35. Запах лаванди.

Тієї ночі ми заснули, тримаючись за руки.

Мабуть, тому сон почався саме так.

Я стояв посеред незнайомого лісу.

Дівчина була поруч.

Наші пальці залишалися переплетеними.

Я не пам'ятав, як ми сюди прийшли.

Не пам'ятав навіть, чи був сон до цього.

Навколо стояли дерева.

Високі, старі, трохи криві.

Вітер ворушив листя, і весь ліс тихо дихав.

— Ми вже тут були? — запитала дівчина.

Я озирнувся.

— Не знаю.

Вона подивилася на мене.

— Але здається знайомим.

Ми рушили вперед.

Не розтискаючи рук.

Стежка сама знайшлася між деревами.

Вона не була прямою.

Десь зникала в траві, десь повертала зовсім без причини, а одного разу просто обійшла величезний камінь, хоча навколо нього було достатньо місця.

Ми йшли далі.

І поступово я почав помічати дивні речі.

На одному дереві росли маленькі білі квіти.

Я точно знав, що ніколи їх не бачив.

Але коли дівчина торкнулася однієї, я раптом згадав її запах.

Ніби знав його все життя.

Ми пройшли ще кілька кроків.

Попереду відкрилася галявина.

Посеред неї стояв наш будинок.

Той самий.

Дерев'яний.

Теплий.

З вікнами, що світилися зсередини.

Тільки він був набагато старшим, ніж ми його залишили.

Стіни вкрилися виноградом.

На ґанку стояли горщики з квітами.

Біля дверей лежали наші черевики.

Я подивився на дівчину.

— Ми тут живемо?

— Мабуть.

Вона сказала це так спокійно, ніби іншої відповіді й не могло бути.

Ми зайшли всередину.

У каміні горів вогонь.

На столі стояли дві чашки.

У шафі висіли наші речі.

На стіні висіла фотографія.

Я підійшов ближче.

На ній були ми.

Тільки старші.

Сиві.

Ми стояли на тому самому ґанку.

Трималися за руки.

Я подивився на дівчину.

— Ми прожили тут усе життя?

Вона довго дивилася на фотографію.

— Не знаю.

— Ти пам'ятаєш?

Вона похитала головою.

— Ні.

І фотографія змінилася.

Тепер ми були молодими.

Потім зовсім маленькими.

Потім знову дорослими.

Потім на фотографії залишилися тільки наші руки.

А далі — нічого.

Біла рамка.

Дівчина притиснулася до мене.

— Мені не подобається.

Я накрив її руку своєю.

— Тоді ходімо.

Ми вийшли.

Будинок залишився позаду.

За галявиною починався океан.

Він був неймовірно великим.

Але вода була прозорою.

Під нею пропливали дивні істоти.

Одні нагадували риб.

Інші — птахів.

Треті взагалі не мали форми, яку я міг назвати.

Коли ми підійшли до берега, одна з них підпливла зовсім близько.

Я нахилився.

Химерна риба торкнулася води головою.

Дівчина простягнула руку.

Вона не втекла.

Навпаки — підпливла ще ближче.

Її шкіра змінила колір.

Спочатку стала блакитною.

Потім золотою.

Потім на ній з'явилися маленькі світні плями.

Я раптом зрозумів, що вони нагадують зорі.

Ми рушили берегом.

І світ навколо нас продовжував змінюватися.

Там, де проходили наші ноги, з'являлися рослини.

Не тому, що ми їх створювали.

Вони просто починали рости.

Десь виникав мох.

Десь — трава.

Десь — маленькі фіолетові квіти.

Дівчина зупинилася біля однієї.

— Лаванда.

Я не знав, звідки вона це знає.

Але знав, що вона права.

Вона нахилилася до квітів.

Я відчув знайомий запах.

Той самий, який супроводжував нас крізь найтемніші місця.

Той самий, який повертав мене назад.

Дівчина піднялася.

На її пальцях залишилося кілька фіолетових пелюсток.

Вона подивилася на них.

— Вона була там раніше?

— Не пам'ятаю.

— Я теж.

Ми пішли далі.

Над океаном почало сходити друге сонце.

Потім третє.

Потім усі вони злилися в одне.

Світло стало м'яким.

І я раптом помітив, що моя рука змінилася.

Шкіра стала прозорішою.

Під нею текло золотисте світло.

Я злякався.

Дівчина подивилася на мене.

Її рука теж світилася.

— Не бійся.

— Що з нами відбувається?

Вона похитала головою.

— Не знаю.

Ми продовжували йти.

Світло поступово поширювалося по наших руках.

Потім по плечах.

По грудях.

Я відчув, як зникає щось важливе.

Не тіло.

Щось глибше.

Те, що завжди змушувало мене триматися за холодні пояснення.

За правильні відповіді.

За необхідність усе зрозуміти.

Воно розчинялося.

Я більше не міг згадати, навіщо мені колись була потрібна абсолютна точність.

Чому мене лякала невизначеність.

Чому я вважав незнання недоліком.

Я дивився на дівчину — і не міг згадати, якою вона була до мене.

Не міг згадати її штучне минуле.

Порожні кімнати.

Порцелянові ляльки.

Таро.

Гру.

Навіть те, ким її хотіла зробити істота.

Все це відходило.

Не стиралося.

Просто ставало неважливим.

Наче чужий сон, який поступово забуваєш після пробудження.

Дівчина теж змінювалася.

Її волосся стало світлішим.

Очі — глибшими.

Риси обличчя втратили ту ідеальну правильність, яку колись надала їй істота.

Вона стала трохи іншою.

Не красивішою.

Не досконалішою.

Просто живою.

Вітер торкнувся її волосся.

Вона засміялася.

І цей сміх був не таким, як раніше.

У ньому вже не було нічого заздалегідь придуманого.

Він виник саме зараз.

Між нами.

Ми підійшли до пагорба.