Вf1 – c4 Nb8 – c6

             Пупси зроблені з пластмаси. Але всередині вони порожні.

            Я набрала у ванну води і додала кілька крапель з рожевої пляшечки, як завжди робить матуся, щоб вийшли хмарки. Загрібаю їх руками, дмухаю на них, і вони розлітаються на всі боки. Татко називає це пустощами.

            Але зараз мені не до хмарок.

            Я беру пластикового пупса і опускаю його у ванну. Так, щоб його велика голова повністю зникла під водою. А він дивиться на мене блакитними очима, простягає товсті ручки і ніяк не тоне.

            Я тисну все сильніше і сильніше, а його лиса голова все ще стирчить на поверхні! Пихкаю щосили, а він не здається!

            Це просто репетиція. Нічого такого. Але я дуже засмучуюсь через те, що ця несправжня дитина така живуча. Якщо так піде й надалі, то тій, іншій, також вдасться вижити.

            – Дельфіна!

            Це матусин голос, і я повертаюся до неї, бо розмовляти, стоячи до когось спиною, неввічливо.

            – Що ти робиш? – запитує матуся, і я оглядаюся на пупса, який все ще плаває посеред ванни. Хмарок так багато, що матуся нічого не бачить. Не бачить потопаюче немовля.

            – Нічого, матусю, – відповідаю я, і це правда. Тому що я так нічого й не досягла.

            – Ходімо, люба, я тобі дещо покажу.

            Ми піднімаємося на другий поверх, а татко вже чекає нас там.

            – Це якийсь сюрприз? – запитую я їх, і матуся посміхається.

            – Можна і так сказати, – підморгує вона. – Я хочу, щоб ти сказала, подобається тобі чи ні.

            І вона заводить мене до кімнати, в яку мені дуже довго забороняли заходити.

            Це дуже гарна кімната, стіни якої прикрашені зірочками та повітряними кулями з плетеними кошиками під ними. Біля стіни стоїть дитяче ліжечко, а над ним підвішена каруселька. Матуся кілька разів повертає ключик, і смішні звірята починають крутитися.

            – Як тобі, Дельфіно? – запитує татко.

            – Дуже мило, – кажу я тому, що це справді дуже мило. Хоча мені більше подобаються два блакитні слоники, які стоять поряд на столику.

            – Що це? – питаю я матусю.

            – Це називається радіоняня, – пояснює вона. – Один слон залишиться тут, а другий стоятиме в нашій з татом кімнаті, щоб ми завжди могли знати, що тут відбувається.

            Але ця річ не схожа на няню. У мене була няня, її звали Елсі. Вона приходила до нас кілька разів на тиждень, щоб посидіти зі мною, коли матусі і татка не було вдома. Вона дозволяла мені засовувати палець у банку з арахісовим маслом, а потім облизувати.

            Тому я не дуже вірю матусі.

            Я беру одного слона і рухаю його вперед, примовляючи: Bf1 на c4. Так тихо, що матуся не може розібрати жодного слова. Думаю, вона дуже здивувалася б, якби дізналася, який це важливий хід.

            – А Карамельку ти пам'ятаєш? – запитує татко і дістає з-за фіранки конячку-гойдалку.

            Я підбігаю до неї та обіймаю за шию. Я така щаслива! Ми так довго не бачилися, що я боюся її задушити. Мені не здається, що Карамелька не справжня. Вона лише прикидається іграшкою, коли хтось із дорослих поруч.

            Я навіть забула, що колись ми посварилися.

            Якось я всілася їй на спину і стала розгойдуватися. Я майже доскакала до Мексики, коли великий палець ноги потрапив під дерев'яну лижу, і вона мало не розчавила його. З того часу татко сховав Карамельку на горищі, і ми більше не бачилися.

            – Я можу тут трохи пожити? – питаю я матусю.

            – Ні, серденько. Це кімната малюка. Вона має залишатися зачиненою, доки він не народиться.

            – А потім?

            – А потім ти поживеш деякий час із бабусею, – каже татко. – Поки матуся не набереться сил.

            – А коли вона набереться?

            – Коли прийде час.

            – А коли він прийде?

            – Дельфіна!

            Голос татка стає суворим. Це означає, що більше нічого питати не можна, інакше буду покарана. Зі мною не гратимуться. Навіть розмовляти не стануть.

            Але я все одно морщу чоло і надуваю губи, даючи їм зрозуміти, що я ображена. Мені так само боляче, як і тоді, коли Карамелька мало не розчавила мені палець. Тільки болить в іншому місці – десь глибоко всередині.

            Матуся стає навколішки поряд зі мною і заглядає мені в очі. Її величезний живіт торкається моїх колін, і мені від цього стає гидко. Усередині нього щось рухається та перекочується. Наче у матусі всередині живе чудовисько, яке мріє вирватися назовні.

            – Ми з татком тебе дуже-дуже любимо, – каже матуся, ніби вона точно знає, про що я думаю. – І коли дитина народиться, це не зміниться. У тебе просто з'явиться братик. Дуже особливий братик. Ти полюбиш його, коли пізнаєш краще. Разом ми будемо дуже щасливими.

            Вона пригладжує моє волосся (у мене волосся як у принцеси – таке ж золотаве і м’яке) і цілує в лоб. Але я знаю, що вона бреше. Все уже змінилося. Татку зі мною стало зовсім нецікаво. Вони обидва тільки те й роблять, що носяться з цією дитиною. Наче я їм більше не потрібна. Наче про мене вони більше не думають.

            – П'ять хвилин, Дельфіно, не більше, – попереджає татко, перш ніж вони, обнявшись, виходять із кімнати. І я нарешті залишаюся сама.

            Я залажу на сідло і натягую вуздечку. Починаю розгойдуватися. Вперед-назад, вперед-назад, вперед-назад. Цього разу уважно стежу за тим, щоб нога не потрапила під дерев'яну лижу (бо Карамелька – не така вже й «легка» фігура). І розмірковую.

            Чому кінь ходить буквою «L»? Неначе йшов собі по доріжці, а потім передумав і звернув убік? Мені теж настав час звернути. Коли дитина народиться, матуся та татко весь час будуть поруч із нею. Мені не вдасться її так просто позбутися.