Дива на синій гілці

І

«23:58» - телефон блимнув останнім відсотком заряду і згас.

Гришко ліниво крокував вниз ескалатором, грузко переставляючи найки з однієї сходинки на іншу. Чергова «затримка» на роботі, довжиною в три години, здається, витягнула з нього останні краплі доброго гумору. Занурений у невеселі думки, він зі щирою досадою та обуренням жбурнув рюкзак на самотню лаву. У відповідь з карману вислизнули кілька двогривенних монеток і дзвінко покрокували платформою. Звук заповнив порожню станцію й утік до темряви тунелю.

Гришко здивовано виринув з потоку щирих побажань керівництву.

- Ей, стоп. А куди це всі поділися? – він стривожено роззирнувся, але не помітив жодної душі на платформі. – Котра взагалі година?

Хлопець перевів погляд на табло над входом у тунель і на мить заціпенів: обидва годинники показували самі нулі. Гришко кліпнув і на першому з’явилася рятівна п’ятірка. Він повільно видихнув і заспокійливо прикрив очі.

Раптом за спиною почулося важке крехтіння. Хлопець похапцем визирнув з-за колони: якийсь старезний безхатько спускався сходами, що вели з Палацу спорту. Гришко на мить завагався, але цікавість перемогла:

- Добривечір! Ввибачте, ви не знаєте, куди всі поділися?

Але бомж поводив себе так, наче Гришка у його світі зовсім не існувало. Обома руками, аж коричневими від бруду та сонця, він притискав до грудей величезну діряву сумку у блакитно-білу клітинку. Крізь репнутий шов стирчала зелена гілочка з ніжними квітами жасмину. Бомж нарешті подолав сходи і важко потупотів на протилежну від Гришка платформу.

- Вибачте! – хлопець швидко покрокував слідом, вибачте…

Безхатько низько схилився над сумкою. Його довжелезна скуйовджена борода невизначеного кольору намертво зчепилася з квітучою гілкою, але той, здається, цього навіть не помічав.

- Виходьте, ну! Тут ви у безпеці. І чого попхалися на зелену?

- Вибачте!..

Безхатько вмить розвернувся, блакитно й перелякано зиркнув на Гришка з-під сивих кучерявих брів і похапцем запхнув щось глибше у лахи.  До його бороди мальовничо причепилися білі пелюстки та яскраве листя жасмину.

- Це ж треба. Наче я його грабувати збираюся. – подумки здивувався Гришко. - Вибачте, - повторив він заспокійливо. - А ви не знаєте, де всі?

- Га? Хто це - "всі"?

- Ну... люди, - спантеличено уточнив хлопець.

- Гааа, люуууди?

Бомж раптом почав дивно розтягувати слова, наче вдавав п'яного. Але виходило так, ніби він горілку бачив хіба що у кіно. Якщо бомжі, звичайно дивляться кіно.

- То той... ой, - безхатько дивно сіпнувся, наче від несподіваної судоми, й кілька разів смачно вдарив себе кулаком у живіт.

Гришко занепокоєно відскочив і промовив з безпечної відстані:

- З вами все гаразд?

- А ти наче допомогти хочеш? - глузливо спитав дід.

Хлопець пристижено змовчав і вже був розвернувся йти, як дивний безхатько кинув своїм вдавано нетверезим голосом:

- А "у-усі" вдома відсипаються. Після свят, довбню. Ти б теж ішов.

Але Гришко його вже не чув.

- Точно, День Києва! Блін, у мене ж були квитки на Брутто... – подумки згадав він, - А концерт був сьогодні! Довбана робота…

Хлопець злісно пнув рюкзака коліном й знесилено бухнувся поруч з ним на лавку. Безхатько знов склонився над дірявою сумкою й замугикав: "Вечірнє сонце, дякую за день..."

***

Змією зігнуту колію засліпило незатишне світло. Величезний жук громіздко промчав тунелем і неохоче зупинився навпроти Гришка.

- Обережно, двері зачиняються. Наступна…

- Давай вже швидше, - промимрив хлопець порожньому вагону й з опаскою зиркнув на дивного бомжа, що вже припинив копирсатися у сумці і тепер спостерігав за Гришком, ліниво притулившись до колони.

Двері смикнулися і жук знову розмірено задзижчав, набираючи швидкість.

- То виходить, це були вихідні…

Гришко втомленим поглядом окинув пустий вагон. А той, наче щоб підбадьорити хлопця, блимнув йому всіма лампочками. Гришко подумав, що це вже занадто й зверхньо перевів погляд на вікно до сусіднього вагону.

Але той не був пустим.

За кілька метрів від хлопця, розслаблено відкинувшись назад, сиділа дівчина. Її світле русяве волосся хвилею спускалося на плечі й губилося у складках дивно-зеленої сукні. Гришко заворожено роздивлявся м'який профіль, спогад посмішки на губах, довгу шию, вигин ключиць... Очі дівчини були заплющені, а обличчя вона замріяно спрямувала назустріч холодним променям лампи, наче засмагаючи.

Гришко стишив подих, хоча навряд він міг пробитися крізь гуркотіння потягу й стривожити спокій сусідки. Раптом у дівчини затремтіли вії, вона відкрила очі і щось прошепотіла спросоння. Потім зненацька підвела погляд і тепла зелена хвиля захлинула хлопця. Він різко відвернувся, аж хруснула шия, і, зашарілий, безсило притулився спиною до холодного скла дверей.

Гришко прикрив очі та відчув, як шалено калатає серце. Глибокий вдих - і воно завмирає. Видих...

ІІ

Він важко крокував непривітним вологим лісом. Величезні стовбури дерев височіли на кількадесят метрів вгору і закривали небо розлогими кронами. Здавалося, сюди ніколи не спускалося сонце. Пожухле листя та непевний слизький бруд під ногами заважали йти, а могутнє коріння, що несподівано виринало на шляху, ніби навмисне намагалося вхопити за кросівки.

- Ще довго? - спитав Гришко в самого себе. - Чи правильно я йду?

Він спробував очима відшукати стежину, але навколо були самі велетенські дерева й незайманий килим лісу.

- Агов, а куди мені взагалі треба?

Хлопець відчув як слизькі щупальця паніки стискають серце, огортають легені й підкрадаються ближче до горла. Тиша оточувала його з усіх сторін і перетворювала думки на в'язку багнюку, що розмірено точилася під черепом.