Глава друга: Дивовиддя

У повітрі перепліталися-крутилися аромати сухого різнотрав’я. Іноді вітер як підніметься, як вдарить в лице палким жаром, зацілує щоки до почервоніння, що аж скривитися хотілося. Спекотно було, ніби в чорта на сковороді. Та як воно завжди бувало, всі будуть сумувати за літнім теплом, коли зимні морози в двері постукають.

Ганна їхала по полю на велосипеді. Солом’яна панамка не рятувала від сонця, але давала хоч якийсь затінок. По чолу спускався піт — вона підгорку піднімалась, крутила педалі, як в останній раз, але зупинятися вперто не хотіла. На спині виднівся рюкзак з книгою та пляшкою води, а об кермо билась торбинка з прогощеннями, яку вона везла тітці Софці. Баба Мотря туди й цукерок різних, й печива наклала. Спеціально увечері спекла пиріг з капустою та завернула в торбинку. Зранку казала, що тісто дріжджове залишилось, то на вечір пиріжки з вишнями Ганні приготує. 

Дівчина ще заїхала в магазин по дорозі й купила хлібину. Тітка Надя завелась теревенити про останні чутки, які по селу ходили, що ледве Ганна від неї відбилася й пообіцяла заходити частіше. Любила стара продавчиня язика розвісити, все про всих в селі знала. То підхватила дівчина хлібину, коли до магазину дід Степан зашкутельгав й тітка Надя на нього перекинулась, попрощалась й втікла собі. Прабаба завжди казала, що не гарно до гостей без хліба ходити. А тут ще дівчина, вважай, сама напросилась до хати.

Непомітно летіли за нею й горобчики. Дивилися-роздивлялися ту панні, про яку всім розповідав Вітерець. Щебатали собі у весь голос, обговорювали як колесо долі крутилось-вертілось. Хмари також за нею слідкували зверху, намагалися Сонце прикрити, щоб те її менше смажило. 

Ганні залишилось зовсім трохи, он, вона вже помітила зелені ворота за поворотом. Тітка Софка жила в сусідньому селі, майже біля траси. До неї можна було легко доїхати по піщаній дорозі, якщо петляти полями, або через саму трасу, по асфальту. Не любила Ганна їздити серед автівок, тільки в крайніх випадках, та й швидше було полем.

Дівчина відкрила ворота. Тітка Софка їх зачиняла тільки на ніч, казала, часто боятися на рідній землі їй нічого. Вона залишила велосипед, вперши його до забору, взяла торбинку та пішла до хати. Собаки у тітки не було, вона не хотіла заморочуватися зайвий раз, але було два коти, які все підʼїдали за нею, що лишилось. Ганна памʼятала, що раніше вона тримала й курей, й козлика, але останніми роками здоровʼя вже стало не тим, щоб за худобою доглядати. Й родичі приїжджали до неї рідше, тому тітка тільки за городом доглядала.

 — Тітко, я захожу! — прикрикнула Ганна, постукав у двері та вікно. До порогу з вулиці до неї підскочив кіт Сірко та закрутився біля її ніг, також хотів в хату дрімонути, коли підвертілась така можливість. Дівчина присіла та привітливо погладила його за покусаним вухом — він був бойцем сильним, нікого чужого до себе на територію не підпускав. Почула як з сіней щось зашорохкотіло, а потім відкрилися старі двері в хату. На порозі стояла тітка Софка. Як завжди вона була в легкій хустці та юбці з передником до полу, ходила вона в них зими до зими. 

— Божечки, як ти виросла, Ганнусю! — сплеснула руками стара. — Молодиця вже яка!

— Давно з вами не бачилися, тітко, то й виросла, — обнялися дівчата й тітка Софка запустила Ганну в хату. — Я вам гостинців від бабусі принесла, розбирайте. 

— А я тобі вергунів насмажила, сідай перекуси з молочком, а то втомилася після дороги, — тітка Софка повела її за стіл, на якому стояли вергуни, банка з холодним молоком й цукерки в блюдці. Вергуни тітка робила смачнезні, колись Ганна навіть питала рецепт, щоб вдома готувати. Готувались вони просто: борошно змішувалось з цукром, дрібкой солі та содою, а потім туди додавали яйця, кефір та трішки горілки. Перемішувалось все й смажилось на пательні, а зверху обсипали цукром чи цукровою пудрою. Приготувала один раз, а потім й забула про них. — Ой, що ж це стара Мотря ще з пирогом морочилась? — тітка заглянула в торбу, розкладаючи все на стіл. 

Обговорили дівчата всі новини, перекусили трохи. Тітка Софка з хитрющим прищуром випитувала за женихів, цікавилися планами після закінчення школи. Питала й про Ванька, про тата з мамою. За приємними розмовами, Ганна відчула, що втома пройшла, залишивши приємну розслабленість. У тітціній хаті було прохолодно, що навіть не хотілося виходити назад на вулицю. 

— Мій Маркіян оце вже перший курс закінчив на відмінно, — нахвалювала Софка свого внука, — Та й на роботу пішов, того й приїжджає до мене не часто, весь  справах, діловий такий. Добре, що ти бабу провідуєш, вона щаслива, повір мені, сама як баба знаю, — вона тяжко зітхнула, на мить сильно задумавшись, — Дякую, що мене провідала, вже не так нудно й мені, є з ким потеревенити. Та баба Мотря казала, що ти хотіла в мене щось запитати.

Ганна кивнула й невпевнено полізла в рюкзак. Всередині горіле незрозуміле хвилювання. 

— Так, хотіла. 

Серце в грудях чогось заколоталося, дівчина відчула нервування скрутило живіт. Вона дістала книгу й не знала, з чого почати й що запитати, щоб не виглядати дурною. Ганна закусила губу, придумуючи як правильно підійти до теми книги, так тітка Софка, угледів темно-синю обкладинку, почала перша: 

— О! Так вона у вас? Слава Богу! А то я вже думала, що я її випадково спалила з іншою макулатурою, — тітка взяла книгу в руку й почала з любов’ю перелистувати сторінки. Виглядала вона й справді щасливою, — Неначе камінь з душі впав, їй богу. 

Дівчина не очікувала наштовхнутися на таку реакцію, але ледвепомітно зітхнула з полегшенням, нервування трохи відпустило. Ганна здивовано уточнила: 

— Ви знаєте цю книгу? Читали її? 

— Звісно читала. Певно, я випадково віддала її твоїй бабі, так?

— Так, — дівчина кивнула й більш впевнено придвинулась ближче, ніби вони обговорювали якусь таємницю, про яку не могли дізнатися інші, — Я знайшла її нагорщі пару днів тому. Хотіла запитати у вас, чи знаєте ви щось про її авторку, Марфу. Й звідки взагалі у вас ця книга?