Розділ 3

Ми йдемо вулицею, прикрашеною ліхтариками, і розглядаємо, як у вікнах загоряється світло. Сніг тріщить під ногами й не дає мені забути, що все це – реально. Напевно, на годиннику далеко за північ, але втоми я не відчуваю. 

– У мене є для тебе ще один сюрприз, – Ар зупиняється, і я роблю так само. 

– Треба знову заплющувати очі? – питаю зацікавлено. 

– Цього разу ні. Дивись, – Ар киває мені за спину, і я повільно повертаюся туди. Коли ж поглядом торкаюся ще одного вікна, котре якраз навпроти нас, всередині все стискається від болю. 

Я бачу знайомий інтер'єр у вікні. Це мій рідний дім, ялинка у кутку. Ми з татом і сестрою наряджаємо її, а мама готує пиріг. Я наче фільм дивлюся і, швидше за все, просто сплю, тому що в реальності так просто не може бути. 

– Як це можливо? – питаю розгублено. Не можу відвести погляду від власної щасливої усмішки там, за вікном. Давно я так широко не усміхалася. 

– Я просто показав тобі найбільшу твою мрію, Злато, – шепоче Ар. – Ти ж цього хочеш, правда?

На очах знову виступають сльози. Так, я цього хочу. Щоб тато повернувся і щоб ми всі разом зустрічали Новий рік, як робили це колись. 

– Ти янгол? – не маю сил відвернутись від вікна. Боюсь, що, зробивши це, світло всередині просто погасне. 

– Ні, не янгол, – тепло відповідає. – Я той, хто допомагає людям повірити у диво. Ти зовсім зневірилась, Злато, от я і прийшов. 

– Отже, ти ненадовго тут? – зітхаю. 

– Ну чому ж? Я завжди поряд з тобою, – шепоче. Коли рука хлопця опускається на моє плече, навколо все гасне. 

Кілька разів кліпаю очима і розгублено озираюся навколо. Ми знову біля мого під'їзду. Снігопад навіть не думає вщухати, а те, що я бачила ще мить тому, тепер нагадує божевілля якесь. 

– Як ми тут опинилися? – відпускаю руку Ара та відступаю на крок. Хлопець продовжує усміхатися і несподівано виставляє вперед руку, і я бачу на його долоні ключі від власної квартири. – Звідки вони у тебе?

– Сподіваюся, тепер ти хоча б трішки віриш, що дива можливі, – говорить. – І не варто говорити, що це не так. Ми самі заганяємо себе у рамки, Злато. Самі шукаємо причини не вірити. Але якщо ти захочеш… все буде добре. 

– Я здогадуюсь, що ти маєш на увазі, – повільно тягнусь до його долоні та забираю ключі. –  Дякую, Аре.

В очах хлопця з'являється щось схоже на синій вогник, і, задивившись на нього, я пропускаю момент, коли мене наче відриває від землі. Все навколо накриває темрява, і вже за мить я широко розплющую очі… у своїй квартирі!

Розгублено озираюся навколо і розумію, що спала. Не знаю, коли повернулася додому й одягнула піжаму та лягла під ковдру. За вікном повноцінний день, а снігопад припинився. 

Підходжу до вікна і виглядаю на вулицю. Люди все ще кудись поспішають, хто з важкими пакетами, а хтось з ялинкою на плечі. Сьогодні новорічна ніч, а я тут… одна. 

Згадую Ара і свій дивовижний сон. Беру в руки телефон і набираю номер адміністратора кафе, де працюю. 

На ходу вигадую історію, що захворіла і наступні кілька днів мене не буде на роботі. Після цього купую в інтернеті квиток у рідне місто і дуже сподіваюся встигнути приїхати до півночі. 

Швидко кидаю у сумку все найнеобхідніше і, замкнувши квартиру, біжу сходами вниз. Спочатку їду в торговий центр, щоб купити подарунки мамі та сестрі, а вже звідти – на автобусну станцію. 

Дорога займає у мене трохи більше ніж п'ять годин. Рідне місто зустрічає снігопадом та різноколірними вогниками, якими прикрашено все навколо. Пробираючись заметами, відчуваю, як сильно втомилася, але все одно якось по-дитячому усміхаюся.

Зупинившись перед воротами власного дому, переводжу подих. Відчиняю хвіртку і проходжу на подвір'я. У вікнах горить світло, отже, мама з сестрою готуються зустрічати Новий рік. 

– Злато? – чую за спиною до болю знайомий голос і вкотре не можу повірити, що все це реально. Повільно обертаюся і бачу… тата. У нього в руках загорнуті у яскравий папір подарунки та букет троянд, напевно, для мами.

– Що ти тут робиш? – питаємо одночасно й одразу ж замовкаємо. Я не знаю, що варто говорити. Образа на власного батька надто велика, але ж сьогодні Новий рік і він тут.

– Зайдемо у дім? – питаю трохи невпевнено, а він так само невпевнено киває на знак згоди. 

У мене так багато запитань до нього, а ще більше – претензій. Але сьогодні я не хочу згадувати, як нам було, коли він пішов. Сьогодні ми тут не для того, щоб з’ясовувати стосунки. 

Зупинившись на порозі, стукаю у двері. Батько стоїть у мене за спиною і, напевно, зараз хвилюється не менше, ніж я. 

Коли ж двері таки відчиняються і на порозі з'являється мама, її обличчя варто бачити. Усмішка тремтить, а в куточках очей виступають сльози. Ну що ж, я здогадувалась, про який подарунок на Новий рік вона мріяла. Здається, вгадала… 

– Хто там прийшов? – з-за маминої спини виглядає сестра, а коли бачить нас, радісно верещить і обіймає мене за шию. 

Ми всі проходимо у дім, і мама проводить нас у вітальню, де накритий стіл. Спочатку дарую свої подарунки, а тоді це робить тато.