Qd1 – h5 Ng8 – f6

           Ферзь ходить d1– h5. Це найцінніша фігура, якщо не брати до уваги короля. Татко каже, що якщо його втратити – напевно програєш. Мабуть, він не дуже добре розуміється на шахах. Іноді ферзем треба пожертвувати, щоб виграти партію.

            Але не цього разу. Я не стану занадто ризикувати їм. Я обережно пересуваю ферзя по полю. Дошка така слизька, що будь-якої миті він може послизнутися і впасти. Це не означатиме ні кінця гри, ні програшу. Просто нещасний випадок. Його достатньо буде підняти і поставити на місце.

            Татко любить матусю. Але ж і я її люблю. Для мене це найважливіша фігура. Коли дитина народиться, вона більше не буде моєю матусею. Та й татковою теж. Як він цього не розуміє?

            Але поки цього не сталося, ми ще можемо щось зробити. Тобто я можу. Бо татко розуміється на таких речах ще менше, ніж на шахах.

            Я причаїлась у коридорі на другому поверсі, якраз біля сходів. На мені браслет-невидимка. Я його щойно вигадала, але тітка Алісія вже двічі пройшла повз мене, так і не помітивши. У світі є купа чарівних речей, у які не вірять дорослі.

            Я вичікую і вичікую... Нарешті двері матусиної кімнати відчиняються, і вона з'являється на порозі, кругла, як куля для боулінгу. Великий живіт їй зовсім не пасує, але вона щоразу притримує його руками так, ніби побоюється впустити. Важко перевалюючись з ноги на ногу, вона шкутильгає коридором, незграбна, як качка. Проходить повз мене і теж не помічає. Береться однією рукою за поручні і починає повільно спускатися. Сходинка за сходинкою, сходинка за сходинкою.

              Коли ми тільки переїхали до цього великого будинку (здається, це було перед минулим Різдвом), татко сказав: «Не бігай сходами, Дельфіна, бо впадеш і скрутиш собі в’язи». І я завжди слухалася, бо Санта розсердився б на мене і замість різдвяного подарунка поклав би під подушку вуглинку. Але матусі татко нічого не говорив. Та й Санта до неї більше не приходить. Цікаво, коли матуся перестала бути хорошою дівчинкою? Чи не тоді, коли вирішила завести цю дитину? Я завжди знала, що це погана ідея.

            Але те, що я збираюся зробити, ще гірше. Після цього Санта більше ніколи не прийде до мене. Зате татко з матусею назавжди залишаться зі мною. Ми гратимемося і ходитимемо гуляти разом. Матуся читатиме мені на ніч казки і пектиме ванільні булочки по неділях, і мені більше ніколи-ніколи не доведеться самій грати в шахи. Все стане так, як було раніше.

            Я не жертвую ферзем, я зберігаю його для останнього ходу.

            Підбігаю ззаду і штовхаю матусю у спину. Вона, звісно, нічого такого не очікує. Випускає поручень і стрімголов котиться вниз!

            Я не хочу завдавати їй шкоди. Але так буде краще для всіх нас. Навіть для тітки Алісії, яка нарешті зможе повернутися до себе додому –  до міста, назви якого я ніяк не згадаю.

             Чесне слово, я зовсім не думала, що її живіт може луснути, як мильна бульбашка. І що з матусі може сочитися якась чорна рідина. (З чого ж такого вона зроблена?!) І що їй може бути так боляче!

            Я не хочу навіть думати про те, що це -  неправильний хід. Якась частина помилки завжди вірна.[1] Так каже татко, коли ризикує програти. А матуся кричить і звивається там, унизу, брудна, як поросятко. І єдине, що спадає мені на думку, це затиснути вуха долонями, зажмуритися і заверещати!

            Коли повітря в моїх легенях закінчується, я розплющую очі. Матуся тиха та плохенька. Здається, вона заснула. Або прикинулася мною. Бувало, коли я засинала у вітальні перед телевізором, татко брав мене на руки і переносив у мою кімнату. З матусею він робить те саме. Він бере її на руки і піднімається сходами. Він проходить повз мене, і я бачу, що матусин живіт нікуди не дівся. Здається, навіть став ще більшим і потворнішим. Тітка Алісія комусь телефонує. Напевно, тому лікарю, який приходив до нас минулого разу. Бо матуся була поганою дівчинкою і бігала сходами. Бо вона впала, і дитина могла постраждати. Так вона каже.

            Браслет-невидимка все ще на мені. Мене ніхто не бачить. Але я про всяк випадок намагаюся не потрапляти їм на очі. Це зовсім ні до чого, якщо ти зробив щось погане. А я не дуже впевнена, що татко зрадіє, коли дізнається, що матуся не послизнулася на слизькій дошці.

            На щастя для татуся, я досить доросла, щоб сама подбати про себе. Підлога під сходами чимось загижена. Я акуратно переступаю через темні калюжки. Це така гра. Наче по купинню переходиш через вогняну річку. Один невірний крок – і ти згориш.

            На кухні я роблю собі бутерброд із вчорашнього хліба та сиру. Сир робиться із молока, а молоко дають корови. Мені подобається, коли до коров’ячих ший підвішують дзвіночоки. Це дуже красиво.

            Якби матуся зараз не була така зайнята, я попросила б її зробити мені какао. Але матуся впала зі сходів. Тому наливаю води з-під крана і випиваю її перед тим, як вкластися в ліжко.

            З матусиної спальні знову чується її голос. Вона кричить так голосно, що мені доводиться накритися подушкою, аби нічого не чути. Її живіт точно лусне. Треба лише трохи почекати. І я чекаю, прислухаючись до криків у матусено-таточковій кімнаті.

            …Напевно, я заснула. У кімнаті майже темно. Матуся сидить на краєчку ліжка і ласкаво гладить мене по руці. Вона не кричить, не гнівається. Виходить, я все зробила правильно. У неї більше немає живота, і вона знову найкрасивіша матуся у світі. Така, якою я зазвичай малюю її в альбомі, коли мене просять намалювати всю мою родину. Матуся завжди виходить найкраще.

            Ні, трішечки не така. У неї щось із очима. Вони великі та круглі, ніби вона дуже здивована. Настільки, що вони вилізли з очниць, як у краба. (Я не знаю, з чого зроблений краб.) А її обличчя виглядає як зварене в круту яйце, по якому вдарили ложкою.

            Мені страшно через те, що матуся якась не така. І від того, що вона знає, що це я її штовхнула. Адже вона хотіла цього незугарного малюка. Якщо вона розповість про це таткові, він розсердиться. А мені дуже не хочеться його засмучувати.