Дива іноді трапляються

«Маленька брехня — це не брехня», — думав Валера. Бо іноді, особливо коли трапиться щось погане, краще вже трохи прибрехати, ніж казати болючу правду. 

Ось, як сьогодні, наприклад. Вибіг Валера на вулицю під час перерви — і вся юрба за ним! І ну штовхатися! Він гепнувся! Проїхався по асфальту, аж іскри летять. Куртка — трісь! — і готово.

 Хіба ж Валера винен? Звісно ж ні. Але мамі цього не поясниш. 

Вона скаже, що треба було почекати, а не бігти, як на пожежу. А от якщо трішечки, ну зовсім небагато, збрехати. Сказати, наприклад, що курточку, порвав, бо випадково зачепився за гілку. А за “випадково” порвану куртку — не сваритимуть, хіба що в кут поставлять. Зате телефон не відберуть. 

Та головне — брехати потрібно нечасто. Лише іноді. Якщо вже станеться щось зовсім жахливе: погана оцінка або, як тепер, історія з курткою. І все одно додому йти не хотілося. Незабаром Новий рік, а з такими проблемами батьки точно не подарують нового телефону. 

Про те, що подарунки під ялинку кладуть батьки, а не Дід Мороз, Валера здогадувався давно. Він вже — у п’ятому класі навчається! А мама з татом досі розповідають йому казочки про Діда Мороза та Снігуроньку. Ну смішно ж! 

Вітя Жо-Жо, блогер на ютубі, якось обмовився, що розповіді про Діда Мороза та Снігурку — вигадка для малят. Це що виходить — йому все дитинство брехали? І зараз теж?! Ось як дорослі вміють! Їм можна! Їх ніхто в кут не ставить, бо — дорослі! 

Йому ж нічого не можна… Курточку порвеш — біда-біда. Блогерів на ютубі не дивись, бо там, мовляв, одні дурні відео викладають. А погану оцінку принесеш — будеш тиждень без телефону. 

І як їм тепер вірити, якщо нікого не існує: Діда Мороза нема… Снігурки теж… Коротше, Новий рік — одна суцільна вигадка. Тільки подарунків усе одно хочеться. Навіть якщо свято фальшиве. У міфічного Діда Мороза їх просити легше, ніж у батьків. День народження у Валери влітку, і якщо на Новий рік телефон не подарують — доведеться на День народження випрошувати. А до літа ще так довго чекати! 

Телефон у нього старенький. Не всі ігри тягне. Пам’ять повністю заповнена. До того ж — постійно глючить. Що вже казати, якщо він йому дістався «у спадок» — від дядька Васі. 

Валера давно помітив: «у спадок» передають тільки всякий мотлох. Мамі, наприклад, «у спадок» перейшла бабусина пральна машина — то вона раз у раз ламається...

 Тому, новий телефон зможуть купити тільки після того, як назбирають гроші на нову пральну машину. За підрахунками Валери — років через два. А Дідові Морозу на пральну машину гроші відкладати не треба! Отже, і на телефон у нього точно вистачить. 

З такими думками Валера й не помітив, як піднявся на п'ятий поверх і увійшов до тамбура. Біля дверей квартири Валера трохи потупцював. Потім відчинив ключем, хутко роздягнувся, жбурнув черевики на полицю і влетів у кімнату з курткою під пахвою. 

Куртку одразу ж сховав під матрац. Швидко сів за стіл — якщо батьки зайдуть, то він, ніби слухняний, робить уроки. 

Та батькам до нього не було діла. Вони щось тихо обговорювали у вітальній напівпрочиненими дверима — й не почули, коли син увійшов. 

Тоді він увімкнув телевізор і почав дивитися мультики — усі підряд, що йшли на мультяшному каналі. Але минула година, а мама з татом навіть не зазирнули до нього. Вилазити зі своєї затишної й безпечної кімнати Валері зовсім не хотілося, але шлунок підозріло забурчав, вимагаючи їжі. Хлопчик не витримав. 

Будь-що буде! Не вмирати ж з голоду через якусь там прорвану куртку. Цікаво, батьки взагалі пам’ятають, що в них є син? 

Він тихенько прокрався на кухню. Та проходячи повз вітальню - зупинився. На дивані сиділа мама — із заплаканими, але щасливими очима. Тримаючи в руках немовля в рожевих повзунках і кофточці, схвильовано шепотіла татові:

— Диво яке! Під Новий рік! Ну просто диво! 

«Дитина? Звідки вона тут?!» — подумав Валера. 

І всі інші думки одразу випарувалися з голови. 

Тато гладив дитину по голівці й казав: — Яка красуня! 

— Та що тут відбувається! — вигукнув Валера. 

Батьки розгублено мовчали, як школярі, що забули вивчити урок. Почервоніли. Знітилися. 

— Тепер ти матимеш сестричку! — сказала мама. — Дивись, яка вона гарненька! 

 Хочеш потримати? — додав тато. — Справжнісінька. Та йди сюди швидше, — підганяв тато. 

Валера підійшов ближче і зиркнув злісно на велике немовля в рожевому костюмі. 

— Дівчисько і є дівчисько, — пробурмотів він. — Чого тут дивитися? Така велика! І як у животі тільки вмістилася? 

При згадці про живіт мама раптом сумно похитала головою і сказала: — Про наше диво поки нікому не говори! 

— А що такого?! Ви що, вкрали її? Треба було брати хлопчика! — обурився Валера. 

— Ну що ти таке кажеш, синку! Ми на неї стільки чекали! У черзі стояли… Поки нам із дому малюка не повідомили.

— У черзі стояли... Ніби в магазині за сосисками! — хихикнув Валера. 

Мама не звернула уваги на синові жарти. 

— Тепер у тебе з’явилася сестра. Будеш із нами піклуватися про неї? — сказала мама, витираючи очі від сліз радості. 

 — Та навіщо вона мені? В мене й так родичів вистачає! — пробубнів Валера. 

— Ми давно хотіли ще одну дитину…  

—Значить давно! Ви хотіли, а мені сказати забули! Так от знайте, мені «оця ваша сестра» ні до чого! Няньчитися з нею не збираюся! Ви хотіли – ви й порайтеся з нею самі.

Як йому, так навіть рибок заводити не дозволили. А самі! 

 Він довго не міг сісти за уроки, а коли сів, то робив їх абияк, навіть не замислюючись над завданнями: зо два рази написав у зошиті не те число, потім зрозумів, що вирішує не те завдання і зі злості висмикнув листок із зошиту і переписав усе наново. 

Нарешті закінчивши домашні завдання, склавши всі підручники в рюкзак, він завалився на диван і відвернувшись обличчям до стіни, вдав, що спить. Якщо батьки зайдуть – побачать сплячого й не стануть чіпати.

У двері хтось постукав, потім ще раз і в кімнату зайшли.