33. Новий світ.

Ми підійшли до постаменту Альфрьодуль, не розтискаючи рук.

Раптом тепло торкнулося обличчя. Воно зовсім не обпалювало. Навпаки — в ньому було щось майже людське. Таке тепло буває біля каміна, коли повертаєшся додому після довгої холодної дороги.

Я простягнув вільну руку.

Дівчина зробила те саме.

Наші пальці торкнулися білого мармуру.

Нічого не сталося.

Ні спалаху.

Ні вибуху.

Ні голосу.

Я заплющив очі.

І замість формул переді мною виникли прості речі.

Дерево.

Тепла підлога під босими ногами.

Запах дощу.

Шурхіт листя.

Вогонь у каміні.

Річка за вікном.

Рука дівчини в моїй руці.

Її сміх.

Я не намагався пояснити, якими вони повинні бути.

Просто пам'ятав.

Дівчина теж щось згадувала.

Я не знав що саме.

Може, той самий будинок.

Може, місця, яких ніколи не існувало.

Може, щось набагато простіше.

Вона усміхнулася.

І світ відповів.

По його поверхні пробігла хвиля світла.

Золота.

Потім лазурова.

З'являлися тріщини.

З них пробивалися тонкі зелені паростки.

Я спостерігав, як один із них росте.

Він мав бути прямим.

Я чомусь був у цьому впевнений.

Але він зігнувся.

Потім ще раз.

Відхилився убік, обійшов камінь і потягнувся до світла.

Я мимоволі усміхнувся.

— Він неправильний, — прошепотів я.

— Мені подобається, — відповіла дівчина.

Паросток став деревом.

Поруч виникло друге.

Воно росло зовсім інакше.

Третє було кривим і низьким.

Четверте — високим, майже неприродно тонким.

Жодне не повторювало іншого.

І тоді я зрозумів: ми не створювали їх.

Ми лише дали цьому місцю можливість почати.

Земля продовжувала розгортатися навколо нас.

Пагорби піднімалися нерівними складками. Десь вони ставали пологими, а десь раптово обривалися кам'яними схилами.

Між ними пробивалися струмки.

Спочатку зовсім тонкі.

Потім вони збиралися разом, ставали річками й починали шукати власні шляхи.

Одна річка повернула на схід.

Інша — на захід.

Третя вперто врізалася в каміння, поки не знайшла собі дорогу.

Я чекав, що побачу формулу.

Її не було.

Тільки вода.

Вітер.

Земля.

Світло.

І безліч причин, які породжували нові причини.

Над лісом пролетів птах.

Він зробив кілька незграбних помахів крилами, мало не врізався в дерево, різко змінив напрямок і зник за пагорбом.

Дівчина засміялася.

За ним з'явилися інші.

Не однакові.

Не симетричні.

Хтось летів вище, хтось нижче. Хтось тримався зграї, а хтось раптом відділявся від неї й летів у зовсім інший бік.

У лісі щось ворухнулося.

Потім ще.

Між деревами промайнула маленька тварина.

Вона зупинилася, насторожено підняла голову й подивилася просто на нас.

Ніби вперше побачила двох людей.

Ніби й сама не знала, навіщо з'явилася.

А потім побігла.

Дівчина дивилася їй услід.

— Вона кудись поспішає.

— Може, має справи.

Вона тихо засміялася.

Світ продовжував рости.

Ми не наказували цьому світу, яким бути.

Лише іноді згадували щось, що хотіли б у ньому побачити.

Теплий дощ.

Вечірнє сонце.

Запах свіжої трави.

Річковий берег.

А далі він сам вирішував, що з цим робити.

Останнім з'явився наш Дім.

Він виник не одразу.

Спочатку був тільки фундамент.

Потім кілька дерев'яних балок.

Стіни.

Дах.

Великі вікна.

Невеликий ганок, що виходив просто до річки.

Коли з'явився камін, дівчина довго дивилася на нього.

— А вогонь?

Я простягнув руку.

У каміні лежали сухі дрова.

Полум'я виникло саме.

Ми обоє завмерли.

— Ти це зробила?

Дівчина похитала головою.

— Ні.

Ми посміхнулися одне одному.

І цього разу не стали з'ясовувати, хто саме запалив вогонь.

Потім ми стояли на ганку.

Навколо шелестіло листя.

Десь у траві цвіркунів ще не існувало — але, можливо, вони з'являться завтра.

Річка несла воду до моря, якого ми ще не бачили.

У лісі хтось ламав суху гілку.

Десь високо в небі кричав птах.

Я подивився на будинок.

Він був маленьким.

Трохи кривим.

Одна дошка на ганку виступала вище за інші.

Вікно в лівій кімнаті чомусь було трохи меншим за праве.

Нічого не було ідеальним.

І саме тому все здавалося справжнім.

Дівчина притулилася до мене плечем.

Я стиснув її руку.

Перед нами лежав світ, якого ще не існувало хвилину тому.

Ми не знали, що буде завтра.

Не знали, куди потече річка.

Не знали, які істоти народяться в лісах і куди одного дня приведе нас ця дорога.

Ми навіть не знали, чи зможемо назвати цей світ своїм.

Але вперше це було не страшно.

Бо ніхто не знав відповіді наперед.

Навіть ми.