Глава 10

Птах сів на підвіконня, намагаючись відновити дихання, що збилося в польоті.

– Ворон? Ти як тут? Ми думали, через полотно нікому вже не пробратися... – здивовано сказав Кощій, підходячи до листоноші чарівного лісу.

Він заспокійливо погладив птаха, дихання вирівнялося. Ворон поважно кивнув.

Кощій завжди обдаровував його частинкою своєї сили, щоб допомогти відновитися після довгих чи важких перельотів. Цей якраз таким для нього й виявився.

– Чому так тяжко дихаєш? Біг, чи що, від кого? – поцікавився Горинич, напружено розглядаючи пірʼя вісника, що тьмяніє з роками.

- Дай віддихатися, Змію! – обурився Ворон. – Вітаю, – він розшаркався з присутніми, обмінявшись люб'язностями, і тільки тоді почав говорити по суті.

– У чарівному лісі знову лихо сталося.

- Яка біда? – стривожилась Надя. - Невже?..

- Якщо ти подумала про Лісовика і Царя, то правильно подумала. Ці двоє знову задумали ганьбу, тільки розмах тепер більше в них. Певне, досвіду набралися. Розумні ж стали, в шахи навіть грати навчилися, – він якось дивно подивився на Надію, і вона вловила у його погляді ноту осуду.
Дівчина відразу згадала уривок з листа Яги до неї:

«...Озерний Цар і Лісовик твої уроки гри в шахи використовували по-своєму. Вони ще краще навчилися хитрувати та обманювати. Тепер я точно знаю, що не буває добрих чи злих книг та ігор. Справа тільки в тому, хто і як їх використовує...»

Вона винувато подивилася на Ягу та Кощія. Яга поспішила обійняти Надю, переконуючи, що в чужій підлості її вини немає і не може бути. Добрій людини завжди і за інших соромно, а не лише за себе. Втім, така емпатія – рідкість.

- Адже є люди з ідеальним, абсолютним слухом. Вони чують фальш, вони вміють відчувати музику як ніхто інший, і музика – їхнє покликання (те, для чого вони створені), – як завжди проникливо помітила Яга, дбайливо сідаючи біля Надійки на диван. - Є люди, які так фарби відчувають. Як ти, наприклад, чи Кощій. А є й такі, що відчувають так званий «іспанський сором». Просто іспанці вважаються першими, хто про це заговорив. У психологів є ціла теорія з цієї теми. Але насправді все дуже просто. Емпати...

- Це хто? Ти мені про таких не говорила... – з цікавістю втрутився Горинич.

- Ти не запитував. Та й багато ще про що ми не говорили.

– Свідоме розуміння внутрішнього світу чи емоційного стану іншу людину називають емпатією. Емпатом же називають людину, яка має здатність визначати настрій співрозмовника, – підказав Кощій.

– Але не просто визначати, – додала Яга. – Кажуть, є три рівні емпатії. Перший: "Я відчуваю ваші емоції, але не усвідомлюю, що вони ваші". Другий: «Я відчуваю ваші емоції і знаю, що вони ваші, а не мої, хоча я певною мірою відображаю їх». І третій: «Я знаю, що ви відчуваєте певні емоції, і хочу вам допомогти, тож якщо вам сумно, то я захочу підняти вам настрій». Якщо ти захочеш, ми пізніше докладно про це поговоримо. Адже емпатію всерйоз вивчають багато фахівців. І багато хто знаходить у ній не лише світлі, а й темні сторони. У твоєму, Надя, випадку... Те, що ти відчуваєш... Почуття, що винна у вчинках Озерного Царя, соромишся за нього, замість нього навіть...

- Це означає, - відразу підхопив Кощій, ніби читав думки коханої, - що ти повністю розумієш емоційний стан інших людей, буквально «зчитуєш» емоції і навіть думки. У тебе просто є ясне відчуття та усвідомлення того, що стародавній філософ Кант називав «моральним законом». Ти вмієш миттєво відрізнити добро від зла, справедливість від несправедливості. Хоча багато хто у важкі часи цю здатність втрачає, добро і зло перемішуються, прикриваючись масками один одного. І навіть найсвітліші люди вже не завжди можуть одне від одного безпомилково відрізнити. Ти ж милосердна і не маєш жорстокості, не насолоджуєшся стражданнями навіть ворогів… Просто ти – абсолютно особлива людина зі своєю особистою духовною місією, ось у чому справа. Подивися ось хоча б, як ти допомогла нам...

Надя мовчки плакала, сидячи між Кощієм та Ягою. Ні, вона уважно слухала їх пояснення, але відчуття, що це саме вона винна в нових витівках лісових лиходіїв, ніяк не хотіло її покидати. І не важливо, як саме це почуття називається, просто їй хотілося все виправити, і душа від цього плакала навзрид. Текли мовчазні сльози і по щоках.

Горинич суворо насупився, повернувшись до Ворона:

– Ти тепер радий?

- А що я? – байдуже знизав плечима Ворон. – Я новини приношу, а за чужими звичаями та бідами стежити – не мій смуток.

Він у цей момент страшенно нагадав Наді бабу Нюру біля під'їзду, якій вона спробувала допомогти. Так, мабуть, ніяково спробувала, не так, не тим. Від того, мабуть, баба Нюра і окатила її, як холодною водою, новими вигадками, новою пліткою. Так думалося дівчині, яка і справді звикла чуйно переживати емоції інших і намагатися допомогти.

Яга сердито глянула на чорну птицю, що тепер зосереджено чистила пір'я.

Надя плавно перекочувала у дбайливі обійми батьків, продовжуючи плакати.

– Що ж задумали цього разу родичі? – уточнив Кощій, наближаючись до Ворона і суворо дивлячись на нього.

Птах злякано здригнувся. Хто завгодно міг сердито пихкати, брови хмурити, кричати навіть – Ворон нікого не боявся. Але варто було так серйозно глянути Кощію, як птах втягував голову в плечі, намагаючись стати буквально невидимим. Чаклун для нього був авторитетом незаперечним. Ніхто не розумів причин, а Кощій та Ворон секретом не ділилися, на прямі запитання відмовчувалися чи тікали від теми.