V. Чорт у мішку

Жив та був собі Микола в одному далекому селі, про яке ніхто не знає, але коли його назвеш, то всі про нього колись чули. Хлопець був працьовитий, не лінивий: й по хазяйству допомагав, й окрему хату від батьків собі налаштовував, й їздив з батьком по полях за якусь копійку сіно косив. Добру душу мав сам по собі, посміхався — іншим й тепло на серці ставало. Та була в нього одна біда — не терплячий.

Мав він у голові своїй дурній скорше до Ольги сватів послати, а та якось на вечорницях мовила дівчина, що спочатку окрему хату хай зробить, а потім заміж кличе. Ось Микола і вирішив хату до другого місяця осені доробити. Трудився над нею дні та ночі, ще й по городу матері допомагав та на заробітки їздив. Заробітки цим літом були скудні — сонце, трекляте, все перепалило-пересмажило, все із землі, бідненької, висмоктало. Бур'ян і той не ріс. Лихі думки все розросталися, та й розросталися, корні в душу та сердце пускали. Ходив молодик сам не свій.

Якось сидів Микола після городу та їв шовковицю, що росла біля воріт. Очі скляні, лице нахмурене. Проходив мимохідь Степан, його друг, та й побачив цю картину. Зупинився з другом потеревенити.

— Щого такий сумний, Миколо? Сталося щось? — весело мовив Степан, лускаючи тогорічне гарбузове насіння. Любив він вуха розвісити, все хотів знать, що в селі між людей твориться. Така натура людська. Що поробиш? Вродився таким на восьмому місяці у тітки Параски.

— Нічого, — хмуро буркнув Микола та все більше насупився. Потім запитав: 

— Хтось тут чи в сусідніх селах роботу дає, не знаєш?

— Не чув такого. Тобі гроші тре?

Микола тяжко зітхнув:

— Та тре. Сам не знаєш чи що? Хату хочу долаштувати. Зробити по-новому, як в містах, щоб Ользі точно довподоби було.

— О воно як, — протянув хлопчина та задумався, неначе щось згадуючи. — Знаєш що скажу тобі по-братськи… Якось наш багач Марко Пузатий напився й розказав секрет свого багатства. В сусідньому селі старий мольфар Панас може золота в життя підкинути. Тільки його важко знайти, живе він в лісах, далеко від людей. Кому справді треба, той до нього дійде.

Микола чотирихнувся й махнув на Степана рукою. Думав, цей щось толкове розповість, а він яку казку видав! Во смішний!

— Тьфу на тебе! Менше п'яницям вір! Йди собі з Богом.

Й продовжив Микола собі тяжку думу гадати…

Дні заміняли один одного. Сонце вранці вставало, а ввечері лягало. Не встиг Микола й помітити, як настав останній місяць літа, а він без грошей. А він без хати. Згадав слова Степана от безвиході та й все більше почав думати про це. А й справді, якось швидко Марко паном став в минулому році. Ніхто так і не зрозумів, як цей дурень і худобу завів, й людей найняв.

Може, й справді, є якась Сила, що йому самому допоможе?  А раптом вийде?

Плюнув на все Микола й почапав в сусіднє село мольфара шукати. Нікому нічого не сказав, а то ще не вийде. Йшов не довго й не мало, це село недалеко від них. Як тільки до перших хат дійшов, так побачив дівчину з матір‘ю, що біля забору город пололи.

— Допоможіть, люди добрі, — крикнув Микола, — Підкажіть, де чаклуна старого знайти?

— Ой не знаємо, голубчику. Ховається в лісах треклятий, тільки іноді в село заходить, коли базар є.

Подякував за відповідь, побажав Божої помочі й пішов далі. Баче, сидить якийсь старий дід та й у нього запитує:

— Допоможіть, старче добрий, підкажіть, де чаклуна старого знайти?

— Ой не знаємо, голубчику. Ховається в лісах треклятий, тільки іноді в село ходить, коли базар є. 

Пішов Микола далі. Все село обходив, у всіх, кого бачив, питав — ніхто не зна стежки до чаклунської хати. Оце тільки п‘янчуга лежав під забором. Микола криво посміхнувся — ще запитати треба у нього, щоб з чистою совістю додому вертатися.

— Допоможіть, чоловіче, підкажіть, де чаклуна старого знайти?

— Йди в ліс. Три стежки побачиш, так тобі четверта. — сказав грубим голосом чоловік і заснув собі далі.

«Хай йому грець», — подумав хлопець, та все-таки пішов до лісу.

Йшов він не багато й не мало, підняв всіх птахів над головою та зайця косолапого злякав, як побачив перед собою хатину стару.

«Дійшов все-таки, Слава Богу!»

Підійшов калітки, постукав три рази:

— Чи є дома господар? – кричить. — Чи є дома хазяїн?

— Та є! Є! Не репетуй!

Бачить Микола: вийшов з хатини старий. Погляд в нього темний, очі маленькі, та ріжуть сильніше точеної коси. Лице сухе, точене, неприємне. Сам по собі малий, горбатий. На палицю опирається, а на плечі — дивина — ворон сидить!

— Чого тобі треба? — питає, неначе двері скриплять, мольфар.

— Дай вам Бог здоров'я, хазяїне, — старий скривився на цих словах, а ворона весело крякнула, — Чув, ти богатство можеш начаклувати.

— О який! — сміється, — прийшов бідним, а хочеш піти при грошах! Добре-добре. А що ти мені за це можеш дати?

— А що тобі треба?

— А дай мені своїх десять літ життя!