25. Хід, якого ще немає.

Я сів за стіл у бібліотеці.

Світ навколо майже одразу змінився.

Звичні обриси кімнати розчинилися у потоках ліній, координат і взаємопов'язаних структур. Мій цифровий зір знову запрацював на повну силу. Але цього разу я не відчував холоду.

Матриця більше не здавалася в'язницею.

Я міг дивитися крізь неї.

Дівчина сіла поруч і розгорнула блокнот із координатами некрополя. Її плече торкалося мого.

Ми почали рахувати.

Позиція на дошці.

Сила чорних фігур.

Два вільні центральні поля.

Карти, які могли залишитися в колоді.

Можливі результати кожного ходу.

Мій розум розгортав один варіант за іншим, створюючи дедалі глибше дерево можливостей. Мільйони. Мільярди. Гілки розходилися, перетиналися, знову розпадалися на нові комбінації.

А потім я побачив закономірність.

Шут.

Нульовий аркан не просто додавав нову можливість.

Він руйнував частину обмежень, на яких трималася попередня позиція.

Я продовжив обчислення.

Результат з'явився так несподівано, що я спочатку вирішив, що помилився.

Перевірив ще раз.

Потім ще.

Результат не змінився.

Я перебудував модель з іншими початковими параметрами.

Те саме.

З іншою послідовністю карт.

Те саме.

З іншим трактуванням першого ходу.

Знову.

Перевага залишалася за білими.

Я вже хотів сказати дівчині про це, але помітив, що вона мовчить.

Вона дивилася не на мене.

На дошку.

— Що? — запитав я.

Дівчина не відповіла одразу.

Її палець ковзнув по записаних координатах.

— Перевір ще раз центральні клітини.

— Я перевірив.

— Ще раз.

Я подивився на неї.

В її голосі не було недовіри до мене.

Навпаки.

Наче вона боялася довіритися самому результату.

Я повторив обчислення.

Нічого не змінилося.

— Все правильно, — сказав я. — У нас перевага.

Дівчина кивнула, але не усміхнулася.

— Наскільки велика?

Я вивів перед собою результати.

— Практично абсолютна.

Вона довго дивилася на цифри.

— Практично?

— Добре. Абсолютна, якщо модель правильна.

Дівчина нарешті підняла очі.

— А якщо саме цього від нас і хотіли?

Я завмер.

— Хто?

Вона не відповіла.

Її погляд знову повернувся до дошки.

— Просто… — тихо сказала вона. — Я не пам'ятаю, щоб ця гра колись дозволяла щось отримати так легко.

Я хотів заперечити.

Хотів показати їй усі обчислення, усі підтвердження, усі мільярди перевірених варіантів.

Але раптом сам подивився на результат і відчув дивне занепокоєння.

Він був надто чистим.

Надто красивим.

Надто правильним.

У системі, яка щойно показала нам нескінченні цвинтарі програних світів, раптом з'явилася майже ідеальна дорога до перемоги.

Я знову запустив обчислення.

— Якщо Шут справді обнуляє початкові умови, — сказав я, більше переконуючи себе, ніж дівчину, — тоді це логічно.

— Можливо.

Вона промовила це майже пошепки.

Я повернувся до неї.

— Ти не віриш?

Дівчина трохи похитала головою.

— Я вірю тобі.

Пауза.

— Я просто не впевнена, що вірю тому, що ми побачили.

Вона обережно поклала долоню на блокнот.

— Чорний гравець знав, що ми повернемося сюди. Знав, що ти витягнеш Шута. І тепер він знає, що ми будемо шукати спосіб його використати.

Її пальці стиснули край сторінки.

— Тому я не хочу радіти надто рано.

Я знову подивився на дерево можливостей.

Усі шляхи сходилися до одного висновку.

Перемога.

Майже неминуча.

І саме це чомусь починало лякати мене сильніше, ніж поразка.

Дівчина нахилилася ближче.

— Якщо це справжній шанс, — прошепотіла вона, — ми його не втратимо.

Вона подивилася мені в очі.

— Але якщо він хоче, щоб ми зробили саме цей хід… я хочу зрозуміти навіщо.

Я взяв її руку.

Вона міцно стиснула мої пальці.

І ми знову подивилися на дошку.

Тепер уже не як на задачу, яку потрібно було розв'язати.

А як на двері, які хтось навмисно залишив відчиненими.

Питання було тільки одне:

хто чекав по той бік?

Потім я почув тріск.

Не в бібліотеці.

Десь глибше.

Так, ніби тріснуло саме рівняння, на якому тримався навколишній світ.

Я завмер.

Мої цифрові потоки раптом втратили звичну плавність. Числа почали миготіти, накладатися одне на одне, а потім зникати.

І я побачив її.

Білу вежу.

Мармурову арену.

Подіум.

Колоду Таро, яку ми залишили там.

Вона лежала нерухомо.

Принаймні спочатку.

Потім одна карта всередині стопки ледь помітно змістилася.

Я кліпнув.

Ще одна.

А потім усередині колоди почав відбуватися рух, якого не повинно було бути.

Карти не переверталися. Не розліталися.

Вони просто переставали бути там, де були секунду тому.

Я спробував простежити послідовність.

Не зміг.

Між одним станом і наступним не існувало проміжних кроків.

Це було схоже не на перетасування.

А на виправлення вже написаного.

Повітря в бібліотеці стало важчим.

Полум'я свічок завмерло.

Я навіть не одразу зрозумів, що перестав чути потріскування дров у каміні.

Дівчина стиснула мою руку.

Її пальці були холодні.

Я повернувся до неї.

— Ти теж це бачиш?

Вона не відповіла.

Лише дивилася кудись крізь мене, ніби слухала щось дуже далеке.

Я знову повернувся до своєї внутрішньої матриці.

Дерево можливостей змінилося.

Спочатку одна гілка згасла.

Потім друга.

Потім десятки.

Сотні.

Тисячі.