II. Козак-характерник

Липі здавалося, що в повітрі застиг запах крові — металевий солодкуватий аромат доносився звідусюди. Холодний піт виступав по спині, а в потилицю дихала сама матінка Смерть. Хмурив свої світлі брови молодий козак. Битва вже давно закінчилася з ворогами паскудними, та все одно не відпускала, стояла перед очима. Навіть холодні води річки не допомогли викинути з голови та серця паскудні думи. 

Помаренчевий вогонь багаття освічував похмуре лице молодого Липи. Сидів той понурений вже тривалий час, далеко-далеко перебував в своїх невеселих роздумах, подумки ще різав клятих ворогів. Не їв свіжини, яку браття добули та розібрали, пряного вина з медом не смакував, про свої подвиги в недавній битві не розповідав та й перемогу не святкував. Занепокоївся Орлик, який сидів поруч, побратим його. Чи не ранили козака, а той довбень язика з’їв? Чого чорти душу його смикають? Не так давно отаман Липу до себе взяв та полюбився він всім, добрий хлопчина, совістний, правильний. Своїми світлими очима в душу заглядав, в кожному світло знаходив.

— Липо, — позвав побратима Орлик. Той підняв на нього сині очі, — яку думу тяжку думаєш? Що спокою не дає, коханий? 

Притихли хлопці навколо, також помітили, що з молодиком щось лихе коїлось, неначе чорт на плечах сидів. Молодий козак відповів не відразу — мовчав рівно стільки, скільки треба було, а потім заговорив тихим голосом:

— Здається, схопив нечистий мій глузд, брати мої. Вже зовсім розум втратив. 

Подивувалися козаки, навіть пити перестали. Та почали випитувати-витягувати з нього кліщами: 

— А що ж сталося? 

— Полоснули десь?

— Невже ти в ворога закохався, а вбити прийшлося? — додав Кумедія, зареготавши, але відразу отримав по потилиці тяжкою рукою Вуса. Ох, старий Вус бив смачно, міг би й ведмедя задавати своїми лапами. 

Зойкнув Кумедія та й замовк. Всі замовкли, очікуючи слова брата, який під час битви багатьом життя врятув, допомагав своєю шаблею ворога рубить. Бувало таке, що молодих перемикало, коли вони зі смертю зустрічалися та людину різали на куски. Багато козаків глузд втрачали, а потім своїх і себе різали, коли всі спали. Сила слабких не любила, вона закидала воїна в його темні води. Хто випливе й живе далі, хто в ньому втопиться й втрате сенс. 

— Як зустрілися ми вчора з ворогами та почали їхньою кров’ю землю кропить, то в мене в якийсь момент відкрилося друге дихання й я вирвався вперед, — все-таки вирішив поділитися Липа. А Орлик кивнув, сам бачив, як брат ворогів терзав неначе галушки їв, — Та якось наткнувся на нашого вельмишановного Дуба. 

Тут Липа замовк. 

— І далі що? — підказав Волошка, не втримавшись від нетерпіння. 

— А далі вбачилось мені, що очі в нього вогнем світилися. Губи його шевелилися, неначе нашіптували щось, і здавалося, що вороги не від шаблі, а просто так перед ним замертво падали. Та й думаю, чи не залишив мене розум… 

Козак був готовий клястися, що так воно й було все, що це йому не привиділось, не примарилось. Ніби він зі Смертю пліч о пліч бився.

Нарешті почувся гучний гогіт козаків, і Липа здивовано подивився на своїх побратимів. У нього горе, чорт таки побрав, а вони смаялись… Реготали й реготали, поки старий Вус не пояснив:

— Дурний та молодий ще, — махнув він рукою, — не знаєш ще, що Дуб з Силою дружбу має, в чаклуванні знається. Він і про напад ворогів попереджає, бо сни йому віщі сняться, і товарищів своїх лікує, і ні куля, ні шабля його не займає. Сам бачив. Ще кажуть хлопці, що вміє на вовка перекидатися, та уе вже не знаю. Не має страху перед смерттю, бо смерть сама страшиться перед ним, обходить стороною. Тому диву не давайся, а поважай свого старшого побратима й радій, що діло з ним маєш. 

Не знав Липа, вірити в це чи ні. Те, що якась Сила існувала він добре знав — надивився всяких чдес в своєму рідному селі, але хіба могла людина такі страшні здібності мати? Хіба може смерть боятися смертну людину? Чи може смертна людина не боятися смерти? Сам Липа її неволі остерігався: знав, що неминуча, але зустріч хотів відтягнути до останнього. Чи може така людина, як Іван Дуб, бути безсмертною? Та перед очима стояли зелені вогні Дуба. Навпісля вони зчаста снилися Липі уві сні, лякали своїм таїнством.

Якось не втримався молодий козак. Думки вертілися в голові, неначе ворони над полем. Коли брати спали в таборі, а Дуб відійшов поле оглянути, Липа підірвався до нього, впіймав гарний час за хвіст. Намагався ступати тихо-тихо як на полюванні, батько так колись учив. Він був найменшим й найспритнішим серед братів, його часто хвалили й відправляли в розвідку. 

— Ти ж так всіх козаків перебудиш, гупаєш, як вепр, — неочікувано відказав Дуб своїм басом, стоячи до хлопця спиною. Липа зомлів на місці — помітив! Вся постать Дуба вселяла страх та повагу до нього. Він би міг шию переломити однією лівою, а скільки крові було на його руках... Він курив свою улюблену люльку, яку завжди носив з собою й не давав нікому в руки. Тютюн в нього також був не простий, мішанина якихось трав, які він іноді підбирав з полів та лісів. Густий білий димок вився клубками до неба. Старший стояв та вдивлявся в нічну вдалечінь, Липа вже й подумав, що про нього забули, як почув: — А думаєш ще голосніше. 

— Ви й думки вмієте чути? — здивувався козак й підскочив ближче. 

Старший хмикнув та сказав далеке від відповіді: