Qxf7#

Татко чимось схвильований. Він міцно тримає мене за руку, поки ми йдемо коридором до матусиної кімнати. На мені нічна сорочка і зовсім немає взуття. Татко забув, що матуся не дозволяє мені ходити босоніж по холодній підлозі. Хоча, напевно, вже не так важливо, що вона дозволяє, а що ні.

            Двері до матусиної кімнати відчинені, і я можу бачити, що там зібралося багато людей. Багатьох з них я добре знаю, бо вони часто приходили до нас у гості. От тільки тепер вони вдягнені, як на свято: жінки в красивих довгих сукнях, а чоловіки у смокінгах. У них у руках келихи з бульбашковою рідиною, від якої може закрутитися голова. Принаймні так мені сказали, коли я спитала, що це таке і з чого вона зроблена.

            Це зовсім не та відповідь, яку я мала отримати. Але в тому й штука, що дорослі завжди щось приховують від дітей.

            –  Ну, Дельфіна, сміливіше заходь, –  широко посміхаються вони. – Ми на тебе чекали.

            Я повертаю голову до татка, не впевнена, чи варто прийняти запрошення, але він, здається, не проти.

            Люди розступаються, і я заходжу.

            Кімната татка та матусі більше не така чиста й охайна, якою я її пам'ятаю. Вона вся залита кров'ю. Але не матусиною. На підлозі намальована велика зірочка, а в середині її лежить відрізана голова цапа. Цап зроблений з кісток та м'яса, про це навіть питати не варто.

            Якби матуся побачила, який безлад влаштували всі ці люди в її спальні, вона б напевно вигнала б їх геть. Але вона лежить на ліжку, з головою накрита білим простирадлом. Мабуть, її очі лякають не лише мене. Бо у звичайної людини не може бути таких великих та круглих очей.

            –  Нехай підійде ближче. Нехай подивиться на нього! – кваплять вони татка, і він підштовхує мене в спину.

            І ось тут мене чекає сюрприз: дитина не померла! Вони вийняли її з матусиного животика, загорнули в ковдру і поклали в красиву колиску.

            Я дивлюсь і не розумію, чому вони всі радіють. Дитина маленька, червона і зморщена. Її теж слід вкрити білим простирадлом. Але ніхто ніби й не помічає, яка вона потворна. Вони дивляться на неї так, як ніколи не дивилися на мене. Навіть татко. Тепер вони люблять її більше.

            –  Зроби те, що вмієш, Дельфіна, –  просять вони. – Просто роби те, що робиш зазвичай.

            Вони забруднили цаповою кров'ю улюблений матусин килим, і тепер він весь у червоних відбитках чужих черевиків. Усі ці люди були необережними і провалилися у вогняну річку. Вони згоріли в ній живцем, і тепер існують невзаправду.

            –  Ти можеш зробити це для нас, Дельфіна?

            Я впевнено киваю, тому що робила це вже багато разів. Щоразу, коли мене про це просили. Брала в руки якусь річ, заплющувала очі, а потім розповідала те, що бачила у себе в голові. Це було дуже просто і всім подобалося. Мені завжди плескали в долоні і просили розповісти щось ще.

            Тітка Алісія, схожа на казкову чаклунку у своїй чорній блискучій сукні, дістає дитину з колиски і обережно перекладає її мені на руки. Цього виродка, який мав померти замість матусі, якого я вже не люблю всім серцем. Мені так огидно дивитися, як він розкриває свій рот і видуває з нього бульбашку з слини, що хочеться швидше викинути його у вікно. І якби в кімнаті нікого не було, я б, звичайно ж, так і зробила.

            Я озираюся на всі боки, щоб переконатися, що тепер я в центрі уваги, і заплющую очі.

            У голові в мене шумить, ніби хтось дудить у вухо. Чимдалі цей шум стає гучнішим. Під сірим небом немає нічого, окрім величезної шахівниці. Якби я захотіла стати ферзем, то ніколи б не дісталася протилежного її краю. Але я – білий пішак, а мій братик – чорний.

            Йому стільки ж років, як і мені. Та я стою на ігровому полі зовсім одна, а за його спиною багато людей. Матуся теж стоїть поряд. Вона поклала йому долоні на плечі та посміхається. Раптом обличчя її здувається, як пробитий цвяхом м'яч, вона вся зіщулюється і повисає в нього на плечах. Як плащ. Тільки він зроблений з матусиної шкіри.

            Мій братик ходить першим, і з неба зривається зірочка. Вона падає і робить в шахівниці отаку дірку! Навколо багато вогню та диму, а мій братик іде далі, поки всі, хто були з ним поряд, не провалюються вниз.

            Вони кричать і скиглять, і намагаються вибратися. Але ті, кому це вдається, більше не схожі на людей . Одні схожі на коників, другі – на скорпіонів, а треті – на змій. І всі вони видераються йому на спину.

            Тепер матуся не одна. До неї ніби пришили багато інших людських тіл. І всі ці люди живі. Вони смикаються і стогнуть, але ніяк не можуть звільнитися. А мій братик тягне їх за собою.

            Він іде далі, і земля тремтить під його ногами. Бо він уже не маленький хлопчик. Він став дорослим. Його тіло вкрилося червоною лускою, а на голові виросли залізні роги. Дошка тріщить, коли він наступає на неї своїми величезними пазуристими лапами, і кришиться, як печиво. Тепер вона зовсім не неосяжна, а набагато менша. Її краї такі гострі, що плащ зовсім обтріпався, і людські крики стали ще жалісніші.

            Я озираюся, щоб подивитися, куди іде мій брат, і бачу край шахівниці. Коли він досягне останньої лінії, стане найсильнішою фігурою на всьому ігровому полі. І все-все на світі належатиме тільки йому.

            Я страшенно злюся на нього. Не тому, що матуся майже стерлася об його спину, і від її обличчя нічого не залишилося. І не тому, що ми всі скоро помремо, і весь світ загине разом із нами. Я злюся, бо чорні не повинні ходити першими! Це проти правил! А татко каже, що ніхто не повинен порушувати правила!

            У мене заклало вуха. Від диму сльозяться очі, і я більше нічого не можу розгледіти. Шахівниця розколюється під моїми ногами, і я лечу в безодню...

            От і все.

            Тітка Алісія забирає у мене дитину і кладе назад у колиску. А татко стає переді мною навколішки і бере мої руки у свої. Він заглядає мені в очі і питає: