IV. Нічні гості

Хлопець вертівся в ліжку, як в’юн на пательні, неспокійно хмурив свої темні брови. Повний місяць вже давно висів в небі серед зорь, а Микита все ніяк не міг провалитися в сон. Цілісенький день в полі працював, втомлене тіло хотіло спати, а думки давили-давили на голову. То влягтися не міг, то ноги крутило, то зламане декілька літ тому зап’ястя нило. А не виспиться як слід, то завтра буде напівживим по полю ходити, тільки хлопцям заважати, під ногами плутатися.

Він згадав, як бабуся казала, що в лихі години краще молитву Господу читати, хоч і подумки — зайвим не буде, а Господь почує і йому приємно стане, що про нього пам’ятають та звуть:

«Отче наш, що Єси на Небесах…. »

Враз його груди рвано здінялися, враз повітря в легенях почало не вистачати, враз він почав задихатися-давитися, враз на чолі виступив піт.

«Нехай святиться ім’я твоє…»

На обличчі Микити застигла тривога. Страх жадібно обійняв тіло, позбавивши його можливості поворухнутися. Закричати би, то хто почує? Закричати би, та хіба він зможе? Тільки молитва голосніше звучала в умі.  

«Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя…»

Що це за нічне жахіття з ним відбувалось? Який гріх він зробив, що до нього сам нечистий завітав? Тіні згустилися всередині невеличкої хати. З темряви вийшла висока постать. Сердце хлопця підстрибнуло до горла. Нечисть забрала його друзів й тепер по його душу прийшла?

«...Як на небі, так і на землі…»

Це було щось схоже на людину, та людиною воно не було. Істота з сірою шкірою, широкою посмішкою та гострими дрібними зубами, як у щуки. Микита не міг сказати ані слова, все що йому залишалося — докричатися до Бога подумки. 

«Хліб наш насущний дай нам на сьогодні…»

Тінь Мари плавно підступала ближче до нього. Істота пливла по кімнаті — не чутно ні кроків, ні інших звуків. Лише нелюдський холод видавав присутність чогось жахливого. В її маленьких чорних очах, які нагадували гудзики, застиг голод.

«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо боржників наших». 

Микита з усих сил намагався поворухнутися, та не виходило. З усих сил кликав Господа, проте той не чув. Мара стояла над ним, неначе глузувала та жерла його страх.

«І не введи нас у спокусу, та визволи нас від лукавого…»

Істота його душила, змушувала ледве не плакати та серце холодіти в грудях.  

«Бо твоє є Царство, і сила, і слава…»

Микита зловив ту мить, коли перед очима почало темніти. Він відчував, що падав у прірву. Свідомість втікала від нього, злякавшись побаченого.

«В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу…»

Він чув злий рокіт над собою. Чув холод смерті біля лівого плеча. 

«Амінь». 

Та замість смерті прийшло спасіння. 

Докричався.

Микита неначе винирнув з мерзлої річки. Він зміг пошевелитися. Він зміг вдихнути. Жахіття відступило, та серце в грудях продовжувало колотати, перелякане-налякане примарою. Мара зникла, неначе тут її ніколи не було. 

Тієї ночі Микита так і не заснув, встав зранку неживий й не мертвий, та пішов працювати в поле. Працював тяжко, здавлений палючим сонцем, пилом та потом. Дивувалися дядьки Микитиному завзяттю, той навіть на обід не пішов, за день й краплі води не перехопив. А сам Микита думками був далекий від поля та роботи. Згадував він минулу ніч, яка тяжким каменем стояла в душі. Лячно комусь розповісти. Кому скажеш — не повірять, а як повірять, то ще й прибрешуть.

Між тяжкими думами провів Микита цілий день, поки сонце не покатилось за горизонт. Зорі розсипалися по темному тлі неба, а хлопець все тримав в руках косу — не хотілось йому повертатися додому, боязко було, що трохи сором брав. І махав би руками далі, поки дядькі не вигнали того з поля. 

Омився Микита холодною водою, змив з себе весь піт та тяжкість минувшого дня. В його невеличкій хаті гуляла нічна свіжість та холодні промені круглого місяця. Хлопець навіть не запалював свічку: відрізав собі шматок білого хлібу та запив його молоком, яке сусідка принесла зранку. Йому хотілося спати, тіло просило відпочинку, а очі злипалися. Боязко-небоязко, а завтра знов у поле. Заснув Микита швидко, заморений працею та своїми же тяжкими думами. 

Його тіло різко здригнулося, витягуючи його зі сну — хлопцю привиділось, неначе він падав. Поворухнутися він не міг, неначе закляк. Що за чортівня творилась з ним? Серце заколотилось в страху, а дихати було важко, неначе щось сиділо в нього на грудях. 

Микита вражено розплющив очі. На ньому сиділа якась лахмата істота, більше за кішку, але менше за собаку. В неї були жовті маленькі очі, які немов світилися в темряві, а сама вона нагадувала більше маленьку людину. Микита був впевнений, що воно дивилось прямісенько на нього, в його душу. Слідкувало, щось очікувало. 

Микита почав молитися, знов кликати Бога, щоб щось святе завітало до нього в хату та врятувало його. Він би хотів скинути нечистого з грудей, якби міг хоч пальцем шевельнути! 

Неочікувано істота фиркнула, неначе знала, про що хлопчина думав. Вона стрибнула з грудей й швидко потупала за піч. Пошаруділа там ще трохи, а потім затихла — як і не було нічого.