I

Горейко Олег

Дитячий майданчик

    Це відбулось багато років тому. На вулиці стояв сонячний день, коли мене занесло на околицю міста. Вже не пригадаю що цьому послугувало. Я йшов повз високі будинки, що блакитними шеренгами вікон зацікавлено споглядали перехожих та далекий горизонт степу. Мов яка прикраса поміж них вписалася церква та яскраво виблискувала куполом. Місцева лікарня насторожливо очікувала до себе містян. Проте, було не людно. З іншого боку сірим парканом відгалужувався старий занедбаний парк. Доріжки до нього були потріскані, бур'яни китицями височіли поміж рідких старих дерев. В глибині парку виднілись поламані лавочки. Посеред сухих трухлявих пеньків хтось небайдужий посадив п'яток свіжих деревець. Цей, мабуть, безкорисливий вчинок, ніяк не рятував картину зубожіння. Ненайкраще місце для прогулянок. Вдалині, де він закінчувався росли не то чагарники, не то очерет. Сірими плямами з землі стирчали пеньки.

    В кільканадцять метрів за іржавим візерунком прутів та рідкими кривими деревами мій погляд притягли дивні фігури. Вони проступали своїми тілами з загального пейзажу місцини. Ще кілька кроків і в паркані змалювався прохід. Зупинився та зазирнув уважніше. “Що ж це таке? - подумав я. - Добре, зазирну, поспішати нікуди”. Я зійшов з дороги, минув купу сміття та опинився в парку. Потріскана, зачовгана часом стежина повернула у бік та привела до двох квадратно-голових постатей. Два завмерлих роботи-велетні по обидва боки зустріли мене утворюючи щось на зразок арки. Кумедна поза, дружні обличчя. Удвох вони тримали колись блакитний шар, оперезаний широким диском. Проте, з часом, фарба облупилася і лише по її залишкам можна було вгадати справжній колір, що у минулому прикрашав арку. Самі постаті також мали зовсім бідолашний вигляд. Іржаві, з погнутими носами-дисками, бляклі, вони викликали лише співчуття. Підліткова невправна рука пополосувала їх тіла графіті, що додавало ще більшої неохайності. Але якщо відкинути ці моменти та уявити якими вони були у минулому, то можна прослідкувати мистецький підхід. Чиясь художня думка доклала немало зусиль. Тому, навіть, у такому згірклому стані вони видались мені цікавими. А можливо, від того, що я виріс у селі, де таких місцин не зустрінеш.

   Я пройшов крізь арку з цих кумедних постатей та опинився на дитячому майданчику, виконаному у стилі космічного містечка. Майданчик пустував. Одинока космічна ракета своїм шпиком тяглася до неба, проступаючи опуклими формами на одній зі стін. Гірки, будиночки з бетону та металу були суворим рішенням тої пори. Мабуть, робилось на віки... Інших матеріалів, схоже, в часи Радянського Союзу не передбачалось. Всі спорудження, так само як ті роботи, що при вході, кидались в очі своєю занедбаністю. Вони стояли одиноко та мало приваблювали до візиту. Цим можна пояснити відсутність дітлахів та їх батьків на майданчику. Місце було скоріше історичною пам'яткою. Музей часу у дусі космонавтики. Був такий період в історії нашої країни. Колись, далеко в минуло, у дитячій фантазії ці ракети оживали та відправлялись у неймовірні подорожі. Коли виблискував, а нині помарнів.  Можливо лише гадати скільки років цьому паркові. Неподалік, якийсь старий сивобородий безхатченко копирсався з якоюсь річчю у руках. Поряд тяглась до неба вежа зі спіральними сходами. Мабуть, облаштував собі там домівку. Я тихо пройшов повз нього, не особливо привертаючи уваги до себе. Посеред майданчику розташувався пересохлий розтрісканий диск колишнього фонтану. На краю котрого я вирішив посидіти, аби перепочити з дороги. Заодно розгледжуся навколо.

   Поспішати було нікуди та все ж поглянув на годинник, що золотавим кільцем поблискував на зап'ястку. Кварцевий механізм жовтими стрілками вказував десяту годину та сорок три хвилини. Раптом, на моїх очах секундна стрілка зупинилась! З цього приводу я навіть не встиг здивуватись, адже мій подих зненацька перебило. Повітря ніби загусло. Перед очима все поплило. Мене колихнуло і я безпомічно зіперся на лікті у спробі зробити наступний подих. 

    Мабуть, я застогнав, коли перед очима з'явилась сива борода: “- Дихай, інакше помреш!” - промовила раптова постать. Я щосили напружився і з натугою втягнув повітря легенями. “- Це тимчасово. За мить все нормалізується. - почув слова дідугана — От лихо. Як я тебе проґавив? Зовсім зістарився...”

    Все і справді нормалізувалось. Зір став чітким і світ повернувся до своїх форм. Лише сльози на очах, що встигли виступити, нагадували про інцидент. Я був розгублений.

    – Не знаю що зі мною відбулось. На здоров'я не жаліюсь. - промовив я до діда. Хапав повітря на повні груди.
    – Не хвилюйся. Так завжди буває при перетині світів. - відповів дід. Навів на мене щось на зразок телефону та додав. - Тобі, Олеже, по ході тільки з нишпорками суперничати. Я, справді, було подумав, що ти один з них.

    Я не зрозумів про що старий розмовляв. Витер з очей сльози, аби нарешті розгледіти цього чоловіка. Дід був, насправді, ошатно одягнений. В чистих, вигладжених одежах та навіть пахнув якимось одеколоном. Просто одяг був незвичний. Ніхто в цю пору не носить довгі плащі. А цей виблискував, немов тільки зшитий. Надавав старому виразу чарівника. Та ще ці борода, зморшки... Однак, лице було добрим, привітливим, навіть під час занепокоєння.

    – Зачекайте! Звідки ви знаєте моє ім'я? - раптом вирвалось у мене, адже я не представлявся.
    – Я багато чого знаю. Для свого віку, немов та бібліотека чи довідник. Це як тобі зручно. - дід посміхнувся та поклав до кишені прилад.

    Дід і справді виглядав досить похилим за віком. Проте рухався жваво, а лице сяяло життям. Я не став допитуватися далі, бо черга останніх подій була дещо дивною для мене, тому притиснув до боку маленьку сумку, що ременем тяглась через плече, підвівся та покрокував до виходу з майданчика. Захотілось покинути це місце.

    – До побачення! - промовив я наостанок до старого.
    – Не поспішай. Я мушу тобі дещо розповісти. - промовив дід у спину.
    – Дякую. Мені вже час іти. Додому...
    – Твій час зачекає. Та й дім твій вже надто далеко. - продовжував дивувати старий.