VI. Мольфарська сила

Каже люд, що мольфари — це люди, яких сила в потилицю поцілувала. В травах знаються й чують їх шепіт, чортам хвости крутять, а по зіркам можуть долю віщувати. Дружать вони з вітрами, які живуть серед високих дерев. Та ніхто до кінця не знає, що можуть ці люди, тому їм дорогу бояться переходити. Поважають.

Мольфари різні на світі бувають. Хтось обирає Правий шлях, а хтось ступає Лівим. Мольфари на правому шляху людям намагаються допомогти, зайвого не просять для себе, з добрими силами водяться. Мольфари на лівому шляху чорта за друга мають, можуть душу забрати, якщо є за що. Та не всі на лівому шляху злі й безчесні, вони з іншими силами водяться й іншими таїнствами, Силу не поясниш людською філософією. Не можна все на біле й чорне ділити. Боїться їх люд більше, тому вигадують всілякі брехні. 

Якщо був мольфар в селі, його поважали та допомоги просили, а на святвечір пригощали кутею. В такому селі ні засухи, ні повені зайвої не було. Та різні люди та історії були — скільки людей, стільки й думок. 

— Бендюх в нього лусне! — голос Ладоньки дзвенів у тісній хатині. Вона кричала так, що з маленького рота вилітала слина. Йосип тільки морщився: голос жінки був противний, неначе скрипіла старі фіртка, — Дамо одну курку замість двох, нехай й тієї радіє. 

— Та як так-то? З розуму вже зійшла, стара? — сперечався Йосип, — Він нам корову Маньку вилікував? Вилікував! Прокляття відьомське з неї зняв, яке твоя сестра наклала? Зняв! Мольфар зробив все, як домовлялися. 

—  Та що він там зробив? Дурний ти! Сказав тобі на перехрестя сходити, пробекати щось, молока там вилити? Так це ти зробив, а не він! Чаклун й пальцем не поворухнув, а дві курки захотів. 

Притих Йосип в своїх роздумах. Насупився сильно. Потер пристарілу від великих років бороду. Була якась істина в словах Ладоньки… Та й курей цього року взяли не так і багато. Дві віддасть, та в самого чотири залишиться. А з другого боку, знання чаклунські теж дорого коштували. Та й відразу домовились, наче — не по людськи виходило слово своє ламати. Й розповіді про цього чаклуна ходили невеселі, казали люди, що дружбу з дияволом мав. Хто його знав, може ще прокляття якесь погірше нашле. 

Не встиг старий вирішити свою думу тяжку, як з горища почувся якийсь страшенний шум. Щось заторохкотіло, завищало, покотилось… Й корова замичала. Старі підскочили, як ошпарені, вибігли скажені на двір, та й зомліли на місці. Коров’яча голова виглядала з маленького віконця на горищі, де й одна людина на присідки ледве поміщалася. Стояла там Манька з переляканими очима й мичала від страху. Стали старі як білило, вся фарба з лиця зійшла. Перехрестились. Не допомогло. Перехрестились ще раз. Все те саме перед очима. Що за чудесія! 

Почала Ладонька знов верещати, а ззаду них почувся злий сміх. 

Повернувся Йосип до воріт і побачив мольфара. Перехрестився ще раз — на всяк випадок. Мольфар тим часом промовив, почесавши сиву бороду: 

— Зробив я вам справу добру, а ви не захотіли за неї належно віддячити. Будете тепер мати таку науку. 

Зняв капелюх старий Йосип та впав на колінами до землі. Плакав, молив вибачення. Ладонька поряд опустилася й до землі кланялася. Подивився мольфар на них, побачив, що щирі старі в своїх вибаченнях та й махнув рукою. 

— Добре-добре, науку освоїли. Йдіть в хату, зараз верну вам худобу. Чого ж корову мучати, як та дурних господарів має. 

Зайшли в хату, посиділи трохи в повній тиші, а як мольфар їх знов покликав, то Манька стояла в хліві. Віддав Йосип мольфару три курки, на що Ладонька й слова не сказала. 

Могли мольфари все. Казали люди, що вони й до неба можуть підпригнути, й жити більше, ніж Господом прописано або до інших старих богів звертався за допомогою й ті їх чули. Та в чому ж була їхня сила? В тому, що вони від людського відмовлялись. Не потрібні їм були багатства, не звертали увагу на людські чутки, вони не знали заздрості й перебували у вічному спокої. Своїм оком бачили якими енергіями світився світ й цю енергію в собі накопичували. Сила мала різні свої шляхи...

Стася запнулася о високий поріг хатини старого чаклуна. Злісно чортихнулась в серцях собі під ніс, та й тихо зойкнула, боляче плеснувши себе по губам, одумавшись. Не вистачало ще в оселі мольфара чорта згадувати! Диви, й справді з’явиться перед очима. До такого дівчина не готова, ще й помре з переляку або посідіє при молодості.  

За спиною ніч — час вже давно підходив до півночі. Та й майже все видно — повний місяць спостерігав за цими лісами, обіймав блідим світлом. Якщо ненька прознає, де Стася зараз, такої різки дасть, що іж боляче про це думати.

— Прийшла, — прокряхтів старий мольфар та підвівся з лавки. В кімнаті пахло кріпким тютюном.

— Та вже ж прийшла, — кивнула дівчина, не знавши, куди себе діти. Вона поставила корзину з молоком, варениками з капустою й огородиною (потроху всього: огірки гарні вродили, картопеньки трохи й помідорок) біля столу. Довго Стася вагалася: йти чи не йти. Тяжкі думи мучили її, годину спокою не давали. Сумніви з’їдали заживо. 

Мольфар дивився на неї пильним поглядом, мовчки тянувши люльку. Цю люльку він завжди при собі тримав, димок йому в чарах допомагав. Своїми волошковими очима душу розглядав дівочу, перевіряв силу її наміру. І здавалося Стасі, що всі її думки знав, кожну таємницю вияснив. «А якщо передумає тай додомцю відправить?» — злякалась дівчина, — «Е, ні, старче. Раз вирішилась, значить до кінця піду».