Понеділок. Новий день нового життя, життя без неї.
Почався урок. Звісно, його вела Зінаїда Вікторівна, як завжди сувора вчителька. Учнів в класі було не багато: дехто просто не міг прийти після ставшогося, а дехто вирішив скористатися можливістю прогуляти уроки.
Вчителька тихо обвела клас поглядом. Привіталася і сіла за вчительський стіл.
З усіх присутніх виділявся Микола: юнак, що завжди ховався за останньою партою, сидів прямо перед вчителькою, кинувши їй виклик. Зінаїда Вікторівна від неочікуваності, навіть, задумалася хто цей хлопчик.
«Тук-тук-тук»
Почувся стук в двері. Зайшла Марина: червона, захекана, з винуватим обличчям. Вона оглянула весь клас і зупинилася на Зінаїді Вікторівні. Та була сувора в погляді.
-Доброго дня! Вибачте за запізнення. – винувато і з кожним словом все тихіше вимовила вона. Але порівняно з Машою досить голосно.
На очах почали виступати сльози: вона ніколи не запізнювалася, навпаки, докоряла всім за запізнення.
Клас рефлекторно почав сміятися, але відразу відчув його несумісність з цим моментом і затих.
Хлинули сльози.
В Зінаїді Вікторівні ніби щось змінилось за останній час. Вона сиділа, дивлячись на Марину, і ніби щось згадувала.
Вчителька провела поглядом ніби дозволяючи сісти на своє місце дівчинці. Такого ще ніколи не було, але сьогодні це нікого не здивувало.
Марина сіла і пів уроку плакала. Саму тут всі відчули як бракує теплої, сонячної , щирої посмішки, що б розрядила напруженість в атмосфері.
#2745 в Молодіжна проза
#1119 в Підліткова проза
#4040 в Сучасна проза
філософські роздуми, пошук сенсу життя, школа підлітки кохання мрії
Відредаговано: 01.06.2020