23. Хід.

— Згідно з правилами цієї гри, — твердо промовила дівчина, розриваючи напружену тишу своїм чистим, майже металевим голосом, — неофіт, який уперше бере участь у партії вищого рівня, має право самостійно витягнути й виконати свій перший аркан.

Чорний гравець завмер.

На мить мені здалося, що навіть темрява навколо нього перестала рухатися.

Потім його крила ледь здригнулися. Мільярди чорних багатогранників тихо пересипалися, стикаючись гранями.

— О, так, — протягнув він. — Ти чудово знаєш правила, моя зірочко.

Його погляд перемістився на мене.

— Що ж. Нехай неофіт спробує свою вдачу.

Останні слова він вимовив майже ласкаво.

— Але пам'ятайте: кожен вибір у цій системі невідворотний.

Дівчина нічого не відповіла. Лише на мить стиснула губи, а тоді повернулася до мене й рушила до мармурового столу.

Я пішов за нею.

На столі лежали кістки.

Десятки різних багатогранників — від простих чотиригранників і кубиків до складних геометричних тіл, поверхні яких були вкриті стародавніми символами.

Я простягнув руку.

Пальці ковзнули над кількома кістками й зупинилися на додекаедрі.

Дванадцять ідеальних п'ятикутних граней.

Я взяв його в долоню.

Він виявився важчим, ніж очікував. На кожній грані світилися тонкі золоті знаки, а коли я повернув його, світло ковзнуло по ребрах і на мить склалося у знайомий візерунок.

Дванадцять граней.

Дванадцять секторів.

Я не знав, чи це випадковість.

Тут я вже давно не вірив у випадковості.

— Його? — тихо запитала дівчина.

Я кивнув.

Вона не усміхнулася, як раніше. Лише поглянула на додекаедр, потім на мене — і швидко відвела очі.

Можливо, мені здалося.

Останнім часом я надто часто намагався знайти прихований зміст у кожному її русі. Колись це здавалося мені проявом уважності, проте тепер я вже не був певен, чи не перетворилося це на постійну спробу з'ясувати, що вона приховує.

Ми підійшли до туррикулі.

Прозора вежа височіла над столом. Її внутрішній лабіринт здавався ще складнішим зблизька: сходинки, виступи й перегородки перетиналися під неможливими кутами.

Я підняв руку.

На мить затримав додекаедр над отвором.

А що, якщо він саме цього й чекає?

Я озирнувся.

Чорний гравець стояв нерухомо. Його обличчя не виражало нічого, що можна було б назвати очікуванням або нетерпінням.

Я розтиснув пальці.

Додекаедр упав.

Він ударився об першу сходинку, підстрибнув, відскочив від другої й закрутився. На мить завис у повітрі, а потім із новою силою врізався в кришталеву перегородку.

Я стежив за ним, майже не дихаючи.

Кожен удар змінював траєкторію. Кожен наступний рух руйнував попередній напрямок. Щоразу, коли мені здавалося, що я вже можу передбачити його шлях, кістка робила щось інше.

Нарешті пролунав останній глухий удар.

Додекаедр викотився в приймальний лоток і завмер.

На верхній грані спалахнув золотий символ.

Я не знав його назви.

Але знав його значення.

Початок.

Нуль.

Те, що ще не зробило жодного вибору.

Я повільно видихнув.

— Звідси, — сказала дівчина.

Вона вже стояла біля колоди Таро — невеликої стопки карт, запечатаної фіолетовим світлом.

Я підійшов і взяв колоду.

На мить наші пальці торкнулися.

Дівчина подивилася мені в очі.

У її погляді промайнуло щось схоже на надію.

Це тривало лише мить, але я встиг помітити, як напружилися її плечі. Наче вона сама боялася повірити в те, на що сподівалася.

Я витягнув верхню карту.

Перевернув.

І завмер.

На пергаменті стояв мандрівник.

Молодий. Без зброї. Без обладунків.

Він усміхався, роблячи крок уперед, хоча перед ним уже не було дороги.

Тільки прірва.

Над ним світило сонце.

У нижньому кутку карти стояв знак.

**0.**

Шут.

Я відчув дивну легкість у грудях.

Наче всередині мене щось обірвалося, а разом із ним зникла й напруга, яку я досі намагався стримувати.

Нуль.

Порожнеча перед першим кроком.

Карта, яка ще нічого не вирішила.

А тому могла вирішити все.

Я дивився на усміхненого мандрівника.

І раптом зрозумів, чому мені так неприємно на нього дивитися.

Він був схожий на мене.

Не зовнішністю. Не одягом.

Виразом обличчя.

Цією безглуздою готовністю зробити крок, не розуміючи, що чекає попереду.

Я стиснув карту сильніше, ніж потрібно.

— Шут, — тихо сказала дівчина.

Її голос змінився.

У ньому не було ані радості, ані здивування.

Вона дивилася на карту, і на її обличчі повільно зникали залишки надії.

— Ти знала, що таке може випасти? — запитав я.

Вона підвела на мене очі.

Здавалося, вона хотіла відповісти відразу. Навіть відкрила рот.

Але слова так і не прозвучали.

Цього вистачило.

Я опустив погляд на карту.

Звісно, знала.

Вона знала правила. Знала, як працює гра. Знала, що я заставив душу. Знала, що мене викрили ще тоді, коли я вважав себе хитрішим за інших.

Чому б їй не знати й цього?

Я відчув, як жар піднімається до обличчя.

Найгіршим був навіть не страх смерті.

Найгіршим було те, що я знову намагався знайти в її погляді відповідь, перш ніж наважився поставити запитання.

Наче й тепер не міг дозволити собі думати самостійно.

— Я сподівалася на іншу карту, — сказала вона.

Її пальці зімкнулися на краю мармурового столу.

— Я не знала, що випаде саме ця.

Вона замовкла.

Я чекав.

— Але знала, що це можливо, — нарешті додала вона.

Вона не виправдовувалася. Принаймні цього разу.

Її обличчя ледь помітно зблідло. Вона дивилася на мене так, ніби хотіла щось виправити, але вперше не знаходила способу.