I. Чорти поплутали

Пташки з пронизливим криком здійнялися зі старої берези, почуявши поряд дух людський. Вони закружляли над високими деревами, сміючись над недалеким парубком, який сунув свого носа в темний ліс, а потім розсіялись маленькими чорними цяточками по помаранчевому небі.

Сонце все більше запливало за горизонт, в лісі ставало все прохолодніше, ще трохи — й на небі розсипляться молочні зорі. Довго ж він блукав.

Іван спинився, втомлено притулившись спиною до кремезного стовбура дуба. В думках пронеслося невеселе: "Там, де дуб та жолуді, там і вепр". З коротким ножом навряд він з ним управиться. Здоровенний звір міг розірвати людину на раз два — і кінець. 

Гарячий піт стікав по чолу. Він блукав по лісу з самого рання. Вийшов по гриби після зливи, що минула три дні тому, а грибів немає, навіть поганка й та, зараза, не вилізла. Важкі чоботи натерли мозолі на ногах. Хотілося їсти, та в роті було сухо, шкребло, неначе хтось його піском накормив. Де-не-де була драна сіра рубаха, за яку чіплялися гострі гілки гущі. Де-не-де на голій шкірі виднілися червоні подряпини, які болюче пекли, коли на них стікав солоний піт. 

День не здався. Іван розчаровано похитав головою, відмовивши сам до себе: 

— Зоряна, певно, хвилюється, я ж сказав, що ще до обіду прийду. 

А хвилюватися жінці не можна було — вона носила його лялечку біля серця вже п’ятий місяць. Занесло ж його, дурного…

Іван, важко дихаючи, ще раз оглянувся навколо. Звичний з дитинства ліс здавався йому непривітним, чужим та ворожим. Його непокоїла одна думка, яку він постійно відганяв від себе, як набридливу муху, яка не давала спокою. Сам по собі ліс не великий: починається в його селі, а закінчується перед річкою в сусідньому. Кілометрів п’ять від сили. Він йшов по узбіччю, тримаючись дороги, яку витоптали вози та корови, коли прямували на водопій серед пасбища. За цілий день від мусив вийти до річки або повернутися в своє село. Ще більш дивне було те, що він жодної душі не зустрів по дорозі, навіть білка дорогу не перескочила. Тільки птахи кружляли далеко-делеко над головою.

— Чи не чорти голову морочать? — втомлено відказав хлопець сам до себе. Сил зовсім не залишилось. Таке відчуття, неначе всім сусідам картоплю перекопав. 

Зараз він трохи перепочине, переведе дух, а потім… сам не зна, що зробить. Та щось зробить! Залишатися в лісі з дикими тваринами було небезпечно. Оце він в історію потрапив, найшов біду на свою голову! Сказати кому — не повірять й в лице посміються. 

Коли між деревами розлилася темрява, Іван зрозумів, що затягувати більше нікуди. Буде ночувати в хащах, вибору не було, але потрібно себе обезпечити, щоб вовки не згризли ненароком. Він підняв голову, подивився на кремезний дуб, під яким сидів та й зрадів від раптової догадки. Гілки були товстенними, на них можно було переночувати, руками охватити та не впасти. 

З цими думками в Івана відкрилося друге дихання. Ліс лякав, виклав жах глибоко в душі, а дуб здавався його спасінням й все всередині кричало про те, що йому потрібно пошвидше залізти на нього. Хлопець притулив долоню до товстенного стовбура, відчувши під корою силу та життя: 

— Дубе, мій милий, дозволь на тобі переночувати. Вкрий мене своїм зеленим листям від небезпек. Не дай нікому почуяти мій дух чи дістатись до мене. 

І відчув хвилю тепла у відповідь. Його прохання почули. 

Хлопець швиденько заліз на потрібну гілку. Зручно влаштувавшись, він втомлено прикрив очі. Пригоди забрали в нього всі сили. Треба дати трішки відпочити людському тілу… Згодом думки почали розпливатися, ставати все тихішими… Як враз крізь дрімоту він чув незрозумілий топіт.

— Казав я тобі, що тре відразу його жерти, а ти — ні! Тре повеселитися, погульбенити! Ну що, догрався? 

Іван враз розплющив очі. Він подивися вниз та не повірив тому, що бачив. Зомлів, бідненький, від страху не шевельнутись, кров застигла в жилах. Дві постаті стояли під дубом. У темряві було складно роздивитися їх, але й ніч не могла приховати те, що на людей вони не були схожими: замість ніг росли козячі ратиці, а з голів торчали роги. Їхній сморід доносився до носу. 

— Та він десь тут, не волай, не міг далеко втікти, — незадоволено бормотів другий нелюдський голос, який був схожий на скрип старих незмащених маслом дверей.

— Але ж втік! — заверещав перший. Його голос був схожий на свинячий писк, — Все! Будемо сьогодні без свіжого м’яса та теплої крові, — чорт ледве не ревів від жалю, — Я як думаю про скоровиту печіночку, в мене аж слинки течуть.

— Не кричи, дурню. Давай підемо його пошукаємо, кажу ж, чую його дух, не втік далеко. А як вийде з першими променями сонця з лісу, то точно його загубимо. 

Другий чорт впав на коліна й почав нюхати землю. Він радісно зареготів, неначе ворони закрякали: 

— Чую! Десь тут ховається! Ох, а яке смачне серденько людське, коли воно ще гаряче!

Почали чорти його слід винюхувати та реготати. Сидів Іван на дубі не живий, не мертвий. Серце колотилося в грудях, а перед очима картина, як його два чорти заживо зжирають, відгризають його м’ясо, а він кричить. Треба було б Бога згадати, та ні одна молитва в голову не лізла, ніяк ангел-охоронець відвернувся від нього, загубив в цьому густому лісі поміж дерев. Пальці сильно тремтіли, не хотіли хрест малювати по тілу.