Дива українських земель
Замість вступу
Сиділа за столом я зранку і до ночі,
Чула шепіт Сил — добрих й дуже злих.
Й шепотіли Сили мені слова пророчі,
Про нечисть, про людей: про мертвих та живих.
Гуляла нечисть навкруги, гомоніли боги,
Говорили про якісь старі часи.
А в мене, чомусь, оніміли ноги —
Біля них крутилися великі чорні пси.
Мені не страшно (майже), чесне даю слово,
«Страх мене погубить», — розуміла я.
Стук серця враз пришвидчився раптово:
Під вікном зайшлося криком потерчя.
Я майже плакала: «Відпустіть поета!
Я в цьому світі так мало пожила!
Не цікавить мене вся ваша вендета!
Та й взагалі, поета я тільки удала!
Рими не люблю, кудись вона тікає,
Слово «життя» римую із «буття».
Та й гляньте, ніч знову вже спадає.
Не хочу витрачати на вас своє життя!»
А у відповідь Сила гоготала,
Із печі від сміху покотився домовик:
«Пиши! Пиши, дитя, щоб людина знала,
Стонадцять раз переписуй свій ти чорновик.
До кого треба — ця книжка потрапить,
Ми допоможемо, не переживай.
Й хочемо лиш трішечки поквапить,
А після цього — може, й прощавай».
Не описати читачеві муки,
Які я пережила за ці всі кляті дні.
Й хай цю книжку читатимуть і внуки,
Хай дізнаються історії чудні.
Знімаю з себе я ось це прокляття,
Все що треба — вже розповіла.
А далі що — не маю я поняття.
Мудруйте самі. Я вас тільки провела...
#1381 в Фентезі
#754 в Сучасна проза
Відредаговано: 07.05.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
