Розділ 4

– Злато, ми можемо поговорити? – несміливо питає тато, коли мама йде на кухню за черговою стравою, а сестра відволікається на телефонний дзвінок. 

– Так, звісно, – киваю, і ми разом виходимо у коридор, а тоді на ґанок. На вулиці холодно і десь у сусідів гавкає собака. Снігопад знову розпочинається, але сьогодні мені подобається така погода. Він додає чарівності у цей вечір. 

– Злато, я знаю, що сильно завинив перед вами. Я визнав свої помилки та хотів би повернути свою сім’ю. Повернути вас, – у батька тремтить голос, а мені трохи дивно чути його таким. У моїх спогадах тато сильний та безстрашний. Здається, він сильно змінився за той час, що ми не бачилися. 

– Знаєш, чому я приїхала сьогодні додому? – питаю у нього, сховавши руки в кишені куртки. 

– Чому? – цікавиться тато. 

– Тому, що сьогодні найкращий для цього час, – усміхаюся. – Я кожного року мріяла про те, що ми знову зберемося за столом всією родиною. Але приїхавши одного разу, не побачила там тебе. І наступного так само. Потім перестала приїздити зовсім. І лише вчора до мене дійшло, що немає значення, всі ми будемо за столом, чи не всі. Треба бачитися, поки є можливість, і, головне… вірити у дива. Вірити у те, що все буде добре і не боятися змін. 

– Ти вже така доросла, – тато зітхає і низько опускає голову. – Якби ж ти знала, як мені шкода…

– Я знаю… тобто, здогадуюсь, – хмикаю. – Ходімо в дім. Там мама щось смачненьке принесла. 

Пропускаю тата першим, а сама зупиняюся на мить і бачу посеред власного подвір'я Ара. Йому зовсім не заважає снігопад, а біляві кучері знову вкриті сніжинками. 

– Я прийду через хвилину. Треба подрузі зателефонувати, – кажу татові та зачиняю двері у дім. Недовго думаючи, вибігаю просто під снігопад, і чоботи миттєво застрягають мало не по коліна. – Як ти тут опинився? Хоча… краще не відповідай.

– Ти молодець, Злато, – говорить Ар. – Я сподіваюся, що тепер ти віриш у диво.

– Після знайомства з тобою важко не повірити, – хмикаю. 

Ми обоє повертаємо голови до вікна, у якому горить світло. За столом сидять мої найрідніші люди. Мама накладає в татову тарілку усього потроху, а сестра щасливо стежить за ними. Ще вчора ця картинка здавалася мені дивом, а сьогодні це моя реальність. 

– Дякую, що допоміг зробити все правильно, – кажу абсолютно щиро. 

– Просто вчора я відчув, що дуже сильно тобі необхідний, – усміхається Ар.

– Ми більше не побачимося? Напевно, у тебе багато таких відчайдухів, як я, – запитую. Чесно кажучи, не хочу прощатися. І хоча я практично не знаю цього дивного хлопця, але коли він поруч, я навіть дихаю інакше.

– Ну чому ж? – рука Ара опускається на моє плече, а його очі так неймовірно миготять різними відтінками блакитного. – Я ж говорив, що завжди поряд. Треба тільки вірити у диво. 

– Я буду вірити. Тепер точно, – випалюю впевнено. 

– От і… 

– Злато, ну чому ти так довго? – мама виходить на ґанок і кличе мене. – А що ти там робиш? 

– Я… – повертаюся обличчям до Ара, але його вже немає. Стає сумно, але лише на мить.

Тепер я знаю, що він завжди поруч і з'явиться, тільки-но буде мені необхідний.

– Ходи до нас! Скоро дванадцята! – мама махає рукою, а я швидко пробираюся до неї крізь сніг.

– Дякую, що приїхала, люба! – вона обіймає мене, як робила це колись, і широка усмішка з'являється на обличчі. 

– Я дуже люблю тебе, мамо…

– А я тебе, доню…

Годинник відраховує останні секунди, і ми п'ємо шампанське та бажаємо одне одному щасливого Нового року. 

Я так хочу, щоб усі, хто зараз зустрічають Новий рік десь далеко від дому, наступного року повернулися до рідних та близьких. Ну хіба це не диво – бути там, де серце? Якщо ще вчора я вважала себе найбільш нещасною і самотньою. 

Дякую тобі, Аре… Не знаю, хто ти, але тепер я знаю, що дива трапляються під Новий рік… 

***

– Ось ваше замовлення! Смачного! – мило усміхаюся черговим гостям закладу і повертаюся до стійки, де моя напарниця готує наступне замовлення. 

– Сьогодні знову снігопад, а так хочеться сонечка! – бурчить Ліда і ставить на стійку капучино. 

– А я люблю снігопад, – кажу з усмішкою. – Це ж зима, Лідо. Коли снігу падати, як не зараз? 

Дівчина на це тільки фиркає, а я в черговий раз несу замовлення гостям. До кінця робочого дня ще кілька годин. Завтра вихідний, і я збираюся поїхати в центр та погуляти біля ялинки. 

Через кілька днів її розберуть і відчуття свята вже не буде таким гострим, а потім забудеться зовсім. Треба ловити момент, а то потім шкодувати буду. 

Проходячи повз порожній столик, помічаю на ньому телефон і гаманець. Саме в цей момент кафе залишає високий хлопець у білій куртці та такій же шапці. 

Прихопивши його речі, залишаю тацю на столі та біжу на вулицю, зовсім забувши про те, що там снігопад і холодно.

– Заждіть! Ви забули! – кричу йому вслід, і, на щастя, хлопчина зупиняється. Повільно розвертається до мене, і я бачу… – Ар…