III. Русалка

Богданка тихо слідувала за Василем — дерева високі, товсті, є за чим сховатись. Душа співала від радості, поки солов'ї співали над нею. Дівчина вся світилася, чекала моменту, щоб вискочити та жартома налякати коханого, а потім линути в його ніжні обійми. Побачила, що він в ліс направляється випадково, коли по воду збиралася йти, та вирішила зі своїм милим побачитися серед білого дня. Вчора казав, що прийде ввечері, після того, як попорається та матері допоможе, проте он як гарно склалося. Воля Божа.

Богданка обережно оминула суху гілку під ногами.  

Василь поклявся їй в коханні декілька декад тому. Кожен день змащував дівоче серденько солодкими словами, цілував так, що все тіло палало грішним вогнем. Після смерті батьків від болячки він став її чистим спасінням: утер сльози горечі, підставив своє сильне плече, заспокоїв. Коли Богданка залишилася сама по собі серед всього злого світу, допоміг викарабкатися із глибокого відчаю. Прийшов раптово у потрібний час, на голову звалився, неначе сніг влітку — її Ангел-Охоронець — Бог послав. І дівчина втонула в ньому, в його і своєму коханні. Обіцяв, що восени візьме її в жінки. 

Богданка крадькома роздивлялася хлопця та надивитися не могла. У грудях тепла радість розливалася через край. Василь був неписаним красенем, за яким бігали всі дівки із їхнього села, проте він закохався саме в неї. Щоки красніли, коли думала, а які ж у них дітки красиві будуть!

— Чого ти так довго? — Богданка здивовано моргнула, коли помітила, що до Василя назустріч вийшла якась пані. У неї була світла копна волосся до поясу, яка нагадувала пшеницю перед молотьбою. Гарна на лице, але щось було відштовхуюче в її зовнішності — світлі брови незадоволено хмурились, а губи кріпко стискались. Вона була неприйдешня: одяг вишуканий, а руки ніжні, не загрубілі від праці — таких пані в її селі не було. — Я тебе пів години чекаю.

— Матері допомагав, — відмахнувся Василь. Він посміхнувся, а у Богданки серце зжалося від поганого передчуття. Хлопець ніжно обійняв чужачку, — Як я за тобою сумував, моя миленька.

«Моя миленька»?.. Богданка злякано притихла, забув як дихати потрібно. Серденько розривалось від цієї картини. Вона не до кінця розуміла, що відбувалося, хто ця дівчина і чому Василь її обіймав. Боляче було дивитися, але вона тільки ширше розплющила очі, боючись щось прогавити.  

— І я сумувала. Коли ти нарешті закінчиш із тією простолюдинкою і забереш у неї хату? Вже не в силу терпіти нарікання матері й батька…

— Все скоро. На осінь планую женитись, а потім вже вижену.

— Довго. Мати мене раніше заміж видасть. До мене вже свататися ходють. На всіх гарбузів не знайдеться.

Спочатку дівчина не могла второпати, а потім розуміння розірвало, як гром чисте небо.

Поки пані продовжувала жалітися, притискаючись до її коханого, Богданка не могла поворухнутися. Думки випали з голови, тільки гарячі сльози текли по щокам. Йому потрібна лише її хата, а всі ті солодкі слова виявились приторними та гіркими, як мед.

Розвернувшись, більше не в силах дивитися на ту картину, Богданка попрямувала геть: туди, де не чути цей голос; туди, де можна було спокійно вдихнути. А дихати було складно. Ноги несли самі по собі, хто зна куди (лише зрозуміло — подалі!). У голові гуділо, неначе бджоли завелись у вулику.

За що, Господи?..

Дівчина гірко посміхалася крізь сльози — все було брехнею! Він не спасіння, а туга мотузка на шиї. Полум’я кохання між ними не горіло — вона одна любила своїм дівочим (дурним) серцем. Богданка вкусила себе за долоню, щоб крик не вирвався із грудей — боляче. Але так їй і треба, вона на це заслужила! Покійна ненька завжди казала, що він лихо має на душі, а вона не вірила! Друзі також казали не класти своє серце йому в руки, а вона не слухалась! Богданка зігнулась пополам і осіла на землю. Батьків немає — їх забрав до себе Бог, кохання розтоптали об землю, а серце змолотили разом із пшеницею. Тепер зрозуміло, чому приходив тільки ввечері… 

Вона, дурна, віддалась йому і тілом, і душею! 

За що, Господи?..

Вона не знала, скільки пройшло часу, та думки затихли в голові, неначе миші по кутках, а сльози продовжували литися й литися. Вона сиділа під деревом, притулиляся до тополі, слухала пісню бурхливої річки, що дзвеніла поруч. Як бути далі не знала…

Дівчина знов залишилася одна. Хто ж її тепер до себе візьме: все село знало, що Богданка Василю всю себе присвятала…

Вітер шепотів, що краще вмерти, ніж жити з цим болем між грудями. Смерть — її  справжнє (чисте) спасіння. Ця думка її заспокоїла. Богданка різко піднялася на ноги — перед очима потемніло. Вона втомилася. Багато нещасть звалилося на її голову, хай ечія забере всі гріхи. Дівчина рішуче попрямувала до дикої води.  

— Ти куди, маленька? — почулося десь ззаду. Вона не відразу зрозуміла, що говорять до неї, — Вода затягне. Вона холодна і байдужа до інших, забере на дно — не помітиш.

Богданка обернулася. У декілька кроків від неї стояла висока, красива дівчина в довгій білій сорочці. Напевно, теж із сусіднього села. Прийшла гірка думка, можливо, якби Богданка була такою ж гарною, то Василь залишився із нею... Або в неї закохався хтось інший, в стократ краще Василя.

Незнайомка мала довге темне волосся до самих п’ят та великі виразні сірі очі, обрамлені густими чорними віями. Вона була високою, з гарною тонкою постаттю. Чим більше Богданка розглядувала її, тим більше хотілося прилинути до неї, доторнутися до її шкіри. Проте її погляд… лякав. Мати говорила, що очі — дзеркало душі. Погляд у незнайомки був лютішим за найхолоднішу зиму. Дівчина злякано відступила на крок від неї, ближче до річки. Та відповіла холодними губами: