Від імені всього класу

Мама не знала, ніхто не знав…

Через тиждень Машу все ж привезли додому. ЇЇ мама заспокоювала, що все
гаразд, але в виразі обличчя помічався розпач.
Микола весь цей час не знав як себе вести. З одного боку, він відчував вину
перед однокласницею , а з іншого – не міг змиритися з тим, що почав хвилюватися
за неї – сусідку дивачку, яка сміялася будь з чого.

Одного ранку, не витримавши, він пішов провідати Машу, ніби від імені всього
класу, щоб та нічого не запідозрила і не почала вважати його своїм другом. Він
просто зайде спитати як в неї справи.
Маша сиділа на дворі на лавочці під цвітучою вишнею, яка п’янила своїм
ароматом, а звуки трудівниць бджілок і жужджання хрущів додовало в усю цю
картину невимовного спокою.
Маша сиділа, обпершись об спинку лавки, з закритими очима і насолоджувалася
спокоєм. В неї було бліде обличчя. Час від часу вона морщилася, ніби її щось
тривожило з середини, якийсь фізичний біль, але попри все вона посміхалася, щиро
посміхалася.
- Привіт!
Вона здригнулася. Напевно, не помітила як підійшов Микола.
З подивом, але приємною ніжністю вона відповіла:
- Привіт!
А потім знову скривилася ніби щось відчула і швидко вдало це приховала.
- Як ти? Як справи?
Після недовгих роздумів з сумнівом відповіла:
- Все чудово!
Вона посміхнулася щоб надати словам правдивості, а потім підняла голову
догори і продовжила насолоджуватися вишневим цвітом. Картина була дійсно
мальовнича.
- Говорили, що ти хворіла. Щось серйозне?
Дещо спантеличена, але вже, здається, з наперед підготовленою відповіддю,
вона відповіла:
- Ні, все гаразд. Звичайна застуда. Мама просто надала цьому занадто
великої уваги. Все добре. Завтра я, можливо, прийду до школи.
- Григорій Петрович говорив, що тебе найближчий місяць не буде… -
недовірливо сказав Микола.
- Знаєш, більше всього на світі, я б хотіла ще сходити до річки, а від неї
прогулятися до лісу і побачити захід сонця у всій його красі, - Маша згадала як
колись так прогулювалася з татком. На мить поринувши в спогади, вона все ж
відповіла:
- Мені вже краще!
Такої впевненості Микола ще ніколи не бачив в Маші. Вона говорила
чіткими фразами, майже не задумуючись. Це дещо його насторожила і він
вирішив змінити тему.
Коли раптом Маша згорнулась і скривалась, напевно, від болю, але згадавши
про присутність однокласника випрямилась і знову посміхнулася.
- Все гаразд?

- Так все добре! – з посмішкою вимовила вона і вже з звичайною
щирістю.
- Знову сміється? – з іронією спитав Микола, згадавши той понеділок з
холодним дощем.
- Так, тут надзвичайно гарний краєвид.
- Вибач мене… - з деякою невпевненістю сказав Микола.
- За що? - спантеличено відповіла вона.
- За парасольку. Якби я поділився, ти б не захворіла.
Вона засміялася, але не лукаво, а з приємністю.
- Все гаразд. Ти й не повинен був.
Вона задумалась, а потім засміялася та так, що не могла зупинитися.
«Дивачка!»
- З чого ти смієшся?
- Ми ніколи раніше не спілкувалися, - продовжуючи сміятися відповіла
Маша.
- Ти з мене насміхаєшся? – Микола, звісно, так не думав, але все ж не міг
зрозуміти її сміху.
- Ні. Просто цієї весни я вже багато разів бачила сонце, відчула дощ, а з
тобою розмовляю вперше.
- Ти тільки нікому не розповідай, - і трохи подумавши добавив, - будь
ласка.
З цими словами він квапцем пішов додому, весь час озираючись, як
відреагувала на все це Маша, а вона і далі просто сиділа на лавці, дивилася на
цвіт вишні і посміхалася.