Розділ 2

Холодно настільки, що зуб на зуб не потрапляє. Гарячий шоколад вже давно не гарячий, тому викидаю його в урну для сміття. Ховаю руки в кишені куртки та розумію, що зовсім скоро стану сніговиком, якщо залишуся тут на ніч. 

Знову починаю шкодувати себе, і сльози на очах виступають. Плакати не надто хороша ідея, адже сльози замерзнуть вмить і стануть крижинками. 

Коли бачу, як до мене швидко наближається якась постать, спочатку лячно стає. А що, коли це маніяк якийсь? Ну хіба нормальна людина буде вештатися на вулиці в таку погоду?.. 

Та коли бачу біляве волосся, присипане снігом, і широку усмішку, розумію, що мій дивний друг таки повернувся. З'являється радість, адже поруч з ним не так страшно. І байдуже, що в хлопця не все в порядку з головою. 

– Ось! – він простягає до мене руку, і я бачу на його долоні свій телефон. Очам своїм повірити не можу і мало не кричу від щастя. Тільки от емоції швидко вщухають, коли беру його в руки та не можу увімкнути. 

– Дякую, звісно, але він, здається, зламався, – зітхаю. 

Ар хмуриться і забирає у мене телефон. Крутить його в руках і зацікавлено розглядає. А тоді робить те, що остаточно вибиває мене з колії. Він дмухає на мій телефон кілька разів з різних боків.

– Ти дійсно думаєш, що йому це допоможе? – чесно кажучи, хочеться розсміятися, але згадуючи всю критичність ситуації – і плакати бажаю значно більше. 

– Ти зовсім не віриш у дива, Злато, – заявляє так, наче це я тут божевільна, а не він. 

– Звісно, не вірю, – фиркаю. – Не існує див, Аре. Наша буденність вбиває у нас те тепле відчуття свят і родинного затишку. Треба думати, як заробити більше грошей, щоб оплатити житло і щоб на продукти залишилося. А ще було б добре кілька гривень відправити мамі, адже в неї на руках моя молодша сестра. Про яке диво ти говориш? 

– Спробуй увімкнути, – Ар знову простягає мені телефон, а я тільки зітхаю. Не хочу навіть пробувати, щоб не засмучуватися ще більше, але під прямим поглядом хлопця все-таки здаюся. Натискаю кнопку і… нічого не відбувається.

– І де обіцяне диво, га? – фиркаю і збираюся заховати телефон у сумку, коли несподівано екран загоряється. Очам своїм повірити не можу, адже увімкнути його після того, як кілька хвилин пролежав в кучугурі снігу – дійсно фантастика. 

– Набирай маму хутчіше, щоб не хвилювалася, – підганяє мене Ар.

Розумію, що він має рацію, і роблю так, як говорить. Хлопець відходить трохи вбік, щоб не заважати моїй розмові, і це приємно. 

– Ти чого так пізно дзвониш? – мама говорить першою. – Я кілька разів набирала тебе, але телефон був вимкненим. 

– Пробач. Я на роботі забула зарядити, от батарея і сіла, – кажу якомога переконливіше. 

– Сподіваюся, ти вже вдома. На вулиці дуже холодно, – говорить мама. 

– Звісно, вдома. Лягай спати, мамо. Я завтра тебе наберу… 

На останніх словах голос зривається, і знову виступають сльози. А чи буде у мене це “завтра”? Грошей навіть на ще одну каву не вистачить, не те що на номер у готелі. Дзвонити мені більше нікому, адже друзів немає. Єдине, що залишається – вірити у диво, як говорить Ар. 

– У тебе точно все добре? – питає мама. – Може, ти додому приїдеш? Все ж таки Новий рік скоро.

– Не знаю, мамо… Роботи багато, – швидко відповідаю. – Ти не сердься, але мені час. Втомилася. Спати хочу. 

– Звісно, люба! Солодких снів, – квапливо закінчуємо розмову, і тільки-но забираю телефон від вуха, він миттєво вимикається у моїй долоні. Ну ось, диво закінчилося.

– Мама більше не хвилюється? – Ар повертається до мене і розглядає так, наче намагається побачити щось більше, ніж я йому дозволяю.

– Більше ні, – кажу. – Не знаю, як тобі вдалося оживити мій телефон, але дякую. 

– І що далі? Тобі ж нікуди йти, – хлопець розглядає мене зверху донизу, а я почуваюся розбитою і самотньою. 

– А тобі? Ти ж також з неба звалився, – хмикаю. 

– Тоді, може, прогуляємося? – несподівано випалює. 

– Ти серйозно? – дивуюсь. – Тільки божевільні гуляють у таку погоду. Хоча… а давай! Все-таки це краще, ніж на місці стояти всю ніч!

Ар усміхається і несподівано бере мене за руку. Знімаю мокрі рукавиці і викидаю у смітник. Навряд чи у мене буде можливість висушити їх сьогодні. 

В Ара теплі і доволі ніжні руки. Відчуваю, як він ділиться зі мною своїм теплом, і це так приємно. 

Йдемо вздовж дороги і, напевно, збоку виглядаємо як двоє загублених людей. Навколо ні душі, лише автівки на дорозі. 

– Куди ми йдемо? – питаю, коли минає кілька хвилин. Дивно, але мені більше не холодно, і сніг, що падає на одяг та обличчя, не дратує.

– Хочу показати тобі, що дива існують, – знову усміхається Ар. Я ж лише фиркаю, тому що розумію, що цього хлопця не змінити. 

– Ти сам як диво. Звалився не зрозуміло звідки, не знаєш, де твій дім. Добре, хоч ім'я своє пам'ятаєш, – хмикаю. 

– Я знаю, де мій дім, Злато. Але тобі туди не можна, – заявляє.