26. Безодня.

Ми спускаємося вниз.

Я не пам'ятаю, як ми опинилися тут. Просто в якийсь момент стою поруч із нею на старих гвинтових сходах, що закручуються навколо невидимої осі й губляться десь під будинком.

Сходи нескінченні.

Камінь під ногами холодний і вологий. На стінах немає ні вікон, ні дверей. Лише зрідка в камені трапляються маленькі поглиблення, а в них — свічки.

Вони горять нерухомим полум'ям.

Навіть коли ми проходимо повз них, полум'я не коливається.

Дівчина йде попереду.

Я рахую сходинки.

Через якийсь час перестаю.

Числа починають повторюватися.

Сімнадцять.

Сімнадцять.

Сімнадцять.

Потім я помічаю першу картину.

Вона висить просто на кам'яній стіні.

Старий портрет.

На ньому юнак у строкатому вбранні стоїть на самому краю безодні. В одній руці він тримає маленький вузлик на палиці. Друга безтурботно опущена вздовж тіла.

На голові — ковпак із дзвіночками.

А одна нога вже зависла над порожнечею.

Я зупиняюся.

— Це...

— Шут, — відповідає дівчина.

І йде далі.

Через кілька прольотів висить другий портрет.

Той самий юнак.

Але тепер він стоїть спиною до глядача й дивиться в безодню.

На третьому він уже зробив крок.

На четвертому — падає.

На п'ятому навколо нього немає нічого, крім чорного простору.

Я починаю помічати закономірність.

Портрети повторюються через однакову кількість сходинок.

Шут.

Сходи.

Шут.

Сходи.

Шут.

Наче хтось навмисно розставив їх тут, щоб я не забув, куди ми йдемо.

— Ти хочеш, щоб я зрозумів?

Дівчина озирається.

— Я хочу, щоб ти не передумав у останню мить.

Вона говорить це дуже тихо.

Я дивлюся на наступний портрет.

Цього разу Шут дивиться просто на мене.

Обличчя майже не видно під тінню каптура.

Але я чомусь відчуваю, що він усміхається.

Ми йдемо далі.

Сходи стають ширшими.

Свічок меншає.

Портретів — більше.

Тепер вони вже не висять на стінах.

Вони вмуровані просто в камінь.

На одному Шут стоїть перед чорними дверима.

На іншому — тримає в руках фіолетову карту.

На третьому — дивиться вниз із краю величезної прірви.

На четвертому немає самого Шута.

Є тільки його порожнє місце біля краю.

Я зупиняюся.

— Це вже було?

— Що?

— Цей портрет.

Вона дивиться.

— Ні.

Потім після короткої паузи додає:

— Ще не було.

Я не питаю, що вона має на увазі.

Через кілька прольотів сходи раптом виходять у невелику круглу залу.

Посередині стоїть дзеркало.

Старе, високе, майже від підлоги до стелі.

Рама чорна.

Я підходжу ближче.

І завмираю.

У дзеркалі стою не я.

Принаймні не той я, якого бачу зараз.

На мені строкатий одяг.

На плечі перекинутий маленький мішок.

На голові — ковпак із дзвіночками.

В одній руці я тримаю фіолетову карту.

А позаду мене немає сходів.

Лише край.

І безодня.

Я дивлюся на своє відображення.

Воно дивиться на мене.

А потім робить крок уперед.

Я не рухаюся.

Відображення ступає в порожнечу.

І продовжує падати.

Я різко відходжу від дзеркала.

— Не дивись довго, — каже дівчина.

— Це має статися?

Вона не відповідає одразу.

— Це має бути зроблено.

Я дивлюся на неї.

Вона стоїть зовсім близько.

— Ми справді збираємося це зробити?

— Так.

— Ступити в безодню?

Вона киває.

— Аркан Шута.

Вперше вона називає це прямо.

Я дивлюся на фіолетову карту у своїй руці.

Шут.

Юнак, який уже ступив.

— І якщо я впаду?

— Ти впадеш.

— І якщо не повернуся?

Вона мовчить.

Цього разу довше.

— Тоді я піду за тобою.

Я хочу заперечити.

Вона піднімає руку.

— Ні.

Її голос стає твердішим.

— Ти не можеш забрати мене з собою. І не можеш попросити мене витягнути тебе.

Вона бере мою руку.

— Я можу тільки навчити тебе повертатися.

Дівчина кладе мою долоню на свою.

Два короткі удари.

Пауза.

Один довгий.

— Ще раз.

Вона повторює ритм.

Я відтворюю.

Помиляюся.

Вона стискає мої пальці сильніше.

— Не рахуй.

— Я рахую, щоб не збитися.

— Саме тому ти й збиваєшся.

Вона знову повторює.

Два короткі.

Пауза.

Один довгий.

— Це не пароль, — каже вона. — Це не послідовність. Якщо ти почнеш думати про цифри, ти вже загубився.

Вона притискає мою долоню до своєї щоки.

— Що ти відчуваєш?

— Тепло.

— Добре.

Її пальці раптом стискають мою руку.

Боляче.

Я здригаюся.

— А тепер?

— Біль.

— Запам'ятай.

Вона відпускає.

— Тепло можна підробити. Красу можна підробити. Навіть щастя можна підробити.

Вона дивиться мені прямо в очі.

— Біль ти впізнаєш одразу.

Ми йдемо далі.

Я вже не рахую сходинки.

Тепер кожні кілька десятків кроків на стіні з'являється новий Шут.

І кожен трохи ближчий до краю.

Спочатку він просто дивиться.

Потім робить крок.

Потім падає.

А потім на портреті залишається тільки порожній простір.

Я відчуваю, що дівчина навмисно веде мене повз кожен із них.

Наче змушує дивитися.

Наче хоче, щоб я звик до самої думки про падіння.

Раптом вона зупиняється.

— Тепер ти.

— Що?

— Уяви, що ти вже там.

Я дивлюся вниз.

— Де?

— У безодні.

Я заплющую очі.

Спочатку нічого не відбувається.