24. Сумніви.

Фіолетові лінії світилися біля моїх ніг.

Я не знав, куди вони вели.

Не знав, чи справді переді мною були декілька шляхів, чи лише нові ілюзії, підкинуті істотою, яка щойно визнала власну нездатність прорахувати мій наступний крок.

Але найменше я хотів знову дозволити комусь пояснити мені, що означає мій вибір.

— Ти бачила це раніше? — запитав я дівчину.

Вона стояла поруч, дивлячись на світні лінії.

— Ні.

Відповіла надто швидко.

Я повернувся до неї.

Вона зустріла мій погляд, і я побачив, як її губи ледь помітно розтулилися, наче вона хотіла щось додати. Але потім вона опустила очі.

— Я справді цього не бачила, — тихіше повторила вона.

Я кивнув.

Можливо, цього разу вона казала правду.

Можливо, ні.

Я більше не міг визначити це за її обличчям, голосом чи рухами. Усе, що раніше здавалося мені ознаками щирості, тепер могло бути частиною чергової гри.

І все ж я не міг змусити себе відвернутися від неї.

Переді мною стояла та сама дівчина, з якою я сміявся на кухні, ходив під дощем, розмовляв про дивні речі й засинав, тримаючи її за руку.

Я пам'ятав її тепло.

Пам'ятав, як вона дивилася на мене.

Пам'ятав моменти, коли мені здавалося, що між нами немає нічого прихованого.

Тепер кожен із цих спогадів мав дві версії.

В одній вона була поруч зі мною, бо хотіла бути поруч.

В іншій — тому, що я був потрібен їй для гри.

І найгірше полягало в тому, що я не міг довести ані першу, ані другу.

— Скажи мені тільки одне, — промовив я.

Вона підняла очі.

— Те, що він говорив про карти, про те, як усе почалося... У цьому є хоч трохи правди?

Я намагався говорити спокійно, але власний голос здавався мені чужим.

— Я не питаю, чи ти все знала. І не вимагаю, щоб ти зараз пояснила мені кожну свою дію. Просто хочу зрозуміти одну річ.

Я затримав погляд на її обличчі.

— Коли ми зустрілися, ти вже знала, що зі мною станеться?

Дівчина не відповіла.

Її золоті крила повільно опустилися. Світло, що струменіло між пір'їнами, стало тьмянішим.

— Ти знала про гру, — продовжив я. — Знала про карти. Знала, що я заставив душу. А коли я думав, що обдурив усіх, ти вже знала про моє шахрайство.

Я відчув, як стискаються пальці.

— Скільки ще було речей, про які я не знав?

Вона здригнулася.

Не відвела погляду. Не спробувала заперечити.

І саме це мовчання виявилося болючішим за будь-яке зізнання.

— Я не знаю, як тобі відповісти, — нарешті сказала вона.

— Спробуй правду.

Вона заплющила очі.

На її порцеляновому обличчі промайнула ледь помітна судома. Коли вона знову подивилася на мене, у її погляді вже не було звичної впевненості.

— Так. Я знала деякі речі. Знала правила. Знала, що ти можеш опинитися тут. І знала, що гра може бути небезпечною.

Вона зробила паузу.

— Але я не знала, що все станеться саме так.

— А як ти думала?

Вона опустила голову.

— Я думала, що зможу все контролювати.

У цих словах не було нічого несподіваного.

Навпаки, вони пояснювали надто багато.

Вона звикла знати більше за мене. Звикла розуміти правила, бачити можливі ходи й приховувати те, що могло завадити її планам.

А я дозволяв їй це робити.

Не тому, що був дурнем.

Принаймні я хотів у це вірити.

Я просто довіряв їй.

І тепер мені доводилося вирішувати, чи була ця довіра моєю помилкою, чи саме вона робила мене людиною, якою я хотів залишатися.

— А я? — запитав я. — Я для тебе теж був частиною плану?

Дівчина різко підняла голову.

— Спочатку...

Вона замовкла.

Цього одного слова вистачило.

Я відчув, як усередині щось холодно стислося.

— Зрозуміло.

— Ні, — швидко сказала вона. — Ти не зрозумів.

Вона зробила крок до мене, але зупинилася, побачивши, як я напружився.

— Спочатку я справді думала про гру. Про те, що потрібно зробити, які правила виконати, як пройти далі. Я знала, що ти можеш мені допомогти.

Вона ковтнула повітря.

— Але я не знала тебе.

Її голос майже згас.

— Не знала, яким ти будеш. Не знала, що ти скажеш мені. Не знала, як ти дивитимешся на мене, коли перестанеш думати про гру.

Вона сумно всміхнулася, але усмішка відразу зникла.

— А потім я почала боятися, що ти дізнаєшся правду.

Я мовчав.

— Не тому, що боялася програти, — додала вона. — Я боялася, що ти підеш.

Вона подивилася на мене, і в її очах блиснуло щось вологе.

— І замість того, щоб сказати тобі все, я продовжувала приховувати. Щоразу думала, що зможу пояснити пізніше. Що зможу виправити те, що зробила. Що ще трохи — і все буде інакше.

Вона опустила очі.

— Я весь час відкладала момент, коли доведеться обирати між грою і тобою.

— А тепер?

Вона довго мовчала.

— Тепер я не знаю, чи маю право просити тебе залишитися.

Я подивився на її руки.

Вони тремтіли.

Не сильно. Ледь помітно.

Але дівчина, яка раніше так упевнено керувала розмовами, правилами й навіть моїми помилками, тепер не знала, куди подіти пальці.

Мені хотілося повірити, що це щиро.

І водночас я боявся, що саме цього вона й хотіла від мене: щоб я побачив її слабкість і забув усе інше.

Я ненавидів себе за цю підозру.

Але не міг просто наказати їй зникнути.

— Коли ти кажеш, що не знала мене, — промовив я, — що саме ти маєш на увазі?

Вона підняла очі.

— Я знала, що ти можеш зробити. Можливо, навіть могла передбачити деякі твої рішення.

Вона затримала подих.

— Але я не могла передбачити, що відчуватиму сама.

Її слова зависли між нами.

— І я не знаю, що з того, що відчуваю, належить мені, — додала вона. — Що я обрала сама, а що могло бути частиною задуму. Можливо, це найстрашніше.