IX. Перелесник

Роботи у Мирона сьогодні було небагато. Вівів корову Мусю в поле, як тільки сонце зійшло на грішну землі, а як впало за обрій, то й забрав назад додому. Дав курям їсти, наносив води до хати й в двір, щоб мати з малою сестрою відра не таскали, та й усе. Хотів ще трохи трави за городом скосити, бо висока, по коліна дістає, та матір не дала, почала лаяти його, що в свято за косу вдумав братися. Ще Святий якимось нещастям накаже. То й він тільки махнув рукою — хай ще росте та трава. 

Увечері на Івана Купала вся молодь збиралася біля річки палити багаття, а дівчата ще й плели вінки, щоб запустити їх у воду. Бачив він, як Богданка по полю бігала за квітами, коли корову додому вів. Може, якась течія до любого-милого віночок й занесе. З рік у рік хлопці балувались й за тими вінками стрибали у воду, поки дівчата верещали й лаяли їх. А потім шли вночі папоротник й багатства шукати серед лісу. 

Готувався до парубкування і Мирон. Зварив картоплі трохи, начистив цибулі, порізав сала та хліба. На свіжому повітрі, серед танців та балачок, все з’їться за один присіст. 

— Може, й мене візьмеш з собою, братику мій дорогенький? — заливала мед в вуха його молодша сестра Іринка. Ходила за ним цілісінький день по п’ятам, допомагала, хотіла, щоб з собою на святкування взяв. — Я не буду заважати, а буду слухатись, слово даю! 

— Мале ти ще, молоко он на губах не висохло, — усміхнувся Мирон та лагідно погладив сестру по світлому, як пшениця волоссю. 

— Сам-то не набагато старше, всього на п’ять років! А мені вже дванадцять, я вже доросла! — ледве не плакала дівчина. Хотілось вже ходити на вечорниці з братом, а не просто слухати його кумедні історії з гульок, про які мамі знати не треба. Не було в селі її одноліток, приходилось до бративої компанії прибиватися.

— Доросла, — погодився Мирон, зібравши торбинку, — Тому підеш зі мною наступного року. 

— Обіцяєш? — її очі загорілися. 

— Обіцяю.

— Ну дивись мені.

Задоволена Іринка обняла брата й побігла до матері допомагати готувати вечерю. Мала й вона собі заняття вечором — покладе собі дзеркальце під подушку, прошепче правильні слова, щоб їй наречений привидівся. Таке ворожіння вона від тіток на базарі випадково почула, то маялась спробувати, може й справді, чоловік насниться. Тому сильно не сумувала через те, що братик її з собою не взяв.

Як тільки на небі зійшла друга зоря, Мирон почув веселий регіт у себе за двором. Засвистіли хлопці, кликали його на гульки. 

— Я пішов! — крикнув Мирон та вибіг на двір. 

Біля хвіртки його вже чекали товариші. Микита, Липа, Текля, Стася й Богданка — вся молодь з їхнього села. Раніше ще до них доєнувались Іван та Василь, проте перший якийсь недуг спіймав, що весь посивів та й дитина внього вже була, а другий втопився рік тому, прости Господи. 

— Ну ти й красень, Мироне, — сказав Липа, помітивши, що друг одягнув чисту білу сорочку. Чого казати, сам також трішки прихорошився, щоб перед дівчатами було не соромно показуватися.

— Всі русалки тепер твої, — підказав Микита.

— І водяник теж, — додала Богданка. 

Зі сміхом молодь попрямувала до річки. Дівчата були з гарними вінками на голові, в яких перепліталось різнотрав’я: й ромашка, й волошка, й материнка, й звіробій. В довгих нарядних юбках, заплетиними косами, бусами на шиї. Бігли поперед хлопців й співали пісні, собаки з дворів їм тільки підспівували-підвивали. 

Річка знаходилась недалеко, а позаду неї розростелився ліс, до якого вів старий дерев’яний місток. Розстелили біля річки покривала, накрили поляну й стали думати, кого в ліс відправляти по дрова для вогнища. 

— Я піду, — запропонував Липа. 

— І я з тобою, в двох швидше. А ви поки лаштуйте все, — відказав Мирон. — Ми швиденько.

На тому й вирішили. Перейшли хлопці міст, подивилися, чи не крутиться щука в воді, а потім направились по піщаній дорозі. Сосни обступали з двох сторін, високі, росли до самісенького неба. Вітерець гуляв між гілок, гнув тонкі стовбури, що ті аж скрипіли. Поки було видно та пахло вечірньої свіжістю. Хлопці зупинилися на мить, насолоджуючись природою, вдихаючи її повними легенями. Проте чим довше парубки вдивлялися в лісову далечінь, тим більше неспокій колотив серце. 

Було щось вороже в рідненькому лісочку, хоч вони його як пʼять пальців знали, з дитинства босі по ньому бігали. І обом стало не по собі, проте мовчали, щоб не здаватися дурнем перед приятелем. Тому стояли обидва напружені, похмурі, думали, звідки той неспокій взявся. 

Ворон злетів з криком над головою, перекрикуючи їхню думу. 

— Давай я на ліво піду, дійду до старого дуба, нещодавно бачив там товсту суху палку, — сказав нарешті Мирон, — А ти тут над краєм походи. І на гриби подивись, як будуть, то завтра прийдемо й нарвемо. 

Розходитися не хотілось, проте так буде правильніше. Швидше гілля зберуть — швидше повернуться. Мирон за тонким гіллям навіть не нагинався, що з нього толку? Вогонь зжере в одну мить, то й ще підкидати треба буде. Руки він займав товстими й довгими палицями, які можна буде переламати. Дощ був декілька днів тому, проте все вже стояло сухим-сухісеньким. По дорозі й під дерева дивився, так як на зло, навіть поганки не знайшов.