Глава 3. Олексій

Олексій

Я мчав в ресторан, щоб затвердити позиції меню на новорічний бенкет. Сьогоднішнє свято у дитбудинку та зустріч з Марійкою надихнули мене, надали крила. Я радів, що мені дозволили взяти малу Даринку на вихідні. Але, здається, ще більше я радів тому, що поруч з нами буде й сама Марійка.

Не помітив коли став цікавитеся нею, як жінкою. Останній рік ми майже не пересікалися, в основному листувалися. Але на початку грудня, коли я приїзжав у дитячий будинок, щоб обговорити деталі новорічного свята та подарунків для малечі, щось всередині мене змінилося. Я побачив у ній ту, кого хотів би бачити поруч як свою дівчину, як майбутню дружину. Незнайомі досі почуття виникли десь всередині мене й поступово посилювалися.

Я точно знав, що вона не буде поруч через гроші та мій статус, як це робили всі мої попередні подружки. Я знав, що вона всю себе віддає чужим дітям й був готовий підтримати її в цьому. Звісно, я ще не отримав її згоди, я ще не питав, чи захоче вона зустрічатися зі мною, але думати про те, що вона відмовить, не хотілося.

Сподіваюся, вона оцінить мій подарунок та прийме його. Довго думав, чим можна її здивувати, що обрати, але ідея прийшла сама собою. Я обрав для неї срібний браслет відомої ювелірної фірми із чудовою намистиною у вигляді серця, в середині якого розміщено знак нескінченність. Намистина мала назву «Родина». Я хотів тим самим підкреслити її нескінченну любов до дітей, її бажання дати відчуття родини тим, хто за різних обставин був позбавлений такого щастя…

Мені пощастило із командою ресторану. Із шеф-поваром ми порозумілися з перших слів ще на співбесіді, й ось вже майже сім років працюємо разом. Сергій, поки мене не було, встиг приготувати усі блюда для дегустації, які мали бути на бенкеті. Тож мені залишалося лише скуштувати, затвердити чи змінити щось.

– Сергію, я знову в захваті від твого таланту, – закінчивши обід, відповів я. – Неперевершено. Залишаємо все як є. Щодо десерту. Я гадаю, що можна зробити кенді-бар із різноманітними тістечками та поставити в залі. Нехай кожен обирає собі до вподоби.

– Добре, ми сьогодні з кондитером це обговоримо, – кивнув шеф-кухар.

– Я залишаю вибір за тобою. Маю справи ввечері. І завтра скоріш за все буду лише пообідді.

– Зрозумів, не переймайся, Олексію. Все буде під контролем.

– Чудово. Поклич адміністратора, хочу знати, хто працює у Новорічну ніч.

Сергій кивнув та вийшов з мого кабінету.

Через декілька хвилин до мене зайшов Антон із графіком. Ми з ним ще раз все перевірили, разом затвердили тих офіціантів та кухарів, хто працюватиме у Новорічну ніч та тих, хто виходить першого січня.

Я підписав графік, довіривши Антону самостійно сказати персоналу про роботу у святкові зміни.

– Я на зв’язку, але телефонуйте лише у разі крайній потреби, – попросив я.

– Добре, – кивнув Антон. – Гарного вечора!

– Дякую.

Я вже поспішав до Марійки. Дуже хотілося знову її побачити. А ще кортіло подарувати їй радість. Тож, дорогою заїхав до квіткової крамниці та купив букет червоних троянд.

Вона зустрічала мене біля воріт дитбудинку, тримаючи у руках пластикову теку, а побачивши мою автівку посміхнулася.

– Добрий вечір, – вона посміхнулася мені, коли я вийшов з машини. Але побачивши квіти, одразу похмурніла, – не треба було. Я не можу їх взяти…

– Але чому? – не розумів я.

– Це можуть розцінити як хабар… – спочатку подарунок, тепер квіти… Я все ж таки відповідаю за Даринку. А ти написав заяву взяти її на вихідні…

– Пробач, не подумав про це, – я теж напружився. Не хотілося, щоб вона так думала, щоб такі думки були у керівництва дитячого будинку, якщо раптом нас побачать разом.

– Поїхали, – вона всілася на заднє сидіння мого автомобіля.

Я обійшов машину, все ще тримаючи в руках квіти, сів на сидіння водія, поклавши троянди поруч та завів мотор.

– Квіти дійсно дуже гарні, – заговорила дівчина. – Але я не можу їх прийняти, нехай це й перші квіти за все моє доросле життя, – вона зітхнула.

– Тобі ніколи не дарували квіти? – здивувався я.

– Коли я була малою, мій дід завжди приносив букет квітів на день народження, але його немає вже років десять… А так… Ні, чоловіки ніколи не приносили мені квітів. Та й чесно кажучи, я мало з ким зустрічалася, й ті стосунки не тривали довго. Адже моя робота не дуже сприяє нормальним відносинам.

– Дарма ти так кажеш, – зауважив я. – Просто ще не зустрічався той, хто буде тебе підтримувати та із розумінням ставитися до твоєї праці.

– Може бути, – погодилася вона. – Але мені не щастить, мабуть.

– Не кажи так, прошу, – я посміхнувся. Хотілося її обійняти, підтримати.

Залишок шляху ми їхали мовчки. Припарковавши автівку біля парадної, я допоміг Марії вийти з машини.

– Ходімо, покажу тобі як я живу.