Дощ або дивачка без парасольки

Закінчився перший день. Далі довга, але така приємна дорога додому. Минаєш
шкільний поріг, а на вулиці темінь. Ні, ще не ніч, лише підвечірок. Весна, але небо
затягло темними важкими хмарами. Ось-ось поллється дощ.
-Бувай, Коль! Завтра як і домовлялися?
-Так, чекатиму тебе вранці біля магазину.
Завтра у Юлі, однокласниці, День народження і хлопці вирішили її привітати.
-До зустрічі!
Почав прокрапувати дощ.
«Добре, що я взяв парасольку». Краплини дощу пробивали одяг і в’їдалися
холодом в тіло».
Уроки закінчились, а тому і Маша не квапцем, по волі, почала йти додому.
Маша жила на вулиці Проліску, на тій де жив Миколка. Вони були майже
сусідами, тільки дівчинка жила на декілька будинків далі.
Цього разу вони вийшли зі школи майже одночасно, але йшли по різних
сторонах вулиці. Діти ніколи не ходили разом додому.
«Машка, - киваючи подумав Коля, – знову забула зонтик. Шкода її. Може
запропонувати їй піти зі мною? Але воно мені потрібно? А якщо хтось побачить?
Та ні, тут не далеко – дійде. А якщо зовсім худо буде, сама підійде.»
Микола йшов під зонтиком, та від холоду все-одно було не по собі.
А Маша йшла навпроти. Промокша, згорблена – було видно як їй неприємно і
холодно. Дивним було лише те, що вона посміхалася. Вона йшла не поспішаючи і
посміхалася - щиро, з задоволенням.
Дощ йшов не довго і незабаром виглянуло тепле сонце. Промінці приємно грали
на обличчі..
Як тільки дощ закінчився, Маша ще щиріше запосміхалася і почала сміятися.
«Чому вона сміється? Ненормальна. Промокла ж до нитки і сміється. Вже досі ні
рук, ні ніг не відчуває. Як так можна? Спитати б, що з нею? Так, ніде ніби нікого
немає – можна питати. А говорити: «Привіт!» чи ні? Ми сьогодні ніби вже
бачились. А раптом вона образилась, що я не запропонував пройтись під зонтиком?
Але навряд чи б тоді сміялася? Ні, Машка все-таки ненормальна».
-Привіт! – прокричав Микола.
Маша не відразу відреагувала – не звикла, що до неї звертаються. Потім
оглянулася і нарешті сказала, посміхаючись:
-Привіт…
Миколка втратив дар мови, забув, що хотів спитати, але швидко схаменувся і
запитав:
-Чому це ти запізнилася на історію? Ти ж в нас відмінниця.
У відповідь була тиша. Маша не знала, що відповісти.

«Що це я? Не так слідувало б почати розмову».
-Маш, можна тебе дещо запитати?
Крадькома заглянувши Колі в очі, Маша розгублено кивнула і перейшла дорогу
на бік однокласника. Він відчув деякий дискомфорт – ніколи ще він з нею ніде
разом не ходив. А тут ще раптом хтось побачить. Ще кепкуватимуть з нього, що з
дивачкою товаришує. Микола декілька разів нервово оглядався довкруги – нікого
не було.
Швидко заспокоївшись, переборовши страх, спитав:
-Дощ був такий холодний і нестерпний, з чого ти сміялася?
Вона, поправивши розпатлане мокре волосся, боязко, але, щиро вірячи в те що
говорить, відповіла:
-Я його відчувала, це був прекрасний дощ. Обожнюю його.
-А чому ж сміялася?
-Це надзвичайно приємно відчувати його.
-Він же холодний, простудитися можна.
-Ну і що? Він класний. Я неймовірно рада, що відчула цією весною дощ. Хто зна,
чи буде ще колись такий чудовий дощ в моєму житті?
-Ну, а чому тоді сміялася, коли визирнуло сонце? Ти ж любиш дощ, - з
насмішкою спитав він.
-Дощ був дійсно холодним і таким приємним було тепле проміння сонця. Коли я
ще зможу його побачити? Воно таке тепле й приємне. Чому б не порадіти, адже
після дощу завжди сяє сонце і я його побачила.
-Дивна ти. – ледь не розсміявшись сказав Микола, чим злякав і відсторонив
Машу. – А на уроці ти сміялася бо відчула страх перед Зінаїдою Вікторівною. Та,
напевно, раділа потім, що урок прогуляєш. Ти ж дивачка, - вже заливаючись
сміхом, та все ще з докором ледь вимовив Микола і звернув з дороги – він вже
прийшов.
Маша подивилася в слід і на обличчі в неї з’явилася сльоза, але цього разу вона її
не витерла і вже не сміялася. Пішла повільніше ніж до цього.
Коля на хвильку задумався, а далі байдужо зайшов до будинку, очікуючи на
смачний мамин суп. А тато досі полагодив йому велосипед – можна буде
покататися по вулиці наввипередки з хлопцями. Ви тільки уявіть як прекрасно
розлітатимуться бризки з калюж на обочини від швидкості.
«Дивачка. Напевно, йде зараз і сміється?»
Нажаль, з сумним обличчям вона дійшла аж до будинку. Її зустріла мама – тата в
неї не було, він помер від онко захворювання. Дівчинка посміхнулася, обняла
маму, яка сьогодні так тяжко працювала.