VII. Лісова пастка

Ганнуся завмерла на місці. Тяжки роздуми бджолами загуділи в голові, та що робити далі вона не знала… Розпустилися сутінки по небі, баба, певно, вже наробила пиріжків з вишнею на вечерю, а її ще вдома не було. Все тому що коли вона верталась, побачила одиноку фігуру в лісі й всередині все стиснулось від поганого передчуття. Хіба щось сталося, чому дівоча постать в гущі одна? Кого це нечистий за ніс завів у таку пору, ще й звір може зжерти? З неясним хвилюванням пішла Ганнуся до лісу, неначе зачарована. Точно знала, що треба допомогти чимось, як щось на вухо підказувало з правого плеча. 

Ганнуся зупинилася перед самою гущею. Навколо схвильовано щебетали пташки, неначе відмовляючи людську душу йти до своєї загибелі. Дерева шуміли-благали схаменутися. Та дівчина була впертою — не слухала не їх, довірилась внутрішньому поклику й лише вдивлялася в ліс. Шукала жіночу постать в білих одежах між високими стовбурами, яку угледіла з дороги. 

Знайшла. Затамувавши подих, Ганнуся зробила крок на лісову піщану стежку яку корови витоптали. Шум за спиною затих, пташиного щебету як не було — тільки тиша здавила голову. Її неначе відрізало від божого світу, від самого Бога, вона опинилася в проклятому місці. Страх поселився в дівочих грудях, пробрався в серце. Її ледве не трясло. Й справді нечисті веселяться, хоч би потім з цієї халепи вибратися.

Відступати було пізно. На ватних ногах вона пішла далі, поближче до дівчини. Не могла Ганнуся відбитися від думки, що відчувала на собі чийсь погляд, що пронизував до самісіньких кісток. Покрутила головою — нікого живого окрім неї та незнайомки. Та ще й темніше ставало з кожною миттю, неначе Темрява згущалася навколо них, знущаючись. 

— Дуже прошу, вам потрібна допомога? — невпевнено запитала Ганнуся. Незнайомка прудко обернулась до неї й на її обличчі розцвіла радість. Вона щасливо плеснула руками. 

— Ой леле! Бачу! Людину! Живу! 

— А ви неживу також бачила? 

— Бачила не людину, — криво посміхнулась дівчина, розглядаючи приблуду в усі очі. Ганнусі стало незручно під її поглядом. — Мене звати Текля. Також святкуєте Купайла? Ти не бачила моїх друзів, вони по лісу ходять? Й ще одна подруга біля річки сидить.

На лиці Теклі залягла глибока втома. Вже довгий час по цьому лісі блукала, вийти не могла. Дороги не бачила, колами нечистий за ніс водив. Чула вона його хохіт над вухом, відчувала гнилий сморід з усих сторін. Всі молитви в голові перебрала — не брало. Їй би друзів знайти та вийти поскоріше, тіло від слабкості ломило й нудота під горлу підступала. 

Текля виглядала ненабагато старше самої Ганнусі. Вона була нарядно вбрана в білу сорочку з вишитими руками та спідницю з передником. Та де-не-де одежі були покоцані й порваті від гострого гілля, туга коса майже розплелася. Текля здалася Ганнусі красивою, але не-аби-якою блідою, як вапно. 

— А я Ганнуся. Нікого не бачила, — чесно призналася дівчина, — Ви загубилися? 

— Не те слово загубилась. Нечисть завела, водить лісом, а вийти я не можу, — вже ледве за голову не хваталась. Не дивлячись на те, що нагрудний хрестик з руки не відпускала, їдкий страх все одно пробрався в душу. Відчай накрив мерзлим снігом голову. 

— Нумо спочатку вийдемо з лісу до вашої подруги, а потім інших будемо шукати. Підходить? — в голос вона не зізналась, але залишатися ще більше тут Ганнуся не хотіла. 

Текля нервово подивилася по сторонам, її очі розбігалися. 

— А як-то вийти, Ганнусе? Дорогу потрібно спочатку знайти. 

Ганнуся здивувалась й показала рукою на дорогу, якою вона прийшла. Її не відпускало відчуття небезпеки. Хоч би не вибіжав на них дикий звір. Та щось всередині підсказувало, що не дикий звір на них полює й зовсім не вепра потрібно зараз боятися: 

— Так ось вона. Я звідси пришла. Ми стоїмо на окраїні лісу. 

Текля насупилась. 

— Не може бути. Ця дорога веде до старого дуба. 

— Та ні. Це ви прийшли по дорозі, яка веде до дуба. 

Дівчата злякано переглянулися. Простояли деякий час в тиші, поки Ганнуся невпевнено запропонувала: 

— Текле, пішли зі мною. Якщо я помилилась, то ми просто повернемось назад й підемо твоїм шляхом. 

Текля погодилась відразу. Соромно було казати, що вона була готова слідувати за Ганнусею, куди та скаже. Вона вже не одна, хоч Ганнуся була й менше по рокам за саму Теклю, то вже не так боязко. Разом веселіше й спокійніше. 

Дівчата трималися за руки, щоб не погубити одну одну в цій густій, як смола, темряві. Ганнуся памʼятала гарно звідки прийшла, але в якусь мить відчула дивне запаморочення. Думки зливалися в голові, важко було зловити хоч одну за хвіст. Тіло похолоділо, стало важким й ватним, а до горла підібралась нудота. 

— Все добре, Ганнусе? — захвилювалася Текля.  

Ганнуся хотіла запевнити, що все добре, проте почула тихий шепіт над вухом: «Не пустимо, красуне, не пустимо». Крик ледве не вирвався з горла. Точно нечистий підкрався! Поки страх не перекрив розум, вона закрила очі й глибоко вдихнула. 

Ганнуся подумала про бабусю й пиріжки з вишнею. Про те, як буде добре повернутися в рідну хату, почухати свого пса та погратися з котом. Вона згадала дзвін річки недалеко, й те, як добре купатися в ній під палким сонцем. Згадала й цей ліс, як вони ходили з братом по гриби після дощу. Відразу в памʼяті виплив випадок, коли вона знайшла під ялинкою цапині роги й якою щасливою себе відчувала в той момент. Наосліп дівчина попрямувала далі, туди, куди вело тепло між грудей, розуміла, що зупинятися не можна.