Глава 1. Олексій

Олексій

Я був впевнений у тому, що дива не існує, все, що з нами відбувається так чи інакше пов’язано із нашими діями, вчинками та іноді навіть думками.

Вже десь років в дванадцять я зрозумів, що ніякого Діда Мороза чи Святого Миколая не існує, то все батьки підкладають подарунки під ялинку.

З зрозумів просту істину – дива треба робити власними руками. Тоді, у дитинстві, коли я ще вірив у них та писав листи всім цим казковим персонажам, де розповідав про свої бажання. І вони завжди здійснювалися. І це мене дуже тішило.

Зараз, коли виріс, здобув освіту та відкрив власний ресторан у самому центрі Одеси, я вирішив сам стати чарівником. І кожного року намагався здійснити чиюсь мрію. Точніше, мрії маленьких дітей, які залишилися без опіки батьків, подарувати маленьким мешканцям нашого міста віру в диву, надію на світле майбутнє та крихітку щастя у ті святкові дні.

Ось й зараз я мчав до дитячого будинку з повним багажником подарунків. Усі вони були турботливо упаковані та навіть підписані. Я спеціально вмовив вихователів зібрати у дітей листівки до Санти із побажаннями. Маленькі одесити мріяли загалом про іграшки, набори лего чи нову сукню або джемпер. Але серед них був лист, що торкнувся моєї душі.

Маленька дівчинка, Даринка, яка ще не вміла писати, намалювала малюнок. На аркуші паперу була зображена сім’я – тато, мама та маленька дівчинка, поруч з якої сидів сірий кіт.

За тиждень до Різдва, сидячи у своєму кабінеті, я роздивлявся той малюнок, з очей мимоволі потекли сльози. Це було єдине побажання, яке я не міг виконати. Я не міг подарувати дитині родину. Але дуже хотів дати відчути цій дворічній дитині родинне тепло принаймні на кілька днів.

Я набрав номер виховательки, пані Марії. Вона була приблизно мого віку, але вирішила присвятити себе чужим дітям. Наскільки мені було відомо, у неї не було власної сім’ї. Весь свій час Марія, або як її ласкаво називали діти та колеги – Марійка, віддавала вихованцям. Я захоплювався її мужністю, терпінню та вмінням знайти особливий підхід до кожної дитини.

– Маріє, вітаю, – привітався я. – А скажи мені що до Даринки. Чим вона взагалі захоплюється, що любить? Я дивлюся на її малюнок та розумію, що це єдина дитина, що просить у Санти родину. Та кота. Я не можу дати не те, не інше. Звісно, кота я б міг привезти, але ж це не дозволено правилами, чи не так?

– Олексію, ви маєте рацію, кота в дитбудинок не можна. Я знаю, що вона сумує за батьками. Вони загинули півроку тому в автомобільній аварії. Даринка дивом втілила, завдяки дитячому кріслу. Вона їх ще пам’ятає, але не розуміє, чому вони не поруч. Дитина майже не говорить, багато часу присвячує малюванню. Я думаю, вона буде рада м’якій іграшці. Котів вона дуже любить. Тож й принесіть їй того кота. Тільки не живого!

– Домовилися. Шкода чути такі історії, – я відчув як щемило в грудях, невимовний біль виник нізвідки та гостре бажання зробити щось для малої дівчинки. Але продовжив говорити, – Особливо коли розумієш, що маленька дитина залишися сиріткою через чиюсь неуважність…

– Так, але наша робота в тому, щоб не давати дітям страждати. Ми робимо все, щоб вони не почували себе одинокими. Хоч й зробити це вкрай важко…

– Маріє, я можу забрати Даринку принаймні на Новорічні свята? Ми б сходили в театр ляльок, погуляли в парку? – чомусь мені кортіло подарувати цій маленькій дівчині краплину сімейного затишку.

– Я подумаю, Олексію. Наразі не можу нічого обіцяти.

– Я не тороплю із відповіддю, Маріє. У нас є кілька днів до свята.