І все ж таки дощ був приємним

Швидка поїхала і весь натовп, що назбігався швидко зник. Миколка сам не помітив як опинився вдома. Він, навіть, зробив декілька спроб, щоб пограти в відео ігри, та ця справа зовсім не перебивала думки.

Хлопець двічі телефонував мамі: вона працювала в тій лікарні, куди забрали дівчинку і сьогодні була її зміна. Першого разу вона заспокоювала сина, що все буде гаразд, наступного разу просто не підняла слухавку.

Не витримавши напруги, Микола вибіг з дому і почав бігти в бік лікарні. Звісно, це йому нічим би не допомогло, тим більше, він і сам знав, що Маша зараз занадто далеко.

Через кілька хвилин подорожі почав прокрапувати дощ і Микола зупинився. Краплини дощу були надто холодними і паралізували тіло, але хлопець не хотів піддаватися стихії – він щодуху почав мчати до лікарні. Від холодних краплин оніміли пальці і невдовзі Микола впав.

Дощу ще не було, а лише де-не-де падали великі холодні краплини. Саме таких декілька впали на спину юнаку. Моторошний холод пішов по шкірі. На якусь мить цей холод скував біль. Микола злегка заспокоївся і зібрав сили, щоб лишень перевернутися на спину і подивитися на хмари, що, попри свій холод і моторошність, м’яко пливли небом.

«А вони не такі й страшні.» - подумав Микола і в цю мить на нього впадо ще декілька краплин: на зап’ястя, дві на ліву ногу, здається, п’ять на живіт. Вони розлилися по всьому тілі, ніби просочилися в жилки і, навіть, дісталися до серця, яке вже закипало. Настав німий спокій. Саме в цю хвилину, коли тіло оніміло, а біль і страх десь сховалися від холоду, Микола нарешті зміг ясно думати.

Він згадав той день. Так, саме той день, коли він вперше йшов з Машою по одній вулиці. Тоді був такий самий дощ. А, можливо й не такий. Микола згадав і ті слова, як їй сподобалося відчувати той холодний дощ. І оглянувшись довкола він подумав:

«Дійсно, як прекрасно відчувати дощ. Його холод заглушив весь біль і всьому світі ніби тільки кап-кап-кап.»

На обличчі у Миколи з’явилася посмішка, якої він спочатку злякався, а потім почав щиро сміятися від усього серця. Хлопець уже давно так добре не сміявся. Вгамувавши сміх і відчувши ще одну краплину дощу, він задумався.

«Як все ж таки приємно відчувати дощ; він ніби вибиває з тебе рани, біль і все-все, що так болить в душі, а холод ніби бальзамом змащує утворені діри. Дощ наповнює невимовною легкістю.

А Маша теж тоді сміялася. Цікаво, які рани він їй лікував?

Завжди одна. Сумніваюсь, що їй подобалася самотність. Вона не була дивачкою, а просто жила і хотіла жити. А я як дурень насміхався з того, що вона просто жила. Їй з її хворобою було не легко, але вона коного нового дня кидала виклик смерті і жила.

Той дощ, напевне, лікував її самотність.»

Небо раптово засіяло, по ньому пішли криві стріли, воно викривилось, ніби бите скло і ось-ось мало впасти, та гучний грім зупинив його і чорне полотно знову рівно натягнулося над землею.

Миттєвий шок повернув Миколу до дійсності а разом з тим і здатність рухатися, та юнак не бачив сенсу змінювати свою просторове розміщення. Він знову засміявся.

«Я раніше не боявся грому і дощу, я просто боявся відпустити проблеми.»

З цими думками він повернувся назад.

«Маша була взагалі без відчуттів. Моя мама, що надавала їй першу допомогу була така перелякана. Вона взагалі погано переживає подібні ситуації. На такі випадки вона завжди носить з собою в лівому кармані свого робочого халату заспокійливе. Тато часто просить, щоб вона кидала таку роботу, але вона лютить її і вважає, що допомагати людям це її призначення. Мені її так шкода буває.

Уявляю, що вона зараз відчуває.

А Машина мама. Страшно уявити її муки. Вона стільки років жила, ростила свою дитину, а тепер…

Мені так шкода її, а я нічого не можу вдіяти.

Моя мама такого б не пережила". Микола уявив на якусь мить чорні важезні мішки під очима, розпухле від сліз обличчя зхудшої від горя  вже не молодої енергійної жінки, а старої на вигляд сивої бабці. А ж  мурашки пішли по шкірі.

«Вона цього не заслуговує. Вона не заслуговує такого безтолкового сина як я. Вона не заслуговує такого сина, який зараз лежить на землі і мокне під холодним дощем, а завтра прокинеться з температурою і завдасть ще більшого клопоту і нових переживань після ставшогося.»

Микола швидко підхопився і пішов додому. Звичайно, після таких думок, хотілось побігти додому, але він не міг так швидко розлучитися зі спокоєм, що дарували йому холодні краплини.

Дощ так і не почався: закінчивсь, навіть, не розійшовшись в зливу, що спочатку здавалося очевидним.

Невдовзі піднявся сильний холодний вітер, що ледь не збивав з дороги. Він ніби не пускав Миколу, хотів залишити його в своєму холодному спокої без турбот і переживань. Та єдине, про що він міг зараз думати – це його мама, яка буде чекати сина, батько, який, напевно, зараз нервово дивить теленовини і, навіть, не подасть вигляду, але це так очевидно, що він переживає. Також, Микола подумав про однокласників, Івана, з яким збирався наступного тижня піти на рибалку, Марину, з якою він посварився, але, все ж  подивившись на їх конфлікт з іншої сторони, вирішив вибачитися. Хлопець усвідомив, що повинен повернутися і просто жити.

Раптом вітер стих: через чорне полотно неба пробилося сонячне проміння  нового дня, це світанок.

І хоч на дворі було ще досить холодно, сонячні промінчики теплом облизували Миколі обличчя. Було приємно і він посміхнувся. Микола посміхнувся так само щиро як і Маша того холодного, похмурого, дощового дня.

«А вона говорила правду: дощ був приємний і я радий, що відчув його. Але він дійсно був холодним і я радий, що виглянуло тепле сонечко.

Наше життя таке коротке і непередбачуване. Хто знає, чи побачу я ще колись таке красиве і тепле сонце і чи відчую такий холодний та заспокійливий дощ?»

Після цих думок він на мить здивовано зупинився: Микола вперше в житті зрозумів дивачку.