Мука жалості

Понеділок. Маша дійсно прийшла до школи. Вражені нещодавньою подією, нерозуміючі, що сталося, однокласники оточили її і закидали запитаннями. Маша, не звична до такої кількості уваги, заспокоїла однолітків, запевнила, що все гаразд, простіше сказати повторила всю ту історію, що розповіла вчора Миколі. Закінчивши розповідь, спокійно сіла за свою парту в кінці класу, де вона сиділа одна, і почала поводитися як завжди, ніби нічого не сталося.

Після першого уроку, до Маши все ж таки вирішила сісти Марина. Вона з жалісним обличчям взяла свій рюкзак, підійшла до однокласниці і, дивлячись, їй в очі запитала:

• Можна?

Маша засмучено подивилася на Марину і, здавалося, в її очах промайнула злість і, навіть, очі почали наливатись сльозами. Вона посміхнулася і, переборюючи себе, ніби видавила:

• Так, звичайно – це прозвучало зовсім розгублено.

Марина на хвильку завагалася чи варто, але Маша швидко це помітила й ще швидше доповнила своє обличчя теплою, приємною посмішкою. Це докорінно змінило ситуацію і однокласниця вже сміливіше сіла за парту.

Почався урок. В клас зайшла вчителька. Так, це була Зінаїда Вікторівна. Вона як завжди сувора, гордо підійшла до учительського столу зі сплеском поклала журнал на стіл і раптом завмерла, її ніби паралізувало. Очі вчительки були приковані до Маші і з жахом оглядали її. 

Дівчина це помітила і, здавалося, цей погляд лякав її.