28. Аркан «Шут».

Ми підлітаємо до підніжжя Чорної вежі.

Тут уже немає навіть подоби світла.

Її стіни не гладкі, як у Білої.

Вони складаються з величезних кубів, призм і багатогранників, що повільно зміщуються один відносно одного. Одні грані зникають усередину, інші випинаються назовні. Вежа безперервно перебудовує сама себе, наче хтось невидимий щосекунди намагається скласти її заново.

Гігантський кубик Рубіка, якому ніхто не може знайти правильного положення.

Ми торкаємося чорного мармуру.

Темрява перед нами ворушиться.

Із неї виходить Чорний гравець.

Він не аплодує.

Не посміхається.

Його силует пульсує уривчастими гострими лініями, наче сама темрява навколо нього не встигає за його рухами.

Крила розгортаються.

Мільярди чорних кісток на них більше не шелестять.

Вони гуркочуть.

Сухо й важко.

Наче десь усередині моєї голови обвалюється каміння.

Я дивлюся на нього.

І тоді помічаю дещо за його спиною.

Одна з величезних граней вежі повертається.

На ній проступає зображення.

Спочатку — контури.

Потім обличчя.

Шут.

Стародавній нульовий аркан, висічений у попелястому світлі.

Я підходжу ближче поглядом.

І завмираю.

Це моє обличчя.

Не просто схоже.

Моє.

Та сама ледь помітна посмішка.

Той самий погляд.

Тільки очі на зображенні дивляться кудись за межі самої карти — так, ніби людина на ній уже знає, що станеться наступної миті.

Чорний гравець помічає, куди я дивлюся.

Гуркіт його крил стихає.

— Цікаво, — каже він.

Лише одне слово.

Без подиву.

Без захоплення.

Я не можу зрозуміти, чи він справді не очікував побачити мене.

Чи саме цього й чекав.

— Ти пройшов, — продовжує він.

Його голос знову стає холодним і точним.

— Безодня не залишила тебе.

Пауза.

— Або ти не залишився в ній.

Я мовчу.

Чорний гравець переводить погляд на дівчину.

— Отже, Шут.

Він вимовляє це так, наче перевіряє правильність давно відомого числа.

— Нульовий аркан виконано. Ти зробив крок туди, звідки не мав повернутися, — і все ж повернувся.

Його голова трохи нахиляється.

— За правилами гри це достатньо.

Я дивлюся на портрет.

Моя усмішка на ньому здається мені дедалі менш людською.

— Тепер, — продовжує Чорний гравець, — ти можеш використати Шута: добавити одне особисте правило до правил гри.

Він повільно розвертається.

За ним кілька величезних чорних багатогранників починають рухатися.

Один.

Другий.

Третій.

Вони розходяться, відкриваючи темний прохід.

— Якщо, звичайно, ти все ще вважаєш, що це був твій хід.

Я відчуваю, як дівчина сильніше стискає мою руку.

Я повертаюся до неї.

Вона нічого не каже.

І я раптом думаю про те, що Чорний гравець не запитав, як ми це зробили.

Наче для нього важливе тільки те, що ми зробили.

— Ігрова арена чекає, — каже він.

І заходить у прохід.

Ми рушаємо за ним.

Не відпускаючи рук.

За кілька кроків простір навколо нас раптом розкривається.

Перед нами виникає величезне чорне плато.

Я вже бачив це місце.

Біла вежа.

Та сама арена.

Та сама дошка.

Ті самі концентричні кола.

Подіуми для гравців.

Полиці для фігур.

Колоди Таро.

Багатогранники.

Прозора кришталева туррикула з лабіринтом усередині.

Але тут усе чорне.

Не просто темне.

Чорне настільки глибоке, що мармур не відбиває навіть світло, яке падає на нього.

Воно його поглинає.

Ми виходимо на плато.

Наші кроки не відлунюють.

Навіть гуркіт Чорного гравця за спиною зникає.

Тиша стає майже фізичною.

На великій дошці нерухомо стоять фігури.

Чорні.

Всі чорні.

Деякі з них уже зняті й лежать на своїх місцях.

І серед цієї застиглої армії я раптом помічаю дві порожні клітини в центрі.

Ті самі.

Я дивлюся на них.

А потім — на чорного гравця.

Він уже стоїть навпроти свого подіуму.

І посміхається.

Ледь помітно.

Наче справжня партія тільки тепер починається.

Ми підходимо до чорного столу.

Між нами немає жодного слова. Воно й не потрібне. Я відчуваю її думку майже так само чітко, як власну: короткий імпульс — і моя рука рухається одночасно з її.

На чорному мармурі з'являються наші аркани.

На мить нічого не відбувається.

А потім десь усередині столу лунає тихий клац.

Одна за одною відчиняються секції полиць.

Ми забираємо дві фігури.

Локі.

Альфрьодуль.

Їхні порцелянові тіла важчі, ніж здаються. Ми виставляємо їх на дві порожні клітини в самому центрі дошки.

Чорний гравець не рухається.

Тільки кістки на його крилах тихо шелестять, ніби він перебирає в голові мільярди можливих продовжень.

— Цікаво, — нарешті каже він.

Його голос спокійний.

Майже байдужий.

— Але це нічого не змінює.

Я дивлюся на дошку.

Чорні фігури займають майже все поле.

Локі та Альфрьодуль замкнені в центрі.

На перший погляд — безглуздий хід.

Саме таким він і має здаватися.

Я дістаю з кишені обривок фіолетової карти.

Шут.

На ньому вже майже не видно малюнка. Лише нуль, обведений тонкою золотою лінією.

Я підкидаю карту в повітря.

Вона летить прямо до кришталевої туррикулу.

Обривок проходить крізь прозору кришку й зникає в лабіринті сходинок.

Раз.

Другий поворот.

Третій.

Карта падає вниз.

І в ту саму мить усередині туррикулу спалахує фіолетове світло.

Не вибух.

Швидше — короткий спалах усвідомлення.