22. Чорний гравець.

На протилежному боці білої арени простір раптом почав змінюватися.

Спочатку ледь помітно — ніби повітря над чорним подіумом стало густішим. Потім лінії мармурової підлоги попливли, прямі кути почали повільно викривлятися, а м'яке біле світло вежі згасло, стягуючись до однієї точки.

Я не відступив.

Навпаки — зробив крок уперед.

Я давно чекав цього моменту.

Після всього, що сталося, після гри, після цвинтаря, після тисяч інших полів, які ми побачили внизу, мене вже майже не лякала сама думка про нього.

Мені хотілося його побачити.

Хто він?

Той, хто стояв за всіма цими партіями?

Чи, можливо, він сам був лише ще однією фігурою в більш масштабній партії?

Питань ставало дедалі більше.

А відповідь була зовсім близько.

Я відчув, як дівчина торкнулася моєї руки, але не відвів погляду.

На чорному подіумі більше нічого не було видно.

Тільки темрява.

І раптом із неї почало проступати щось нове.

Не тіло.

Не силует.

Спочатку — форма.

Чітка, майже ідеальна.

Потім інша форма наклалася на неї.

Площини змістилися.

Лінії з'єдналися.

Щось, що не мало б існувати в тривимірному просторі, повільно входило в нього, наче сам простір намагався знайти для нього правильну презентацію.

Я затамував подих.

Переді мною з'являвся чорний гравець.

І найстрашнішим було те, що він зовсім не нагадував чудовисько.

Не мав пазурів.

Не мав іклів.

Не мав жодної з тих ознак, за якими люди звикли впізнавати зло.

Я дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що саме я бачу.

І вперше за весь час мені стало по-справжньому цікаво, хто сидить по той бік дошки.

Бо якщо я нарешті побачив гравця...

то, можливо, тепер зможу зрозуміти й саму гру.

— Нам потрібно підійти до привітального майданчика, — тихо сказала дівчина, торкнувшись мого плеча крилом із золотого світла. — Такі правила. Ми маємо зустріти його лицем до лиця.

Я подивився на протилежний бік арени.

Його.

Дивне відчуття.

Я стільки разів намагався зрозуміти цю гру, стільки разів шукав того, хто стояв за її правилами, що тепер, коли зустріч нарешті мала відбутися, мені було майже важко повірити, що це станеться.

Хто він?

Мені хотілося побачити його ближче.

Не фігуру.

Не знак.

Не чергову загадку.

Саме його обличчя.

Ми рушили вперед.

Привітальний майданчик починався рівно посередині між двома ігровими зонами. Він далеко виступав за межі круглої білої вежі, наче прозорий балкон, підвішений над бездонною порожнечею.

Я ступив на нього — і мимоволі зупинився.

Під ногами відкрився весь мега-некрополь.

Мільярди чорних могил простягалися в усі боки, зливаючись у величезний візерунок. З цієї висоти він уже не здавався кладовищем. Радше якоюсь колосальною структурою, чиї межі губилися далеко за горизонтом.

Поміж нею здіймалися темні статуї богів.

Энки.

Вишну.

Энлиль.

Индра.

Тут, згори, навіть вони здавалися частиною чогось набагато більшого.

Я знову подивився вперед.

Подіум чорного гравця.

І за ним — порожнеча.

Я бачив, що він уже там.

Просто ще не міг побачити його обличчя.

Мені раптом захотілося, щоб він виявився не чудовиськом, не безликим злом.

Можливо, навіть людиною.

Хоча я сам не знав, чому ця думка здалася мені такою важливою.

Ми зробили ще кілька кроків.

І тоді чорний гравець рушив нам назустріч.

Я спершу побачив лише рух.

Щось відділилося від темряви за чорним подіумом і повільно наближалося до нас.

Без кроків.

Без звуку.

Без тіні.

Я не відводив погляду.

Навпаки — ловив кожну деталь, намагаючись зрозуміти, хто саме йде мені назустріч.

Спочатку я побачив контури.

Вони постійно змінювалися.

Не розмивалися — саме змінювалися, ніби сутність переді мною не мала однієї сталої форми й щомиті обирала іншу.

Я зробив ще один крок.

І тоді він відкрився мені повністю.

Чорний гравець не мав людського обличчя.

Не мав звичного людського тіла.

Його форма нагадувала антропоморфну постать лише настільки, наскільки цього вимагала сама гра.

Він був складений із темряви.

Але не з простої темряви.

Світло не освітлювало його поверхню — воно зникало в ній. Навколо чорної постаті простір здавався трохи глибшим, ніж мав бути.

Я дивився на нього і відчував, як мій розум сам починає шукати закономірність.

Форма змінювалася.

Геометричні структури розгорталися одна в одній.

Гострі, неможливі кути виникали й зникали.

Поверхня ніби складалася і розкладалася одночасно.

Але чим довше я дивився, тим сильніше мене дивувало інше.

У всьому цьому не було хаосу.

Навпаки.

За кожною зміною щось стояло.

Я поки не міг зрозуміти що саме.

Але відчував — ця форма не випадкова.

Вона щось означає.

За його спиною повільно розгорнулися крила.

Величезні.

І вони теж не були схожі на крила в звичайному розумінні.

Мільярди дрібних багатогранників зрушилися одночасно, утворюючи складну поверхню. Чорні кістки оберталися, стикалися одна з одною, пересипалися, знову ставали на свої місця.

Ледь чутний шелест нагадував далекий дощ.

Я мимоволі затримав подих.

Гральні кістки.

Я дивився, як вони рухаються, і раптом зрозумів, що саме вони найбільше видавали його сутність.

Він був пов'язаний із грою.

Але наскільки?

Він просто гравець?

Чи той, хто придумав правила?

Чи, можливо, він знав про цю гру не більше за нас?

Ця думка була майже абсурдною.

І саме тому мені захотілося дізнатися відповідь ще сильніше.