Розділ 1

Чоботи грузнуть у снігу мало не до колін. Важка куртка не дає зробити ширші кроки. Шапки сповзає на очі, а рукавиці промокли, тому що довелося кілька разів збивати  сніг з шапки та волосся. 

Сьогодні довелося працювати допізна, тому що моїй напарниці Ліді захотілося піти на побачення. Я, добра душа, відпустила її раніше, а сама наче навіжена бігала поміж столиків, розносячи каву та випічку. 

В результаті пропустила останній автобус, а таксі викликати не змогла. До мого будинку від роботи хвилин двадцять пішки. Ще б сніг не ліпив в очі і зупинився хоча б на трохи. 

Крім мене на вулиці нікого немає. Лише автівки їдуть засніженою дорогою і не перестають сигналити одне одному. Повертаю голову туди і розумію, що сигналять вони зовсім не іншим водіям, а чоловікові, який якимось дивним чином опинився посеред дороги. Я навіть з кроку збиваюся, а тоді повністю зупиняюся, спостерігаючи за тим, як автомобілі об'їжджають божевільного. Чоловік розгублено озирається навколо, наче не розуміє, як тут опинився і чомусь навіть не думає зійти на тротуар. 

Розумію, що не варто вмикати свою добру натуру і допомагати цьому божевільному, а ноги вже несуть мене просто до нього. Виставляю перед собою руки, сподіваючись не стати жертвою аварії, і тепер водії ще й мені сигналять. 

– Ти здурів? – до хлопця вдається дістатися без особливих проблем, тільки от як повернутися назад – я навіть не уявляю. – Ходімо звідси!

Хлопець лише головою киває на знак згоди, але нікуди не йде. Лаюсь крізь зуби і тягну його за собою, міцно схопивши за руку. Вже біля тротуару нога їде по льоду, але хлопець встигає схопити мене за талію. 

– Дякую, – бурчу і, вирівнявшись, таки витягую його на тротуар. – Як ти там опинився? Жити набридло?

– Ти мене врятувала, – а голос у хлопця такий… дивний. М'який і приємний. Завмираю і витираю мокрою рукавицею обличчя. Сніг добряче його заліпив, тому обличчя дивного хлопця бачу не чітко. 

– Ого! – єдине, що вдається сказати. Божевільний незнайомець дуже гарний. Ніколи таких не бачила. Біляве кучеряве волосся вкрите снігом, а очі настільки блакитні, наче на літнє небо дивлюсь. – Звідки ти такий взявся?

– Який? – він усміхається, а я розумію, що виглядаю абсолютно нікчемно поруч з ним. 

– Ідеальний, – хмикаю. 

– Але ж ти також дуже гарна, – його очі блищать у світлі ліхтарів, і від них важко відірвати погляд. 

– Ага. Комплімент так собі, – фиркаю. Одразу згадую, як червоніє обличчя на морозі, волосся вибивається з-під шапки, а про свою куртку, схожу на парашут, взагалі мовчу. – Краще скажи, що ти на дорозі робив? Вирішив звести кінці з життям на порозі Нового року? Що, іншого дня не знайшов?

– Я просто опинився там, тому що так треба було, – заявляє абсолютно незрозуміло. 

– Ясно, – бурчу, розуміючи, що божевільний – він і в Африці божевільний. А мені холодно і хочеться додому потрапити якнайшвидше. – Я тоді піду, а ти більше під машини не кидайся.

Не прощаючись, залишаю дивного хлопця на узбіччі і швидко, наскільки це можливо, перебираю ногами у бік дому. Вже уявляю собі, як буду пити гарячий чай на кухні і згадувати цього божевільного. А ще варто мамі зателефонувати, адже вона точно хвилюється, чого це я так довго на роботі. 

Коли до під'їзду залишається кілька метрів, зі мною стається чергова неприємність. Нога ковзає по льодяній кірці, котру так підступно засипав сніг, і я просто падаю у замет. Сумка спадає з плеча і відлітає незрозуміло куди, а я так і лежу, не в силі поворухнутися, і дуже сподіваюся, що нічого собі не зламала. 

– Ти як? Не забилася? – бачу перед собою знайомого хлопця з кучерявим волоссям і не можу второпати, що він тут робить. Здається, я таки добряче головою вдарилася, або ж він мене переслідує. 

– Жива я, – бурчу і намагаюся сісти. Спина болить, але все не так смертельно, як може здаватися. 

Сідаю просто в сніг і намагаюся не зважати на дивного хлопця, який сидить навпочіпки поряд. Душа падає кудись у п'яти, коли розумію, що сумки ніде не видно. Світло від єдиного ліхтаря таке собі, ще й снігопад наче посилився. 

– Де моя сумка? – з жахом випалюю. 

Хлопець озирається навколо, а тоді я помічаю чорну цятку трохи далі. Повзу до неї просто на колінах, плюнувши на все, а коли підхоплюю її, розумію, що це кінець… 

Замок розстібнутий, і все, що було всередині, вивалилося просто у сніг. Гаманець з останньою сотнею вдалося швидко знайти, а от телефон і ключі від квартири загубилися у заметі. 

– Чого стоїш як пам'ятник? – бурчу, мало не плачучи. – Допоможи телефон знайти і ключі. 

Ось так разом ми і порпаємося в снігу, і чим довше це робимо, тим більше у мене складається враження, що ми шукаємо голку в копиці сіна. Зневірившись, знову сідаю просто в сніг і вже практично не відчуваю рук та ніг від холоду. 

Ненавиджу зиму! Снігопад і холод! Ненавиджу все і всіх!

– Вставай, а то захворієш! – голос хлопця повертає мене в реальність, а коли переводжу на нього погляд, бачу руку, яку він мені простягає. 

– А тобі-то що? – бурчу. Розумію, що він тут ні при чому, але так хочеться зігнати на комусь свою злість. – Йди, куди йшов!