VIII. Нявка

— Тільки далеко не тікайте й не затримуйтесь, — тітка Люба витерла білі від борошна руки своїм улюбленим фартухом з вишитими васильками. Пиріг з домашніх яблук ось-ось відправиться в піч, а картопля вже допечувалася в казані. Залишалось посмажити шкварки з цибулею, щоб обмазати вареники й дочекатися родичів, які прийдуть з другого села. Вона кинула лише один суворий погляд на дітей, які стояли над душею й повернулась до роботи. Скоро прийдуть гості, потрібно поспішати, можна вже починати потроху накривати стіл. А ще ж причупиритеся треба! Їй сьогодні стукнуло п’ятдесять років, як не як. Та й перевірити Петра, який щось підозріло довго в погребі з дідом самогон переливають, — Катерино, став посуд на стіл та протри кухлі! Вони в коморі! 

Малий Григір помітив, що матері зовсім не до них зараз, то підхопивши Зоряну за руку, вибіг з хати от гріха подалі. Ще передумає, або й страшніше — до роботи припахає, як Катерину, сестрицю старшу. Поки вони були дітьми, от них багато не просили.

Старий пес під шовковицею навіть оком не повів, коли малеча пробігла поряд, зачепивши ржавого ціпка. Лиш вздихнув тяжко від життя собачого та вухом повів, радий тому, що його не чіпають. Бува, як нападуть з усіх боків, як мухи: то на спину заскочуть, то за вуха посмикають, що аж вовком вий. Молодшим був, то ще таке, а як кості нили, то важко. То й добре, що хоч трохи спокою має… 

Діти зайшлися у веселому регеті та навперегонки побігли по городу. Навколо розтелилася осінь, город чистий, прибраний, тільки велетенські гарбузи лежали біля витаптоної стежки. Вони високо-високо перестрибували через них, як вправні козаки. Грязюка місилася під ногами, як тісто — після вранішнього дощу ґрунт вогкий. 

Зоряна все відмахувалась від думки, що мати насварить їх за брудні черевики. Григір розповів, що зараз біля криниці розплодилося багато маленьких вужиків й вони повинні впіймати хоч одного. Діти вискочили в змелене поле, де літом росла пшениця. Відкрите, все видно, неначе на долоні — лише стерня репіла під п’ятами. З правого боку від них розросталася смуга високих дерев — починався ліс. Зоряна пам’ятала, що недалеко в ньому сховалася копанка, яку їй в минулому році показував дідусь. 

— Ось тут я вчора бачив вужа. Головне не поспішати, рухатися повільно. Бути справжнім мисливецем. Й не боятись — вони відчувають твоє хвилювання. 

Зоряна уважно слідкувала за Григором, який намагався вести себе, як дорослий. Він нещодавно ходив з батьком на своє перше полювання, був гордий й радісний як ніколи, хизувався перед Зоряною, що став справжнім чоловіком вже який день. Й все одно було, що нічого не добули.

Братик насупився й шукав змій у себе під ногами, робив маленькі обережні кроки, зігнувши коліна. Ловив кожен шорох. І в один момент — як раз! І він стрібне прямісенько на землю, замаравши білу сорочку. Дівчинка зігнулась від веселого сміху, помітивши як маленький вужик злякано проліз між пальців та сховався за високою травою. Ба більше її позабавило розгублене лице братика. 

— Ти бачиш де вона? Не загуби! 

Григір зіскочив на ноги й сплюнув землю, що хрустіла на зубах. Виглядав як потерча!

Зоряна підійшла до трави, шукаючи маленьку змійку. Вужик майже зливався з землею, але його можна було помітити по жовтим вушкам. 

— Ловлю! — Зоряна з криком схопила бідного вужика за хвіст, а другою рукою перехопила біля її голови. — Дивися! Піймала!

Вона обережно тримала маленького вужика в руках, поки змійка пробувала чорненьким язичком повітря. Дівчинка помітила чудернацькі сірі візерунки на спинці. Справжнє диво природи!

— Яка гарненька… Молодець, Зоряна, — трохи з сумом відмовив Григір. Це він хотів упіймати змію. Він вже чоловік, мисливець, а його обійшло якесь дівчинсько… 

Вужик не намагався втекти, а гарно вмостився в маленькій долонці. Торкатися до нього було приємно. Взагалі змій вона не дуже любила, але з цим вужиком вони можуть поладнати. Колись дівчинка ледве на гадюку не наступила, тому їх остерігалась й боялася, як вогню, а ось вужики дуже гарні й миленькі. 

— Зоряне, а може підем поп’ємо води з копанки? Горло дере від багнюки.

— Пішли, тільки недовго, скоро мої батьки прийдуть. Й можна вужик з нами понесу? 

— Можна. 

Зоряна радісно посміхнулася. Діти пішли в бік кремезного лісу. Тут вже на них опустилася тінь, клени й дуби не пропускали своїми листями сонячні промені. Копанка знаходилося в п’яти кроках від поля, в десяти — від їх города. Була по коліно, проте батьки не відпускали до неї Григіра одного. Зоряна також бувала тут тільки з дідом. Чому — тільки бог знає. Та мати часто казала, що якщо доля, можна і в калюжі втопитися та померти наглою смертю. Береженого бог береже. Та нічого страшного не станеться, якщо вони тільки поп’ють води і хутко повернуться додому. Ніхто і не дізнається.

Круки зі страшним криком злетіли з дуба, попереджаючи ліс про людське втручання, а горобці продовжили щебетати поміж листя. 

Зоряна не могла перестати думати про пиріг — тітьонька Люба робила найсмачніші пироги в селі. Солодкі з осінніми яблуками чи солоні з капустою. Не вірите? Та й не вірте, Зоряні тільки більше дістанеться. 

У лісі пахло осінню та сирістю. Діти швидко дійшли до копанки по втоптаній роками стежці, по бокам якої розросталася сухий полин. Під ногами хрустіли жолуді й різнобарвне опале листя. Зоряна легенько гладила змійку в руці, а та, пригрівшись в людському теплі, обвила тонку рученьку.