38. Епілог.

Біля міської ратуші, на широкій мармуровій площі, стояли дві величезні статуї.

Локі та Альфрьодуль.

Вони були вирізані з білого мармуру й трималися за руки.

Локі дивився кудись убік, ніби вже знав відповідь на запитання, яке ще ніхто не встиг поставити. На його обличчі застигла ледь помітна усмішка.

Альфрьодуль дивилася на нього.

Не на площу.

Не на небо.

Саме на нього.

Діти сиділи на східцях ратуші, а навпроти них, притулившись спиною до постаменту, вмостився старий бродяга в пошарпаному пальті.

Його ніхто не просив розповідати.

Він просто почав.

— Знаєте, діти, чому вони тут стоять?

Найменша дівчинка похитала головою.

— Бо це боги? — припустив хлопчик.

Старий усміхнувся.

— Можливо.

Він підняв голову до неба.

Над ратушею вже загорялися перші вечірні зорі.

— Але спочатку не було ні зірок, ні неба, ні цієї площі. Навіть часу ще не було.

Діти притихли.

— У ті часи існував лише Ніфльхейм — первородний світ могильного безмов'я й абсолютного зла.

Старий говорив тихіше.

— Цим світом правив Нідхёгг.

Хлопчик, який сидів найближче, насупився.

— Дракон?

— Не просто дракон.

Старий повільно похитав головою.

— Великий Черв. Втілення ентропії. Те, що було ще до смерті, бо смерть — це коли щось закінчується. А Нідхёгг не дозволяв нічому навіть початися.

Він провів пальцем по потрісканому мармуру постаменту.

— Його світ був величезною могилою. Там не народжувалося життя. Не виникало сонця. Не було голосів. Лише темрява й нескінченне очікування.

— А що він їв? — запитала дівчинка.

Старий глянув на неї.

— Мертву плоть.

Діти засовалися.

— Гниль.

Вони вже слухали мовчки.

— Страх.

Старий зробив паузу.

— І одного дня йому стало нудно.

Він зітхнув.

— Тоді Нідхёгг узяв рештки космічного пилу, що плавали в його темряві, і вирішив створити собі забавку.

Він показав на першу статую.

— Спочатку він створив Локі.

Діти підняли очі.

— Соткав його з іскор підземного вогню. Дав йому гострий розум, азарт і здатність змінюватися. Локі міг бути ким завгодно. Він міг брехати, жартувати, хитрувати. Але найбільше любив одну річ.

— Грати?

— Грати.

Старий кивнув.

Потім подивився на другу статую.

— А потім Нідхёгг створив Альфрьодуль.

На мить його голос став м'якшим.

— Він узяв найчистіший первородний лід із самого серця Ніфльхейму. Але дивна річ: холод не зробив її холодною.

Старий усміхнувся.

— Він дав їй вірність. Молодість. І силу, яку вона сама спочатку не розуміла.

Дівчинка подивилася на мармурову руку Альфрьодуль, що торкалася руки Локі.

— Вони були друзями?

— Спочатку — ні.

Старий знизав плечима.

— Нідхёгг змусив їх грати.

— У що?

— У гру, правил якої вони не знали до кінця.

— А він знав?

Старий довго мовчав.

— Він думав, що знає.

Діти засміялися.

Але старий не засміявся.

— І це була його помилка.

Він подивився на чорні вікна ратуші.

— Бо абсолютне зло завжди робить одну й ту саму помилку. Воно вважає, що все, що створило, належить йому.

Він знову глянув на статуї.

— Локі та Альфрьодуль зрозуміли, що Нідхёгга неможливо перемогти силою.

— Тоді як вони його перемогли?

Старий нахилився до дітей.

— Вони змінили саму гру.

— Як?

— Додали правило.

Діти чекали.

Старий підняв палець.

— Правило, яке не повинно було існувати.

Він помовчав.

— Парадокс.

На площі пролунав дзвін ратушного годинника.

Раз.

Два.

Три.

— Нідхёгг не зміг зробити наступний хід.

Старий говорив майже пошепки.

— І коли він спробував зрозуміти, що сталося, його світ уже почав розсипатися.

Він провів долонею в повітрі.

— Лід став водою.

— Темрява стала небом.

— А там, де раніше була порожнеча, з'явилися перші зорі.

Діти дивилися вгору.

— Так народився наш світ.

Старий посміхнувся.

— Локі та Альфрьодуль залишилися в ньому. Не стали правити ним. Не побудували палацу.

Він кивнув кудись за ратушу.

— Вони оселилися в маленькому дерев'яному будиночку. Кажуть, він і досі десь є.

— А де?

— Ніхто не знає.

Старий підняв очі на статуї.

— Але Нідхёгг не зник.

Посмішка зникла з його обличчя.

— Коли його світ розсипався, він сам розлетівся на мільярди частинок.

Вітер пройшов площею.

— І ці частинки почали проникати в новий світ.

— Де вони?

— Усюди.

Діти переглянулися.

Старий тихо засміявся.

— У кожній тріщині.

— У кожній темній воді.

— У кожному кошмарі.

Він торкнувся пальцями мармурового постаменту.

— Іноді Нідхёгг просочується навіть у сни.

Найменша дівчинка вже не посміхалася.

— А Локі з Альфрьодуль можуть його перемогти?

Старий подивився на їхні статуї.

На дві кам'яні руки, що трималися разом.

— Якщо не відпустять одна одну.

Він підвівся, поправив старе пальто й повільно рушив геть.

Діти ще довго сиділи на сходах.

А потім хлопчик раптом сказав:

— А чому вони дивляться не на місто?

Ніхто не відповів.

Бо всі вже дивилися на статуї.

Локі й Альфрьодуль стояли нерухомо.

І трималися за руки.

А високо над ними, серед перших вечірніх зірок, на одну коротку мить здалося, що між двома сузір'ями промайнуло щось темне.

Наче величезний черв'як проповз крізь саму тканину неба.

Діти ще довго не розходилися після того, як старий бродяга зник за рогом ратуші.

Першим заговорив хлопчик у червоній куртці.