20. Втрачений аркан.

Я знову повільно перебрав кілька карт.

Цього разу пальці зупинилися на «Десятці пентаклів».

Я перевернув її — і завмер.

На старому пергаменті був наш особняк.

Настільки точний, що я впізнав навіть тріщину на кам'яній балюстраді біля ганку. На сходах стояв мій дальній родич — той самий чоловік, від якого мені дістався цей будинок.

А в центрі композиції, біля розквітлого саду, стояли ми.

Я мовчки простягнув їй карту.

Вона подивилася.

Її пальці торкнулися зображення, але майже одразу завмерли.

— Так, — сказала вона після короткої паузи. — Це наша.

— Що вона означає?

— Пентаклі — це те, що має основу. Дім. Майно. Спадок.

Вона говорила спокійно, але дивилася не на мене, а на будинок на карті.

— Те, що залишається.

Останні два слова вона вимовила тихіше.

— Мій тато колись так казав.

Вона провела пальцем по намальованому ганку.

— Твій спадок... мабуть, і став основою для всього цього.

— «Мабуть»?

Дівчина підняла очі.

На мить мені здалося, що вона хотіла щось додати.

Але лише усміхнулася.

— Ну, ти ж у нас любиш усе перевіряти.

Я нічого не відповів.

Наступною з колоди випала «Зірка».

На пергаменті було її обличчя.

Не просто схоже.

Це була вона — до найдрібнішої риси. Те саме волосся, той самий погляд, навіть маленька родимка біля губ.

Сонячний промінчик.

Навколо її голови розливалося неземне світло, а лінії обличчя були настільки правильними, що від них ставало трохи не по собі.

Я показав карту дівчині.

Вона подивилася лише мигцем.

— Зірка, — сказала вона.

— Ти навіть не здивувалася.

Дівчина ледь усміхнулася.

— А мала?

— Не знаю.

Вона забрала карту з моїх пальців і поклала поруч із «Закоханими».

— Вона просто є.

Її відповідь прозвучала дивно.

Наче йшлося не про карту.

Наче вона говорила про щось, чия присутність була давно вирішена.

Я подивився на чотири карти, розкладені перед нами.

«Закохані». «П'ятірка мечів». «Десятка пентаклів». «Зірка».

Ми знову повернулися до гри.

Почали перебирати можливі обміни, рахувати, які фігури можна отримати за різні комбінації арканів, як зміниться структура поля після першого ходу.

Варіантів було надто багато.

Кожна карта породжувала нові комбінації. Фігури взаємодіяли між собою на концентричних колах, одні ходи відкривали інші, а ті, своєю чергою, створювали нові розгалуження.

Я вже втрачав нитку.

Дівчина, навпаки, здавалася напрочуд спокійною.

Вона майже не вагалася, коли переставляла фігурки.

Іноді навіть називала можливий хід ще до того, як я встигав закінчити розрахунок.

— Сюди не можна, — сказала вона одного разу.

— Чому?

Дівчина завмерла над дошкою.

— Бо...

Вона подивилася на мене.

— Бо це відкриє чорним центральну лінію.

Я перевірив.

Вона мала рацію.

— Звідки ти знала?

— Побачила.

І знову повернулася до дошки.

Я вже хотів перепитати, але в цю мить вона потягнулася до фігурки Тора.

І тоді мене осяяло.

— Чекай.

Я перехопив її руку.

— Цвинтар.

Дівчина застигла.

Не на мить.

Трохи довше.

Її пальці залишилися над фігуркою, не торкаючись її.

— Що саме? — запитала вона.

— Написи на могилах.

Я швидко заговорив, відчуваючи, як думки одна за одною складаються в єдину систему.

— На кожній могилі було зазначено, за яку комбінацію карт Таро фігура опинилася на дошці. Якщо цвинтар справді відтворює поточний стан партії, то ми можемо визначити, які карти вже використані.

Дівчина повільно опустила руку.

— Можемо, — сказала вона.

Надто швидко.

Я подивився на неї.

— Ти вже про це думала?

Вона не відповіла.

Лише відкрила блокнот.

Сторінки з координатами могил швидко перегорталися під її пальцями.

— Давай перевіримо.

Її голос залишався спокійним.

Тільки пальці рухалися трохи швидше, ніж зазвичай.

Вона почала викреслювати карти одну за одною.

— Ця використана...

Ще один рядок.

— І ця.

Ще один.

— А ось ця...

Дівчина раптом зупинилася.

Подивилася на запис.

Потім на мене.

— Що?

— Нічого.

Вона перегорнула сторінку.

— Просто тут є одна дивна річ.

— Яка?

— Потім.

Вона сказала це так буденно, ніби йшлося про дрібницю.

Але більше до цього запису не повернулася.

Ми продовжили.

Ідея справді спрацювала.

Десятки непотрібних гілок дерева можливих варіантів розвитку позиції зникли одразу. Карти, які вже були використані, більше не могли з'явитися в нових комбінаціях. Дерево варіантів помітно звузилося.

Я відчув перший справжній спалах радості.

Але він швидко згас.

Навіть після всіх скорочень перед нами залишалося надто багато можливостей.

Я дивився на дошку, а потім на дівчину.

Вона мовчки перегортала сторінки блокнота.

— Ти щось знайшла? — запитав я.

Вона не підняла очей.

— Поки що ні.

— Ти сказала «потім».

Її палець зупинився на одному з рядків.

— Я сказала?

Я кивнув.

Дівчина кілька секунд дивилася на сторінку.

Потім закрила блокнот.

— Мабуть, я помилилася.

Вона усміхнулася.

Майже так само, як завжди.

Тільки цього разу усмішка з'явилася на її обличчі трохи запізно.

Я уважніше подивився на дівчину.

Щось змінилося.

Зовсім небагато. Якби я не знав її так добре, мабуть, навіть не помітив би.

Її усмішка залишалася на місці, але стала трохи надто нерухомою. Пальці, які ще секунду тому легко перебирали фігурки богів, раптом зупинилися. Потім одна з них ледь помітно смикнулася, ніби вона згадала, що потрібно продовжувати рух.