Глава 4. Марійка

Марійка

Олексій знову мене здивував. Він приїхав ввечері з букетом квітів й мені коштувало багатьох зусиль відмовитися від троянд. Я все ще була при виконанні своїх обов’язків. Він наш меценат. Я лише вихователь. Між нами прірва, й всі ті почуття, що раптово виникли всередині мене, то все мине. Навіть його ранковий дарунок… Просто знак уваги? Це був неймовірно гарний браслет із сердечком. Я довго думала, що саме він може означати. Чому Олексій обрав саме такий символ, та й взагалі він ніколи раніше не робив таких дорогих подарунків. Олексій міг принести коробку цукерок або банку каву, але такі особисті подарунки… Я все ще вагалася чи варто залишити його собі, чи повернути.

– Проходь всередину, – запросив Олексій, пропускаючи мене в квартиру. – Чай, каву будеш?

– Чай можна, – погодилася я. – Дякую.

– Я поки заварю, а ти оглянь кімнати, потім скажеш, що ще потрібно для Даринки.

Я кивнула, витягла із папки Акт та ручку, щоб зробити потрібні помітки.

Квартира у нього дійсно була дуже затишною та світлою. Три кімнати – простора гостинна, де стояв великий диван, а на стіні висів телевізор; спальня, яка була обставлена із смаком, але разом й з тим нічого зайвого – лише широке двоспальне ліжко, комод, вбудована у стіну шафа із дзеркальними дверима. Із спальні виходив балкон з видом на парк.

І третя кімната була вже облаштована під дитячу. Ніжні шпалери із веселками, хмарками та принцесами. Люстра у формі квітки на стелі. Я навіть завмерла від несподіванки. І коли він встиг?

Тут був дитячий диванчик-ліжко, у формі машинки з мультфільму «Тачки», біля вікна стояв рожевий комплект стільчик та столик, якраз для дитини двох-трьох років. У кутку кімнати була шафа для одягу та полиці для книжок. А ще корзинка іграшок та килим на підлозі з візерунком міста – дороги, будиночки, сад…

– Ну як? Це підходить для проживання дитини? – Олексій несподівано виявився позаду мене.

– Більш чим, – кивнула я, все ще не вірячи, що чоловік серйозно готувався до зустрічі з дитиною.

– Я радий, а тепер ходімо на кухню. Чай готовий.

Я лише кивнула, роблячи останні помітки в своїх документах. Що ж, Даринка буде в захваті.

– Коли ти встиг все це купити? – спросила я, роблячи ковток гарячого напою.

– Насправді, щоб все облаштувати не треба багато часу, – чоловік посміхнувся, – якщо найняти тямущих людей.

– Схоже, твої наміри дійсно дуже серйозні…

– Ти навіть не уявляєш наскільки!

– Чому саме Даринка?

– Не знаю. Як тільки побачив її, зрозумів, що це моя дитина. Я хочу подарувати їй свою любов, тепло, навчити її рибалити та їздити на велосипеді, ліпити із нею фігурки з пластиліну… Ти знаєш, це ніби, як чоловік й жінка. Коли люди зустрічають один одного, вони не питають чому він чи вона. Ти просто відчуваєш, що нарешті зустрів свою людину, – він накрив мою руку своєю.

Від такого жесту по моїй спині пробігли мурашки. Серце шалено калатало, я дивилася на нього та розуміла, що закохуюся, що мені подобається бути поруч із ним, пити разом чай, й просто проводити час…

– А якщо вони давно знайомі? – обережно спитала я. – Але лише зараз…

– Зрозуміли, що шукали своє щастя надто далеко, не помічаючи, що воно поруч? – закінчив він.

– Так, – кивнула я, розуміючи, що не в силах більше сказати ні слова. Від його близькості ставало надто спекотно.

– Вони просто не дозволяли собі подивитися навколо, вони заборонили собі повірити в самих себе, довіритися своїм почуттям. Присвячуючи себе іншим, роботі, вони геть забули про те, що теж заслуговують на щастя. Й кохання.

Олексій все ще тримав мене за руку. Я дивилася на нього, посміхалася, милувалися тим теплом, що сяяло в його карих очах.

– Тобі сподобався мій подарунок? – раптом спитав Олексій.

– Так, – кивнула я, відчуваючи, як перехоплює подих.

– Надягни його.

Я витягла із сумочки коробочку із прикрасою. Руки тремтіли, я не могла справитися із застібкою, але чоловік миттєво прийшов на допомогу, вправно застібнувши браслет на моєму зап’ясті.

– Я вірю що в твоєму серці вистачить любові й кохання не лише дітям, якими ти опікуєшся, але й чоловіку, якому ти подаруєш своє серце й твоїм власним дітям. Згодом, звісно. Ніколи не втрачай віри в себе.

– Дякую, – пробурмотіла я.

– Марійко, а давай зустрінемо Новий Рік разом? Ти, я й Даринка?

– Ти серйозно? – здивувалася я.

– Так, цілком. Ти мені подобаєшся, та й Даринці буде легше, якщо ти будеш поруч. Вона до тебе звикла. Давай подаруємо Даринці справжню родину, принаймні на Новий Рік.

– Я.. Я не проти, – нарешті сказала я.

Звісно, це було не за правилами, ми не могли бути поруч з дітьми у такі дні, та й мене могли звільнити за таке. Але мені теж хотілося бути поруч з Олексієм. Хотілося зустріти Новий рік не в самотній квартирі, а поруч з тим, хто так несподівано став мені потрібним.