X. Перехід

Мала я одну дивину й була вона зі мною, скільки себе пам’ятаю — я гарно запам’ятовувала свої сни. Й були вони чудними, неначе грім взимку. Батько казав, що йому взагалі нічого не сниться, а мати часто забувала про нічні видіння, як тільки очі відкривала зрання. Мій братик Павлуша любив слухати про мої пригоди в нічній казці: я там й літала над селами і горами, й ниряла під землю до далеких пещер, й потрапляла в чудернацькі світи.

Було одне сновидіння, яке тягнулося з дитинства та повторювалось ще декілька разів за прожиті мною роки. 

Я стояла біля річки. Босі ноги лоскотала омита росою трава. На мені біла сорочка до п’ят. Ніч тримала мене холодними обіймами й я раділа цій темряві, як старому другу. Я тримала голову закинутою й дивилась на небо, вкрите маленькими вогниками зорь. Від тієї краси перехоплювало подих. 

А на небі виднівся блідий Місяць. Кремезний, круглобокий. Він освічував все навкруги, приємним холодком ніжно гладив по шкірі. Я відчувала радість від того, що бачу перед його собою й твердо знала — Місяць дивився на мене. 

Мої губи щось шепотіли, але я не могла розібрати власні слова, які перебивав дзвін річки. Чула тільки як вода билась о берег, а дерева шуміли в лісі, але знала, що Місяць мої слова розумів, він мені відповідав. Ми розмовляли з ним, а ось про що — сказати складно, вода ніколи не затихала, а вітерець бив по гіллю. 

Я відчувала любов до небесного холодного вогню, як немовля відчуває любов до своєї матері. Бачила в сріблястому світлі материнські обійми й підтримку. Тягнулась до нього, як дитина проситься на руки. Я не впевнена, але мені здається, що я називала Місяць мамою. 

Я прокидалась з сльозами на очах та відчуттям любові до всього живого. Неначе Бог мене через те нічне видіння в тім’ячко поцілував.

Тітка Марта якось казала, що сновидіння важливі для людей, які йдуть шляхом таїнства, а для жінок — особливо. Відьми можуть подорожувати ними крізь світи, набувати силу, зустрічати помічників та вчитися новому. А якщо сновидіння повторювалось, це свідчило про те, що потрібно звернути на них особливу увагу. Тільки дурна я в цьому, в снах зовсім не знаюся й важко їх тлумачити.

— Стукають-стукають до тебе, Марфочко, а достукатися не можуть. Не розумієш і все, ну що тут зробиш? А потім постучали до мене й достукались все-таки, тому й перехрещені наші шляхи, — якось сказала тітка, коли мені знову приснився цей сон й я вирішила поділитися ним з нею. Частенько я розповідала їй про свої сновидіння, майже щоранку. А коли забувала, тітка Марта сама нагадувала за сніданком, щоб я поділилася. Назвала це ще одним її вченням.

— То може розкажете мені, чого саме я не розумію? 

— Е ні, дитино, я тобі все не розжую. Сама обмізкуй.
Це вона також говорила часто, коли я чогось не тямила. Я страшно злилась й дратувалась, вмовляла навіть — марно. Згодом змирилась. Любила я приходити на все готове, що поробиш? Тітка Марта й так давала мені багато знань, мені потрібно було лише їх усвідомлювати. Деякі її навчання я починала розуміти тільки згодом, як приходив на те час. 

Тож багато міркувала я над цим сновидінням, й зрозуміла, що це було знаком Сили для мене. Так вона вперше проявила себе й з’являлася до тих пір, поки я не почала слідувати по її шляху. 

Місяць став особливою силою для мене, яка витягувала з серця й душі страхи, сумніви й паскудні думи. Він керує сновидіннями, водою та внутрішнім. Все, що ховалося всередині під світлом дня, знаходило місячне срібло вночі. На шляху Сили сумнівам, самовпевненості, переживанням, побоюванням немає місця. Та й навіть прості думки забирають надто багато енергії. 

Задовго до навчання в тітки Марти я зустрілась з Силою ще раз, коли померла прабаба. Вона віддала богові душу, коли мені ледве виповнилось шістнадцять. 

Того дня я намагалась не плакати, щоб не налякати свого молодшого брата. Мале й дурне ще не розуміло, що прабабуся не встає з ліжка цілісенький ранок й всі над тим нею бігають, тому що вночі стара зі смертю зустрілась. Бабуся з мамою та сусідкою переодягали прабабусю в гарні одежі, батько побіг домовлятися зі священником й хлопцями, щоб рили яму на кладовищі, а дідусь сидів та мовчки курив цигара. Я не бачила ні сльозинки на його очах, ніякої похмурості на обличчі, проте вся його постава видавали страшний сум й печаль, які не можна описати словми.

Я намагалась не плакати, але сльози стояли перед очима, що весь світ розпливався, а в голову лізло страшне усвідомлення, що більше нічого не буде як раніше. Здавалося, що разом з цією смертю враз все перемінилось. Я згадувала прабабу з любов’ю: її смачнезні вареники (маленькі, та начинки більше ніж тіста, такі ніхто більше не робив), її доброту до рідних та світу («Йди з городу, дитино, виростеш, то ще своє відпрацюєш»), щиру віру в Бога (молилась вона про всіх, навіть за сусідку Хвеську, яка в бога сильно вірила, але безбожно пила). Чудова людина, ніхто поганим словом не згадає. 

Любила я прабабусю всім серцем. Не могла до кінця повірити, що її більше не буде поряд. Не буде її старого, але теплого голосу, травʼяного чаю й щасливої посмішки, коли вона бачила, що вся родина зібралась на вечерю. Разом зі сльозами приходила неочікувана злість на Бога. Чому він не міг їй сто літ прописати? Чому не дав ще побути з рідними? Забрав душу, яка щоденно й щоночно молилась йому. Злісна думка приємно полоснула по серцю: «Тепер ніхто тобі молитися не буде!». Пам’ятаю таке добре. 

— Ти також плачеш? — якось підійшов до мене братик в той день, — Й бабуся плаче, мама плаче. Тільки роблять це тихо, щоб ніхто не бачив.