Марійка
– А давай за те, щоб наступне Різдво ми зустрічали десь у Відні, на площі, щоб різдвяні ярмарки, гарячі каштани та смачна кава у затишній кав'ярні, – замріяно мовила Тетянка, моя найкраща подруга.
– А потім Амстердам, Париж й Новий Рік зустріти десь..., – продовжила мріяти я.
– У Римі, – припустила подружка.
– Можна й в Римі. Вічне місто, – погодилася я.
– Дівчата, нехай здійсняться всі ваші бажання, – до нас підійшов офіціант в святковому ковпачку Санти, поставивши перед нами наше замовлення. – З Різдвом!
– Дякуємо, з Різдвом!
Ми з Тетянкою завітали ввечері у невелику кав'ярню в Аркадії, щоб привітати одна одну із Різдвом та Прийдешнім Новим роком.
Традиційно, ми покаталися на ковзанці у парку Шевченко, наробили купу спільних селфі, а зараз переглядали їх, обираючи які саме розмістити у сторис Інстаграму.
– Дивися, а ця здається непогана, – тицьнула в екран Тетянка. Ми тут радісно сміялися, бо щойно піднялися після падіння на льоду. Подекуди на одязі були сліди снігу.
– Точно, давай її, – легко погодилася я.
– Марійка, а ти в Санту віриш? – несподівано спитала подружка.
– Ем, – тільки й сказала я. – Ну ти й спитала… Коли малою була, то вірила, звичайно. Листи Діду Морозу писала, Санті трохи згодом теж, коли й цей святковий персонаж з’явився у нашій країні.
– Ще Святий Миколай є… – підказала Тетянка.
– Він же наче лише до дітей приходить, – розгубилася я. – А чого ти взагалі питаєш?
– Ти не відповіла, – наполягла вона.
– Я не знаю, – чесно відповіла їй. – Колись вірила й він навіть мої бажання виконував. Хоча може то й не він, а батьки. А зараз, я сама собі подарунки купую. До того ж… Ти знаєш, де я працюю. Діти з дитбудинку вірять у диво кожного дня, чекають із нетерпінням на свята та подарунки. Чекають на те, що одного дня у них з’явиться любляча родина...
Але хто як не ми, опікуни таких діток, знаємо, що дива треба робити своїми руками. Або руками меценатів. Тож, ні. Я не вірю в Санту, Миколая чи як там ще його називають різні народи. Я вірю в те, що кожен з нас може подарувати диво іншому. Подарувати любов та тепло тим, кому його так не вистачає…
– Може й так, – якось замріяно відповіла Тетянка. – Загалом, подивись…
І подружка поклала на стіл переді мною конверт. Але він був доволі чудернацьким. Такі точно не розсилали Укрпоштою чи Новою Поштою. Він прийшов здалека.
Пергаментна бумага, прикрашена білими сніжинками, сріблими зірочками, а значився на ній акуратно виведений чорними чорнилами адрес моєї подруги та її ім’я та прізвище.
Але жодної марки, жодної печатки, жодного натяку, з якої країни прийшов дивний лист не було.
– Що це? – просто спитала я.
– Я знайшла його сьогодні під ялинкою. Це лист від Санти! – із блиском в очах скрикнула подружка.
– Що? – не повірила я, взявши до рук конверт. Чомусь одразу в голові заграла мелодія “Jingle Bells”.
– Відкрий, – сказала Тетянка, обійнявши руками чашку із гарячим шоколадом.
Я відкрила конверт, витягнувши із нього такий самий пергаментний лист. Від нього пахло морозом, корицею, ялинкою. Написаний лист був все таким же вітіюватим почерком чорними чорнилами.
– «Люба Тетянка! Пише тобі Санта. Я отримав твій лист й поспішаю до тебе із відповіддю. Ти дійсно була весь рік гарною дівчиною, тож й подарунок я тобі приготував по твоїх досягненнях. Ти ж просила у мене дива – скоро воно постукає у твої двері. Ти хотіла бути щасливою, але ти й так щаслива. Я все перевірив. У тебе є своя квартира, робота, батьки та друзі, що тебе люблять. Ви всі здорові. І це найбільша цінність та багатство.
На жаль, я не такий могутній чарівник, що подарувати мир на всій планеті, але я подарую мир твоїй душі. Ти просила кохання та сім’ї. Це все у твоїх руках. Воно, тобто, кохання, вже давно поруч з тобою. Поглянь навколо. Воно вже чекає на тебе!
З Різдвом, твій Санта»
– Ого! – прочитавши листа лише й відповіла я. – Схоже хтось вирішив подарувати тобі трохи віри в себе.
– Марійко, я впевнена, що це не простий лист!
– Навіть якщо й так, то як цей дивний лист вказує на існування Санти? Він не виконав нічого, лише зауважив, що кохання десь поруч і вже чекає, а мир він подарувати не може, – я не розуміла чого Тетянка так вхопилася за цей дивний лист. Я була впевнена, що його написав хтось з її оточення. Хтось, кого вона вперто не хотіла помічати.
– Знаєш, я за дитячою звичкою кожного року на початку грудня пишу листа Санті. Пишу та кидаю у скриньки, що ставлять по місту, – Тетянка замріяно дивилася у вікно.
– То, може, хтось його знайшов та просто відповів? – наполягала я на більш реальній версії.
– Але чому він опинився під ялинкою? А не у поштовій скриньці? Я давно живу сама, батьки зрідка бувають у мене, та й живуть вони у Чорноморську…
#243 в Сучасна проза
#1453 в Любовні романи
#330 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 15.12.2022