31. Погляд з темряви.

Десь далеко істота продовжує дивитися.

Не намагаючись наблизитися.

Не втручаючись.

Просто спостерігаючи.

Її розум повертається до останнього ходу.

До Шута.

До тієї миті, коли система, яка не знала випадковості, раптом зіткнулася з тим, чого не могла визначити наперед.

Не помилка.

Не неправильний розрахунок.

Щось інше.

Людський вибір.

Істота могла прорахувати мільярди можливостей.

Могла побудувати світ, у якому кожна подія мала причину.

Могла створити дівчину, її спогади, її минуле, навіть ті слова, які вона мала сказати.

Але між двома створеними нею істотами виникло щось, чого в початковому рівнянні не було.

Невелике.

Майже непомітне.

Як випадковий шум у бездоганно чистому сигналі.

Воно не мало числового значення.

Не мало координат.

Не мало формули.

І саме тому його не можна було передбачити.

Істота повертається до тієї миті знову.

Шут.

Безодня.

Повернення.

Порожні клітини.

Локі.

Парадокс.

А потім — падіння Чорної вежі.

Усе інше вже було наслідком.

Система не програла силі.

Вона програла власній вимозі бути послідовною.

І все ж істота не зникає.

Вона залишається там, за межею.

Чекає.

У кімнаті раптом гасне останній вогник у каміні.

Дівчина ворушиться уві сні.

Я відчуваю на шкірі короткий холодний подих.

Розплющую очі.

На мить мені здається, що за вікном хтось стоїть.

Я дивлюся довше.

Нікого.

Тільки темний сад і місяць між гілками.

Я знову заплющую очі.

А десь за межами цього світу щось продовжує дивитися.

Тихо.

Терпляче.

Майже непомітно.

Наче тепер воно теж планує на наступний хід.