Лізою і побігла на кухню, одягаючи на ходу фартушок. Через декілька хвилин Агата в супроводі своєї новоспеченої знайомої покинула кафе.
  Хоч до сутінків було ще довго, повітря дихало спокоєм, сповіщаючи про скоре настання вечора. Перехожі купками сипали додому, весело перегукуючись між собою. Зграйка дітлахів промчала між дівчатами, вимахуючи руками, і ледь не збила їх з ніг. З іншої сторони площі в напрямку парку дріботіли кілька молодих парочок. 
  Ліза йшла неквапливо, так, щоб Агата мала змогу роздивитися місто, і розповідала про себе: 
Офіціанткою в „Об’їдках” я працюю третій рік. Взагалі мені пощастило, бо це - найкраще кафе у Вороні! А живу я на окраїні міста, якраз поруч з твоїм замком. Живу разом з мамою, двома сестричками і двома братами... 
У вас велика сім'я! – сумно посміхнулася Агата, мимовільно згадуючи свою.
Порівняно – так! – погодилася Ліза, не помітивши різкого перепаду настрою співрозмовниці. – Сестри - дуже милі дівчатка. Меншу звуть Аліса. Їй п’ять рочків і вона в нас загальна улюблениця. Тепер і Савет зітхнула сумно. – Аліса два роки тому пережила сильний стрес і з тих пір не розмовляє. Взагалі не сказала ні слова відтоді... відтоді... – дівчина зупинилася і махнула легко рукою, ніби показуючи, що це не надто важливо, але від смутку в її очах серце Агати стиснув неймовірний жаль. - Мама возила її до лікарів, та вони не змогли допомогти. Тільки руками розводять.
  Агата не знала, що сказати. Вона уявлення не мала, як людину підтримати, розрадити. Ці речі настільки тонкі, що вона боялася не перейти межі і не завдати Лізі більшого болю. Психолог з неї нікудишній! Тож Агата просто взяла її за руку і міцно стисла теплу долоню.   
  Вони обидві посміхнулися. 
 - Ми всі віримо, що одного сонячного ранку вона нам іще заспіває. - по пригніченому вигляду дівчини Агата зробила висновок, що насправді віри і сподівань на краще було мало. А Ліза через хвилю продовжила. Щоправда, надто жваво.- Старшій, Каті, дванадцять років. Вона навчається в школі, дуже обдарована і надзвичайно серйозна! Уже мріє про престижний університет. В її віці я тільки про хлопців думала, а вона все про навчання! Не приведи Господи, виросте ще один Роман!
Роман? – перепитала Агата.
Це - мій старший брат. – пояснила Ліза. - Страшенний зануда! Думає, що все про все знає. Вважає себе найрозумнішим! А з тих пір, як почав зустрічатися з Ларою Тупілкою, дере носа вище голови.
  Вони тим часом минули площу і простували широкою вулицею на схід міста. 
Два чоботи пара! – міркувала далі Ліза. - Ну, звичайно, Лара - гарна! Деякі говорять, найгарніша в місті. Зате дурепа, якої світ не бачив! Коли познайомишся з нею, то зрозумієш, що я кажу цілковиту правду. Крім моди ні чим не цікавиться. Даю руку на відсіч, якби Роман не мав грошей, престижної роботи в банку, вона і бровою не повела б в його бік. Але ж то Ромка! Він певен, що Лара кохає його за розум та ерудицію! Одне слово – РОМАН!
Ти не любиш свого брата? – Агата намагалася правильно розтлумачити слова дівчини.
Звичайно, люблю! Як ти могла подумати протилежне, Гаті? – зупинилася Єлизавета. – Просто можна дуже любити і, все одно, вважати клінічним ідіотом!
Оригінально, - розсміялася Агата.
Ти просто ще з ним не знайома, тому й не можеш мене зрозуміти. Звичайно я ціную те, що він дбає про нас. Мама доглядає молодшеньких, моєї зарплатні й мені ледве вистачає. А Рома фактично утримує нашу сім'ю! – тепер в словах Лізи вчувалася гордість за брата. - Взагалі-то, він - класний, просто абсолютно не розуміється в жінках. 
Йому, напевно, важко! – подумала вголос Агата.
  Вона не могла уявити, як це – дбати про когось?
Напевно! – погодилася Ліза. –  Я іноді думаю - саме через  це він такий серйозний. Іноді аж занадто! Зате Назар тобі сподобається!
Назар?
Так! Це - мій молодший брат. Йому п’ятнадцять. Більшого шибеника в світі не існує! Мама вже втомилася його карати. Якщо хтось щось утне, то так і знай - без нього не обійшлося! Та й інші матері постійно на нього скаржаться, бо він, бачте, втягує їхніх дітей у свої забави. Повна протилежність Ромки! Я думаю, витівки колись ще вилізуть йому боком, але ж Назару нічого не втямиш! 
Певно добре, коли така велика сім'я! – зауважила Агата, перекидаючи пакунок з однієї руки в іншу і згадуючи, як самотньо їй було раніше. – Уявляю, як вам весело живеться!
Ой, не говори! Іноді мені здається, що аж надто весело! – сміючись, погодилася Ліза. – А ти? У тебе велика сім'я?
  Посмішка сповзла з обличчя Агати і вона ніяково відвернулась:
У не маю сім'ї. Батьки відмовилися від мене відразу після мого народження. Я бачила їх всього раз у своєму житті.
О, Господи! Гаті, вибач мені, я не знала! – Ліза дружньо обійняла її - видно, теж не могла знайти слів. – Я не знала...
Та нічого! – взяла себе в руки Агата. 
  Їй аж ніяково стало. Вона звалила на іншу людину свої проблеми. Навіщо Лізі перейматися тим, що для неї самої не має значення? – Я навчилася жити без них і не бажаю більше про це говорити!
  Остання фраза прозвучала різкувато.
Так-так! Як хочеш, - Єлизавета поплескала її по плечу, виказуючи підтримку, а тоді вказала рукою за спину Агати. – До речі, уже видно твій замок!
  Агата поволі повернулася. Просто перед нею в небо впиналися чотири вежі з сіро-коричневого каменю.
Я й уявити не могла, що він такий здоровезний! 
А що ж ти думала? То ж замок! – розсміялася Ліза.
  Підійшовши ближче, Агата з інтересом роздивилася довжелезний мур з товстелезних кам’яних брил. Висотою певно метрів зо п’ять, він майже весь був обплетений хвощем і від того здавався суцільною листковою стіною. Не заросли лише височенні двері з іржавим замком. Асфальтова дорога обривалася і до самого муру простягалися калюжі з невеликими острівцями грязюки.
Кажуть, що раніше перед муром був глибокий рів з водою. Це допомагало захищати замок від проникнення ворогів, - пояснила Ліза, киваючи на калюжі. – Пізніше рів засипали, а звідний міст зруйнували, як і ще один захисний вал, що колись тут був. Але на місці рову калюжі не зникають. Та й за замком на сході лежать Воронські непрохідні болота. А ще звідти повсякчас жахливо смердить! Говорять, трясовини там такі, що вибратися не можливо. А з іншої, західної сторони замок захищає Дрімучий ліс. Та за грибами йти не раджу - в тих хащах ніщо не росте. Ні гриби, ні ягоди. Ліс огинає все містечко зі сходу до заходу. Ну, а ось там - мій будиночок!
  Агата поглянула на затишну двохповерхову хатинку, якою закінчувалася вулиця за її спиною. Дім Лізи ховався в охайному садочку. 
Звісно, в порівняні з твоїм замком, він занадто маленький, - знизала плечима дівчина.
Зате дуже охайний і милий! –  щиро запевнила її Агата. – Та й прибираєш ти напевно менше, ніж доведеться мені!
Ти вмієш розрадити, - засміялась Ліза. – Ну, то я пішла?
Іди, Савет! Дякую, що провела!
То - пусте! Рада була з тобою познайомитися! 
Я теж дуже рада!
  Вони обійнялися на прощання і дівчина попрямувала додому, залишивши Агату на самоті. 
 Деякий час вона намагалась розгледіти замок крізь мур. Та скоро облишила це заняття і почала копирсатися в пакунку. Там був паспорт (вона довго роздивлялася свою фотографію, намагаючись здогадатися, де та взялася, бо Агата жодного разу не фотографувалася), свідоцтво про народження, кредитна картка, страховий поліс, документ з правом власності на замок і навкружні землі, білет на воронський автобус і ще купа документів, яких Агата ще не встигла вивчити. Серед цих папірців Агата знайшла також великий ржавий ключ – він повинен був відкривати двері муру. 
 Запхавши усі інші документи назад у пакунок, Агата вже було хотіла рушити в бік замку, як раптом відчула на своїх плечах холодний дотик. З переляку вона заверещала і випустила пакунок з рук.
Ти чого, Гаті? Це ж я – Савет! – почула вона знайомий голос з-за спини.
Сили небесні, Савет! Я ледь не померла від страху! – Агата схопилася за серце, намагаючись дихати глибше. – Хто ж так підкрадається?
Вибач, люба! Я не хотіла тебе налякати! – Ліза кинулася збирати папери, що розлетілися по землі.
Я думала, що ти пішла додому!
Я хотіла піти, а потім подумала, що ніколи не пробачу собі дві речі.
Що саме? – переводила подих Агата.
Перша – це те, що з тобою в тому клятому замку може щось статися. І я не можу відпустити тебе саму!
Ой, Савет! Що там може зі мною статися?
Як що? – здивувалася Ліза, подаючи Агаті зібрані папери. – Ти ж не знаєш чи правдиві історії про привидів, що там живуть! А якщо їм не сподобаються твої плани влаштуватися в замку?
Це - дурниці, Савет! – заперечила Агата.  – Ти ж знаєш – я не вірю у привидів!
І все-одно, не можна бути такою безпечною! – сварливо помахала вказівним пальцем Ліза. – А по-друге, я ніколи б не пробачила собі, якби не увійшла до Воронського замку! Цікавість, знаєш, препогана штука! А я - дуже цікава, Гаті!
Ох, ти - неймовірна, Савет! – захихотіла Агата. – А, як же привиди?
Давай зупинимось на тому, що мені цікаво, чи вони і справді існують?
Давай! – кивнула Агата. - Ну, то що? Йдемо?
Вперед! – аж підскочила від нетерпіння новоявлена подруга.
  Дівчата пройшли трохи наліво від входу, минаючи здоровенну калюжу. А потім стали перестрибувати менші. На одному з горбочків Ліза ледь втрималася, щоб не впасти. Нога з'їхала просто в грязюку і Агата тільки в останній момент встигла її підхопити.
А, щоб тебе грець вхопив! Це були найкращі мої туфлі! – поскаржилася Савет, намагаючись струсити з ніг бруд.
Ходімо! Потім почистиш! – потягла її за собою Агата.
Ще кілька стрибків і вони опинилися поруч з дверима.
Я сподіваюсь, що у тебе є ключ, - сказала Ліза, з сумнівом дивлячись на двері. – Бо, хоч замок і іржавий, та не думаю, що ми його зламаємо.
Звісно, є! – помахала ключем Агата.
Ого! Який великий! – присвиснула подруга.
Ну, замок теж немаленький!
Маєш рацію! - погодилася Ліза, допомагаючи відкрити двері. Замок на диво легенько клацнув і розкрився. – Треба ж! А я думала, що він геть заіржавів...
 Вони зняли замок і поклали біля муру. А тоді, перезирнувшись, рішуче штовхнули двері. Ті легенько відкотилися і дівчатам відкрилася надзвичайна картина. 
 Замок стояв на високому пагорбі, а вела до нього мощена каменем широка дорога. Зліва від неї лежав величезний ставок з сліпучо-білим фонтаном по середині. По краях ставку цвіли великі лілії. Справа від доріжки росли неймовірної краси троянди. Вони були різних кольорів (чорні, білі, жовті, рожеві, червоні), деякі росли стіною, інші плелися.
 А сам замок! Це було щось!!! У світлі призахідного сонця він видавався золотавим. Побудований ромбом замок на кожному куті мав вежу. Дві з них, північна і південна, були закритими і їхні коричневі дахи відбивали сонячне проміння. Інші дві, західна і східна, - відкриті, випиналися в небо кам’яними зубцями. Стіни замку зроблені з кам’яних брил, але з таких гладеньких, що вони зливалися в суцільну масу.
- Та він навіть більший за Монкар! – захоплено вигукнула Агата.
- Що таке Монкар? – запитала Ліза, не відводячи погляду від замку.
- Та... так! – зам'ялась Агата. – Одна велика споруда, у якій мені довелося побувати.
-Ага! – пробелькотіла дівчина, не звертаючи особливої уваги на почуту відповідь. – Я думала, що тут усе занедбано, а замок виглядає, як з обкладинки журналу! Як таке може бути?
  Агата не знала, що відповісти, а тому просто мовчала. 
Неймовірно! Квіти - доглянуті, газони – підстрижені! Навіть фонтан працює! Як це можливо?!! – не могла повірити очам дівчина.
Я ж говорила тобі - замок придатний для проживання!
Так, але...- Ліза геть розгубилася. – Я не знаю, що сказати!
А ти нічого не говори! Ходімо в середину?
Ой, не знаю... – цікавість Лізи кудись зникла і тепер вона позирала на замок з острахом.
Тільки не починай говорити знову про привидів! – втомлено мовила Агата.
Все-все! Мовчу! – замахала руками дівчина. – Просто я вже ні в чому не впевнена!
Ходімо? 
 Взагалі Агата могла піти до замку і сама, але з Лізою вона почувалася значно сміливіше.
Ходімо! – не розчарувала її подруга.
  У середині їм просто перехопило подих!
 Замок не був занедбаним. Навпаки - тут усе виглядало так, ніби його взагалі щойно побудували - чудове поєднання сучасного побуту з мотивами Середньовіччя! 
 Минувши вхідні двері, дівчата потрапили до величезної зали з гладенькою дзеркальною підлогою, в якій усе відбивалося. Як тільки вони увійшли, миттю засяяла кількаметрова люстра, підвішена до стелі. З несподіванки дівчата вискочили за двері. Світло відразу ж згасло! Через хвилю, заспокоївшись, вони повернулися до зали і люстра знову спалахнула. Поміркувавши, дівчата припустили, що вона реагує на рух.
 Люстра складалася з декількох кругів електричних лампочок, котрі були настільки маленькими і тоненькими, що скидалися на свічки. На стінах висіли світильники. Вони були так схожі на справжні смолоскипи, що дівчата навіть не відразу помітили, - полум’я в них не коливається від руху повітря, а весь час горить рівно. Ліза все ніяк не могла зрозуміти, як же ж вони світять? Замок не був приєднаний до міської електромережі. Агата припустила, що тут, напевно, десь є автономний генератор. Нічого правдоподібнішого вигадати вона не могла!
 Навпроти дверей розміщувався здоровезний гобелен з чудернацьким квітковим розписом. З обох сторін зали вгору звивалися широкі кам'яні сходи, котрі, очевидно, вели до північної і західної веж. Біля сходів розміщувалося широкі різьблені двері. 
 Дівчата трохи посперечалися куди йти далі, а потім зупинилися на західній вежі. Через кожних два кроки спалахували світильники-смолоскипи, освітляючи гвинтові сходи. Дівчатам вже було здалося, що вони ніколи не зберуться, як нарешті за черговим поворотом з'явилися двері. Вони легко піддалися і в обличчя дівчатам різко вдарив порив вітру.
Неймовірно! Дивись! Та звідси видно увесь Ворон! – застрибала від захвату Ліза, вибігши вперед та перегнувшись через стіну вежі між зубцями. – Дивись! Мерова дружина знову лупцює свого чоловіка! 
А й справді! – розсміялася Агата, розглядаючи маленькі фігурки, що чубилися на одному з подвір’їв. 
Неймовірно! – не вгавала Лізі. – Он моє кафе! Дивись! Клавка цілується з Морським! Я давно підозрювала, що між ними щось є! Та це - відмінний спостережний пункт!
  Вони ще б довго спостерігали за містечком, але Лізі надто кортіло роздивитися замок пильніше, тож дівчата, дзвінко хихочучи і перегукуючись, збігли вниз. 
 Далі було вирішено вияснити, що знаходиться за боковими правими дверима. Оминувши їх, дівчата потрапили в довжелезний коридор, на стінах якого висіли певно десь до сотні картин. Переважно це були портрети пихатих чоловіків, одягнених в облягаючий одяг зі смішними, широкими, зіжмаканими комірцями, та товстуватих жінок з дивакуватими головними уборами у вигляді півметрового ковпака, з верхівки якого спускалася тоненька вуаль, якою вони сором’язливо прикривали свої обличчя. Декілька картин зображували мужніх лицарів у металевих обладунках зі списами або мечами в руках. 
 Від коридору-галереї виходили менші коридорчики. Кинувши розглядати картини, Агата і Савет звернули в один з них. Прочинивши перші на шляху двері, вони опинилися у великій спальні, посеред якої стояло здоровезне ліжко з різьбленими бильцям і м'якою невагомою ковдрою.
 Ліза з розгону шубовснула на нього:
Боже! Та це ж рай! 
Так! -  погодилася Агата, зазираючи у ванну кімнату. – Якщо порівнювати з тим місцем, де мені доводилося жити раніше, то це, навіть, більше, ніж рай!
Повірити не можу, що я в Воронському замку. Звідки тут взялася така краса? Хто зібрав усі ці речі? Картини?
 Агата не знала відповіді, а висловлювати здогади не хотіла. Ще не вистачало, щоб Ліза мала її за божевільну!
Ну, що? Далі? – лягла на живіт Ліза, відкидаючи маленьку подушку.
Далі! – кивнула Агата.
 Дівчата вже давно перестали рахувати, скільки кімнат вони відвідали, і втомилися дивуватися побаченому. Зупинилися лише тоді, коли вийшовши з величезної бібліотеки, вони не відразу змогли пригадати - в який бік їм потрібно йти? 
 Агата тримала в руках декілька товстелезних книг.
Куди ти їх тягнеш? – не зрозуміла Ліза.
Хочу почитати.
Що, просто зараз?
Ні! – повела плечима Агата. – Пізніше...
То навіщо тягати їх за собою? Це ж твої - і ти ще десяток раз встигнеш сюди зайти!
Твоя правда, - погодилася Агата, дивуючись сама собі. – Я просто не можу повірити, що все це належить мені.
Я теж не повірила б, якби хто ще зранку сказав мені, що я сьогодні познайомлюсь з мільйонеркою!
З якою мільйонеркою?
Ти – мільйонерка! – легенько постукала її по голові Ліза. – Я тепер розумію, чого ти така дивна! Багатії завжди з заскоками.  
Припини, Савет! Сьогодні зранку я була бідніша церковної миші!
Але ж замок...
Як у казці! – знизала плечима Агата. – Я його успадкувала, Лізо!
Але ж... – Савет виглядала розгубленою. – Ти говорила, що родичів не маєш! Та й Воронський замок завжди стояв пусткою. Я не знала, що він комусь належить. Я маю на увазі - не державі!
Я не казала, що у мене немає родичів! Просто вони від мене відмовилися.
  Агаті важко було брехати, але вона мусила правдоподібно розказати звідки в неї з’явився замок. А версія зі спадком їй сподобалася найбільше:
 – Моя покійна бабуся Анна, крім того, що була дуже багатою, належала    також до шляхетного князівського роду, який колись розбудував Воронський замок і зробив з нього свою резиденцію. Пізніше, наскільки мені відомо, замок захопили австріяки і зробили з нього фортецю. Маєток змінив багацько власників і лише після другої світової моїй бабусі забаглося повернути замок, яким володів наш рід кілька століть тому.
Нічого собі! Як усе цікаво! Розповідай далі!
Звісно, за Радянського Союзу це було не можливо. Сама розумієш... А от після його розпаду моя бабуся зібрала необхідні документи, що доводили її приналежність до роду трансільванських князів, і подала їх у всі можливі інстанції. Коли справа не вигоріла, бабуся вийшла на міжнародний рівень. Десять років судової тяганини і замок нарешті перейшов до її рук!
Але ж як це? У нас не так просто відсудити своє, кровне, а твоїй бабусі вдалося виграти справу такої давності. Хіба таке можливо? 
Як бачиш, можливо! 
 Агата сподівалася, що розповіла достатньо і Ліза не стане прискіпуватися до суті. Адже все, що вона тільки-но наговорила, мідного гроша не варте. Якщо б хтось надумав все це перевірити, то швидко б дізнався, що ніякого судового процесу не було. А трансільванський князь, котрий дійсно розбудував замок, не залишив по собі жодного нащадка. Але Агата знала, що історію ніхто не перевірятиме. Ниточки майстерно обірвані, а тому їй не варто хвилюватися.  
Твоя бабуся померла?
 Це було несподівано! Агата не знала... 
 Історія з замком була вигадана – це вона знала точно, але, якщо річ іде про спадок... Виходить, її бабуся і справді померла?! А вона, навіть, не знала про це! Агата взагалі не знала про існування бабусі до сьогоднішнього ранку, коли її мати, тобто жінка, котра її народила, не сказала, що її названо Анною на бабусину честь.
  Жаль знову охопив Агату. Скільки ще всього їй потрібно дізнатися?
Я щось не те спитала? Вибач, я не хотіла нагадувати тобі про біль втрати. – Ліза виглядала дуже засмученою.
 Біль був, але не через бабусю, якої вона ніколи не знала. Агата відчувала біль втраченого... життя!
Не засмучуйся, Савет! Нічого такого ти не сказала. Я не бачила її жодного разу, тож і не шкодую. Можливо звучить дивно, але це так! – Агата байдуже знизала плечима. – Залишивши мені замок, вона, очевидно, хотіла компенсувати усі роки, котрі я провела без родини. – зрештою, в якійсь мірі це було правдою. – Та я не хочу про це розмовляти...
І не треба! – підтримала її Ліза, лагідно посміхаючись. – Коли захочеш – розповіси. Я все розумію, Агато. А зараз забудь про всі негаразди і посміхнися – на тебе звалилося несусвітне багатство! Потрібно стрибати від радості, а ти розкисла.
Твоя правда! – розсміялась Агата. – Думаю, мені варто віднести книги назад.
Я теж так думаю!
  Агата кинулася назад, до бібліотеки. 
  Час сплинув швидко, дівчата почувалися дуже втомленими, а тому Ліза запропонувала сьогоднішній огляд закінчити. Вона мала бути вдома ще кілька годин тому і її сім'я, певно, місця собі не знаходить.
І справді! - згодилася Агата. – А, якщо вони помітили світло в замку з привидами, то мабуть зібрали уже й пошукову групу!
Ой, Боже ж ти мій! Ромка й таке може! – перелякалася Ліза. – Все! Треба бігти!
  Агата провела її за мур.
Я завтра загляну до тебе! Якщо ти не проти... – крикнула Ліза, перескакуючи калюжі.
Звичайно, не проти. Я буду чекати! – зраділа Агата. 
 Вона дивилася дівчині услід, аж доки та не підбігла до своєї хвіртки. Там Ліза обернулася і помахала їй рукою. Агата кивнула у відповідь і пішла до замку. 
 Закривши важкі двері муру, Агата ще раз окинула поглядом замок. 
 Він виправдав усі сподівання. Саме такий, в якому можна почати нове життя! Ба, більше! Агата вже його почала! У неї встигла з'явитися подруга. А хіба не друзі головне в житті?
 Агата щасливо посміхнулася і рушила до замку. Ледве згадала, де знаходяться спальні кімнати, по дорозі ще порозглядала картини, потім зібрала декілька ковдр, подушку і піднялася на західну вежу. 
 Сонце вже давно сіло і захід неба тільки жеврів. Здалеку доносився ледве чутний гул, що поступово стихав. Місто теж лаштувалося на відпочинок.   
 Агата постелила дві ковдри просто на землю, поклала подушку, і, навіть не розбуваючись, лягла. Накрившись ще двома ковдрами, вона підсунула руку під голову і почала рахувати зорі. Спочатку їх було дуже мало, але, чим більше ніч падала на землю, тим більше їх з'являлося. Агата так і заснула зі сльозами на очах під безмежним, зоряним небом...