21. Біла вежа.

Я ще кілька секунд дивився на карту.

На моє власне обличчя, застигле серед старих ліній пергаменту.

Потім знову подивився на ланцюги.

Вони справді були вільними.

Ніхто не тримав мене силою.

Я сам зробив свій вибір. Сам увійшов до цього будинку. Сам прочитав ту дивну книгу. Сам дозволив Істоті змінити мій розум. І якщо тепер цей вибір привів мене сюди — до цієї кімнати, цієї гри, до цієї дівчини, — то я не хотів удавати, ніби його ніколи не робив.

Я прийняв його.

Разом із усім, що він за собою тягнув.

Я повільно вдихнув.

Думки знову повернулися до дошки. П'ятнадцятий аркан уже не здавався чужорідним елементом. Він просто зайняв своє місце серед інших карт, став частиною стратегії, яку ми намагалися створити.

Я підвів очі.

Дівчина сиділа навпроти мене, майже не рухаючись.

Вона чекала.

В її очах тремтіло полум'я свічки. На віях ще залишалися сліди сліз.

Я простягнув руку.

— Ну що ти...

Вона подивилася на мене.

Я усміхнувся.

— Все добре.

Поклав карту в центр дошки.

А потім нахилився до неї й обійняв.

Спочатку дівчина залишалася нерухомою, наче ще не вірила, що я справді перестав сердитися. Потім тихо видихнула й притиснулася до мене. Її руки обхопили мою шию.

— Вибач, — прошепотіла вона.

— За що?

Вона трохи помовчала.

— Я просто дуже хотіла, щоб у нас залишився шанс.

Я провів рукою по її волоссю.

— Залишився.

Вона нічого не відповіла. Тільки міцніше притиснулася до мене.

Ми так і сиділи посеред дитячої кімнати, серед розкиданих фігурок, карт і багатогранних кісток.

Нам більше не потрібно було нічого пояснювати одне одному.

Я не знав, ким насправді була дівчина.

Не знав, навіщо Істота привела нас сюди.

Не знав, чим закінчиться ця партія і яку ціну нам доведеться заплатити за наступний хід.

Але вперше ці питання не розділяли нас.

Навпаки.

Ми сиділи поруч і дивилися на одну й ту саму дошку.

Одними очима.

За вікном щось тихо ворухнулося в темряві.

Полум'я свічки здригнулося.

Гострі лінії на стінах, здавалося, стали м'якшими. Холод, що весь цей час ховався десь у кутках кімнати, відступив.

Дівчина поклала голову мені на плече.

Я накрив її руку своєю.

І ми ще трохи посиділи мовчки.

Тепер уже не кожен сам по собі.

Разом.

І десь за межами нашого маленького світу хтось чекав на наш хід.

Але цього разу ми мали зробити його удвох.

Втома зрештою перемогла.

Ми лежали на килимі дитячої кімнати, обійнявшись, і я слухав, як дихання дівчини поступово стає повільним і рівним.

Свічки одна за одною згасали.

Останнє полум'я здригнулося, витягнулося тонкою золотою ниткою — і розчинилося в темряві.

Ми так і заснули, тримаючись за руки.

А потім я знову прокинувся.

Точніше, прокинувся не там.

Моя свідома сутність легко вислизнула з тіла, залишивши його спати на килимі. Я озирнувся.

Дівчина вже стояла посеред кімнати.

За її спиною повільно розгорталися величезні золоті крила. Їхнє світло м'яко відбивалося від стін.

У руках вона тримала блокнот.

— Нам час, — сказала вона.

Цього разу в її голосі не було сумнівів.

— Куди?

Вона подивилася на мене.

— До білої вежі.

Я згадав дві порожні клітини в центрі дошки.

— Наш хід?

Дівчина кивнула.

— За білих.

Ми вибігли з кімнати.

Гвинтові сходи підхопили нас, наче хвиля. За кілька секунд ми вже були на даху. Стіна перед нами стала прозорою, рідкою, і ми пройшли крізь неї, навіть не сповільнюючись.

А потім злетіли.

Я знову відчув той дивний, майже дитячий захват від польоту.

Під нами розгортався наш світ.

Зелена долина.

Срібна стрічка річки.

Червоні дахи будинків.

Сади, дороги, дерева.

Усе було таким прекрасним, що на кілька секунд я просто забув про гру.

Мені хотілося дивитися на це вічно.

Але дівчина вже летіла вперед.

До межі.

Ми перетнули її — і кольори зникли.

Під нами знову відкрилася сіра порожнеча.

А потім я побачив цвинтар.

Той самий.

Знайомі чорні могили, темні статуї, дві порожні клітини в центрі.

З висоти він здавався вже не цвинтарем, а величезною геометричною схемою, викладеною посеред безкрайнього простору.

Я дивився вниз і намагався охопити поглядом усе поле.

Не міг.

Тоді дівчина піднялася вище.

І я теж.

Цвинтар почав зменшуватися.

Спочатку до шахівниці.

Потім до маленького візерунка.

А потім я побачив те, чого не міг побачити знизу.

За нашим цвинтарем був інший.

А за ним — ще один.

І ще.

Скільки їх?

Я не знав.

Вони простягалися в усі боки, наскільки сягав мій погляд.

Безліч однакових платформ.

Безліч чорних полів.

Безліч могил.

Безліч партій.

Я завмер у повітрі.

Мені раптом стало важко дихати, хоча мені вже не було чим дихати.

Наш цвинтар, який ще недавно здавався мені цілим світом, виявився лише однією клітиною серед незліченних клітин.

Однією партією.

Однією історією.

Одним чиїмось програшем.

Ми летіли далі.

І тоді почали з'являтися боги.

Спочатку я побачив Анубіса.

Він здіймався над чорним мармуром, мов ціла гора, вкритий золотими пластинами. На грудях мерехтіли намиста з лазуриту, бурштину й червоного каменю. В одній руці він тримав жезл, в іншій — величезні терези, на чашах яких застигли крихітні світлі силуети.

Під його ногами лежав некрополь.

Чорні саркофаги, золоті обеліски, застиглі жерці, колісниці, леви, крилаті істоти.

Цілий світ, зупинений за мить до наступного руху.