Дитяча кімната

30. Вдома.

Десь далеко, за межами того, що здатні почути людські вуха, останні відлуння руйнування поступово стихають.

Потім настає тиша.

Не та, що панувала там, унизу.

Звичайна.

Домашня.

Тиша після дощу.

Ми повільно піднімаємося й через горищне вікно повертаємося до будинку.

Кожен крок знайомий.

Дерев'яна підлога.

Старі двері.

Тепло каміна.

Запах вогню й воску.

Нерівні дошки, які трохи поскрипують під ногами.

Усе це здається майже неймовірним після того світу, де простір складався з координат, а люди могли перетворюватися на фігури на чужій дошці.

Я заходжу до спальні.

Вечірнє сонце пробивається крізь вікно й лягає золотими плямами на підлогу.

Ми вдома.

Принаймні зараз.

Дівчина сідає на край ліжка.

Я сідаю поруч.

Ми мовчимо.

Уперше за довгий час нам нікуди не потрібно йти.

Ніхто не чекає наступного ходу.

Немає дошки.

Немає подіумів.

Немає чужого голосу, який підказує, що нам робити.

Я машинально засовую руку в кишеню куртки.

Пальці шукають блокнот.

Той самий, у якому дівчина записувала координати некрополя.

Я пам'ятаю його вагу.

Пам'ятаю сторінки.

Рівні рядки цифр.

Десятки й сотні позначок, які мали дозволити нам відновити позицію на дошці.

Але кишеня порожня.

Я перевіряю ще раз.

Нічого.

Тоді пальці торкаються чогось іншого.

М'якого.

Крихкого.

Я витягую руку.

На долоні лежить гілочка лаванди.

Вона майже суха, але квіти зберегли свій колір.

Я підношу її до обличчя.

Тонкий запах одразу повертає мене кудись дуже далеко.

До холодного будинку.

До першого вечора.

До вогню в каміні.

До її голосу.

До того дивного ритму, який вона відбивала кінчиками пальців на моїй долоні.

Я дивлюся на лаванду.

Не розумію, звідки вона тут.

Дівчина помічає її.

На її обличчі з'являється дивна, майже дитяча усмішка.

— Залиш собі, — тихо каже вона.

— Звідки вона?

Дівчина знизує плечима.

— Не знаю.

Вона на мить замислюється.

— Але мені здається, що вона нам знадобиться.

Я дивлюся на неї.

— Для чого?

Вона усміхається.

Цього разу трохи загадково.

— Не знаю.

Вона бере мене за руку.

— Може, колись дізнаємося.

Я кладу лаванду на тумбочку.

За вікном повільно згасає вечір.

Я дивлюся на дівчину.

Ще кілька годин тому ми стояли посеред чужого світу й намагалися вижити в грі, правила якої були старшими за будь-яку людину.

Тепер перед нами звичайний вечір.

І порожній завтрашній день.

Вперше — справді порожній.

Можливо, це і є свобода.

Не знати, що буде далі.

Я беру дівчину за руку.

Вона притуляється до мене й заплющує очі.

А на тумбочці між нами лежить маленька гілочка лаванди.

І я чомусь думаю, що це не кінець.

Істота спостерігає.

Далеко за межами маєтку, за межами неба, простору й самого світу, де вже не існує ані веж, ані некрополя, залишається щось, чого вони не можуть побачити.

Воно не має очей.

Йому не потрібні очі.

Колись його присутність була всюди — у кожній координаті, у кожній лінії, у кожному невидимому зв'язку цього дивного всесвіту. Тепер між ним і будинком лежить порожнеча.

Але порожнеча не означає відстані.

У спальні тихо.

Дівчина лежить поруч зі мною.

Я теж майже засинаю.

І саме в цю мить раптом прокидаюся.

Не від звуку.

Не від холоду.

Просто на секунду виникає дивне відчуття, ніби в кімнаті є хтось третій.

Я розплющую очі.

Темрява.

Камін майже згас.

Дівчина спить.